ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ІДПЗ

78. Виникнення міжнародного гуманітарного права: передумови та особливості Термін «міжнародне гуманітарний право» вперше був запропонований в 50- x рр. Поняття «міжнародне гуманітарний право» означає сукупність обов'язкових для держав правових норм, спрямованих право на захист жертв збройних конфліктів міжнародного і немеждународного характеру і обмеження засобів і методи ведення войны. Початок розвитку міжнародної гуманітарного права в XX в., як правило, пов'язують із прийняттям 22 серпня 1864 р. на дипломатичної конференції у Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни (далі — Женевська конвенція 1864 г.). У Женевської конвенції 1864 р. утримувалося всього 10 статей, але де вони заклали фундамент, що послужив підвалинами її подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права. Ці статті торкалися суттєві моменти: військові санітарні візка і госпіталі було визнано нейтральними, їм забезпечувалися захист і повагу; нейтральність поширювалася на армійських священиків, виконуючих свої обов'язки; якщо вони потрапляли в руки противника, повинні були звільнені і повернуті в власний табір; потрібно було з повагою ставитися до мирногог населення, який прийшов допоможе пораненим; пораненим і хворим воїнам необхідно забезпечити те що, незалежно від того, на чиєму боці вони боролися; знак червоного хреста на білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал задля забезпечення їм захисту. Сама ідею, чи концепція, поширення міжнародного гуманітарного права й не народилася разом із Женевської конвенцією 1864 р., де ще згадувалося необхідність ознайомлення населення з її положеннями. Міжнародне гуманітарний право передбачає різницю між міжнародними і немеждународными збройними конфликтами:Під міжнародним збройним конфліктом (війною) розуміється збройне протистояння між двома або кількох державами. У цьому випадку застосовуються численні норми міжнародного гуманітарного права, які у чотирьох Женевських конвенціях 1949г, і Додатковому протоколі I 1977 р. Вони набирають чинності від воєнних дій незалежно від причин виникнення й правничого характеру конфлыкта. Кодекс Лібера містив докладні правила, що відносяться до усіх аспектів сухопутної війни, від способів ведення бойових дій, як таких та звернення із громадянським населенням до роботи з особливими категоріями осіб, такі як військовополонені, поранені, партизани (франтиреры) тощо. Міжнародне гуманітарний право є, свого роду, документом, який регламентує основні правила ведення великої війни, що актуальним до нашого часу. 79. Генеральні Штати у Франції. 1285р.Філіп IV вступає в конфлікт з Римом. Вирішує скликати Генеральні штати-приймають рішення вирішити проблеми з церквою на користь короля. Починають діяти місцеві штати з 12ст. Спочатку консиліум, потім парламент, потім Генеральні штати-дорадчий орган. Склад: 1/3-представники місцевих родів;1/3-призначав король;1/3-обирались.Вибори не постійні – двоступеневі (на рівні міст та сіл),триступеневі(на рівні більш широких округів). Всі три палати засідали разом.  Отже, генеральні шта́ти у Франції (фр. États Généraux) — вища станово-представницька установа в 1302—1789 рр. Генеральні штати були дорадчим органом, скликуваним з ініціативи королівської влади в критичні моменти для надання допомоги уряду. Основною їхньою функцією було вотування податків. Значення Генеральних штатів зросло під час Столітьної війни 1337—1453, коли королівська влада особливо мала потребу в грошах. У період народних повстань XIV в. (Паризьке повстання 1357—58, Жакерия 1358) Генеральні штати претендували на активну участь у керуванні країною (подібні вимоги виразили Генеральні штати 1357 в «Великому березневому ордонансі»). Однак відсутність єдності між містами і їхньою непримиренною ворожнечею із дворянством робили марними спроби французькими Генеральними штатами домогтися прав, які зумів завоювати англійський парламент. Наприкінці XIV в. Генеральні штати скликалися усе рідше й часто замінялися зборами нотаблів.  Діяльність: созваны 1302, высший орган сословного представительства, обладавший тогда лишь совещательными функциями. В 1484-1560 и 1614-1789 они не созывались. 17 июня 1789 депутаты генеральных штатов от третьего сословия (горожане) объявили себя национальным собранием.  80. Основні зміни в розвитку буржуазної держави в період загальної кризи капіталізму.  Буржуазна держава і право виникають внаслідок революцій XVII—XVIII ст. Як сам капіталістичний спосіб виробництва, так і відповідні йому держава та право є значним поступом у розвитку людства. Саме буржуазні ідеологи, просвітителі розробили прогресивні теорії «суспільного договору», «при-родного права», «розподілу влади» та інші, які потім втілю¬валися у державно-правовому будівництві. Буржуазія вперше проголосила і втілила в життя лозунги формальної рівності усіх перед законом, комплекс невід'ємних прав людей, серед яких право на життя, волю, щастя, власність та ін. Проголоше¬но суверенітет народу, його право на опір насильству. В середині ХІХ ст., вже в період панування капіталізму вільної конкуренції, роль держави в розвитку економіки найбільш розвинутих країн була відносно незначною. Нагромадження і централізація капіталу досягли в них таких розмірів, що подальше зростання промисловості відбувалося головним чином на приватній основі. Але зовсім іншою була ситуація в час становлення капіталістичних відносин, починаючи з того моменту, коли політична влада почала переходити до рук буржуазії.  На перших етапах свого розвитку буржуазія ще не нагромадила в достатній мірі власних капіталів для того, щоб будувати порівняльно великі підприємства: рудники, металургійні, порохові заводи. Тому держава брала на себе витрати по спорудженню та експлуатації великих підприємств, доріг, каналів або надавала з цією метою субсидії приватним підприємцям. Багато державних підприємств з часом безкоштовно перейшли в приватну власність.  Буржуазна держава приймала активну участь у регулюванні відносин між працею та капіталом, з метою попередження соціальних конфліктів і забезпечення капіталістичних підприємств дешевою робочою силою. Так, у Великобританії аж до ХVIII ст. діяли закони проти коаліцій та жебрацтва, згідно яких заборонялись спілки робітників, а біднота розміщувалась насильно в робітні будинки, що слугували для фабрикантів місцем отримання майже безкоштовної робочої сили, експлуатація якої не була обмежена ніякими законами. В інтересах національної буржуазії здійснювались завоювання і перетворення в колонії країн Америки, Азії та Африки, які продовжувались аж до кінця ХІХ ст. Величезні доходи, отримувані від експлуатації населення колоніальних країн та вивезення їх природних ресурсів, сприяли первісному нагромадженню капіталу і подальшому збагаченню буржуазії. Велику роль відігравала держава в сфері кредиту. Державні банки, розповсюджені в Германії, Австрії і Росії, країнах, які відставали у капіталістичному розвитку, надавали в значних розмірах пільгові кредити великим приватнокапіталістичним підприємствам. Підштовхуючи капіталістичний розвиток, держава одночасно оберігала національну буржуазію від іноземної конкуренції, насамперед від англійської ( англійська держава, виразник інтересів національного капіталу, який створив більш ефективну економіку, навпаки, була зацікавлена у вільній торгівлі). Звідси протекціонізм, тобто високі митні тарифи, які стали загальним явищем в останній четверті ХІХ ст. В подальшому, із загостренням економічних та соціальних протиріч, необхідність державного регулювання економіки капіталістичних країн постійно зростала.  81.Громадяська війна Півночі та Півдня та її вплив на наступний розвиток законодавства США. До початку 20-х років ХІХ ст.. у США налічувалося 22 штати. Половина з них були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня та буржуазією Півночі не припинялися конфлікти. Основні суперечності виникли з приводу митних тарифів. Буржуазія Півночі з метою створення переваги для збуту своїх товарів ввозилися з-за кордону. Рабовласники виступали проти цього. Це стало початком жорстокої боротьби між двома економічними системами: буржуазною та рабовласницькою. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства та буржуазною системою найманої праці вилився у відкриту громадянську війну.  У квітні 1861р. почалися військові дії. Заколот розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У перебігу війни (1861-1865) уряд США видав закон про гомстеди. Він передбачав фактично безкоштовне роздання незайнятих земель громадянам США та іммігрантам, які виявили бажання прийняти громадянство США. У 1865-1870рр. було розпочато заходи, спрямовані на ліквідацію рабовласницької системи. У 1865 р. було прийнято 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. Було прийнято 14-ту поправку, за якою чорношкірі наділялися цивільними правами. Війна Півночі проти півдня мала прогресивне, визвольне значення. Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності США. Під натиском білиз терористів расову дискримінацію на Півдні було офіційно визнано «чорними кодексами» багатьох штатів, виданими у 1865-1866рр. «Чорні кодекси були покликані узаконити расову дискримінацію і забезпечити примусовими заходами південні плантації робочою силою.

82.Четверта республіка у Франції. Четверта республіка. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське - вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних. Відбулись зміни в політичному житті країни. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки.Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості. Встановлювався робітничий контроль на підприємствах. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки -найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.

83.Утворення ФРН. Конституція 1949 року. Коли остаточно з’ясувалося, що відтворення Німеччини як єдиної держави неможливе, західна окупаційна влада дозволила трьом західним зонам об’єднатися в єдину державу під назвою Німецької Федеративної Республіки. У 1949 році нова держава одержала з рук окупантів нову конституцію, названу на честь столичного міста Західної Німеччини Боннською. Вона відновила демократичні інститути влади і управління, деякою мірою була подібною до Веймарської конституціх. Нова німецька держава була побудована на засадах федералізму. Вона складалася з 10 земель, самостійних у своєму бютжеті та незалежних одна від одної. Кожна із земель мала ландтаг і уряд. Було вирішено, що уряд кожної з 10 земель призначатиме своїх уповноважених до верхньої палати парламенту, названої Союзною радою – бундесратом. Головним законодавчим органом був бундестаг, хоча його повноваження певною мірою обмежувалися Союзною радою – бугдесратом.  Главою держави конституція проголосила президента, який обирався на 5 років. Дійсна влада зосереджувалася, як і всюди, в уряді, а надто в руках його глави – канцлера. Уряд контролював законодавство, здійснював усю надану йому виконавчу владу.  Важливими функціями наділявся Федеральний конституційний суд. Він вирішував у спірних випадках питання про межі компетенції федерації в цілому і кожній землі окремо.   

84. Регіональна інтеграція: особливість міжнародного розвитку у ХХ-ХХІ ст. Регіональна інтеграція — процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об'єднання національних господарств  двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону. Така інтеграція розглядається як форма  вибіркової дискримінації. Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції.  Спільний ринок — третя форма економічної інтеграції — передбачає "чотири свободи", тобто вільний рух товарів, робочої сили,  капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності. Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще  й п'яту форму — "повну економічну інтеграцію". Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше  економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету. - 5 липня 1947 р Дж. Маршалл у промові в Гарвардському університеті виклав план відновлення і розвитку Європи після Другої  світової війни  - 1949 р. створена очолювана Радянським Союзом східноєвропейська регіональна організація — Рада Економічної Взаємодопомоги  - 1948 р. на Європейському конгресі у Гаазі, який відбувався під головуванням У. Черчілля, об'єдналися різні політичні рухи і  утворили Раду Європи. - 1950 р. голова комісії з планування Французької Республіки Ж. Монне надіслав міністру закордонних справ своєї країни Р. Шуману  меморандум, у якому запропонував створити наднаціональну організацію у сфері вугілля і сталі за участі Франції та Німеччини. - 1950 р. Р. Шуман офіційно запропонував Німеччині та деяким іншим західноєвропейським країнам розпочати переговори з питання  створення спільного ринку вугілля та сталі. - 1951 р. представники "шістки" — Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН і Франції уклали Паризький договір про утворення  Європейського об'єднання вугілля і сталі терміном на 50 років. Договір набув чинності 23 липня 1952 р. Ж. Монне став першим  президентом Верховного органу Європейського об'єднання вугілля і сталі. - 25 березня 1957 р. представники "шістки" уклали у Римі договори про заснування двох нових інтеграційних організацій —  Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). ЄЕС було також відоме  як "Спільний ринок". - 8 квітня 1965 р. у Брюсселі країни "шістки" уклали договір про створення єдиної Комісії та єдиної Ради замість трьох комісій і х  рад Європейських співтовариств - 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. -У 1985 р. було укладено першу Шангенську угоду (за назвою французького міста) - 1986 р. членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія. - 1991 р. було завершено переговори ЄЕС з членами Європейської асоціації вільної торгівлі щодо угоди про створення Європейського  економічного простору - 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) представники 12 країн — членів ЄЕС уклали договір про створення Європейського Союзу - 1 листопада 1993 р. він набув чинності. За формою ЄЄ — міждержавна організація, а за характером завдань — союз європейських  народів -1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Швеція і Фінляндія. - 1 жовтня 1997 р. укладено Амстердамський договір.  - 1 січня 1999 р. почав функціонувати механізм Економічного і Валютного союзу. 85. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р. Цивільний кодекс Наполеона було прийнято 1804 року. 13 липня 1800 р. Було призначено комісію для розроблення проекту кодексу. До її складу ввійшли знані юристи того часу. Наполеон особисто брав участь в обговоренні деяких статей кодексу, усуваючи з проекту деякі положення, що затвердились у французькому праві в період революції та здавалися великій буржуазіх надмірно радикальними. Протягом чотирьох місяців проект було складено й надіслано на обговорення вищих судів. Останні менше ніж за один рік подали совї зауваження, після чого проект розглянува Державна рада. Потім проект належало розглянути в Трибунаті, Законодавчому корпусі та Сенаті. Після цього всі титули кодексу було прийнято. Закон від 21 березна 1804 р. об’єднав усі 36 титулів у єдиний кодекс під назвою Цивільний кодекс.  Французький цивільний кодекс 1804р. посів центральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулювали найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства. Цей кодекс – найзначніший за обсягом. Він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу та структурою. Кодекс складається зі вспутного титулу і трьох книг. У невеличкій вступній частині викладено порядок дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що стосувалися набуття чинності й застосування правових норм. 86. Крах колоніальної системи імперіалізму і утворення нових незалежних держав. 87.Уряд народного фронту Франції та його заходи у політичній та соціальній галузі. Загострення економічних про¬блем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій. На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб. Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депу¬татів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм. Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналіза¬ція оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кош¬ти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників. 88.Шаріат. Злочини і покарання. Невід’ємною частиною ісламу є шаріат (”шлях правед¬ного життя”). Це — сукупність норм мусульманського пра¬ва, релігійних та обрядових настанов і правил, що покли¬кані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. Злочини за шаріатом поділяють на 3 групи: Першу з них складали злочини, що виходили,згідно мусульманській доктрині до вказівок самого Мухамеда. Сюди відносилися насамперед відступництво від ісламу,що каралося стратою. Так само суворо каралися найбільш зухвалізлочини і проти порядку управління – бунт і опір державній владі. До цієї ж групи злочинів, оголошених тяжким релігійним гріхом, належали крадіжки, вживання спиртних напоїв, прелюб, а також звинувачення у прелюбі. Другу групу злочинів складали протиправні дії, котрі розглядалися як зазіхання не на права всієї мусульманської громади, а на права окремих осіб.Третю групу злочинів складали дії, котрі не розглядалися як карні в період становлення халіфату, і тому не згадувалися в основних джерелах шаріату. З розвитком правової доктрини і прагненням правлячої верхівки закріпити суспільний порядок, що склався починають розглядатися як карні злочини і каратися в судовому порядку такі дії, як невиплата закяту, недодержання посту, легкі тілесні ушкодження, образи, обважування, хабарництво, азартні ігри і т. ін. Покарання за такими справами залежало від думки, що її висловлювали муджтахіди, і від думки окремих суддів. Покарання за мусульманським правом віддзеркалили як архаїчні і додержавні засоби помсти, так і достатньо розроблені заход цілеспрямованої карно-правової репресії. Злочини першої і другої групи мали наслідком фіксовані і суворі покарання (хадд і кісас). Покарання за злочини належні до третьої групи (тазір) відрізнялися більшою різноманітністю і гнучкістю (від 4 до 11 видів таких покарань), але також мали яскраво виражений каральний характер

89.Шлюбно-сімейне право за Кораном. Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів про-ти християнства та іудейства Главою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбна угода в ісламі більш близька до договору купівлі-продажу, воля жін-ки не має ніякого значення.  За мусульманським правом чоловіки можуть одружуватись з немусульманками, але мусульманкам заборонено од-ружуватися з невірними. Шаріат дозволяє чоловіку мати чо-тирьох законних дружин і будь-яку кількість наложниць. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного з подружжя, при зраді, якщо кревна рідня, а чоловік може розірвати шлюб без будь-яких причин.  Дружина може купити право на розірвання шлюбу, може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов’язків (не утримує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).  Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка і повинна була ухилятися від зустрічі із сторонніми мужчинами, не з’являтись у громадських місцях, носити паранджу. 90.Джерела мусульманського права. 1. Коран — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності.  2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета. 3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни.  Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою. 4. Кияс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Характерною рисою сучасної епохи стала ліквідація колоніальної системи імперіалізму. Криза колоніальної системи проявилася вже після Першої світової війни, коли національна буржуазія колоніальних і залежних країн розпочала боротьбу за національну незалежність. Національно-визвольний рух все більше розхитував підвалини колоніальних імперій, і після Другої світової війни в умовах демократичного піднесення революційної активності народу настав справжній крах колоніальних імперій. З найбільшою виразністю процес руйнування колоніальної системи проявився в історії найбільшої колоніальної імперії – Британської. Після Першої світової війни Британська імперія значно розширила свою територію за рахунок німецьких колоній і турецьких володінь. В Африці Великобританія захопила німецькі колонії: Того, Камерун, Танганьїку, Південно-Західну Африку. До Британії відійшла також німецька частина Нової Гвінеї, архіпелаг Бісмарка. Від Турції були відторгнуті Месопотамія, Палестина і територія за рікою Йордан. До складу Британської імперії входили домініони, колонії, протекторати і мандатні території. У найсприятливіших умовах знаходилися домініони – Канада, Австралія, Південно-Африканський союз і Нова Зеландія. Саме вони і розпочали боротьбу за визнання своєї самостійності у внутрішніх і зовнішніх справах. На цей час домініони подеколи вже виступали як фактично самостійні держави: вони підписали Версальський договір, вступили в Лігу Націй тощо. Великобританія була змушена піти на поступки.