Філософський Енциклопедичний Словник
.docа) задоволення основних матеріальних потреб;
б) повноту і осмисленість існування людини;
в) спроможність останньої реалізувати власне уявлення про життя в ситуаціях морального вибору;
г) достатній ступінь збіжності актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути;
ґ) гармонію внутрішнього світу людини і її зовнішніх стосунків.
(В. Єфименко)
ЩЕРБАЦЬКИЙ Григорій (Георгій) (1725, село Рогозів Переяславського полку — близько 1754). Народився в козацькій родині, небіж Київського митрополита Тимофія Щербацького (1748-1757). У 1737-1747 роках Щебацький вчився у КМА, в 1749-1752 роках викладав там поетику, риторику, грецьку мову та філософію. Автор п'єси під назвою "Трагедокомедія, нарицаемая Фотий...". Філософський курс Щербацького, прочитаний ним упродовж 1751-1752 років, відзначається яскраво вираженою картезіанською спрямованістю, орієнтацією на підручник послідовника Декарта професор Сорбонни Турхоція. Цей курс складається з логіки, метафізики, фізики й етики. У своїх розмірковуваннях Щербацький спирається не на досвід і спостереження, а на розум і самосвідомість. В основу філософського мислення кладе принцип очевидності, який передбачає необхідність перевірки будь-якого знання з допомогою природного світла розуму або світла філософії. Під останнім Щербацький розуміє ясні й виразні ідеї. Серед них він виокремлює ідею Бога, ідею істинного й хибного тощо. Абсолютно безсумнівним вважає твердження "мислю, отже, існую". Визнаючи необхідність чуттєвого досвіду, Щербацький вважає його радше джерелом помилок, аніж підґрунтям для віднайдення істини. Істина, на його думку, осягається з допомогою єдиного правильного методу, яким є дедукція, що уможливлює виведення й обґрунтування вроджених ідей. Водночас Щербацький вважає — для здобуття істини шляхом дедукції необхідна інтуїція, тобто пов'язане з природним світлом розуму глибинне розуміння істини, миттєве осяяння, що досягається завдяки відкритості людської самосвідомості стосовно Бога, який і є гарантом об'єктивної значущості людського мислення. Субстанцію Щербацький, як і Декарт, поділяє на мислячу (непротяжну й неподільну) і тілесну (протяжну і нескінченно подільну). На відміну від інших професорів КМА, Щербацький розуміє матерію не як складник з матерії і форми, а як субстанцію. Щербацький відходить від традиційного для викладачів КМА гілеморфічного уявлення про основу речей як про хаотичний субстрат природи і, перетворюючи матерію на форму, надає їй здатності до визначення. Картезіанські впливи помітні також у його інтерпретації простору, хоча загалом, подібно до схоластів, він розуміє простір як корелятивне відношення між тілами. Філософський курс Щербацького дає змогу побачити, як в українській думці першої половини XVIII століття відбувалася рецепція європейського раціоналізму.
Основні твори: "Трагекомедія, нарицаемая Фотий, то есть об отступлении западной церкви от восточной" (1749).
ЩОСЬ — поняття класичної онтології, яке вказує на визначеність буття; наявність існування; його самодостатність; виявлення певних якостей сущого. Відтак щось розумілось як тотожне буттю, сущому, існуванню і протилежність небуттю, несущому, ніщо. Щось з'являється у просторі філософського мислення із становленням онтології. У Парменіда воно осмислюється в контексті тотожності мислення і буття, у Демокрита —вчення про атоми, у Платона — вчення про ейдоси, у Аристотеля — в аспекті єдності матерії і форми. У середньовічній схоластиці щось розглядається, з одного боку, як те, що є в результаті Божого творення (суще), з другого — як те, що є як Божа сутність. У Кузанського щось є тільки те, що може бути. Буття нічого не додає до можливості бути, відтак абсолют стоїть вище буття і небуття і є точкою збігу протилежностей. За Декартом, щось народжується в чистому акті самосвідомості, однак як буття характеризує і протяжну, і мислительну субстанції. Бекон постулює протилежний підхід: щось як буття не можна схопити абстрактним поняттям. Від Бекона до Берклі (через Гоббса і Локка) проходить лінія, що завершується в концепції Г'юма, згідно з якою щось означає бути одиничним фактичним існуванням. У Канта щось є предметом поняття, якому відповідає споглядання, тобто є поняттям про присутність предмета, його формальна умова, можливість. Гегель розглядає щось як реальність, існування, що безпосередньо співвідноситься із самим собою. Із кризою класичних онтологічних побудов щось, як і пов'язане з ним поняття ніщо, втрачає своє категоріальне значення, перетворюючись на контекстуально зумовлений термін філософського не метафізичного дискурсу.
ЩОСЬНІСТЬ — термін, запозичений середньовічною філософією в Аристотеля — виражає форму речі або радше її "сутність буття", те, що в існуючій речі відповідає її визначенню, сукупності її суттєвих ознак. Для того, щоб осмислено говорити не просто про буття, а про буття певної речі, тобто про існування чогось визначеного, середньовічні мислителі вважали за необхідне "вхопити" цю визначеність у чистому вигляді, виокремити це "щось", тобто змістову "щосьнісну" характеристику існуючого. Термін часто вживається у філософських курсах КМА.
ЮРИМЕТРИКА — галузь правового знання, започаткована правовим реалізмом, що полягає в застосуванні символічної логіки та комп'ютерних технологій в дослідженні правових проблем, в здійсненні систематичного правового моніторингу та виявленні закономірностей в масивах правової інформації для передбачення судових рішень.
ЮВЕНІЛЬНІСТЬ — (від латинського juvenilis — юнацький, властивий молодим людям) — властива людині як родовій істоті і суспільству як специфічному соціальному організму якість зберігати динамізм, наснагу і безперервно оновлюватися в процесі розвитку. Тим самим суспільство — навіть обтяжене досвідом тисячоліть — набуває нових можливостей для самооновлення і "омолодження", універсальної відкритості, творчості в усіх сферах і вимірах. Ювенільність — критеріально значуща риса, яка характеризує ліберальну цивілізацію із її глибинною спрямованістю на пошуки новизни, безперервне експериментування із соціальними формами та інституціями, поєднання певних винайдених соціальних оптимумів із всеохопною соціальною критикою. Постійно відновлюване джерело ювенільності — у неможливості керуватися попереднім досвідом, кожне нове покоління стоїть перед необхідністю шукати власні відповіді на "одвічні питання" (хоча ці відповіді досить часто виявляються ані оригінальними, ані оптимальними). В індивідуальному бутті окремої людини ювенільність знаходить прояв у спроможності "залишатися молодим", виявляти жагу пізнання і життя впродовж усього життєвого шляху, навіть у похилому віці.
(В. Заблоцький)
ЮНГ Карл Густав (1875, Кесвіль, біля Базеля — 1961) — швейцарський психолог, психоаналітик, засновник аналітичної психології. Спочатку серйозно цікавився археологією, потому остаточно зосередився на медицині (науковий ступінь у цій галузі отримав у 1912 році (Базель). Працював у психіатричній клініці Цюрихського університету. У 1907-1912 роках тісно співпрацював із Фройдом, у 1913 році принципово розійшовся із ним у поглядах щодо засадничих положень психоаналізу: наукові орієнтації Юнга дедалі більше концентрувалися на символічних аспектах людської культури. На відміну від Фройда, Юнг розглядає лібідо не як винятково прояв сексуальних ваблень, а як психічну енергію, кількість якої є імітаційного моделювання способів мислення, поведінки та взаємодії учасників судового процесу, створення юридичних інформаційно-довідкових систем тощо (Левінгер, Грей). (В. Кузнєцов)
ЮРИНЕЦЬ Володимир (1891, село Одесько Львівської області — 1934(?)) — український філософ-марксист, естетик, засновник "філософської школи" в українській літературній критиці. Дійсний член АН УРСР (з 1929 року). Замолоду, навчаючись у Віденському та Берлінському університетах, зазнав впливу феноменології Гуссерля, згодом устійнився на марксистських позиціях, закінчив Московський інститут червоної професури (1924), був професором Московського університету, з 1925 року — ректор інституту філософії при ВУАМЛІН (Всеукраїнській Асоціації Марксо-Ленінських Інститутів) у Харкові. Розчарований історичним песимізмом західної культури, марксизм Юринець сприйняв передовсім як "філософію чину". Його соціально-філософські погляди найближчі до тих, котрі в післясталінському марксизмі здобули назву "діяльнісного підходу". Рушійною силою історії Юринця вважав боротьбу людини з природним хаосом, а метою — максимальне саморозкриття її творчої потуги в цій боротьбі. Майбутнє безкласове суспільство покликане вивести людину з кріпосницького "царства речей", звільнивши її для виключно культурно-перетворювальної діяльності. Історія людства стане історією культури, причому ця остання розвиватиметься між двома полюсами: стоїчним (гесіодівським), перейнятим трагічною свідомістю скінченності природних ресурсів і обмеженості пізнавальних здібностей людини, та гедоністичним (анакреонтичним), де мистецтво вперше сповна оприявниться як гра ("До проблеми соціалістичної культури"). В естетичній теорії Юринець явив зразки оригінального синтезу марксизму і феноменології, поступово еволюціонуючи в філософських дослідженнях художньої літератури ("Павло Тичина: Спроба "критичної аналізи") в напрямі літературної герменевтики. Розглядаючи саму філософію як словотворчість ("В слові дрімає вся попередня історія суспільства. Кожне слово — це вже теорія"), а предмет її (безпосередню дійсність) — як невіддільний від суб'єкта, бо даний йому лише через вербалізуючу свідомість, Юринець і художню літературу аналізував, відповідно, як форму "біжучої" філософії. Поруч із критикою фройдизму та неогегельянства Юринець багато уваги присвятив критиці догматичного марксизму та вульгарно-соціологічної естетики, застерігаючи, що історичний матеріалізм є "знаряддя надзвичайно тонке" і "в несправних руках може перемінитися на джерело нових фетишизацій". У висліді був звинувачений у ревізіонізмі (а також кантіанстві й "буржуазному націоналізмі"), книги його вилучені з обігу, а сам Юринець репресований. Звідтоді його твори в Україні не перевидавалися.
Основні твори: "Павло Тичина: Спроба "критичної аналізи" (1928); "Філософсько-соціологічні нариси" (1930); "Діалектичний матеріялізм" (1932).
ЮРКЕВИЧ Памфіл Данилович (1826, село Ліпляве, Полтавщина — 1874) — український філософ, педагог. Вихованець КМА (1847-1851), викладач (1851-1858), професор (1858-1861) філософії КМА. Професор кафедри філософії (1861-1874) і виконуючий обов’язки декана історико-філологічного факультету Московського університету (1869-1873). Філософський світогляд Юркевича сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя,свободної і свідомої особистості. Залучившись до справи розбудови православної філософії та культури і пошуку цілісного універсального світогляду, вільного від вад як емпіризму, так і раціоналізму, такого, що шукає злагоди віри і розуму на шляхах "урозуміння вірою", Юркевич продовжує цю справу в умовах засилля нігілізму і вульгарного матеріалізму, змушений відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом, виправдовувати її самоцінність як знання норм для мислення, буття і діяльності, стверджувати її значущість у вихованні "вищої культури живої особистості". Вкорінена у біблійній і свято-отчій традиції, філософія Юркевича вбирає у себе глибоко продумані, пропущені через горнило православного умоспоглядання, інтенції платонівського ідеалізму і сучасного йому західноєвропейського досвіду філософування (Шопенгауер, Лотце та інші). Успадковуючи Платонове тлумачення ідеї як об'єктивно-реальної життєдайної сутності речі, норми і закону її розвитку, перевіряючи істинність платонівської метафізики з позицій протилежного "полюса світобачення" —кантівського критицизму — і переконуючись у тому, що жодне з визначень у вченні Канта про досвід "не відкидає можливості метафізики надчуттєвого", Юркевич здійснює свій філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, хоча й відмовляється, відповідно до православно-теїстичних світоглядних настанов, прийняти безособистісне абстрактне начало як його підвалини. Християнський платонік, Юркевич обґрунтовує розуміння філософії як цілісного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та естетичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі розбудови такого цілісного світогляду, Юркевич здійснює рішучий крок у бік "конкретного ідеалізму", що, на відміну від ідеалізму абстрактного, беззасновкового, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому як його началі. Навчаючи про дух, як щось більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, розглядаючи його як існуючий предмет, реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленеву категорію, а "живу", конкретну онтологічну сутність, Юркевич закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак російської релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання Юркевича, зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Юркевич —один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).
Основні твори: "Ідея" (1859); "З науки про людський дух" (1860); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого" (1860); "Мова фізіологів і психологів" (1862); "Читання про виховання" (1865); "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" (1866); "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869) та інші.
ЯВОРСЬКИЙ Стефан (1658, село Явори Львівської області — 1722) —церковний, суспільно-політичний діяч, письменник, філософ. Початкову освіту отримав у Яворі, пізніше вчився в КМА, згодом у Львові, Любліні, Познані та Вільно в єзуїтських навчальних закладах. Після повернення в Київ викладає в Академії риторику, філософію та теологію. Його курс лекцій, що має назву "Філософське змагання" (1692 — 1693), є свідченням становлення професійної філософії в Україні і зразком постренесансної схоластики, де томістичний аристотелізм уживається з філософськими тенденціями Нового часу. Плідною у київський період його діяльності була полемічна творчість. Його твори "Конкордація Святого Письма", "Про церкву", "Про Святу Трійцю" присвячені полеміці з католицизмом. Яворський відомий своєю поетичною творчістю, удостоєний титула "лавроносний поет". Як громадсько-політичний діяч тісно співпрацював з гетьманом Мазепою, виконував ряд дипломатичних місій. Яворськиц — реформатор і протектор Московської слов'яно-греко-латинської академії. Через розходження поглядів на церковну реформу (він був прихильником розмежування світської і духовної влади) з тогочасними можновладцями в Росії поступово відходить від активної суспільно-політичної праці. Головним твором Яворського є його полемічна книга "Камінь віри...", де робиться спроба об'єднати зусилля православних і католиків для полеміки з протестантизмом.
Основні твори: "Філософське змагання" (1692-1693); "Камінь віри" (1728).
ЯЗИЧНИЦТВО — у християнському богослов'ї та почасти в історичній літературі — термін для означення дохристиянських і нехристиянських вірувань. Іноді як синонім язичництва вживається термін "поганство". Поняттям "язичництво" охоплюються передусім політеїстичні вірування, хоча до його змісту входить і віра в духів, фетишів, тотемів, душ, а також первісна магія, чаклунство тощо. Історично язичницькі вірування і культ були більш ранніми формами релігійного практично-духовного входження людини в світ і стали підґрунтям для виникнення сучасних релігій —монотеїстичних, світових. Протиставлення християнства та інших сучасних релігій язичницьким віруванням і культу значною мірою умовне. З прийняттям християнства на Русі чимало елементів давньослов'янського язичництва зрослися із ним, що призвело до так званого двовір'я. У видозміненому, почасти переосмисленому вигляді уявлення про місцевих богів-покровителів та залишки язичницької побутової обрядовості наразі зберігаються у православних віруваннях і культі. (Б. Лобовик)
ЯКОБ Людвиг Генріх Конрад (1759, Веттін, Пруссія — 1827) — німецький філософ, економіст. Вивчав філософію і філологію в Галльському університеті (1777- 1781). Доктор філософії (1785), професор. Ректор Галльського університету. В 1807-1809 роках — професор Харківського університету. 1816 року повертається в Галле. Автор понад 30 німецькомовних і понад 10 російськомовних праць — "Курсу філософії для гімназій Російської імперії", який охоплював усі складові філософії (у тогочасному її розумінні). В Харкові видрукував (німецькою мовою) два підручники з логіки, політико-економічне і юридичне дослідження, одну промову ("Про вплив університетів на освіту і добробут народів"). Переможець конкурсу на краще розв'язання проблеми "про порівняну вигідність кріпосної та вільнонайманої праці" (1812). У філософії —кантіанець, у політекономії — учень Сміта. Націлював науковий пошук на зближення із чуттєвим досвідом, але застерігав: людська психіка, мислення — потаємні процеси, укорінені в окремому від матерії "духовному началі", зрештою — в Богові. У теорії моралі обґрунтовував неспростовність етики обов'язку, в естетиці — формоцентричне тлумачення прекрасного. Мислив і діяв як просвітник, критикував кріпацтво. Стверджував, що жебрак у вільній країні — "король порівняно з кріпаком". Прибічник народоправства, але в межах конституційної монархії. Був супротивником революції, але визнавав доцільність революційних дій (навіть шляхом насильства): "Якщо розум хоче свободи всіх".
Основні твори: "Курс філософії для гімназій Російської імперії". У 8 частинах (1812-1817) та інші.
ЯМВЛІХ (245/80 — близько 330) — пізньоантичний філософ, неоплатонік і неопіфагорієць. Учень Порфирія. Засновник і головний представник "сирійської школи" неоплатонізму, до якої належав також імператор Юліан Відступник. Для творчості Ямвліха характерна реміфологізація філософії, здійснення її симбіозу з релігійно-магічним, теургічним досвідом (передусім близькосхідних вірувань та релігійних практик). Деталізує неоплатонічну космологію (два Єдиних — "несказанний початок усього" та "благе суще"; подвоєння і поділ на тріади розуму та душі). Кожна з виокремлених космогонічних сутностей персоніфікується і постає як окремий бог (позасвітові боги), їх продовжує сонм із десятків внутрішньосвітових богів, що поділяються на кілька категорій. Теургія (священнодійство, контакт з божественними силами) отримує перевагу перед суто інтелектуальним досвідом мислення. Ямвліх розробляє метод коментаря платонівських діалогів, в основі якого — встановлення головної мети діалогу, з котрою узгоджується подальше тлумачення. Виділяє також різні типи тлумачення (фізичний, етичний, математичний, метафізичний), кожний з яких розкриває свій смисловий шар твору. Ямвліхів метод коментаря і тлумачення стане головним інструментом подальшої роботи неоплатонічної думки.
Основні твори: "Звід піфагорійських вчень", "Про богів", "Халдейська теологія", "Платонова теологія", "Про символи", "Про єгипетські містерії".
ЯНСЕНІЗМ — релігійно-філософське вчення XVII століття; церковно-релігійний дух неортодоксального спрямування в католицизмі. Янсенізм був поширений у Франції, Данії, Іспанії, Нідерландах. Філософські й теологічні корені янсенізму — у вченні датського теолога Янсенія (1585-1638), справою життя якого було тлумачення ідей Августина. У тогочасному церковному протистоянні єзуїтів та августиніанців він захищав позиції останніх. Висунув "5 положень", які стали підставою для звинувачень у єресі. Чільними ідеями вчення Янсенія були: залежність людських спромог не від власних зусиль кожної людини, а лише від Благодаті; воля людини не може чинити спротив або сприяти Благодаті, вона від неї лише залежить; Христос пролив кров не за всіх людей (звідси — повне заперечення свободи волі). Вчення Янсенія було спорідненим із догматикою кальвінізму. Представники янсенізму у Франції не тільки розвинули та інтерпретували деякі аспекти вчення Янсенія, але й створили власну філософську й теологічну школу. До провідних теоретиків і діячів янсенізму належали Арно, Ніколь, Паскаль. Арно і Ніколь відомі як творці логіки Пор-Рояля. Філософський аспект янсенізму увиразнив Паскаль у своїх "Провінціаліях" — низці полемічних статей-листів, у яких він захищав позицію Арно проти звинувачень у єресі з боку єзуїтів та ортодоксальних теологів.
ЯРАНЦЕВА Надія Олександрівна (1936, Санкт-Петербург — 1992) — український філософ. Закінчила Одеський унуверситет ім. І. Мечникова (1958). Від 1964 року — співробітник відділу етики та естетики інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Кандидат філософських наук (1968). Коло наукових інтересів — філософські проблеми культури, етика і теорія культури.
Основні твори: "Про драматичне" (1971); "Відповідальність митця" (1976); "Мистецтво соціалістичного реалізму як засіб ідейно-політичного, трудового і морального виховання"(1980)та інші.
ЯРОЦЬКИЙ Петро Лаврентійович (1932, село Шпанів Рівненської області) — український філософ, релігієзнавець. Доктор філософських наук (1982), професор (1985). Від 1975 року — завідуючий відділом в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, старший науковий співробітник. Досліджує проблеми еволюції релігійної свідомості, соціального вчення католицизму, трансформації протестантизму, сучасний стан релігії і релігійності в Україні.
Основні твори: "Криза єговізму: аналіз ідеології і буденної релігійної свідомості" (1974); "Еволюція сучасного єговізму" (1981); "Українська церква між Сходом і Заходом" (1996); "Історія Православної Церкви в Україні" (1997); "Історія релігії в Україні", у співавторстві (1999); "Академічне релігієзнавство", у співавторстві (2000).
ЯРОШОВЕЦЬ Володимир Іванович (1952, село Путиловичі Житомирської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук (1996). Від 1978 року працює в КНУ ім. Т. Шевченка, від 1997 року — завідуючий кафедрою історії філософії філософського факультету. Коло філософських інтересів —соціальна філософія, антропологія, сучасна методологія наукового пізнання. Автор понад 60 наукових праць.
Основні твори: "Людина в системі пізнання" (1996); "Філософія.Підручник", у співавторстві (1997).
ЯСИНСЬКИЙ Варлаам (?-1707) — український церковний і громадський діяч, філософ. Освіту здобув у КМА. По закінченні був ієромонахом і вчителем школи Богоявленського братства. У 1668 році висвячений ігуменом Братського монастиря, у 1669 році — ректор КМА. У 1673 році обійняв посаду ігумена Михайлівського монастиря, — в 1684 році — архімандрита Києво-Печерської лаври. За сприяння Туптала Данила зібрав і виправив Житія Святих, а також видав виправлені перші дві частини "Четьї-Мінеї". Від 1690 року Ясинський — Митрополит Київський. Разом із гетьманом Мазепою доклав чимало зусиль до розбудови КМА, започаткував систематичне поповнення її бібліотеки, в тому числі за рахунок власної книгозбірні, підтримував Стефана Лаврського, Данила Туптала та інших. За своїми філософськими поглядами був типовим представником поренесансової барокової схоластики з переважним інтересом до етичної проблематики, прихильник розмежування світської і духовної влади.
ЯСПЕРС Карл (1883, Ольденбург — 1969) — німецький філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. Вивчав право в університетах Гейдельберга і Мюнхена, медицину — в університетах Берліна, Геттингема, Гейдельберга. В 1908-1915 роках працював у психіатричній клініці Гейдельберга, з 1922 року — професор філософії Гейдельберзького університету, в 1937-1945 роках був усунутий (в зв'язку з приходом до влади націонал-соціалістів) від викладацької діяльності, в 1948 — 1961 роках — професор філософії Базельського університету. За Ясперсом, філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". В концепції Ясперса буття має потрійне значення:
1) предметне буття або "буття у світі";
2) екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єктивованою;
3) трансценденція як "охоплююче" — незбагненна межа будь-якого буття і мислення.
У відповідності з цим членуванням мислення проходить різні стадії і виконує різні функції:
1) мислення перед лицем "буття у світі" як "орієнтація у світі";
2) мислення перед екзистенцією як "висвітлення екзистенції";
3) мислення перед лицем трансценденції як "метафізика", яка прагне виразити свій невимовний предмет за допомогою "шифрів". Останній етап і є власне етапом філософування, який пов'язує людину з розумінням Бога. Філософія, за Ясперсом, не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Головним предметом філософії, за Ясперсом, є людина та історія як перший вимір людського буття. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як певної людської долі, так і певної епохи. Досліджуючи людину в її екзистенційному вимірі, подібно до Канта, Ясперс вичленовує різні рівні людського "Я":
1) "Я" емпіричне або емпіричний індивід як частина природи;
2) "Я" предметне або "свідомість взагалі", яка є умовою можливості людського буття або предметності як такої;
3) "Я" як рівень розуму або духу, визначальною рисою якого є цілісність мислення. Саме "Я" предметне або "свідомість взагалі" є передумовою комунікації, яка, за Ясперсом, дозволяє встановити зміст філософування: тільки та філософія є істинною, яка є комунікативною. Завдяки комунікації людина може віднайти саму себе або свою самість, встановити екзистенційне відношення між людьми як відношення "Я - Ти" та усвідомити саме буття. Тим самим філософія у Ясперса набуває етичного забарвлення, акцентуючи увагу не на гносеолого-методологічних проблемах, а на взаємозв'язку між людьми, де головну роль виконують поняття "свобода", "вірність" "самим собою буття", "воля до комунікації". Результатом філософування, за Ясперсом, є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, ґрунтованої на істині Одкровення, є результатом розмислу. Поняття "філософської віри" об'єднує різні аспекти проблеми "розум і екзистенція". Як вважає Ясперс, існування трансцендентного — як особливого роду буття — не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція — єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають. З позицій філософської віри Ясперс намагається дати інтерпретацію світового історичного процесу. На його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, хоча науково обґрунтувати цю тезу, як і протилежну їй щодо того, що різні культурні утворення абсолютно незалежні один від одного (Шпенглер), неможливо; у неї можна тільки вірити. Світова історія, за Ясперсом, створює загальнолюдську "комунікацію", можливість якої забезпечується "наявністю в певний історичний період "вісьового часу" (VIII-III століття до нашої ери), або "вісьової епохи" — епохи зародження світових релігій і філософії, коли людство вперше усвідомило себе і своє відношення до світу, поставило "останні питання буття" про смертність, конечність свого існування і усвідомило своє безсилля перед ними. Істинне духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", які змушують людство осмислити своє існування в світі, що виводить спілкування людей на екзистенційний рівень.