3_2011_ua

З’ясування місця та ролі особис тості в соціальній системі можливе че рез розкриття поняття «соціальний статус». Соціальним статусом назива ють загальне становище особистості чи соціальної групи в суспільстві, пов’язане з певною сукупністю прав і обов’язків. Соціальні статуси бувають запропоновані та придбані, досягнуті.

До першої категорії належать: національність, місце народження, соціальне походження тощо, до дру гої — професія, освіта, кваліфікація, характер виконуваної праці, посада, матеріальне становище, наявність вла ди, партійна та профспілкова на лежність, ділові відносини, належ ність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв’язки).

Усе це Р. Мертон називає «стату сним набором». Соціальні статуси по діляються на привласнені чи одержані незалежно від суб’єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, націо нальність), і досягнуті або надбані вла сними зусиллями індивіда (сімейний стан, професійно кваліфікаційний рі вень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний і допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріш ньоособистісні конфлікти.

У будь якому суспільстві існує своя ієрархія статусів, яка є основою його стратифікації.

Певні статуси є престижними, інші — навпаки. Престиж — це оцінка суспільством соціальної значущості того або іншого статусу, закріплена в культурі й суспільній думці. Ця ієрархія формується під впливом двох факторів: а) реальної корисності тих соціальних функцій, які виконує лю дина; б) системи цінностей, характер ної для певного суспільства [8].

Якщо престиж яких небудь ста тусів необґрунтовано завищений або,

навпаки, занижений, зазвичай конста тують, що має місце втрата рівноваги статусів. Суспільство, в якому спос терігається тенденція до втрати цієї рівноваги, не може нормально функ ціонувати.

Соціальний статус особистості на самперед впливає на її поведінку. Зна ючи соціальний статус людини, можна легко визначити більшість якостей, якими вона володіє, а також передба чити її дії. Подібну очікувану по ведінку людини, асоційовану з тим статусом, який вона займає, прийнято називати соціальною роллю. Соціаль на роль фактично є певним зразком поведінки, визнаний доцільним для людей такого статусу в певному суспільстві. Соціальна роль може бути закріплена за людиною формально (наприклад у законодавчому акті) або

жмати неформальний характер. Зважаючи на те, що поведінка осо

бистості значною мірою визначається статусом, який вона займає, і ролями, які вона відіграє в суспільстві, можна з’ясувати, чи зберігає вона автономію та певну свободу вибору. І хоча в су часному суспільстві спостерігається тенденція до уніфікації й стандарти зації особистості — повного її нівелю вання, на щастя, не відбувається. Індивід має можливість вибирати з безлічі соціальних статусів і ролей ті, які дозволяють йому краще реалізува ти свої плани, максимально ефектив но застосовувати свої здібності. Будь який рольовий припис намічає тільки загальну схему поведінки людини, зберігаючи за нею можливість вибору шляхів його виконання.

Розглядаючи ситуацію розвитку особистості, її статус і соціальну по зицію, можна дослідити індивідуальні особливості особистості. Безліч влас тивостей особистості пов’язано з від носно стійкими залежностями у пев

ній динамічній структурі. Особливо чітко це проявляється в характері лю дини.

Характер — це стрижнева психічна властивість людини, що накладає відбиток на всі її дії та вчинки, влас тивість, від якої, насамперед, залежить діяльність людини в різних життєвих ситуаціях [9]. Тобто даючи визначен ня характеру, можна сказати, що це су купність властивостей особистості, які визначають типові способи її реагу вання на життєві обставини.

Під характером слід розуміти не будь які індивідуально психологічні особливості людини, а тільки сукуп ність найбільш виражених і відносно стійких рис особистості, типових для певної людини, систематично вираже них у її діях і вчинках.

На думку Б. Ананьєва, характер «виражає основну життєву спрямо ваність і виявляється у своєрідних для певної особистості вчинках».

Поняття «характеристика» і «ха рактер» невипадково мають однорідну етимологічну природу. Психологічна характеристика людини перш за все має відображати її характер, тому що саме в ній найсуттєвіше виявляються особливості особистості. Однак не слід підміняти риси особистості риса ми характеру, адже поняття «осо бистість» ширше, ніж поняття «харак тер», і поняття «індивідуальність лю дини як особистості» не вичерпується лише її характером.

Таким чином, відмінність характе ру від особистості, у вузькому розу мінні, полягає в тому, що до характеру людини входять риси, які характери зують її поведінку.

Кожна людина відрізняється від інших за індивідуальними особливос тями, тобто особливостями, властиви ми саме їй як індивіду. У поняття «індивідуальні особливості» входять

не тільки психологічні, а й соматичні («сома» — від лат. «тіло») особливості людини, такі як колір очей і волосся, зріст і фігура, розвиток скелета і м’язів.

Ще одна важлива категорія — це темперамент — характеристика інди віда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що забезпечують психічні процеси і стани [9].

Темперамент — якість особистості, що сформувалася в особистому досві ді людини на основі генетичної зумов леності її нервової системи і значною мірою зумовлює стиль її діяльності. Темперамент належить до біологічно зумовлених підструктур особистості. Розрізняють чотири основні типи тем пераменту: сангвінік, холерик, флег матик і меланхолік.

Темперамент визначає глибину, інтенсивність, стійкість емоцій, емо ційну вразливість, енергійність та інші динамічні, індивідуально стійкі особ ливості психічного життя, поведінки й діяльності. Учені вважають, що темпе рамент — це біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота.

Найбільш специфічна особливість темпераменту полягає в тому, що різні властивості людини сполучаються од на з одною не випадково, а закономірно пов’язані між собою, утворюючи визна чену організацію, структуру, що харак теризує типи темпераменту [10].

Отже, під темпераментом слід ро зуміти індивідуальні своєрідні власти вості психіки, що визначають динамі ку психічної діяльності людини, одна ково виявляючись у різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів, і залишаються незмін ними у зрілому віці.

Отже, використання синергічного підходу дає змогу комплексно проана

лізувати проблему пізнання особис тості, особливостей її поведінки, зок рема схильність до правопорушень тощо. Застосування цього підходу на практиці полегшує роботу з різними

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

категоріями людей. Вивчення особи «зсередини» сприятиме встановленню психологічного контакту, що дасть змогу досягти з об’єктом пізнання довірчих стосунків.

во недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самовряду вання, актів інших суб’єктів, що супе речать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб’єкта гос подарювання або споживачів;

ситуації якраз слід вести мову про не обхідність відновлення первісного становища, у якому перебував орган місцевого самоврядування як суб’єкт, уповноважений на реалізацію повно важень власника об’єктів права кому

монтажу і вилучення конструкції зовнішньої реклами [1, 15]. У свою чергу, у частині визнання недійсним акта ненормативного характеру, ви знання незаконними дій з демонтажу і вилучення рекламної конструкції про вадження було припинено постано вою Харківського апеляційного госпо дарського суду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 р. Утім, розглядаючи цю справу у касаційному провадженні, Вищий гос подарський суд України звернув увагу на те, що не було надано належної оцінки діям Управління міської ради з демонтажу конструкції зовнішньої реклами як протиправним.

Отже, судова практика виходить з визнання дій органів місцевого само врядування з демонтажу рекламних конструкцій неправомірними. Хоча водночас діям з демонтажу рекламних конструкцій, що здійснюються суб’єк тами господарювання, надається пози тивна оцінка, які у підсумку визнають ся самозахистом.

Зокрема, звертає на себе увагу ог лядовий лист Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’яза них із застосуванням законодавства про рекламу» від 22 листопада 2006 р. № 01 8/2622. Так, у одній зі справ ка саційна інстанція підтримала позицію господарського суду щодо надання оцінки діям відповідача проектно конструкторському інституту з демон тажу незаконно розміщених носіїв інформації на будівлі, яка є його власністю, як самозахисту в розумінні ст. 19 Цивільного кодексу України.

У зв’язку з цим постає питання: чи може орган місцевого самоврядування претендувати на кваліфікацію його дій з демонтажу незаконно встановле них рекламних засобів як дій у межах

самозахисту? Адже у подібних відно синах орган місцевого самоврядуван ня діє як власник, який намагається захистити своє право власності від по сягань, а тому вагомих відмінностей у такому випадку у його статусі та пра вовому положенні не повинно бути.

Як зазначено у ч. 4 ст. 13 Консти туції України, держава забезпечує за хист прав усіх суб’єктів права влас ності та господарювання, соціальну спрямованість економіки. У зв’язку з цим, як вказано у коментарі до Кон ституції України, уповноважені дер жавні та інші органи зобов’язані вжи вати (реалізувати) комплекс органі заційно правових та інших заходів, спрямованих на створення умов для такого захисту прав [2, 72]. Втім, на практиці складається зовсім інша пра вова картина — комунальна власність та органи місцевого самоврядування у частині захисту перебувають у нерів ному становищі порівняно з іншими суб’єктами права власності. І це при тому, що органи місцевого самовряду вання уповноважені здійснювати відповідні владні повноваження та приймати рішення, обов’язкові для виконання на підвідомчій території.

Загалом домінує підхід, за якого ор ган місцевого самоврядування асоці юється як владний орган незалежно від того, у відносинах якого характеру бере участь. Навіть коли йдеться про захист права комунальної власності в охоронних правовідносинах. Таке ро зуміння статусу та функцій органу місцевого самоврядування логічно випливає зі змісту норми ч. 2 ст. 19 Конституції України, у якій наголо шується на необхідності дотримання порядку здійснення повноважень, ви значених Основним Законом та інши ми законами України. До категорії спеціального акта, який сутнісно визначає основні повноваження орга

нів місцевого самоврядування, нале жить Закон України «Про місцеве са моврядування в Україні». Аналіз його положень не переконує у наявності можливостей щодо здійснення демон тажу незаконно встановлених реклам них конструкцій. Звідси можна дійти висновку про те, що дії органу місце вого самоврядування щодо демонтажу таких конструкцій вважатимуться вчиненими з перевищенням визначе ного законодавством України обсягу компетенції.

Водночас слідування Європейській хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р., ратифікованій Законом України від 15 липня 1997 р., дає мож ливість більш розширено підійти до тлумачення повноважень органів міс цевого самоврядування у сфері рекла ми. Зокрема, ч. 2 ст. 4 Хартії проголо шує, що органи місцевого самовряду вання в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь яке пи тання, яке не вилучене зі сфери їхньої компетенції та вирішення якого не до ручене жодному іншому органу [3]. Адже саме із дотриманням цього поло ження міжнародного акта свого часу Конституційний Суд України своїм рішенням від 13 липня 2001 р. визна чив те, що вирішення питань адміні стративно територіального устрою не віднесено до виключних повноважень державних органів і може здійснювати ся сільськими, селищними, міськими радами в межах і порядку, визначених Законом України «Про місцеве само врядування в Україні» та іншими зако нами України. Отже, вирішення питань демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій не є предметом відання будь якого органу державної влади та чітко не вилучене зі сфери по вноважень органів місцевого самовря дування. У зв’язку з цим можна припу стити, що із дотриманням загальних

положень Закону України «Про місце ве самоврядування в Україні» зазна чені органи можуть приймати рішення з демонтажу як форми самозахисту прав. Але знову таки це лише припу щення, яке не підтверджене, як це було у випадку з питанням ліквідації рай онів у містах, рішенням органу консти туційної юрисдикції.

До речі, практика Конституційного Суду України щодо застосування ч. 2 ст. 4 Європейської хартії місцевого са моврядування теж не є однозначною, про що свідчать результати спільного дослідження, проведеного у цій час тині В. Устименком та Р. Джабраіло вим [4, 116–124]. У підсумку отри муємо те, що пріоритет матимуть ре зультати тлумачення правової норми відповідно до конкретної ситуації, а не сама норма права.

Наведені підходи до визначення повноважень органів місцевого само врядування щодо демонтажу незакон но встановлених рекламних конст рукцій невід’ємно пов’язані з розгля дом домінуючих на сьогодні двох кон цепцій розуміння правосуб’єктності цих органів. Зокрема, у науковій літе ратурі увагу акцентовано на позитив ному і негативному способах визна чення правосуб’єктності органу місце вого самоврядування [5, 11].

Згідно з позитивним способом ви значення їх правосуб’єктності законо давство встановлює детальний пере лік предметів відання, прав і обов’яз ків цих органів. Це практикується у США, Англії та більшості інших за рубіжних країн. У цих державах орга ни місцевого самоврядування можуть вчиняти лише такі дії, які прямо пе редбачені законодавством (принцип «ultra vires»). Усе інше вважається для них забороненим.

У свою чергу, негативний спосіб визначення функцій і повноважень

органів місцевого самоврядування по лягає в тому, що за ними зберігається право діяти в усіх випадках, за винят ком прямо заборонених законом (принцип «contra vires»). Він застосо вується в комунальному законо давстві ФРН. Зокрема, В. Гізевіус на голошує, що громади можуть не тільки вирішувати проблеми, безпосе редньо віднесені до їх компетенції, а й вирішувати нові завдання.

Можливо, Конституційний Суд Російської Федерації ґрунтувався са ме на теоретичних постулатах нега тивного підходу до визначення обсягу та змісту компетенції органів місцево го самоврядування, коли у своєму Рішенні від 4 березня 1997 р. № 4 П обґрунтував їх право самостійно вирі шувати питання місцевого значення, пов’язані з особливостями поширення зовнішньої реклами, оскільки вони зачіпають повноваження володіння, користування і розпоряджання муні ципальною власністю [6, 121].

Водночас, на думку деяких дослід ників, позитивний і негативний спосо би визначення функцій і повноважень органів місцевого самоврядування в зарубіжних країнах не гарантують їх реального здійснення [7, 57]. Спосіб визначення функцій і повноважень органів місцевого самоврядування ма ло значить для їх закріплення, але є суттєвим для механізму їх здійснення. Слід зазначити, що спосіб визначення функцій і повноважень муніципаль них органів у зарубіжних країнах зазвичай є таким, що сфера дискре ційної влади, особливо для реалізації прав і свобод громадян, є досить вузь кою. Тому здебільшого повноваження органів місцевого самоврядування пов’язані правом.

Отже, як свідчить зарубіжний до свід, віднесення можливості вирішен ня того або іншого питання до компе

тенції органів місцевого самовряду вання вирішується двома шляхами: або прямим закріпленням відповідно го повноваження у нормативному акті, або з урахуванням практики пра возастосування та тлумачення право вих норм. Звісно, враховуючи належ ність вітчизняної правової системи до сімейства континентального права та вимоги Конституції України, які вису ваються до органів влади, повнова ження з демонтажу мають бути чітко закріплені на законодавчому рівні.

Як, наприклад, це здійснено у зако нодавстві окремих країн пострадян ського простору. Зокрема, слід зверну ти увагу на Закон Республіки Біло русь «Про рекламу» від 10 травня 2007 р. та Федеральний Закон Російської Федерації «Про рекламу» від 13 березня 2006 р. Так, у ст. 9 Зако ну Республіки Білорусь «Про рекла му» наголошено на тому, що місцеві виконавчі та розпорядчі органи у сфері реклами на території відповід них адміністративно територіальних одиниць у межах своєї компетенції припиняють розміщення (поширен ня) неналежної реклами у встановле них законом випадках за допомогою демонтажу засобів зовнішньої рекла ми. Як зазначено у ч. 10 ст. 19 Феде рального закону Російської Федерації «Про рекламу», у разі самовільної ус тановки рекламної конструкції вона підлягає демонтажу на підставі при пису органу місцевого самоврядуван ня муніципального району або органу місцевого самоврядування міського округу, на територіях яких встановле на рекламна конструкція.

Отже, аналогічного характеру нор ма мала б знайти відображення у вітчизняному законодавстві й, швид ше за все, саме у рекламному. Водно час не виключено можливість внесен ня відповідних змін у інші нормативні

них рекламних засобів, а і про визнан ня за ними відсутності повноважень на прийняття таких рішень. У підсум ку це питання є предметом судового розгляду.

Отже, у ст. 16 Закону України «Про рекламу» слід закріпити таке поло ження: «У разі виявлення факту розміщення рекламної конструкції без відповідного дозволу орган місцевого

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

самоврядування приймає рішення про її демонтаж. У разі невиконання рі шення органу місцевого самовряду вання демонтаж рекламної конст рукції може бути здійснений у приму совому порядку спеціалізованими підприємствами, установами та орга нізаціями. Рішення органу місцевого самоврядування у цій частині може бути оскаржене у судовому порядку».