Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Вплив світогляду на формування ціннісних орієнтацій молоді" (1987); "Науково-технічний прогрес і людина" (1988); "Проектування вибіркового соціологічного дослідження" (1988); "Людина в екстремальній виробничій ситуації" (1990); "Масова інформація і громадська думка молоді" (1990).

ШВЕЙЦЕР Альберт (1875, Кайзерсберг, Ельзас — 1965) — німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Обдарований музикант (виступав з органними концертами), авторитетний знавець творчості Баха. Навчався в університеті Страсбурга. У 1905 році прийняв рішення радикально змінити спосіб життя людини, що здобулася на успішну кар'єру, і цілковито присвятити своє життя служінню знедоленим і стражденним. Наслідком цього рішення стала тяжка й самовіддана праця лікаря й місіонера у Французькій Екваторіальній Африці. Соціально-філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером, людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії —позбавити людину цього.

ШАД Йоган Баптист (1758, Мюрсбах — 1834) — німецький філософ. Навчався в єзуїтській колегії, прийняв чернечий постриг (бенедиктинський монастир, місто Банц). Пережив духовну кризу й полишив монастир. Доктор філософії, професор. Завідуючий кафедрою історії Ієнського університету. Співбесідник і учень Фіхте, Шеллінга, Гегеля. За рекомендацією Гете і Шелера був запрошений до Харківського університету: від 1804 року —перший професор філософії, завідуючий кафедрою умоглядної та практичної філософії цього університету. У 1817 році,за звинуваченням у політичній та релігійній неблагонадійності, висланий за межі Російської імперії. Шад —талановитий інтерпретатор і викладач видатних представників класичної німецької філософії. Діяльність Шада у Харківському університеті дає підстави для висновку про "школу Шада" в Харкові (Дубрович, Білоусов, Хлопінін та інші). В гносеології Шада акцентував увагу на відображенні суб'єкта в об'єкті (а не тільки об'єкта в суб'єкті), в логіці спростовував універсалістські претензії формальної (аристотелівсько-вольфіанської) логіки й розробляв нову, "трансцендентальну" — кантівсько-фіхтеанську. Боронив права розуму, а відтак — і людини як розумної істоти. Вирішальну умову стати (і залишатися) людиною вбачав у вільнодумстві.

Основні твори: "Дух філософії нашого часу" (1800); "Нарис наукового знання" (1800); "Новий обрис трансцендентальної логіки і метафізики за принципами наукового знання" (1801); "Логіка" (1812).

ШАЯН Володимир (1908, Львів — 1974) — український релігійний філософ, санскритолог, поет, публіцист. Закінчив гімнізію у Львові (1927), Львівський університет, де вивчав філософію, санскрит, європейські мови та літератури. Захоплювався Гегелем і Гуссерлем, ідеями шанувальника екзотеричних традицій професора Стасюка. Заснував релігійний Орден лицарів Бога-Сонця (1943). Від 1944 року — емігрант. Один із засновників Української Вільної академії наук (Авсбург, 1946-1947). Працював у Лондоні. У дусі ідей Шопенгауера Шаян вважав, що подолання страждань забезпечується вільним і усвідомленим волевиявленням особистості. Благоговіння перед життям — визначальний принцип філософії життя Шаяна. Таке ставлення людини не є суб'єктивістським проявом, воно природно притаманне мисленню і відповідно постулює безмежну відповідальність за все живе на Землі. Шаян наголошував на неподільному зв'язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Шаяном, — втілення гуманістичної сутності людини. Критерієм розвитку культури є етика, якій Шаян надає універсального, космічного характеру. Носієм етичних цінностей вважав індивіда, а не суспільство, тому заперечував соціальну етику, мораль, а виправдовував пріоритет суспільства над окремим індивідом. Криза культури зумовлюється поглибленням невідповідності соціальної та індивідуальної етики. Констатуючи "духовний занепад людства", Шаян вважав його причиною відірваність культури від її природних джерел, підпорядкування технічним чинникам, владу соціальних інститутів, домінування інтересу "загального" над особистісним началом. Якщо суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури. Подолання духовної кризи, культурне відродження залежать від творчої активності особистості, яка здатна усвідомити універсальний космічний характер морального панування живого і водночас вбачає сенс свого існування у безперервному самовдосконаленні у відповідності з цим розумінням. Ісуса Христа вважав історичною постаттю; природу Бога також осмислював в етико-моральних термінах.

Основні твори: "Філософія культури". У 2 томах (1923); "Християнство і світові релігії" (1923); "Цивілізація й етика" (1923); "Шукання історичного Ісуса" (1926); "Індійська філософія" (1936).

ШЕВЕЛЬОВ Юрій Володимирович (псевдонім і криптонім — Григорій Шевчук, Юрій Шерех) (1908, Ломжа, Польща) — український мовознавець, літературознавець, славіст. Закінчив Педагогічний інститут професійної освіти у Харкові (1931). Захистив кандидатську дисертацію (1939). У 1946-1949 роках — доцент Українського Вільного університету в Мюнхені, у 1950-1952 роках — лектор української і російської мови у Лундському (Швеція), у 1952-1954 роках — у Гарвардському (США) університетах, у 1954-1958 роках — доцент, у 1958-1977 роках — професор кафедри слов'янської філології Колумбійського університету (Нью-Йорк). Співзасновник і заступник голови "Мистецького українського руху" (1945-1949 роках, Мюнхен). У 1959-1961 роках, 1981-1986 роках — президент Української Вільної академії наук (УВАН), від 1989 року — почесний президент цієї установи. Засновник об'єднання українських письменників на еміграції "Слово". Мовознавчі дослідження Шевельова "Передісторія слов'янської мови. Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1964) та "Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1979, обидві англійською мовою) протистояли ідеологічній залежності радянського мовознавства. Шевельов обґрунтував виникнення української мови близько VII століття і завершення її формування приблизно в XVI столітті, заперечивши концепції слов'янської прамови та виникнення з неї трьох східнослов'янських мов. Інші праці — з проблем української літературної мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, лінгвостилістики, антропонімії, історіографії українського мовознавства (наукової спадщини Павловського, Потебні, Ганцова, Курило, Михальчука). Шевельов — автор збірок статей на літературні теми "Не для дітей" (1964), "Друга черга" (1978), "Третя сторожа" (1991), а також великої кількості рецензій, оглядів та полемічних виступів, розпорошених по різних виданнях. Сумарно вони охоплюють всю українську літературу від давніх часів до сучасності, від Барановича і Шевченка до Хвильового і Стуса; в колі його зацікавлень також театр, малярство, архітектура.

Основні твори: "Пороги і Запоріжжя". У 3 томах (1998).

ШЕВЧЕНКО Володимир Ісакович (1940, Макарів) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). У 1993 році захистив докторську дисертацію. Працює завідуючим кафедрою філософії Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів — історія української філософії та розробка проблем методології історичного пізнання.

Основні твори: "Концепція пізнання в українській філософії" (1993); "Філософія: Історія і сучасність" (1996); "Нарис філософської думки Чернігово-Сіверщини (XI - початок XVIII століття)" (1999).

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович (1814, село Моринці, Черкащина — 1861) — український поет, художник та мислитель. Академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 року), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості. На формування філософського світогляду Шевченка визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія українського ("Історія Русів") та польського (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В українській інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою німецьким класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження української національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки — за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення Шевченка до німецького ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для Шевченка виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Шевченка, споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Шевченко переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми — покути — на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" — "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Шевченком у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Російської імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Шевченка центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Шевченка прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Шевченка. В цілому ж проблема релігійного світогляду Шевченка, його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.

Основні твори: "Повне зібрання творів". У 6 томах (1963-1964).

ШЕВЧУК Валерій Олександрович (1939, Житомир) — український філософ, історик, письменник. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Від 1967 року — член Спілки письменників. Філософські зацікавлення охоплюють дослідження творчості Сковороди, а також переклад його творів на сучасну мову; дослідження і переклад пам'яток суспільно-політичної думки в XVI-XVIII столітті (монографія "Суспільно-політична думка в Україні в XVI-XVIII столітті"). Виступає як дослідник утопічних суспільних систем, творених в Україні; ідей універсалізму як художнього методу в давній літературі і в творчості Шевченка. В прозі та драматичних творах стоїть на позиції екзистенціалізму в його українському варіанті. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, недержавної премії "Визнання", премії фонду Антоновичів (США), літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, О. Пчілки, О. Копиленка. Кавалер ордена "Ярослава Мудрого".

Основні твори: "Екзистенціальна проза В. Підмогильного" (1993); "Козацька держава" (1995); "Г. Сковорода. Твори в двох томах" (переклади) (1994); "Г. Сковорода. Твори" (переклади, коментарі) (1996); "Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі" (1996); "Тисяча років української суспільно-політичної думки" (2001); "Слово іпостасне" (2001).

ШЕЛЕР Макс (1874, Мюнхен — 1928) — німецький філософ. Освіту отримав в Ієні. Викладав філософію в Ієні, Мюнхені, Кельні, Франкфурті-на-Майні. Зазнав впливу Брентано і Гуссерля, з одного боку, та Августина Блаженного й Паскаля, з другого. Філософське становлення Шелера охоплює три періоди. Перший, феноменологічний, період тривав до 1920 року; другий (1920-1924) був позначений наверненням до католицизму та релігійної філософії. Третій період (1924-1928) — це осмислення засад метафізики із виразним ухилом до віталізму й пантеїзму. Феноменологічний період творчості Шелера розпочався із заснування ним феноменологічного осередку в Мюнхені, де проводилися активні дискусії з приводу порушених Гуссерлем проблем. Філософські погляди Шелера еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Шелер наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. "Матеріальний апріоризм" Шелера базувався на безпосередньо-інтуїтивному пізнанні цінностей; за Татаркевичем, позицію Шелера можна окреслити також як "емоціональний апріоризм". Застосовуючи поняття феноменологічної редукції, Шелер тлумачить його суттєво інакше, ніж Гуссерль, тобто не як засіб перетворення філософії в науку, а могутнє життєве поривання, що завершується "проривом" до ціннісно насичених щаблів реальності (у цьому Шелер є попередником фундаментальної онтології Гайдеггера). Філософія релігії Шелера становила значною мірою екстраполяцію своєрідно потрактованого ним феноменологічного методу на царину розмислів про суть божества, святості, релігійного долучення людини до Бога. З позицій розробленої Шелером концепції філософської антропології людина (особистість, персона) становить собою єдність конкретного та есенційного (сутнісного) буття; саме ця єдність (незрідка суперечлива) зумовлює усе різноманіття життєдіяльності людини. На засадах метаантропології Шелер припускав вірогідність долучення людини як особистості до Бога. В останні роки життя Шелер у розумінні Бога схилявся до його ототожнення з тотальним універсумом буття.

Основні твори: "Про феноменологію і теорію симпатії" (1913); "Формалізм в етиці та етика матеріальних цінностей". У 2 томах (1913-1916); "Про вічне в людині" (1921); "Форми знання і суспільство" (1926); "Місце людини в універсумі" (1928).

ШЕЛЛІНГ Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг — 1854) — німецький філософ, представник класичної німецької філософії. В 1790 році вчився в Тюбінгенському теологічному інституті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798-1803 роках — професор в Ієні, з 1806 року — в Мюнхені; у 1820-1826 роках — професор Ерлагенського, з 1827 року — Мюнхенського, з 1841 року — Берлінського університетів. В філософії Шеллінга виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (від середини 1790-х років), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 — 1801 років), "філософія тотожності" (до 1804 року), філософія свободи (до 1813 року), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 року). Значний вплив на Шеллінга справив Фіхте. Шеллінг розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму. Розвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму — одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Шеллінг використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Шеллінг розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (наприклад, позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Шеллінга прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Шеллінгом, є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Шеллінга естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Шеллінга — це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Шеллінг великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту — це і є Всесвіт. Шеллінг порушив питання — як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це — ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства — важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.

Основні твори: "Про світову душу" (1798); "Система трансцендентального ідеалізму" (1800); "Філософія мистецтва" (1802-1803); "Філософія і релігія" (1804); "Філософські дослідження про сутність людської свободи" (1809).

ШЕСТОВ Лев (Шварцман Лев Ісакович) (1866, Київ — 1938) — російський філософ, літератор. Навчався у Московському університеті (математичне відділення), потім у Києві (закінчив юридичний факультет Київського університету, 1889). У період 1895-1914 років жив в Австрії, Німеччині, Франції, Швейцарії, з 1914 року — у Москві, з 1918 року — в Києві. Читав курс з історії давньогрецької філософії в Народному університеті (Київ). В 1920 році переїхав до Парижа, викладав у Сорбонні; з 1922 по 1936 рік —професор літератури в Паризькому університеті. Головне спрямування філософських розмислів і досліджень Шестова — критика раціоналізму в філософії на засадах, головно, екзистенціалізму. Зусилля Шестова, як філософа були зосереджені на осмисленні трагічного становища людини у світі, а також початків людського існування взагалі, що є трансісторичними і втілюють довічні проблеми життя. Серед останніх одна з найгостріших —між марнотою буденності та пошуками справжніх життєвих цінностей, між примусом необхідності та особистісною свободою. Початково у своїх смисложиттєвих роздумах Шестов звертався, окрім Святого Письма, до творчості Паскаля, К'єркегора, Ніцше, Достоєвського. У пізній період його погляди щобільше зосереджуються на релігії. Традиційному філософуванню на засадах умоглядних істин він протиставляє істини Старого Завіту.

Основні твори: "Добро у вченні Толстого і Ф.Ніцше: Філософія і проповідь" (1900); "Достоєвський і Ніцше: Філософія трагедії" (1903); "Апофеоз безпідставності: Спроба адогматичного мислення" (1905); "Самоочевидні істини" (1917); "Афіни і Єрусалим" (1936); "К'єркегор і екзистенційна філософія" (1939).

ШЕФТСБЕРІ (Ентоні Ешлі Купер) (1671, Лондон — 1713) — англійський філософ. Був обраний до англійського Парламенту, згодом — член Палати лордів. Філософські погляди сформувалися під значним впливом Локка; з останнім його пов'язували тісні службові стосунки (від 1667 року упродовж багатьох років Локк був секретарем графа Шефтсбері). В історію філософії Шефтсбері увійшов як засновник теорії морального почуття. Згідно з нею, людина спроможна розрізнити добро і зло, правильне і хибне лише завдяки притаманному їй особливому моральному почуттю, що виявляється на кшталт своєрідної почуттєвої реакції — відповіді на те, що відбувається у світі. Відчування чесноти уподібнюється почуттю прекрасного в мистецтві. Краса — це різновид гармонії. Почуття гармонії найвиразніше виявляється у музиці та відчутті пропорційності в архітектурі. Шефтсбері — філософський опонент Гоббса, особливо його тези про "війну усіх проти всіх", заснованій на докорінному егоїзмі людської природи. На противагу Гоббсу, Шефтсбері наголошував на природній схильності людини до милосердя та прагненні обстоювати загальне добро та суспільні інтереси. Звідси випливало, що мораль не потребує якихось надприродних санкцій; згідно з Шефтсбері, ні мораль не залежить від релігії, ані релігія від моралі. Втім, Шефтсбері не був схильний до атеїстичних висновків і вважав Бога втіленням універсального милосердя, доконечним джерелом морального почуття, притаманного людині.

Основні твори: "Про особливості людей, звичаїв, думок, плинність часу". У 3 томах (1711).

ШИМОНОВИЧ Шимон (Симон Симонід) (1558, Львів — 1629) —представник українського і польського Відродження, визначний філолог, поет. Вчився у Краківському університеті (від 1575 року). У польській літературі започаткував новий жанр — українські пісні ("селянки"). Шимонович проводив велику організаційно-педагогічну діяльність, зокрема, брав активну участь у заснуванні Замойської академії, доборі викладачів, фундуванні друкарні тощо. Цей навчальний заклад закінчували більшість перших професорів КМА. Високої думки про Шимоновича був відомий польський поет Папроцький, такі філософи і вчені, як Ліпсій, Дуза,и професор Лейденського університету Скалігер. Його учнями були видатні польські культурні діячі: Урсин, Дрезнер, Собєський, Замойський. Як чільний представник ренесансного гуманізму Шимонович обстоював принципи духовної свободи, утверджував необхідність розвитку світських наук. Ідеалом людини вважав самостійну, творчу, високоморальну особистість; на відміну від середньовічного уявлення про природу як про наслідок божественного творіння, надавав їй самостійної естетичної значущості. У політико-правовій сфері Шимонович виступав за зрівняння у правах зі шляхтою торгово-промислових верств населення (міщан, ремісників, купців), а також селян, яких вважав фундаментом держави. В умовах тогочасної Польщі, що була конституційною монархією з характерним для неї привілейованим становищем шляхти, це був крок у напрямі формування буржуазно-демократичного принципу рівності громадян перед законом.

ШИНКАРУК Володимир Іларіонович (1928, село Гайворон Київської області — 2001) — український філософ, засновник Київської світоглядно-антропологічної школи. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Доктор філософських наук (1964), член-кореспондент НАНУ (1969), академік НАНУ (1978), член-кореспондент АН СРСР (1981), згодом — іноземний член РАН. Від 1951 року — асистент кафедри історії філософії, старший викладач, доцент, згодом — заступник декана історико-філософського факультету, з 1965 року — декан філософського факультету, в 1967-1968 роках — завідуючий кафедрою університету. Від 1968 року —директор інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, член редакційної колегії журналу "Питання філософії", у 1969-1971, 1979-1989 роках та від 1995 року — головний редактор журналу "Філософська думка". Від 1984 року — голова правління товариства "Знання" (Україна), головний редактор двох видань "Філософського словника"(Київ, 1973, 1986) та "Філософсько-енциклопедичного словника" (2002). Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов'язаний у Шинкарука із прагненням занурити його в світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології. У шерезі фундаментальних досліджень, присвячених Канту, Гегелю, лівому гегельянству й подальшим інтерпретаціям діалектики, він розвивав оригінальну філософію людини, що дала поштовх сучасній українській філософській антропології. Шинкарук — визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко-гносеологічного та світоглядно-антропологічного змісту філософії. Розглядаючи її як форму духовно-теоретичного самовизначення людини у світі, він сприяв подоланню спрощеності та лінійності тогочасного способу мислення, відродженню мисленевої культури, передусім — через надання філософському змістові марксизму статусу новоєвропейської "філософської автентичності". Активно включившись у 50-х роках у дискусію щодо предмета діалектики, Шинкарук обґрунтовує взаємозалежність онтологічного, гносеологічного та логічного її змісту, заперечує відособлення вчення про буття та про пізнання (полеміка між "онтологістами" й "гносеологами"), а також про природу та суспільство. Завдячуючи виведенню філософських уявлень про буття на рівень осмислення особливостей способу буття людини, а відношення мислення до буття — з більш широкого спектра відношенням людини до світу, філософія постає як передусім феноменологія людського буття. У 1967-1968 роках Шинкарук розробляє масштабну науково-дослідну програму, яка започаткувала антропологічний поворот у вітчизняній філософії (перший абрис її викладено у доповідях з філософії права та про філософський гуманізм і проблему смислу людського буття на Міжнародному гегелівському конгресі (1966) і філософських конгресах у Відні 1967 року й Парижі 1968 року). Така світоглядно-антропологічна переорієнтація знаменувала поновлення філософсько-гуманістичних тенденцій вітчизняної філософської думки (Сковорода, Юркевич та інші), перегукувалася з антропологічними вболіваннями відомих мислеників української діаспори (Кульчицький та інші). Націленість на вивчення розмаїття способів людського самовизначення у структурі буття, особливостей світоглядної передумовності змісту і функцій філософського знання, етапів історичної генези світоглядної свідомості, її категорійної структури та співвідношення з іншими формами категоризації задавала новий ракурс осмислення категорій — не тільки як засобів відображення та пізнання, а й форм самосвідомості і цілепокладання.Філософське вивчення феномена практичної життєдіяльності у структурі людського світовідношення сполучається із з'ясуванням її пов'язаності з формуванням світоглядних універсалах. Смисловим осердям такої переорієнтації філософії стає близький до сучасної феноменології концепт практично-духовного освоєння світу людиною. Досліджуючи єдність сутнісних сил людини — розуму, почуттів і волі, Шинкарук реабілітує принципово важливе для розуміння творчої природи свідомості поняття символічних форм світосприймання. Він вислідковує: ідеально-реальний характер предмета духовних почуттів, якісну своєрідність світоглядної ідеї як ідеалу, пов'язаного з уявленнями про майбуття та способами прилучення до нього, світоглядні форми його сприймання (мрія, віра, надія, любов, святість). Шинкарук ініціював спрямування антропологічно зорієнтованої філософії на осмислення суспільно-культурних явищ, пов'язаних із науково-технічною революцією. Ще у 70-ті роки він обстоював персоналістичну тезу про те, що критерієм ефективності певного типу суспільства є його людиностимулюючі потенції. З'ясування суперечливості людської діяльності виводить філософа на вивчення людинотворчих функцій культури та особливостей останньої як світу національного буття у його взаємодії з вселюдськістю. У загальнометодологічному плані філософський розмисл Шинкарука еволюціонував від "есенційної" діалектики Гегеля — до екзистенційної діалектики К'єркегора, від ідеї "родової всезагальності" до "індивідуальної тотальності".