Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Новітній науковий дух" (1934); "Прикладний раціоналізм" (1949); "Раціоналістська заангажованість" (1972).

БЕЗОДНЯ — філософське поняття, яке позначає межі буття, життєвого довкілля (ойкумени). Це вияв тієї потойбічності існуючого, що характеризує безмірну глибину можливостей стихій, ту сферу нездійсненного, що майже дорівнює небуттю. У такому розумінні термін "Безодня" вживається в Біблії. Важливе місце займає аналіз безодні у філософії Беме, який пов'язує його з ірраціональною "темрявою" Божественного джерела творіння. Ідея безодні людської душі розвивалась Сковородою. У XX ст. поняття "Безодня" було використане Вердяєвим для зизначення первинної стихії творчої свободи, що передує вивільненню з "обіймів ніщо" (коли перехід від небуття до буття ще тільки уможливлюється). Поняття "Безодня" має евристичне значення в питаннях аналізу ціннісно-смислового універсуму людини.

БЕЗПАЛЬЧИЙ, Володимир Федорович (1925, Золотоноша — 1981) — український історик, філософ. Закінчив історичний факультет НІГУ ім. М. Драгоманова (1948), аспірантуру при інституті філософії НАНУ (1951). Захистив докторську дисертацію (1972), професор (1973). Від 1951 р. — науковий, а з 1953 р. старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1953 — 1968 рр. — доцент кафедри філософії НАНУ і доцент ВПШ при ЦК КПУ. У 1968 — 1976 рр. — завідуючий кафедрою марксизму-ленінізму Київського державного інституту театрального мистецтва. У 1976 — 1981 рр. — ректор цього інституту. Автор понад 40 статей із філософії, історії філософії та соціології, а також монографій. На власноруч зробленому катамарані здійснив численні мандрівки по Байкалу та ріках Сибіру, враження від яких описав у книзі "Наодинці з природою" (1983). Трагічно загинув у черговому плаванні (р. Вітім поблизу м. Бодайбо). Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Основні твори: "Праця і світогляд" (1972); "Людина і праця" (1976); "Праця і релігія" (1981).

БЕЗПЕКА НАЦІОНАЛЬНА — поняття політології та соціальної філософії, яке визначає певний ступінь захищеності особистості, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, що дозволяє їм нормально існувати та розвиватися. Соціально-філософські засади розуміння безпеки національної були закладені в працях Платона, Мак'явеллі, Гоббса, Монтеск'є та інших мислителів. У концептуально-теоретичному вигляді основні ідеї сучасного розуміння безпеки національної були вперше сформульовані в "Законі про національну безпеку", прийнятому США у 1947 р. Як складова організаційної структури суспільства та його продукт безпека національна відбиває їхні специфічні риси. Як соціальна система безпека національна формується і функціонує під впливом низки чинників: геополітичного, соціально-політичного, економічного, етнонаціонального. Базовими елементами системи безпеки національної є: а) економічні, соціально-політичні, культурні процеси та зв'язки в суспільстві; б) соціальні групи людей; в) ідеї як виразники певних потреб та інтересів різних соціальних груп; г) соціальні інститути, які виконують функції гарантування безпеки. В системі безпеки національної вирізняють підсистеми: безпека особистості, безпека суспільства, безпека держави. Їх співвідношення визначається характером суспільно-політичних відносин та ступенем існуючих загроз.

БЕЗПОСЕРЕДНЄ ЗНАННЯ, інтуїтивне знання — самоочевидне, одержане без попереднього обґрунтування і доведення, початковий елемент пізнавального ставлення людини до світу як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (див. Емпіричне і теоретичне). Розрізняють безпосереднє знання чуттєве (відчуття — "безпосередні факти" живого споглядання) та інтелектуальне (аксіоми, які започатковують будь-яку теоретичну систему). Безпосереднє знання називають ще інтуїтивним, оскільки його пізнавальним засобом є інтуїція (відповідно — чуттєва й інтелектуальна). Безпосередньому знанню протиставляється дискурсивне знання.

БЕЗСМЕРТЯ — ідея, що окреслює можливість існування особистості після смерті, безпосередньо чи в пам'яті нащадків (через творення вчинків або культурних артефактів). Ідея безсмертя — світоглядна основа більшості релігій і низки філософських систем. У сучасній культурі поняття "Безсмертя" є суперечливим і змінюється залежно від типу світопереживання. У межах стихійно-родового типу світопереживання безсмертя вбачається у продовженні роду; у межах духовно-творчого — у культурній сфері (творче безсмертя); представники духовно-містичного світопереживання розглядають безсмертя як самоусвідомлення та самопізнання; у відкрито-особистісному (поліцентричному) типі світопереживання існує тенденція до об'єднання його різних варіантів. На основі стихійно-родового, духовно-творчого та духовно-містичного типів світопереживання розгортаються натуралістична, культурологічна та спіритуалістична (містико-ідеалістична) парадигми безсмертя. Між ними виникає суперечність, що може переходити в антагонізм, коли протилежні погляди кваліфікуються як онтологічно хибні та морально негативні. Особливістю персоналістичної парадигми (як наслідку відкрито-особистісного типу світопереживання) є те, що вона створює можливість синтетичного розв'язання міжпарадигмальних суперечностей у розумінні безсмертя. З позицій персоналістичної парадигми йдеться про безсмертя особистості і виокремлюються такі його вияви: через продовження роду та власного біологічного життя, творче безсмертя, безсмертя самотворення. Вони можуть бути раціонально доведені або спростовані з однаковою ймовірністю. Прийняття чи заперечення певного вияву безсмертя є результатом етико-екзистенційного вибору кожної людини. Унікальність і неповторність внутрішнього світу людини дозволяють їй вийти за межі ситуації смерті — частково або в усій екзистенційній повноті. Безсмертя особистості екзистенційно поєднане з феноменом любові. Завдяки любові відбувається постійне відновлення людського роду, створення артефактів культури, які передаються від покоління до покоління. Реалізується безсмертя особистості як самотворення та співтворення. Безсмертя співтворення поєднує як екзистенційно-особистісний, так і екзистенційно-комунікативний аспекти людського буття. (С. Крилова)

БЕЙЛЬ, П'єр (1647, Карлат — 1706) — французький філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському коледжі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше — у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Бейля визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Бейль вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Бейль був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Бейль віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Бейля, до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 — 1697). Концептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Бейля у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Бейля справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів американської нації Джефферсон рекомендував "Словник" Бейля до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.

БЕКОН, Роджер (1214, Сомерсет — 1292) — англійський філософ, природознавець. Навчався в Оксфорді та в університеті у Парижі. Обстоював розмежування теології і філософії. Розглядав досвід, експеримент, математику як основу людського пізнання. Бекон вважав, що математика — це "алфавіт філософії". До поширених серед людей хибних настанов відносив авторитет; звичку; думку необізнаної більшості; невігластво, що маскується під мудрість. Головними засобами пізнання вважав аргументацію і досвід. Останній буває зовнішній і внутрішній. Зовнішній досвід спирається на експеримент. Він здійснюється за допомогою відчуттів; внутрішній досвід спрямований на надприродне, Божественне. У царині внутрішнього досвіду головну роль відіграє філософія. Піднімаючись над експериментальними науками, вона повертається до теології і прямує до своєї справжньої мети — осягнення Творця. Бекон по праву вважається першим природодослідником Середньовіччя. Він здійснив ґрунтовні розвідки у галузі фізики, хімії, мистецтва перекладу. Йому також належить чимало ідей, які передували відкриттям пізнішого часу (зокрема ідеї створення опуклого скла й пороху).

Основні твори: "Великий твір" (1267); "Малий твір" (1267); "Третій твір" (1267); "Короткий курс філософії" (1271); "Короткий курс теології" (1292).

БЕЛЛ, Даніел (1919, Нью-Йорк) — американський соціолог, філософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистсько-технократичного напряму у суспільствознавсті. Певний час (30-ті — 40-ві рр. XX ст.) був прихильником соціалістичної ідеології та марксизму. Від кінця 40-х рр. XX ст. стає активним поборником (разом з Ліпсетом та ін.) концепції деідеологізації, а в 50-ті рр. XX ст. переходить до розробки теорії постіндустріального суспільства. Белл першим констатував факт введення терміна "кінець ідеології" (1946) французьким філософом Камю, який вважав ідеологію "формою обману". Сам Белл "кінець ідеології" тлумачив як знесилення старих ідеологій та визнання факту "жадання нових". Загальною методологічною підвалиною концепцій деідеологізації та постіндустріального суспільства є технократичний детермінізм. Розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Белл спирається також на принцип плюралізму, зокрема у царині "дослідницьких призм", "концептуальних схем" та ін. Серед характерних суперечностей постіндустріального суспільства вирізняє провідну — між культурою та економікою. Визначальним принципом культури на стадії постіндустріального суспільства Белл вважає самореалізацію спільноти (а не окремого індивіда).

Основні твори: "Кінець ідеології: Знесилення політичних ідей у 50-ті роки" (1960); "Прихід постіндустріального суспільства: Спроба соціального передбачення" (1973); "Соціальні науки після Другої світової війни" (1982); "Комунітаризм та його критики" (1993) та ін.

БЕМЕ, Якоб (1575, Альтзайденберг — 1624) — німецький релігійний філософ і містик. Народився в селянській сім'ї. Від 1599 р. громадянин і член шевців м. Герліца. Переломними стали 1600 і 1610 роки, коли у стані осяяння Беме відкрився внутрішній зміст речей і сенс буття. Прагнув до оновлення релігії й церкви і тому зазнавав утисків з боку ортодоксального лютеранства. Наскрізна тема творів Беме — походження й кінцева мета світу (Космосу) та людини. Основні складові вчення — теософія, космософія, антропософія, христософія. У баченні Бога розійшовся як із тогочасними філософами, так і теологами. Вважав, що Богові передує до буття, "безґрунтовне", або "вічне ніщо", що є водночас і "вічним початком", який породжує Трійцю та духовний універсум. Останній, у свою чергу, породжує світ і людину. Всупереч маніхейству і гностикам Беме вважав, що світло і пітьма перебувають одне в одному, що Бог світлого світу і Бог темного світу — це один і той самий єдиний Бог. Космічна катастрофа (падіння Люцифера) зумовлює, згідно з Беме, антропологічну — падіння богоподібно-цілісної, андрогенічної першолюдини та перетворення її на земну, "згущено-фізичну" плотяність і розділеність на дві статі. Беме — христоцентрист, для якого Христос — це "Серце Бога" і "Новий Адам", батько нової, народженої в Дусі, людини (і нового, відродженого в Дусі, людського роду). Захопленими шанувальниками Беме були Декарт, Ляйбніц, Ньютон, Шеллінг, Гегель, Сковорода, В. Соловйов, Бердяев. Перекладачем творів Беме був вихованець КМА Гамалія.

Основні твори: "Аврора, або ранкова зоря на світанні" (1612); "Шість теософських пунктів" (1620); "Про народження й означення усіх сутностей" (1622); "Велика таємниця, або тлумачення першої Книги Мойсея" (1623); "Христософія, або шлях до Христа" (1624).

БЕНТАМ, Єремія (1748, Лондон — 1832) — англійський філософ, етик, основоположник утилітаризму. Освіту отримав в Оксфорді. Його філософсько-етична концепція, в основу якої покладено принцип корисності, розкрита у праці "Деонтологія, або наука про мораль". Бентам вважав, що природу людини визначають почуття задоволення і страждання, які постійно і в усьому керують індивідом. Поведінка людини спирається на прагнення до щастя через збільшення задоволення і зменшення страждання, тому моральним є все, що корисне для досягнення цієї мети. Основна максима теорії утилітаризму Бентама — найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Етику він визначав як вчення про засоби досягнення щастя, а мораль — як мистецтво його максимально збільшити. Реальними інтересами вважав лише інтереси індивідів, тому інтереси держави і громадянста в цілому — це ніщо інше, як "сума інтересів індивідів". Етику Бентама характеризує зв'язок з економічною теорією; принцип свободи індивіда в господарській діяльності є одночасно і засадничим принципом моралі. Політичні погляди Бентама близькі до лібералізму, хоч він відкидав теорії природного права та суспільного договору.

Основні твори: "Принципи моралі і законодавства" (1789); "Нариси нової системи логіки" (1827); "Деонтологія, або наука про мораль" (1834).

БЕРГСОН, Анрі Луї (1859, Париж — 1941) — французький філософ, представник інтуїтивізму та "філософії життя", лауреат Нобелівської премії (1927). Викладаючи в Колеж де Франс (1901 — 1921), зажив великої популярності як лектор. Прагнув створити "позитивну метафізику", яка долає однобічність механіцизму та догматичного раціоналізму. Основою метафізично-космічного процесу є життя як "порив", прагнення до творчих перетворень. Згідно з Бергсоном, "творча еволюція" є цілеспрямованою і однією з її цілей є свобода, що реалізується у побудованому на християнських етичних принципах "відкритому суспільстві". Творча еволюція включає постійне творення нових форм, становлення, взаємопроникнення минулого і сучасного, непередбачуваність майбутніх станів. У розумінні життя головним є часовий аспект (динамічний, континуальний), а не просторовий (статичний). Осягнути життя можна лише завдяки інтуїції, яка безпосередньо проникає у предмет, зливаючись із його індивідуальною природою. Інтуїція — це самоосягнення життя. Вона протистоїть інтелектуальним методам, орієнтованим у пізнанні не на динамізм, а на статику. Шлях "життєвого пориву" пролягає через людину як творчу істоту, здатну до ірраціональної інтуїції як Божого дару, що ним наділені тільки обрані. Філософія Бергсона вплинула на персоналізм, екзистенціалізм, філософію Тойнбі, Тейяра де Шардена, Поппера.

Основні твори: "Час і свобода волі" (1889); "Матерія і пам'ять" (1896); "Творча еволюція" (1907); "Два джерела моралі" (1932).

БЕРДЯЄВ, Микола Олександрович (1874, Київ — 1948) — російський та український релігійний філософ, теоретик "нового християнства", публіцист. Вчився в Київському кадетському корпусі та Київському університеті на природничому і юридичному факультетах. Професор Московського університету (1919), доктор теології Honoris causa Кембриджського університету. Філософська система ґрунтується на низці засадничих ідей: ідея свободи (фундамент всієї онтології Бердяєва); ідея творчості й об'єктивації; ідея особистості; ідея метафізичного, есхатологічного сенсу історії. На відміну від Канта, для якого ноуменальною є об'єктивна реальність (річ у собі), у Бердяєва ноуменом є сам суб'єкт (особистість), бо тільки в ньому міститься зумовлена його свободою неосяжна "внутрішня глибина, непізнавана безодня". Свобода вкорінена не у бутті, а у "ніщо", вона безґрунтовна і нічим не детермінована. Зрештою, дух, тобто вільна за самим своїм єством особистість, постає як суб'єкт буття. Відповідно і світ виступає як наслідок взаємодії двох інтенцій людського духу — інтеріоризації та екстеріоризації. Завдяки першій здійснюється самозаглиблення духу; завдяки другій — рух до "царства необхідності", або об'єктивації. Остання тлумачиться як втрата свободи у поцейбічному, грішному світі змертвілої предметності. Лише через сукупність творчих актів суб'єкт спроможний увібрати цей світ у своє внутрішнє, відкрите для свободи буття й тим самим його змінити. Сенс історії, на думку Бердяєва, полягає у звільненні від об'єктивації. Реалізація його можлива тільки через кінець історії і перехід у світ вільного духу, ототожнюваний із царством Божим. Цей перехід перебуває поза історичним часом і здійснюється в особливому есхатологічному вимірі через акти творчості, які і є втіленням сенсу історії як дискретного творчого процесу історичного поступу. Бердяєв заперечує розуміння прогресу як лінійного й неухильного поступального руху суспільства, а також як здійснення в історії Божественного провидіння. Бог являє себе світові, але не керує ним. Зміни на краще Бердяєв пов'язує не з перетворенням існуючого ладу, а з містичним народженням Бога в людині і для людини.

Основні твори: "Смисл історії" (1923); "Призначення людини" (1931); "Свобода і Дух" (1935); "Рабство і свобода" (1940); "Російська ідея" (1949) та ін.

БЕРИНДА, Памво (Павло) (між 50 — 70-ми роками XVI століття, Прикарпаття — 1632) — один із видатних діячів ученого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври, мислитель, поет, перекладач, друкар і гравер. Найважливіша праця — "Лексіконь славено-росскій и ймень тлькованіє" — перший друкований український словник, що вміщував 7 тисяч термінів і був виданий лаврською друкарнею (1627). Укладаючи його, Беринда використовував грецьку, латинську, арабську, слов'янську, та інші мови. У словнику Беринда узагальнив дані тогочасної науки про природу й людину, навів та інтерпретував чимало філософських термінів, подав також тлумачний словник імен, де поряд з іменами біблійних персонажів наведені імена грецьких та римських богів. Це засвідчувало ренесансно-гуманістичну і барокову тенденцію творчості Беринди до поєднання християнського та античного світів, намагання не лише утвердити значення української культурної традиції, а й збагатити останню духовною спадщиною Західної Європи. У річищі цієї тенденції написані й поетичні твори Беринди.

БЕРК, Едмунд (1729, Дублін — 1797) — англійський філософ, політичний теоретик, державний діяч. Освіту отримав у Дубліні (Трініті коледж). Обирався до палати громад (1766), член партії вігів упродовж чверті сторіччя. У тлумаченні багатьох філософських питань (зокрема, про природу людини, властивості її розуму, їх вияв у цілеспрямованих творчих зусиллях) був послідовником Г'юма. Розрізняючи поняття "прекрасне" і "величне", звертався до психологічної аргументації. Його книга, присвячена цій проблемі, була перекладена на німецьку мову Лессингом і справила вплив на формування ідей романтизму. Вагомий внесок Берка у політичну філософію полягає у фундаментальній розробці принципу консерватизму. Одним із її аспектів була критика абстрактних ідей Просвітництва та їх впровадження у суспільно-політичне життя під час революцій. "Самодостатність метафізичної абстракції" вважав принципом, який спрощує і спотворює будь-який теоретичний предмет та практичну справу. На цій підставі різко критикував Французьку революцію (1776 — 1789) та схвалював Американську революційну війну за незалежність (1775 — 1783), яка не відкидала традиційних прав і свобод. У царині етики й моралі дотримувався християнського світогляду, послідовно захищав оперті на традицію цінності добра, благородства, справедливості, правди.

Основні твори: "Про величне і прекрасне" (1757); "Роздуми про революцію у Франції" (1790).

БЕРКЛІ, Джордж (1685, Дайзарт-Касл, Ірландія — 1753) — англійський філософ-ідеаліст, релігійний мислитель. Вчився у Дубліні (1700 — 1707). Працював у коледжі, обіймав церковні посади в Дубліні та Лондоні, упродовж 1728 — 1783 років займався місіонерською діяльністю на Бермудських островах; з 1734 р. — єпископ Клойна (Ірландія). Лейтмотивом філософії Берклі є обґрунтування релігії. Свою філософську систему, названу імматеріалізмом, Берклі збудував на відповідним чином переосмисленому вченні Локка про ідеї. Насамперед Берклі заперечував вчення Локка про абстракції, або загальні ідеї. Існувати, за Берклі, — значить бути сприйнятим. Ідеї — це все те, що сприймається людиною як за допомогою відчуттів, так і розуму. Протяжність і матерія також належать до сутностей розуму та існують лише у свідомості ("спогляданні"). Берклі обстоює доволі радикальну номіналістичну позицію, стверджуючи, що "загальні ідеї" слід замінити "загальними іменами", які накладаються на цілком конкретні, зафіксовані у сприйнятті ідеї. Берклі також ототожнює властивості і якості речей з їх сприйняттям шляхом нівелювання введених Локком відмінностей між первинними й вторинними якостями. У цьому питанні філософська позиція Берклі позначена послідовним суб'єктивним ідеалізмом, вельми близьким до його крайньої форми — соліпсизму. Прагнучи уникнути цього, Берклі вдається до припущення про існування ідей не лише у сприйнятті людини, а й частково у Божественному розумі. За соціально-політичними переконаннями Берклі був рішучим супротивником теорії суспільного договору, заперечував не тільки ідею легітимності вияву народом непокори, а й взагалі право останнього на суверенітет. У царині етики Берклі виступав як критик просвітницьких концепцій моралі, доводив, що тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.

Основні твори: "Нова теорія бачення" (1709), "Трактат про принципи людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом та Філонисом" (1713), "Алкіфрон, або Дрібний філософ" (1732), "Сайрис" (1744) та ін.

БЕТТІ, Еміліо (1890 — 1970) — італійський правознавець, філософ. Один із провідних представників сучасної герменевтики, на методологічному ґрунті якої розробляв логіку, методологію і теорію пізнання гуманітарних наук. Спирався на ідеї Шляермахера, Дильтея, Вебера, Зиммеля, німецької історичної школи (Нібур, Ранке, Дройзен). Обстоював ідеал об'єктивного розуміння втілень духа у смислонаповнених формах, значущих виявах життя, текстах культури, духовних вартостях. Із цією метою розробив чотири канони (критерії) тлумачення пам'яток духовної культури, а саме: 1) герменевтичної автономії об'єкта та іманентності стандартів герменевтики; 2) цілісності та зв'язності значень герменевтичних досліджень; 3) актуальності розуміння значень смислонаповнених форм; 4) герменевтичної відповідності значення (у сенсі досягнення герменевтичної гармонізації й погодженості між інтерпретатором та спонукою від об'єкта). Дотримання дослідником-гуманітарієм цих канонів у практиці герменевтичного тлумачення текстів культури охоплює три стадії: рекогнітивну (розпізнавальну), репродуктивну (відтворювальну) і нормативну (застосування набутих знань). У цьому процесі філологічний, критичний, психологічний та техніко-морфологічний підходи підпорядковуються історичному тлумаченню герменевтично відтворюваного об'єкта.

Основні твори: "Загальна теорія інтерпретації" (1955); "Герменевтика як загальна методологія вчення про дух" (1962).

БЖЕЗИНСЬКИЙ, Збігнєв (1928, Варшава) — американський політолог, філософ, політичний діяч. Закінчив Макгільський та Гарвардський університети, доктор філософії; очолив науково-дослідний інститут з питань комунізму при Колумбійському університеті (США). Один із провідних аналітиків комунізму й тоталітаризму як соціально-політичних явищ. Для концептуальних побудов Бжезинського характерним є поєднання глибокої аналітичності та синтезуючої проникливості політологічних прогнозів. Зміцнення геополітичного плюралізму на пострадянському просторі — визначальна мета реалістичної і довгострокової глобальної стратегії, до ключових напрямів якої Бжезинський відносить утвердження стабільності і незалежності України.

Основні твори: "Неперервні чистки — політика радянського тоталітаризму" (1956); "Між двома епохами" (1970); "Влада і принцип" (1983); "План гри: геостратегічні рамки радянсько-американського змагання" (1986); "Велика шахівниця: Американська першість та S стратегічні імперативи" (1997, український переклад 2000).

БИСТРИЦЬКИЙ, Євген Костянтинович (1948, Плявіняс, Латвія) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Доктор філософських наук (1991). З 1989 р. — завідуючий відділом інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження". Коло наукових інтересів — розробка філософської концепції розуміння як альтернативної класичній теорії пізнання (розуміння тлумачиться як феномен практичної свідомості, як культурно-історична передумова осмислення загальних, пізнавальних значень); аналіз "онтологічного повороту" (при розгляді проблем людини та культури); дослідження проблематики, що стосується легітимації політичного режиму української незалежності як культурно-політичного феномена, а також методологічних принципів осягнення посткомуністичної реальності.

Основні твори: "Наукове пізнання і проблема розуміння" (1986); "Загадка людського розуміння" (1991); "Буття людини в культурі: Досвід онтологічного підходу", у співавторстві (1991); "Феномен особистості: Світогляд, культура, буття" (1996); "Чому націоналізм не може бути наукою" (1994); "Феномен української культури" (1997), у співавторстві; "Політична філософія посткомунізму: горизонти методології" (1995).

БИЧКО, Ада Корніївна (1929, Городище) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Захистила докторську дисертацію (1987), професор (1989). Завідуюча кафедрою Київського інституту театрального мистецтва (1999). Коло філософських інтересів охоплює історію української та світової філософії, дослідження пам'яток усної народної творчості, аналіз актуальної громадсько-політичної проблематики. Автор монографій, підручників, численних статей.

Основні твори: "Біля джерел християнського ірраціоналізму (1984); "Критичний аналіз філософських концепцій молодіжного бунтарства" (1985); "Народна мудрість Русі: Аналіз філософа" (1988), "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавторстві (1992); "Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенційного дослідження, у співавторстві (1995); "Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд" (2000).

БИЧКО, Ігор Валентинович (1931, Харків) — український філософ-"шістдесятник". Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1954). Захистив докторську дисертацію (1973), професор (1976), заслужений професор КНУ ім. Т. Шевченка. Працює (від 1961 р.) на філософському факультеті КНУ ім. Т. Шевченка. Спеціалізується в галузі світової та української філософії, сфера дослідницьких інтересів — проблематика людини, свободи, духовності.