Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля" (1964); "Теорія пізнання, логіка і діалектика І. Канта" (1974); "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1977); "Методологічні засади філософських учень про людину"//Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми (2000); "Діалектика і традиційні та нові підходи"//Філософсько-антропологічні студії (2001); "Розум, свобода та долі діалектики" (2001). (В. Табачковський)

ШКЛЯР Леонід Євдокимович (1953, село Хотянівка Київської області) —український філософ, політолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат філософських наук, доктор політичних наук. Працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (до 1996 року). Від 1997 року Шкляр — завідуючий сектором та завідуючий відділом в Адміністрації Президента України. Коло наукових інтересів — проблеми цілісності життєдіяльності особи в контексті суспільства, історії та культури, етнофілософії (націології), етнополітики.

Основні твори: "Етнос. Культура. Особа. Філософсько-методологічні аспекти дослідження" (1992); "Нариси з історії українського державотворення", у співавторстві (1995).

ШЛЕГЕЛЬ Фридрих (1772, Ганновер — 1829) — німецький філософ і літератор. Навчався у Геттингені і Ляйпцигу. Його погляди формувалися під впливом Фіхте, Шеллінга, Шіллера, Шляєрмахера. Шлегель — провідний теоретик німецького романтизму. У філософських і літературознавчих статтях 90-х років розглядав давньогрецьку поезію як прообраз справжнього мистецтва, втілення "об'єктивно-прекрасного", на відміну від мистецтва Нового часу, в якому панує манірність, плутанина жанрів, постійне прагнення до нового, дражливого і надзвичайного. В кінці 90-х років Шлегель, формуючи основні проблеми, ідеї й поняття ієнського кола романтиків, навпаки, "сучасне" романтичне мистецтво протиставляє античному і класичному. Взірцями класики вважав Данте, Шекспіра, Сервантеса й Гете. Розробив одне з наріжних понять романтизму — поняття іронії, яке є в нього водночас онтологічним і суб'єктним принципом. На ґрунті онтології іронія постає як породження й водночас подолання окремих, конечних сутностей, речей, ідей і смислів, що спонукає творця до самопіднесення над обмеженістю свого "Я". Іронія як принцип життєдіяльності суб'єкта вторинна щодо "іронічної природи" світу; виявляється у кількох формах — як пізнавальний, етичний і естетичний принцип, як принцип поведінки і, нарешті, як сваволя. Як пізнавальний принцип іронія, за Шлегелем, є нескінченною низкою взаємодій "Я" і "не Я" в процесі асимптотичного наближення до істини. Автентичне пізнання, за Шлегелем, — це своєрідне "вбирання" пізнаваної речі в себе, спосіб оприявнення любові. Розглядаючи любов як сутність життя, Шлегель вважав увесь універсум грою визначеного й невизначеного, простором еротичного злиття у перебігу одухотворених устремлінь речей до обопільного пізнання. Після навернення до католицької віри Шлегель в низці праць обґрунтовує ідеї універсальної християнської філософії, яка, на відміну від попередніх філософських систем, як уважав Шлегель, заснована на внутрішній цілісності людської свідомості, єдності її душевних і духовних здатностей (розсудку, розуму, волі, фантазії тощо). Вплив ідей Шлегеля виявився в найрізноманітніших галузях гуманітарного знання: філософській антропології й філософії історії, естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві, класичній філософії, поетиці, мовознавстві, санскритології.

Основні твори: "Історія старої і нової літератури". У 2 томах (1815); "Філософія життя" (1828); "Лекції про філософію історії". У 2 томах (1829); "Філософія мови" (1830).

ШЛЕМКЕВИЧ Микола Іванович (Іванейко Микола) (1894, село Пилява, Львівщина — 1966) — український філософ, публіцист, громадський діяч. З 1923 року — в еміграції. Доктор філософії Віденського університету (1926), засновник і головний редактор еміграційного філософського часопису "Листи до Приятелів" (Нью-Йорк — Нью- арк, 1953-1966). Як учень Шліка належав до Віденського гуртка, що позначилось на сповідуваному Шлемкевичем пізнавальному релятивізмі. Безпосередній вплив на Шлемкевича мала німецька феноменологія, яка й спричинила його відхід від центральної для "віденців" проблеми верифікації знання в бік проблеми його "переживальної цінності" для людини. Вже в докторській дисертації "Сутність філософії" Шлемкевич робить висновок, що "немає ніякої специфічно філософічної методи", а філософію розглядає як "життєвий принцип" усіх галузей духовної культури, котра в остаточному підсумку реалізує себе в "універсальній, але все-таки суцільно замкнутій індивідуальності". Відтак головною сферою інтересів Шлемкевича стає публіцистика, яку він називав "дрімучою", "ембріональною" філософією, особливо актуальною на етапах прискореної динаміки суспільних процесів. Як приклад Шлемкевич наводив творчість Апостола Павла та Ніцше; загалом же вважав, що публіцистичний тип філософування притаманний насамперед слов'янським культурам, в тому числі й українській. Зразком такої філософської публіцистики є праця Шлемкевича "Загублена українська людина" — історико-феноменологічний аналіз духовної кризи українства за трьома головними параметрами: логосу, етносу й еросу.

Основні твори: Філософія (1934); "Загублена українська людина" (1954); "Верхи життя і творчості" (1958).

ШЛЄПАКОВ Микола Степанович (1898, село Маклачиха Новгородської області — 1968) — український філософ. Закінчив інститут червоної професури. Доктор філософських наук, професор (1930). З 1945 року працював у Київському університеті ім. Т. Шевченка, де був деканом філософського факультету, засновником і першим завідуючим кафедрою історії філософії.

Основні твори: "Про форми переходу різних країн до соціалізму" (1957); "Книга В.І. Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм" — могутня зброя в боротьбі проти сучасної буржуазної філософії і ревізіонізму" (1959).

ШЛЯЄРМАХЕР Фридрих Даніель (1768, Бреслау — 1834) — німецький протестантський теолог і філософ, один із засновників герменевтики. В ранній період творчості був близьким до гуртка ієнських романтиків, зокрема до Шлегеля, що знайшло вияв у створенні цілісного релігійно-естетичного образу світу. Основу релігії, яку Шляєрмахер визначив як "споглядання універсуму", або "почуття залежності" від безконечного, вбачав у особистому внутрішньому переживанні. Згодом, зосередившись на проблемах філософії, Шляєрмахер виходив з єдності буття і мислення, яку, проте, вважав лише передумовою знання, а не його предметом. В етиці Шляєрмахер намагався подолати дуалізм необхідності і свободи, обов'язку і схильності, введений Кантом і Фіхте, вважаючи, що в конкретному бутті свобода і необхідність, обов'язок і уподобання існують як протилежні і водночас уже об'єднані сторони. Найбільший доробок Шляєрмахер вніс у розвиток герменевтики як загальної теорії тлумачення текстів. Висунутий ним принцип герменевтичного кола утверджував циклічний характер процесу розуміння: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин необхідно мати уявлення про ціле. Шляєрмахер виокремив психологічний аспект герменевтичного кола: текст є фрагментом цілісного духовного життя певної особистості, через що розуміння "частини" і "цілого" завжди обопільно опосередковане. Герменевтику Шляєрмахер розумів перш за все як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, відрізняючи її, з одного боку, від діалектики, яка спрямована на розкриття предметного змісту твору, а з другого, від граматики, яка не може виявити його індивідуально-стилістичний характер. Разом із тим Шляєрмахер зауважував важливість "граматичного", або лінгвістичного, аспекту тлумачення, що усуває звинувачення в психологізації процедури розуміння.

Основні твори: "Розмови про релігію" (1799); "Монологи" (1800); "Критичний начерк попередньої етичної теорії" (1803); "Діалектика" (1804); "Короткі нариси з теології" (1811), "Християнська віра" (1821).

ШОПЕНГАУЕР Артур (1788, Данциг — 1860) — німецький філософ. Студіював філософію в Геттингенському й Берлінському університетах. Першими вчителями Шопенгауера були Вольф, Фіхте, Шляєрмахер. Його перша (й основна) праця "Світ як воля та уявлення", що вийшла друком у 1819 році, а також лекційний курс (1820), присвячений новій (волюнтаристській) метафізиці, не мали успіху. Визнання філософського здобутку Шопенгауера поступово почало утверджуватися лише після 1850 року. Шопенгауер був першим із західних філософів, хто звернув увагу на релігійне й філософське вчення буддизму. Найвидатнішими філософами вважав Канта і Платона. Чільна ідея філософії Шопенгауера — світ є моїм уявленням — має витоки у розрізненні Кантом світу феноменів (явищ) та ноуменів (речей у собі), але феноменалізм Шопенгауера суттєво інший, ніж у Канта. Він апелює не до трансцендентальних умов пізнання предмета взагалі, а до властивостей інтелекту, які накладають відбиток на світ явищ, що є поспіль світом ілюзій, або "майя" (санскрит — магія, чари). Головне завдання пізнання, за Шопенгауером, полягає у тому, щоб відрізнити первинне й головне від другорядного і похідного. З'ясувати це завдання можливо, лише пробившись крізь утворену явищами зовнішню "завісу омани" до своєї власної внутрішньої суті шляхом безпосереднього її переживання. Тоді оприявниться істина, що первинною і справді реальною у кожній людині й у всьому світі є воля. Отже, за Шопенгауером, внутрішньою сутністю світу є воля, а її зовнішньою оболонкою — нескінченна й мінлива сукупність явищ. Світова воля є "волею до життя", а носієм її — орієнтований на себе та на панування над іншими елемент загальної сукупності розмежованих поміж собою одиничних воль. Первень сліпої волі залягає в глибинах кожної речі й творіння; особливо виразно його дія виявляється в людині — через породження й безнастанне відтворення почуття тривоги, неспокою, невдоволення й ворожнечі, а також страху (передовсім смерті). Отже, життя — це стан непроминального розчарування й песимізму. Завдяки цій ідеї етика Шопенгауера та історії філософії здобулася на назву "етики песимізму". Порятунок від усепоглинного песимізму, за Шопегауером, можливий лише через естетичне споглядання або моральний чинник співчуття. Серед усіх мистецтв найвищим є музика, яка найсильніше пробуджує почуття звільнення від тягаря волі, оскільки почуття страждання й радості досягають тут найвищого рівня всезагальності. Останній крок заперечення осібної людської волі як чинника страждання Шопенгауер вбачає у нірвані — стані спокою внаслідок поборювання волі до життя (але не через самогубство, а поступовий рух до занурення у спокій на обраному кожним життєвому шляху).

Основні твори: "Про чотири первні принципу достатньої підстави" (1813); "Світ як воля та уявлення" (1819); "Про волю у природі" (1836); "Дві засадничі проблеми етики" (1841).

ШПАК Володимир Тимофійович (1930, Чигирин) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1954). Доктор філософських наук (1987). Завідуючий кафедрою філософії Черкаського інженерно-технологічного інституту. Основні напрями наукової діяльності — історія філософської думки в Україні, аналіз творчості і світогляду Шевченка, Франка, Лесі Українки, дослідження соціально-економічних, політичних та ідеологічних процесів, які обумовили кризову ситуацію в Україні в 90-х роках та крах комуністичних ілюзій. Автор понад 50 наукових праць.

Основні твори: "Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Т.Г.Шевченка" (1974); "Критика сучасних буржуазних фальсифікацій філософської спадщини українських революційних демократів" (1986); "Крах грандіозного експерименту" (1988); "Чому розвалився розвинутий соціалізм?" (1999); "Кінець великої утопії" (2000).

ШПЕНГЛЕР Освальд (1880, Бланкенбург, Гарц — 1936) — німецький філософ, історик, один із основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. В 1908-1911 роках — викладач математики та історії в гімназії Гамбурга, з 1911 року — вільний літератор в Мюнхені. Напередодні створення Веймарської республіки Шпенглер був близький до фашистських кіл, але в 1933 році відхилив пропозицію націонал-соціалістів про співробітництво. Знаходився під впливом філософії Гете і Ніцше, проте, на відміну від останнього, робить акцент на сильній державності, а не особистості. В 1935 році, протестуючи проти нацистської фальсифікації творчості Ніцше, пориває стосунки с архівом Ніцше. Вихідне поняття онтології Шпенглера — поняття "органічного життя" у співвіднесенні з такими поняттями, як "час", "душа", "доля", "ритм", "такт". Ґрунтуючи на них свою культурологію і історіософію, Шпенглер визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці "Занепад Заходу" Шпенглер піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Кожному культурному "організму" відведений, за Шпенглером, певний строк, протягом якого він проходить замкнений життєвий цикл, основними етапами якого є зачаття, народження, ріст, старіння і загибель. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію, в надрах якої будь-яка творчість втрачає сенс, вироджуючись у "спорт", техніцизм. Другою сферою прикладення сил "цивілізованої" людини, яка втратила культуру, стає політика, що має завойовницький характер, оскільки на зміну органічному розвитку в часі приходить просторова експансія. В філософії творчість світоглядних систем стає також неможливою, редукуючись до скепсису, який обертається історичним релятивізмом. У контексті цього підходу Шпенглер виокремлює вісім культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, магія, греко-римська, або "аполлонівська", та західноєвропейська, або "фастівська"). Тотальне зведення всієї духовної діяльності до тих чи тих проявів колективної "душі" культури приводить Шпенглера до висновку про притаманність кожній культурі не тільки самобутнього мистецтва, а і самобутніх точних наук — математики, фізики. Сучасну епоху Шпенглер витлумачує як трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої, яку пов'язує з Росією та Балканами. Філософія Шпенглера знайшла відгук у творчості Тойнбі, Ортега-і-Гассета, Гайдеггера, Лосева, стимулюючи розвиток оригінальних, відмінних від шпенглеровської, концепцій культури.

Основні твори: "Метафізична засаднича ідея філософії Геракліта" (1904); "Занепад Заходу: Загальні риси морфології світової історії". У 2 томах (1920-1922); "Людина і техніка: До філософії життя" (1931); "Час рішень" (1933).

ШПЕТ Густав Густавович (1879, Київ — 1940) — російський філософ, психолог, мистецтвознавець, перекладач. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1905). З 1907 року проживав у Москві, приват-доцент (1910), а в 1918-1921 роках — професор Московського університету. У 1920 році організував перший у Росії кабінет етнічної психології. В 1923-1928 роках — віце-президент Російської академії художніх наук, директор інституту наукової філософії. Філософські погляди зазнали значного впливу феноменології Гуссерля. Концепція Шпета присвячена пошукам першопочатків буття, які він називав "смислами", "ейдосами", "ідеями". Згідно з теорією Шпета, дійсність не просто "дається" в досвіді, вона "задана", а віднайти її зміст можна шляхом розкриття інтуїтивних актів людського розуму. Інтуїцію Шпет трактував у дусі раціоналізму Декарта, Спінози і Ляйбніца: інтуїтивне "узріння сутності" можна повністю виразити засобами дискурсивних логічних визначень; розум спершу бачить сутність (смисл) так само безпосередньо, як безпосередньо сприймаються чуттєво дані речі. Опосередкування є моментом похідним, це — опис, доведення, інтерпретація. У творі "Внутрішня форма слова" (1927) викладена філософія мови як основа філософії культури, передбачено ряд ідей, актуальних у подальшому розвитку філософії, особливо у герменевтиці як у вченні про тлумачення текстів. Знав понад 17 мов. Багато уваги приділяв перекладу і коментарям творів світової, головним чином, англійської літератури (Шекспіра, Байрона, Діккенса). Здійснив переклад "Феноменології духа" Гегеля, який було опубліковано в 1959 році У 1935 році був безпідставно арештований, а в 1938 році (точна дата не встановлена) розстріляний.

Основні твори: "Явище і смисл" (1914); "Філософська спадщина П.Д. Юркевича" (1915); "Історія як проблема логіки" (1916); "Свідомість і її власник" (1916); "Нарис розвитку російської філософії" (1922-1923); "Внутрішня форма слова" (1927); "Вступ в етнічну психологію" (1927).

ШТАМЛЕР Рудольф (1856, Альсфельд — 1938) — німецький філософ, теоретик права. Неокантіанець Марбурзької школи. За Штамлером, поняття права є апріорним. Це незалежна від соціальної реальності логічна категорія. Він розрізняв два різновиди підходу до суспільства — історико-еволюційний та телеологічний. Перший оперує каузальністю (за приклад береться аналіз суспільства в "Капіталі"). Штамлер звинувачував марксизм у фаталістичному розумінні переходу від капіталізму до соціалізму внаслідок того, що марксистське розуміння каузальності не залишало місця ідеалам, меті і боротьбі за їх здійснення. Штамлер вважав, що треба досліджувати не "чому" людина діє у той чи інший спосіб, а "навіщо". Обстоював думку, що соціальна історія є історією цілей. Філософія права Штамлера ґрунтується на ідеях Канта. Штамлер стверджував, що закон — це формальна схема, яка не залежить від предмета застосування і має універсальний характер. Ідеї Штамлера розвивали Бернштейн, Каутський, Форлендер та інші.

Основні твори: "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії" (1890); "Вчення про справедливе право" (1902); "Теорія правової науки" (1911); "Право і влада" (1918).

ШТЕГМЮЛЛЕР Вольфганг (1923, селище Наттерс біля Інсбрука — 1991) — австро-німецький філософ. Одержав філософську освіту в 1945-1949 роках в Інсбруку, продовжив філософську спеціалізацію у Мюнхенському університеті. У 1958 році одержав звання ординаріуса з філософії, а згодом — професора цього університету. Був членом Сільськогосподарської академії наук та член-кореспондентом Австрійської академії наук. Основні праці Штегмюллера присвячені проблемам аналітичної філософії. Штегмюллер, спираючись на праці американського логіка Сінда, розробив принципи структуралістського підходу до аналізу будови і розвитку наукових теорій. Підхід Штегмюллера використано для "макрологічної" реконструкції концепцій та ідей представників історичної школи (Куна, Лакатоса та інших). В його працях зроблена вдала спроба критично підсумувати й поєднати узагальнені здобутки різних течій філософії науки, прояснити їхню раціональну суть засобами логіки та математики.

Основні твори: "Проблема істини і ідеї семантики" (1968); "Метафізика —скепсис — наука" (1969); "Персональна ймовірність і раціональне рішення" (1973); "Статистична ймовірність" (1973); "Типи структур у логіці", у співавторстві (1984); "Розвиток нового структуралізму з 1973 року" (1986).

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ — метафорична назва одного з пріоритетних наукових напрямів, що склався у загальному комплексі кібернетичних досліджень із проблем моделювання процесів мислення, інтенсифікації інтелектуальної діяльності через комп'ютеризацію тих чи тих її видів. Відтак, набуваючи у процесі прискореного розвитку дедалі самостійнішого характеру, він стає основою високих інформаційних технологій та систем, потужним рушієм історичного поступу людства. Метафоричний сенс штучного інтелекту полягає в тому, що в основі співставлення систем головного мозку і комп'ютера лежать дві метатеоретичні метафори —комп'ютерна та інтелекту (вживаються також і як одна подвійна метафора, тобто з двома протилежними референтами, під загальною назвою "комп'ютерна метафора"), які з'явилися в результаті встановлення істотних аналогій між цими системами. За першою з них, природний інтелект уподібнюється штунчому інтелекту (головний мозок за структурною організацією та діяльністю вважається аналогічним комп'ютеру); за другою — функціювання комп'ютера здійснюється за встановленими принципами діяльності мозку (комп'ютер начебто наділений мозко-подібними структурами й функціями), їм належить важлива роль у пізнанні структури мозку, механізмів його діяльності та конструюванні інтелектуальних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися прерогативою головного мозку людини. Однак вони мають сприйматись як суто наукові метафори. Їх ігнорування звужує можливості такого пізнання та конструювання, а абсолютизація, буквальне тлумачення може призвести до хибних наукових результатів і філософсько-методологічних та епістемологічних висновків. Штучний інтелект — це комплекс актуальних проблем, що відрізняються рівнями загальності, складності тощо. Питання про їх вирішення доцільно розглядати на таких рівнях абстракції:

1) принципової можливості (потенціальної здійсненності);

2) технічної реалізованості (здійсненності);

3) соціально-практичної доцільності.

Суть першого з них виражає принцип можливості: можливо все, що не суперечить основоположним науковим, філософсько-методологічним, епістемологічним принципам, фундаментальним законам природи, мислення, логіки. Оцінка можливості принципового вирішення проблем штучного інтелекту має ґрунтуватися виключно на аналізі наявних наукових знань. Визначальна роль належить фундаментальним результатам теорії машин Тьюрінга і теорії формальних нейронних сіток (Маккаллока-Піттса), з яких випливає основна теза теорії штучного інтелекту: будь-яка функція мислення, описана логічно-строго і однозначно (з допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою) у принципі може бути реалізована формально нейтронною сіткою, а отже, і універсальною машиною Тьюрінга (тобто передана комп'ютеру). У значенні контраргументу, що ніби спростовує цю тезу, висувалась теорема Геделя про неповноту. Проте, як переконливо показано (Тьюрінг, Скривен, Патнем, Арбіб, Глуиіков, Лор'єр та інші), заборона, що накладається теоремою Геделя, однаковою мірою поширюється як на комп'ютер, так і на людину (її мозок), якщо вони функціонують ізольовано від зовнішнього світу. Теорема втрачає силу, коли ці системи неперервно взаємодіють з актуально нескінченною інформаційною базою. На другому рівні абстракції досліджується питання про можливість технічного вирішення проблеми, розв'язаної у принципі. Саме у незбігу можливостей вирішення проблеми на цих двох рівнях (не все, що можливе на одному рівні, можливе на іншому) проявляється вразливість

абстракції потенціальної здійсненності. У галузі штучного інтелекту більш істотне значення має здійсненність не як потенціально теоретична можливість, а як реальна, практична. Тому при вирішенні проблем штучного інтелекту треба враховувати можливість наявних технічних засобів, ухилятися від застосування абстракції потенційної здійсненності на користь абстракції "фактичної" здійсненності. На третьому рівні розглядаються питання доцільності вирішення тих чи інших проблем штучного інтелекту, виходячи не тільки і навіть не стільки з можливостей їх вирішення на перших рівнях, скільки з раціонального осмислення соціально-економічних реалій та потреб цивілізації на відповідних етапах її історичного поступу, можливих соціальних наслідків такого вирішення, морально-етичних норм, притаманних суспільству (не все, що можливе, доцільне). Основна частина досліджень штучного інтелекту припадає на два останніх рівня абстракції, що безпосередньо пов'язані з соціальною практикою. Це передусім розробка і використання конкретних підходів до штучного інтелекту, аналіз їх порівняльних можливостей та взаємозв'язку. У дослідженнях із штучним інтелектом особливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики дали можливість глибше проникнути в суть мислення, пізнання, по-новому поглянути на інтелектуальну, особливо творчу, діяльність, сприяли встановленню можливостей її комп'ютеризації тощо. (О. Мороз)

ІНУДРЯ Катерина Петрівна (1934, місто Свободний Амурської області —1996) — український філософ. Закінчила філологічний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1983). Від 1964 року працювала в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ — молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником, завідуючою сектором філософських проблем розвитку української культури відділення філософії культури, етики і естетики. Досліджувала проблеми естетики, філософії виховання, прогностики, філософські проблеми розвитку української культури.

Основні твори: "Влада творчості: Евристично-спонукальні можливості мистецтва" (1976); "Художнє передбачання майбутнього" (1979); "Мистецтво в духовній культурі особистості" (1981); "Наукове передбачення суспільних процесів / Методологічний аналіз" (1990).

ШУЛЬГА Микола Олександрович (1943, село Лисе Луганської області) —український філософ, соціолог. Закінчив Ростовський університет (1969). Доктор соціологічних наук (1993). У 1975-1980 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1994-1995 роках — міністр у справах національностей, міграції та культів. Від 1995 року працює в інституті соціології НАНУ (завідуючий відділом та заступник директора). Коло наукових інтересів: соціологія особистості, етносоціологія та етнопсихологія.

Основні твори: "Класова типологія особистості" (1976); "Стиль життя особистості", у співавторстві (1982); "Життя як творчість" (1985); "Особа і етнос" (1992); "Етнічна самоідентифікація особистості" (1996); "Україна: Проблеми зовнішніх міграцій", у співавторстві (1997); "Вивчення впливу зовнішньої міграції 1991-1996 роки на зміни етнічного складу населення України та її регіонів" (1998); "Правляча еліта сучасної України", у співавторстві (1998); "Велике переселення народів: репатріанти, біженці, трудові мігранти" (2002).

ШУЛЬГА Раїса Петрівна (1946, Київ) — український філософ. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1973). Доктор філософських наук (1994). Провідний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Філософські зацікавлення охоплюють проблеми філософії культури, культурологічні та соціологічні аспекти побутування мистецтва у суспільстві.

Основні твори: "Мистецтво і ціннісні орієнтації особистості" (1989); "Мистецтво у світі буденної свідомості" (1993).

ЩАСТЯ — категорія моральної свідомості, що позначає стан повного і тривалого вдоволення від життя загалом. Філософська рефлексія проблеми щастя починається з узагальнення моральної практики. Аристип із Кірени, один із учнів Сократа, тлумачив щастя як стан, тотожний насолоді. Послідовники гедонізму розглядали насолоду як єдино істинне благо і справжню мету людського життя. Та спроби реалізувати ідеал щастя на шляхах гонитви за фізичними насолодами зрештою обертаються на свою протилежність — життя стає суцільним стражданням. Отож, перед послідовним гедоністом постає висновок про необхідність усунення джерела цих страждань — життя. Звідси — тенденція виправдання самогубства послідовниками Аристипа (Гегесій). Цей негативний досвід стимулював філософські пошуки засад етики щастя в інших напрямах. Засновник школи кініків Антисфен пов'язує щастя з внутрішньою незалежністю людини, започатковуючи традицію протиставлення щастя насолоді. Епікур наголошував на тих різновидах людської втіхи, що мають переважно духовний характер. Потрактування прагнення до щастя як принципу моральної поведінки, що безпосередньо визначає цілі людської діяльності, характерне для Спінози, Гассенді, Гольбаха, Бентама, Рассела, Винниченка, Нейрата та інших. На противагу цьому, з часів античних стоїків (IV-III століття до нашої ери) обстоюється думка, що орієнтація на досягнення щастя є етично непродуктивною. Спираючись на стоїчне положення про доброчесність як вищу нагороду, Сенека стверджує, що доброчесність є достатньою для щастя. Сучасна етика загальнозначущими умовами досягнення щастя вважає: