Кримінальне_право_України_Загальна_частина

1.Поняття, предмет кримінального права України.

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:

1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві. Норми кримінального права — це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків.

Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система, сукупність юридичних норм (а по суті — законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

українській мові іноді цю галузь права називають «карне право» — слово «кара» — це покарання. Також й відповідний кодекс називають Кримінальним кодексом (Кодексом про злочини) чи Карним кодексом (Кодексом про покарання).

Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

2.Завдання, функції та принципи кримінального права України.

Основне завдання (функція) кримінального права – охорона. Воно здійснюється притаманним лише кримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозою покарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінального права України є охорона особистих благ людини (життя, здоров‗я, волі, честі й гідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такого завдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров‗я, воля, честь та гідність визначаються найвищою соціальною цінністю. Одним із першочергових завдань кримінального права є також захист від злочинних посягань суверенітету України, цілісності і недоторканності її території, суспільного ладу, політичної системи та економічного потенціалу, миру та безпеки суспільства. Водночас завданням кримінального закону є охорона правопорядку в цілому від злочинних посягань (ст.1 КК).

Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенції (попередження злочинів). Заборона вчинення злочинного діяння та загроза покарання тим, хто може вчините таке діяння – це загальна превенція, застосування покарання до особи, яка чинили злочин – спеціальна превенція, - разом є виявами охоронного завдання кримінального закону.

Принципи кримінального права — це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної політики держави. До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання.

Відповідальність особи за вчинення суспільна небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільне небезпечне діяння є злочином.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні.

Особистий характер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання носить персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Принісші індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

3.Кримінальне право і суміжні галузі права.

Кримінальне право, перебуваючи у системі права України, тісно пов'язане з іншими його галузями. Цей зв'язок виражається насамперед у тому, що кримінальне право, як вже зазначалося, виконує щодо інших галузей права охоронну функцію. Здійснюючи охоронну функцію, кримінальне право опосередковано бере участь у регулюванні тих суспільних відносин, що становлять предмет інших галузей права.

Кримінальне і конституційне право. Конституційне (державне) право, норми якого закріплені в Конституції України та інших конституційних законах України (наприклад, Законі «Про громадянство»),

має основоположне значення для кримінального права. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить приписам Конституції, вона не може бути застосована. Далі, при прийнятті нових кримінальних законів останні повинні бути співвіднесені з приписами Конституції і не можуть мати з ними розбіжностей. Більш того, норми Конституції є нормами прямої дії і тим самим можуть застосовуватися й при вирішенні кримінальних справ.Кримінальне право покликане охороняти притаманними йому методами встановлений Конституцією суспільний і державний лад, законні права і свободи громадян від злочинних на них посягань.

Кримінальне і адміністративне право. Тісний зв'язок між ними спостерігається в тій частині адміністративного права, що встановлює адміністративну відповідальність за різні правопорушення (так звані адміністративні делікти). У цій своїй частині адміністративне право виконує охоронну функцію, захищаючи правопорядок від адміністративних правопорушень. Однак кримінальне право охороняє правопорядок від більш небезпечних посягань — злочинів, а адміністративне право — від менш небезпечних правопорушень — адміністративних деліктів. Саме ступінь суспільної небезпечності відрізняє адміністративний делікт від злочину. Ось чому злочин тягне кримінальне покарання, а адміністративний делікт — заходи адміністративного стягнення. Наприклад, дрібне хуліганство — це адміністративний делікт, що тягне адміністративне стягнення, хуліганство ж як злочин є більш суспільне небезпечним: воно грубо порушує громадський порядок, норми моральності і тому тягне досить суворе кримінальне покарання за ст. 296 КК.

Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Зв'язок між кримінальним (матеріальним) правом і кримінально-процесуальним правом проявляється насамперед у тому, що вони співвідносяться між собою як зміст і форма. Кримінально-процесуальне право є формою, в якій знаходить своє застосування кримінальне право. Кримінальне право і кримінальні правовідносини реалізуються через право кримінально-процесуальне, через кримінально-процесуальні відносини. Якби не було кримінального права, кримінально-процесуальне право було б безпредметним. Відсутність кримінально-процесуального права позбавило б кримінальне право тієї необхідної процесуальної форми, в якій воно лише і може зберегти якості права, не перетворюючись на свавілля.

Кримінальне і кримінально-виконавче (виправно-трудове) право. Тісний зв'язок кримінально-

виконавчого права з кримінальним правом визначається насамперед тим, що перше ґрунтується на нормах другого. Кримінальне право визначає підстави, межі, умови і порядок призначення покарань. Сам же порядок і умови виконання (відбування) таких покарань регулюються нормами кримінально-виконавчого права, зосередженими у.

Кримінальне право і міжнародне право. Зв'язок цих галузей права визначається тим, що деякі їх інститути регулюються і міжнародним, і кримінальним правом.

4. Система кримінального права.

Система Загальної частини чинного кримінального законодавства – це певний порядок розміщення загальних (основних) його норм у КК України.

Всі норми кримінального права поділяються на дві частини — Загальну і Особливу. В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх.

Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної.

5.Поняття та ознаки кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, або така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (ч.1 ст.3 КК).

Ознаки кримінальної відповідальності:

1)це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин;

2)офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця може здійснюватись лише судом

вобвинувальному вироку (ч.1 ст.62 КУ, ч.2 ст.3 КК);

3)кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця, іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчинені злочину і тим самим її осуду з боку держави, але у більшості таких випадків такий осуд поєднується із застосування конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченому кримінальним законом.

6.Підстави відповідальності конкретної особи.

Наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки.

Відповідно до ч. 1 ст.2 КК підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає КВ за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому говорять, що єдиною підставою Кв є склад злочину.

7.Форми реалізації конкретної особи.

Кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання.

8.Поняття кримінального закону, його джерела.

Кримінальний закон в найбільш широкому розумінні – це система законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні – це законодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або систему взаємопов‗язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм.

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є КК України, де сукупність кримінально-правових норм об‗єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним є КК 1960р. із численними доповненнями і змінами.

Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, які діють паралельно з КК. Із прийняття ЗУ ―Про дію міжнародних договорів на території України‖ від 10.12.1991р. статусу джерела кримінального права набули укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, які становлять невід‗ємну частину національного законодавства України. Такими є норми 4-х Європейських Конвенцій, а також норми Конвенції країн СНД ―Про правову допомогу і правові

відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах‖ 1993р. (Мінська Конвенція), яка набула чинності для України 14.04.1995.

Джерелами кримінального права, згідно зі ст.52 КУ, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

9.Структура кримінального закону.

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій – 11. Кожна глава має назву та об‗єднує сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Деякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз‗ясняють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Водночас пояснення термінів, що вживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Якщо після прийняття КК його доповнюють новими нормами, то вони включаються до КК у вигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статей КК, з обов‗язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж має порядковий номер.

Кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.

Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини. Для опису ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із 4-х видів диспозицій: просту, описову, відсильну, бланкетну.

Проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту (ст.98 вбивство з необережності). Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст, дає його визначення. Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів.

Санкції, що як структурна частина Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні. Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижню межу, але обов‗язково вказуючи його верхню межу. Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана, то нижча межа покарання певного виду встановлюється на підставі певної статті Загальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання. Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне (напр. ст.126 образа: виправні роботи до 1 року, штраф від 30 до 80 мінімальних зарплат, або громадська догана).

10.Тлумачення кримінального закону.

Тлумачення закону полягає у з'ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону. Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону. Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють

легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється органом державної влади,

уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми права,

що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції.;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Внаслідок вивчення і узагальнення судової практики, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права.

Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну відповідальність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність.

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих вчених, які брали участь у розробці закону.

Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним. Буквальним (або адекватним") називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-

правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням.

Обмежувальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає кримінально-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті КК.

11.Принципи чинності кримінального закону у часі.

Відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права й обов‘язки, а закони, що визначають нрава й обов‘язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

За загальним правилом, закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Дотримання цього правила є важливим з огляду на необхідність ознайомлення суб‘єктів відповідних правовідносин зі змістом закону. Проте, як випливає із ч. 1 ст. 4, в окремих випадках кримінальний закон може набирати чинності або пізніше ніж через десять днів з дня його офіційного оприлюднення (що є доцільним у випадках прийняття нового КК чи суттєвих змін і доповнень до нього) — з конкретної дати чи з моменту певної суспільної події, або з дня його опублікування (що може допускатися у випадках прийняття незначних змін до КК). При цьому під опублікуванням закону про кримінальну відповідальність треба розуміти опублікування його в офіційному друкованому виданні.

Згідно з Конституцією України закони підлягають офіційному оприлюдненню відразу після підписання їх Президентом України. Офіційне оприлюднення законів України здійснюється шляхом їх опублікування в таких друкованих виданнях, як газети ―Голос України‖ та ―Урядовий кур‘єр‖, а також журнали ―Відомості Верховної Ради України‖ та ―Офіційний вісник України‖ (про джерела офіційного оприлюднення ратифікованих міжнародних договорів України див. коментар до ст. 3). Інші форми офіційного оприлюднення законодавством України не встановлено. Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному із вказаних видань. На відміну від

офіційного, неофіційне оприлюднення може здійснюватись через інші, крім вказаних вище, засоби масової інформації, але дата такого оприлюднення не впливає на момент набрання чинності закону.

12.Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність.

1.Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом‘якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

2.Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

3.Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом‘якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом‘якшує відповідальність.

Надання зворотної дії в часі закону, яким скасовується злочинність діяння чи пом'якшується покарання, є вираженням гуманізму, охорони прав людини: якщо діяння згідно з новим законом перестало бути злочинним, то в такому разі зводяться нанівець (зникають) соціальні і правові підстави для покарання певної особи чи подальшого відбування нею покарання; якщо законодавець, наприклад, дійде висновку, що за злочини, які будуть вчинені після прийняття нового закону, досить менш суворого покарання, ніж було передбачено попереднім законом, то немає підстав зберігати більш суворе покарання особам, які вчинили такі злочини до видання нового закону і набрання ним чинності.

13.Космополітичний (універсальний) принцип чинності кримінального закону у просторі.

Цей принцип виходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі Україні.

14.Територіальний принцип чинності кримінального закону.

Сутність цього принципу виражена в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. б КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв'язку з його вчиненням. Зазначене положення охоплює як випадки вчинення всього діяння на території України, так і випадки вчинення діяння як на території України, так і на території інших держав.

Поняттям «територія України» охоплюються:

а) суша, море, ріки, озера і решта водойм, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем.

б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав;

в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі;

г) іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону України «Про державний кордон України» прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Виділяють також об'єкти, які не є територією України, але на які поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України. Це:

а) континентальний шельф — поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

б) виключна морська економічна зона - це морські райони, ззовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать.

в підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; г наукова станція, розташована в Антарктиді. Таку станцію Україна має на острові Галиндес цього

материка; д) запущені в космос об'єкти, що належать Україні та включені відповідно до Конвенції «Про

реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір» 1975 р. у реєстр космічних об'єктів України. Такі об'єкти підпадають під юрисдикцію і сферу дії кримінального законодавства України.

15.Принцип громадянства і універсальний принцип чинності кримінального закону.

Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином в тій країні, де воно було вчинено. Таким же чином визначається відповідальність і для осіб, які мають подвійне громадянство — України та іншої держави. Якщо особи, які мають таке громадянство, вчиняють злочин поза межами України, то незалежно від того, чи є вони також громадянами держави, на території якої вчинений злочин, або ні, вони підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей же злочин.

Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип виходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі Україні.

16.Поняття злочину та його ознаки.

Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві.

Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права — принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Обов'язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно

пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність

— юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності.

3 ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака злочину — його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

17.Поняття та ознаки малозначного діяння.

Малозначне діяння — це така формально передбачена КК умисна дія або бездіяльність суб‘єкта злочину, яка через малозначність заподіяної шкоди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія-або бездіяльність:

а) заподіяла охоронюваному КК об‘єкту посягання шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об‘єкту шкоди, яка не є істотною.

Не є малозначним діяння, яке посягає на об‘єкт, що взагалі не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво або некрофілію не може бути порушена за відсутністю події злочину), або хоча й посягає на об‘єкт, який перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло‘ заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди (справа про непоправне знівечення обличчя, порушена за ознаками злочину, передбаченого ст. 12.1, має бути закрита за відсутністю події злочину у разі встановлення факту добровільної згоди цивільне дієздатного пацієнта на проведення пластичної операції).

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невеликої і середньої тяжкості.

18.Класифікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності - на закінчені і незакінчені тощо.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів

— ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно

відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає, як граничний критерій, покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічного позбавлення волі.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

1. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

2. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

3. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

4. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

19.Відмінність злочинів від інших правопорушень.

Злочин — не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу

відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільне небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою — це суспільне небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою. Але ступінь

суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень — найбільш небезпечні.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення1 «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 КпАП передбачає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності». Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного

правопорушення:

1)протиправність — правопорушення прямо передбачено в Кодексі України про адміністративні правопорушення;

2)винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необережності;

3)правопорушення посягає на охоронювані законом об'єкти;

4)адміністративна караність — адміністративними правопорушеннями можуть бути визнані тільки такі діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення.

Заходами адміністративного стягнення є: попередження, штраф, сплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт.

20.Поняття складу злочину, його структура та значення.

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести,

по-перше, чітке розмежування між злочином і незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу,

зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

Структура в пит. 21.

21.Елементи і ознаки складу злочину.

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу).

Об'єкт злочину — це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона — зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу злочину є: діяння (дію чи

бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки і причинний зв'язок. Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільно небезпечним наслідком, що настав.

Суб'єкт злочину — це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустимою є. колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини. Відповідно до ст. 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. У частині І ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини (наприклад, вбивство, розбій,

зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину. Обов'язкового (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст. 23 КК виною є «психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності». При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільно небезпечні наслідки.

Стаття 24 КК передбачає умисел і його види — прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Стаття 25 КК передбачає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати.

Ознаки злочину. Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак. Залежно від їхньої ролі в характеристиці загального поняття складу ці ознаки поділяються на обов'язкові і факультативні. Обов'язкові — це ті ознаки, які притаманні будь-якому складу злочину, без яких взагалі немає складу злочину.

Факультативними визнаються ті ознаки, що не є обов'язковими для всіх складів злочинів і в різних складах можуть відігравати різну роль. До таких ознак слід віднести час, місце, обстановку і спосіб вчинення злочину (характеризують об'єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб'єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб'єкта злочину і деякі інші.

Поділ ознак складу на обов'язкові і факультативні має важливе значення, тому що він сприяє більш глибокому з'ясуванню складів окремих злочинів та їх відмежуванню від суміжних. Так, наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при грабежі (ч. 1ст. 186) є обов'язковою ознакою цього складу. Якщо

розглянуті ознаки в статтях Особливої частини КК не передбачені ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі, то вони на кваліфікацію злочину не впливають і можуть відігравати лише роль обтяжуючих або пом'якшуючих обставин, що враховуються при призначенні покарання (наприклад,

п. 12 ст. 67 передбачає як обтяжуючу обставину вчинення злочину загальноно-небезпечним способом).

22.Поняття кваліфікації злочину та її значення.

Кваліфікувати злочин – це значить виявити основні ознаки зробленого злочину (чи готується до здійснення) суспільно небезпечного діяння й установити їхня відповідність конкретному складу злочину, передбаченій конкретною статтею КК.

Правильна кваліфікація злочину – необхідна умова проведення в життя основних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Правильна кваліфікація злочину дає можливість суду продумано і вірно, з урахуванням ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину і самої особистості винного індивідуалізувати, у межах санкції відповідної статті КК, вид і розмір кримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного за скоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.