Соціально-правові основи інформаційної безпеки - Петрик в.М.

8.7.1. Характерні риси геополітики конфуціанської цивілізації та особливості її впливу на формування оперативної обстановки у сфері інформаційно-психологічного протиборства

У ході вивчення базового матеріалу, висновків науковців, аналітиків спецслужб та інших фахівців, які займаються дослідженням проблем сучасних міжнародних відносин, авторами даного навчального посібника робиться висновок, що в умовах соціальних деформацій, політико-ідеологічного та інформаційно-психологічного протиборства XX ст. китайці змогли зберегти вірність конфуціанській культурі, своїй історії та національним традиціям. Соціалістичні цінності, засновані на марксизмі-ленінізмі та маоїзмі, поєднані ідеологами ЦК КПК з національними духовними цінностями китайської нації та філософією конфуціанства були легко та органічно вписані в самобутність та історію китайського народу.

У даному підрозділі автором взята за основу російська оцінка геостратегічної ролі КНР як конкурента на Євразійському просторі. З цієї причини російські геополітики приділили найбільшу увагу порушеній проблемі та надали достатньо повні викладки наукових розробок щодо геостратегічної ролі китайського чинника: Китай поряд із США визначений як третій претендент на глобальне домінування в геополітичній грі першої половини XXI ст. Саме цей чинник має велике значення для врахування у визначенні стратегії та тактики правлячими елітами України під час формування зовнішньої політики щодо США, Росії та Китаю. Зокрема зазначається, що Китай є найбільш небезпечним reoполітичним сусідом Росії на Півдні. Його роль порівнюється з Туреччиною. Проте, якщо остання є відвертим членом НАТО і в основу її стратегії однозначно закладено ідеї атлантизму, то з Китаєм - справи складніші.

Геополітика Китаю, як і європейської Франції, із самого початку мала подвійний характер. З одного боку, його східні території належать до "берегової зони" (rimland) Тихого океану, а з іншої - в цілому Китай ніколи не перетворювався в носія талассократії (морської могутності, Sea Pawer), а навпаки, завжди орієнтувався на континентальні архітипи. Тому існує стала політична традиція Китаю - так звана "Серединна Імперія", а цей термін характеризує саме континентальні (теллурократичні, континентальні, heartland) утворення. При цьому від Індійського океану Китай відокремлений Індокитайським півостровом, на якому розташоване сузір'я держав із відверто талассократичною орієнтацією.

У ході освоєння (колонізації) Сходу Заходом Китай поступово перетворився в напівколонію із маріонетковим проанглійським урядом - останні генерації імператорів династії Цин. З початку XIX сторіччя аж до 1949 р. (перемога КПК над Гомінданом) геополітика Китаю наслідувала суто атлантистські тенденції (при цьому Китай виступав не як самостійна талассократія - морська могутність, а як євразійська берегова база Заходу). Перемога Компартії змінила стан справ, і на короткий час (1949-1958 рр.) Китайська Народна Республіка переорієнтувалася на євразійську проросійську (точніше прорадянську) політику. Проте, в зв'язку з історичними традиціями євразійська спрямованість незабаром була залишена, і правляча еліта Китаю віддала перевагу так званій "автаркії".

Залишалося дочекатися того моменту, коли євразійська (континентальна) орієнтація ослабне настільки, що потенційний атлантизм і геополітична ідентичність Китаю як Rimland (берегової лінії) стане наочною. Це відбулося в середині 70-х років XX ст., коли лідери КНР розпочали активні переговори з представниками мондіалістської Тристоронньої комісії". Це означало нове входження Китаю до структури атлантистської геополітики.

Не заперечуючи можливості Китаю, за певних умов, знову стати на шлях Євразійського Альянсу, на це особливо розраховувати не варто. Це обумовлено тим, що на стратегічну перспективу суто прагматичні контакти із Заходом Китаю набагато вигідніші, ніж із Росією, тому що "дружбою" з РФ він лише обмежить свою свободу геополітичних маніпуляцій на Далекому Сході, в Монголії та Південному Сибіру і це не сприятиме технологічному розвиткові Китаю. Крім того, демографічне зростання КНР висуває перед цією країною проблему пошуку "вільних територій".

В цьому випадку землі Казахстану і російського Сибіру (майже не заселені) уявляються у перспективі надто привабливими для китайської сторони.

Таким чином, російські геостратеги вважають, що Китай небезпечний для Росії з двох причин:

o Китай, як країна з підвищеною демографічною перевантаженістю, знаходиться в пошуках "нічийних територій" для розширення "життєвого простору" для процвітання своєї нації;

o як потенційна геополітична берегова (гітіапгі) база атлантизму в Євразії (як нині, наприклад, використовується територія Південної Кореї).

У тому й в іншому випадку нині Китай створює потенційну загрозу, місцезнаходження якої вкрай небезпечне - КНР займає землі, розташовані на півдні Євразії (НеаШапй). Крім того, Китай володіє замкненою расово-культурною специфікою, і в історично відчутному періоді ніколи не брав участі у розбудові євразійських континентальних проектів.

Як відомо, до конфуціанської цивілізації вчені-геополітики різних держав і геостратеги із ЦК КПК відносять не лише континентальний Китай. Сюди включають китайців Гонконгу, Сінгапуру, а також китайські анклави в Таїланді, Малайзії, Індонезії та на Філіппінах, некитайські за походженням меншини Сінгапуру, Синьдзяню і Тибету. Дисципліна, схильність до порядку, відповідальність за сім'ю, працелюбство, колективізм на національному рівні визнані як основоформуючі системи конфуціанських цінностей.

На їх підґрунті Китай досяг внутрішньополітичної стабільності та високих темпів економічного розвитку. У міжнародній діяльності китайське керівництво також дотримується конфуціанських принципів "кожне слово - до свого місця" і "кожна дія - до свого

часу".

Особливостями геополітики, геостратегії та геоекономіки сучасної конфуціанської цивілізації є те, що Китай усе більше стає геополітичним, геоекономічним, геостратегічним і геоінформаційним стрижнем, навколо якого утворюється чисельна азіатська громада. Остання, як відомо, відрізняється наполегливістю в досягненні поставленої мети. Вона переконана в тому, що шляхом накладання конфуціанства на всі переваги сучасного західного суспільства китайська громада вийде із стадії історичної принизливості перед Західним світом. Вже сформувалися передумови для створення чітко визначеного блокового утворення на чолі з КНР, куди входять вже чітко визначені суб'єкти конфуціанської цивілізації.

Після стратегічної поразки правлячої еліти Радянського Союзу в особі ЦК КПРС в протистоянні із Західною спільнотою на чолі зі Сполученими Штатами керівництво ЦК КПК і Держради КНР більш гостро відчуває свою політичну відповідальність перед китайською нацією за визначення науково вивіреної стратегії розвитку китайського суспільства і тактики реалізації стратегічних завдань щодо міжцивілізаційної конкуренції в умовах нинішнього фактичного монополярного світу, контрольованого переможцем у "холодній війні", єдиною супердержавою - Сполученими Штатами Америки. У даній ситуації китайські лідери достатньо відповідально ставляться до забезпечення захисту не лише китайської, а й інших націй, об'єднаних у цивілізаційне співтовариство на основі ідеологічних та інших цінностей конфуціанства.

З точки зору нинішнього комуністичного китайського керівництва, всі азіати, які мають китайську кров, є членами єдиного китайського співтовариства і тією чи іншею мірою знаходяться під захистом китайської держави. "Китайці - це ті, хто належить до однієї раси, має одну кров і виріс в одній культурі". Китайці мають на увазі географічну карту, яка значно перевищує кордони КНР. До зони, яку вони розглядають, входять китайці Гонконгу, Тайваню і Сінгапура, китайські анклави в Таїланді, Малайзії, Індонезії та Філіппінах; некитайські за походженням меншини Синцзяню і Тибету, а також "віддалені конфуціанські родичі" - корейці та в'єтнамці. Таким чином, створюючи пояс стабільної безпеки по всьому периметру своїх кордонів, керівництво Китаю планує завершити процес їх остаточного геополітичного формування, включаючи й повернення під юрисдикцію КНР Сянгану (Гонконгу), Аоменя (Макао) і Тайваню.

У контексті уявлення ролі КНР світової супердержави та відповідно до цього рівня місця в світовій спільноті її лідери сформулювали певні критерії визначення внутрішніх і зовнішніх політичних цілей держави та відповідні завдання, які з цього випливають. До 2050 р. передбачається перетворити Китай в супердержаву і зробити його головним геополітичним полюсом світу. Після цього розпочнеться етап утримання реальної ваги китайського суспільства та іміджу КНР як головного світового лідера.

Безумовно, для реалізації такого стратегічного курсу правлячих кіл КНР існують всі передумови та відповідний потенціал китайського суспільства. Наочним є те, що Китаю належить важливе геостратегічне місце в міжцивілізаційних відносинах, особливо в АТР. Останні 10-15 років суттєво змінилися позиції КНР у системі міжнародних відносин, певним чином підвищилася роль і вплив у світовій політиці. Фактом є те, що економічне і культурне життя АТР та Південно-Східного азіатського регіону починає все більше обертатися навколо китайської осі. Цьому сприяє, насамперед, китайська діаспора (хуацяо), яка є найвпливовішою в регіоні.

Приміром, вже у 90-ті роки XX ст. китайці, налічуючи десять відсотків населення Таїланду, взяли під свій контроль половину валового продукту держави; складаючи третину населення Малайзії, китайці-хуацяо контролюють всю економіку країни; В Індонезії китайська громада не перевищує трьох відсотків населення - проте контролює 70% економіки; на Філіппінах китайців не більше одного відсотку - на них припадає понад 35% промислового виробництва країни. КНР стає помітною центральною віссю "бамбукового" сплетіння солідарної, енергетичної, творчої громади, яка знову відчула себе "Серединною Імперією".

Як відомо, 8 серпня 1967 р. п'ять держав - Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд і Філіппіни - проголосили Бангкокську декларацію, що стала початком економічної Асоціації держав Південно-Східної Азії - АСЕАН. Із багатьох регіональних організацій лише АСЕАН вдалося охопити весь регіон Південно-Східної Азії (за винятком Камбоджі). До засновників АСЕАН приєдналися пізніше В'єтнам, Бруней, М'янм і Лаос.

Нині населення держав АСЕАН складає 476 млн. осіб; сумарний експорт - 310 млрд. дол. на рік (у Японії, приміром, - 443 млрд.). Індія і Пакистан, Китай і Японія теж сусіди, але вони і близько не підійшли до того регіоналізму, до тієї особливої форми інтеграції, котру створили члени АСЕАН. "Дух АСЕАН", "мислення АСЕАН" стали аксіомою не лише для національних лідерів, а й для мільйонів жителів Південно-Східної Азії.

Історія АСЕАН теж насичена проблемами, але вони не переростають у конфлікти. Історія свідчить, що після 9 років марних спроб уладнати проблеми каталізатором створення АСЕАН стала все та ж сама зовнішня загроза. До 1967 р. в регіоні лише завершилися події в Індонезії (лівацький заколот і відповідь на нього - військовий переворот) - результат тодішньої діяльності комуністичного Китаю. До того ж ця підривна діяльність китайських спецслужб виявилася в багатьох країнах регіону. Китаю і взагалі комуністичному рухові протистояли США та їх союзники по НАТО не лише у військовій та економічній сфері, а, насамперед - в ідеологічній. Саме в ті роки розпочалася війна у В'єтнамі між прокомуністичними силами та об'єднаними силами держав так званого "імперіалістичного блоку" - спочатку з колишньою метрополією Францією, а згодом - із Сполученими Штатами. Вся ця ситуація породила відому в АСЕАН формулу: "коли слони б'ються на галявині, то страждає перш за все трава".

Ідеологією некомуністичних держав Південно-Східної Азії, які утворили АСЕАН, стало, на перший погляд, нездійсненне завдання: разом протистояти комуністичному Китаю, але при цьому не потрапити в залежність від держав Заходу. Звичайно, в ті роки бідні та слабкі країни Південно-Східної Азії і не думали про конфронтацію зі "слонами". Асоціація також не намагалася стати самостійним військовим блоком. Лише з 1996-1997 рр. у рамках АСЕАН почали обговорюватися питання безпеки.

На даний час АСЕАН перетворилася в епіцентр того, що нині називають "тихоокеанською інтеграцією", а колись можна буде назвати "єдиною Азією". Звичайно не можна забувати про Китай, Індію і Японію. Ще багато років геополітичне суперництво цих могутніх і самобутніх сил роздиратиме Азію. Проте, все ж, якщо не азіатська, то тихоокеанська інтеграція існує. її сутність, її принцип - відкрита ринкова економіка. Завдяки цьому принципу держави АСЕАН домоглися процвітання, а разом і зростання свого колективного впливу на світовій арені. Щорічна конференція міністрів закордонних справ країн АСЕАН стала найвідпрацьованішим механізмом обговорення загальнотихоокеанських справ. На неї з'їжджаються міністри із США, Китаю, Австралії, Росії та інших країн. Таким чином, це - головний політичний і економічний форум Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Нині головна проблема АСЕАН є та ж сама, що й її головне досягнення, а саме - розширення складу асоціації. Китай - основна дилема організації: приймати чи не приймати його до організації бідних. Вважається, що сучасний Китай не загрожує воєнній безпеці держав Південно-Східної Азії, зокрема М'янму, В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі, які потерпають від економічних проблем, хоча і має деякі територіальні зазіхання щодо сусідів у регіоні, проте КНР перетворюється в економічного гіганта, який вже починає відігравати в Азії таку ж саму роль, що і США, - тобто супердержави. М'янм, В'єтнам та інші настільки активно розвивають ділові зв'язки з Китаєм, що можуть одного дня опинитися в повній залежності від нього, і тоді Південно-Східна Азія виглядатиме зовсім по-іншому. Іноземні експерти вважають, що для АСЕАН краще мати проблеми, пов'язані з неприйняттям КНР, ніж проблеми розколу Південно-Східної Азії на два економічні блоки: "прокитайський" і "староокеанський". Можливо новачки встигнуть проникнутся "духом АСЕАН" і зрозуміти, що він означає для них прямі політичні та економічні вигоди.

За понад ЗО років існування асоціація, маючи темпи економічного зростання до 10-12% на рік, вийшла на четверте місце в світі за обсягами торгівлі та виробництва. Одночасно, мимоволі, в умовах економічної взаємозалежності вона надає всебічної підтримки геостратегічним і геоекономічним прагненням Китаю. Так, зокрема, фірми Таїланду є найбільшими інвесторами китайської економіки.

Під впливом природної глобалізації регіональної економіки у 1989 р. була утворена інша регіональна структура - організація Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва (АТЕС). До неї ввійшли 18 держав, у тому числі Китай, Канада і США, а в 1997 р. була прийнята й Росія. В тому ж році на п'ятій конференції, що відбулася в Канаді, було прийнято рішення про розширення спільних дій з метою ліквідації тяжкої валютно-фінансової кризи, що охопила в той час держави, які символізували економічний ривок. Практично єдиною державою, яка не зазнала тяжких наслідків від валютно-фінансової кризи, був Китай. Це дало змогу китайському керівництву на офіційному рівні заявити про переваги своєї моделі ринкової економіки та спланувати подвоєння обсягу ВНП до 2010 р.

Частка держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) становить більшу половину світового промислового виробництва і до 40% світової торгівлі. Тому цьому регіону належить одна із провідних ролей у формуванні глобальної воєнно-політичної обстановки в світі. Звичайно, головним суб'єктом геополітичного простору конфуціанської цивілізації та всього АТР є комуністичний Китай, який набирає економічної і військової могутності. Щорічно темпи зростання його ВНП складають до 6%. Обсяг зовнішньої торгівлі досяг майже 300 млрд. дол. США. Лише реалізовані іноземні інвестиції склали в 1996 р. понад 42 млрд. дол. США, а всього у 1997 р. - понад 150 млрд. дол. США. Валютні резерви після переходу Гонконгу під юрисдикцію Пекіна в сумі перевищили валютні резерви США і ФРН разом взяті. При цьому КНР принципово відмовилася співробітничати з Міжнародним валютним фондом.

За оцінками Всесвітнього банку Китай перетворився в четвертий світовий центр економічного розвитку поряд із США, Японією і Західною Європою.

Необхідно підкреслити, що керівництво КНР особливу увагу приділяє зміцненню військової безпеки. Вони стабільно виділяють на потреби оборони щорічно 40 млрд. дол. США, а також у державній політиці змінюють стратегію: головний напрямок удару збройних сил переорієнтовано з півночі на південь, зі зміною при цьому акценту на розвиток військово-морських сил, авіації, високотехнологічних систем озброєння і військової техніки. Китай має величезні мобілізаційні резерви (120 млн. осіб), у той же час щорічний призов не перевищує 1 млн. осіб. У 2000 р. видатки на оборону порівняно з 1999 р. було збільшено на 12,7 %. На думку тодішнього глави держави Дзян Дземіна, КНР не може зосередитися на економічному будівництві, не створивши надійної системи оборони.

Реалізація курсу військового будівництва є складовою частиною геостратегії Китаю. Мета - перетворити його в могутню світову державу, здатну забезпечувати національну безпеку та захищати національні інтереси в глобальному масштабі. Враховуючи центробіжні тенденції на внутрішніх національних територіях (Тибет, Синьдзян, Внутрішня Монголія), військове будівництво здійснюється у розрахунку на особливу роль армії у внутрішньому житті держави. Армія розглядається як важливий засіб підтримання стабільності та порядку в суспільстві. Всекитайські Народні збори затвердили закон, що надає право застосовувати армію для придушення внутрішніх заворушень.

Сучасний Китай є досить могутньою воєнною державою, має найсильнішу в регіоні армію з добре підготовленим особовим складом, який відрізняється високою військовою дисципліною і особливим статусом офіцерського корпусу. Професія військового є найпрестижнішою в суспільстві. Китайське керівництво офіційно дотримується думки, що без підготовки власної національної віськової еліти забезпечити в сучасних умовах безпеку держави буде важко.

Китай здійснив 45 ядерних вибухів, має всі компоненти ядерних сил і майже 300 атомних боєголовок. Заслуговує на увагу його співробітництво з ісламськими державами: Іраком, Іраном і Пакистаном. Починаючи з 1980 р., Китай постачає цим державам у значній кількості танки, бронетранспортери, ракетні установки, артилерійські системи та бойові літаки, сприяючи тим самим перетворенню ісламських держав у нові центри сили на Євразійському континенті. Складається враження, що на основі збігу поглядів на роль НАТО і США в євразійських справах між Китаєм та ісламськими державами склався негласний союз. Не виключено, що подальше розширення НАТО може привести до більш тісного китайсько-ісламського співробітництва і посилення контактів із Росією. Тому невипадково США тримають у цьому регіоні так звані "сили передового базування" чисельністю близько 100 тис. віськовослужбовців, які зосереджені, в основному, в Японії та Південній Кореї. На їх озброєнні налічується до 250 танків і понад 600 літаків. Одночасно в Афганістані та у сусідніх державах (Киргизстані, Таджикистані та Узбекистані) знаходиться військове "антитерористичне угруповання" збройних сил США та її союзників no НАТО, які мають прямий вихід на кордони Китаю.

У сучасних міжнародних умовах, геополітика Китаю визначається тезою "одна держава - дві системи", що сприяє поєднанню і використанню досвіду та цінностей двох основних формацій XX ст. Проте, конфлікт цінностей цивілізацій виявляється у проведенні Китаєм досить жорсткої політики щодо буддійського населення Тибету і мусульманських тюркомовних меншин Синьдзяню. Після "холодної війни" міжцивілізаційні протиріччя виявилися в таких сферах, як права людини, нарко-торгівля і торгівля зброєю. Вони мають тенденцію до зростання, оскільки Китай зберігає територіальні претензії до більшості сусідніх держав. Проблема перенаселення КНР провокує пошук "нечійних земель". Міжцивілізаційні протиріччя в КНР і сусідніх державах виявилися й в погромах і вбивствах етнічних китайців (усього загинуло майже 800 осіб), які відбулися, зокрема, в столиці Індонезії 12-15 травня 1998 р.

Статус постійного члена Ради Безпеки ООН, незалежна зовнішня політика, внутрішня стабільність дали змогу КНР залучити величезні іноземні інвестиції та досягти високих темпів розвитку економіки держави.

Нині конфуціанська цивілізація є одним із найдинамічніших і перспективніших регіонів світу, За оцінками аналітиків різних держав, конфуціанський анклав за певних умов зможе перевершити як Західну Європу, так і США уже в першій чверті XXI ст., бо вже нині вартість провідних підприємств у Південно-Східній Азії, які належать китайцям, складає 540 млрд. дол. США, а до 2020 р. сукупний валовий національний продукт в АТР може досягти майже 12 трлн. дол. США. Створивши на основі конфуціанського вчення унікальну "економічну філософію", відчуваючи кінець 500-річного одноосібного панування в світі Західної економічної політики, Китай обрав шлях "соціалістичної ринкової економіки", заснованої на "залученні інвестицій та високих технологій", за допомогою чого досягнуто безпрецедентних темпів культурного та економічного зростання.

На фоні вищезазначеного, логічним є висновок 3. Бжезінського: "Стабільності рівноваги сил в Європі не буде без досягнення глибокого стратегічного взаєморозуміння між Америкою І Китаєм та чіткого визначення зростаючої ролі Японії. За прогнозами експертів, у 2025 р. Індонезія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг можуть увійти до першої десятки країн за розмірами ВВП. Південно-Східна Азія стала місцем застосування прибуткових іноземних інвестицій. Усього за 5-7 років тут створено сучасні виробництва, випускається найрізноманітніша продукція - від одягу до електроніки. Країни регіону мають значні валютні резерви (Гонконг - 64 млрд. дол., Тайвань - 89 млрд. дол., Сінгапур - 76 млрд. дол., Таїланд - 42,8 млрд. дол.).

Реальність така, що, із врахуванням наявної сталої тенденції до подальшого покращення та нарощування внутрішнього потенціалу китайського суспільства, сучасного стану і перспектив розвитку міжнародної обстановки, нинішні політичні, соціально-економічні та воєнно-технічні можливості КНР створюють сприятливу базу для досягнення Китаєм стратегічних цілей, визначених ЦК КПК на першу чверть XXI ст..

Як правило, така концентрація влади в державі провокуватиме невдоволення і навіть спроби організованих виступів опозиційно налаштованих політичних кіл. Проте, для збереження нинішнього стаус-кво в ієрархії влади керівництво КНР, об'єднане навколо нового покоління ЦК КПК, безумовно має розширити компетенцію і посилити владний потенціал національних спецслужб. Таким чином, можна прогнозувати, що принаймні у найближчі десять-п'ятнадцять років, КНР матиме за допомогою спецслужб та армії гарантований період для відносно спокійного поступального розвитку суспільства.

Одночасно, попередня оцінка показників розвитку народного господарства держави за минулий період реформування КНР дає оптимістичні підстави стверджувати, що у виконанні намічених планів китайський уряд вже досяг значних успіхів. Зокрема, приміром технологічний рівень економіки Китаю вже у 2025 р. може перевищити російський навіть при найоптимістичніших варіантах розвитку обстановки в Росії.

Підсумовуючи вищевикладене, є підстави вважати, що у ході реалізації геополітичного курсу ЦК КПК в напрямку досягнення стратегічних цілей національного розвитку увага правлячої еліти Китаю приділятиметься чотирьом головним напрямам:

Перший - забезпечення максимально довготривалих мирних умов для вирішення завдань економічного, науково-технічного і військового зміцнення китайського суспільства.

Другий - прагнення створити в основному мирними (тобто політико-дипломатичними та розвідувальними) засобами нові зони "життєвого простору" в АТР, не ускладнюючи надмірно при цьому міждержавних відносин, насамперед, із США, Росією, Японією та Індією.

Третій - проведення глибокого технічного переоснащення збройних сил, які б за своїм рівнем відповідали іміджу майбутньої світової наддержави; з цією метою фундаментально підвищуватимуться їх бойові можливості, що мають стати справжнім силовим чинником забезпечення впевненого втілення зовнішньої політики керівництва ЦК КПК, державних владних і виконавчих структур КНР.

Четвертий - підпорядковуючись загальним завданням досягнення геостратегічних цілей ЦК КПК, оперативна діяльність як військової розвідки НВАК, так і підрозділів загальнодержавної політичної та економічної розвідки КНР концентруватиметься саме на забезпеченні сприятливих умов реалізації державними і партійними структурами завдань по зазначених вище трьох головних напрямках.

Звідси випливає, що керівництво КНР має чітко визначені інтереси в азіатській та тихоокеанській зоні, а також певні незначні претензії глобального рівня. Зрозуміло, що одне із центральних місць у зовнішній стратегії офіційного Пекіна надаватиметься державам АТР, особливо Південно-Східній Азії. Фахівці-китаїсти вважають, що керівництво КНР скоріше ставитиметься й надалі негативно до просування Росії, як і інших потенційних конкурентів, до позиції лідера в зазначених регіонах та організовуватиме протидію цим тенденціям засобами спецслужб.

Прагнення керівництва КНР забезпечити стале нарощування воєнно-економічного потенціалу йовірно й надалі супроводжуватиметься активізацією китайської зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, що сприятиме наданню в системі розвідувальної спільноти КНР більшого пріоритету в розширенні завдань і повноважень підрозділам політичної та економічної розвідки. Поряд із цим військова розвідка продовжить відігравати значну роль на таких найпріоритетніших напрямках у китайській зовнішній політиці, як американський, японський, західноєвропейський та російський.

У цьому зв'язку, в міру просування китайської економічної експансії до посткомуністичних держав Центральної і Східної Європи та на ринки Західноєвропейського простору український напрямок також набуватиме поступово зростаючого значення для Китаю. Основні напрямки діяльності китайських спецслужб визначатимуться проблемами, що входять до компетенції підрозділів політичної та військово-технічної розвідки. Завдання економічної та науково-технічної розвідки реалізовуватимуться під кутом вирішення військово-технічних питань у тісній координації з діяльністю відомчої військової розвідки НВАК.