Філософський Енциклопедичний Словник

ЦІННОСТІ МОРАЛЬНІ —

1) осмислені моральною свідомістю, етично обґрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість, мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та інше);

2) узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та інше);

3) безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії, мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінність мислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія поставала як невід'ємна від онтології. Тривалий час цінності моральні розглядалися як ієрархічно підпорядковані в межах більш глобальних ціннісних систем і не набували значення універсальних і самодостатніх. Теоретико-концептуальне обґрунтування автономії моралі вперше здійснене Кантом. Зростаюча автономія цінностей моральних пов'язана із збільшенням їх авторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції, поширенням моральної оцінки і самооцінки на різноманітні сфери життєдіяльності людей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних ціннісних орієнтацій обумовлює виникнення локальних культурно обумовлених систем цінностей моральних, що адаптовані до наявного стану суспільної, масової, групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки певні цінності моральні можуть ставати визначальними, або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповідність. В натуралістично орієнтованій аксіології і етиці цінності моральні займають, як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід до визначення природи цінностей моральних переважав у минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним у XX столітті. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і цінностей моральних багато хто з мислителів XX століття (Тейяр де Шарден, Шелер, Бердяєв та інші) віддавали перевагу релігійним. У філософії Гартмана намагання звільнити аксіологію від релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли обумовлює пошук абсолютних, непроминальних етичних максим. Пристосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребами функціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов'язкові для всіх у практичному поведінковому сенсі, обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос ("моральну розкіш", за висловом П. Сорокіна) і як такі не можуть бути загальнообов'язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як від особистісного чинника (засвоєння цінностей моральних як особистих поведінкових регулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимір сучасних цивілізаційних процесів. Серед основоположних цінностей набувають пріоритету — "благоговіння перед життям" (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як "іншого" (Левінас) тощо.

(Т. Аволіна)

ЦИЦЕРОН Марк Туллій (106, Арпінум — 43 до нашої ери) — римський філософ-еклектик, оратор, теоретик риторики. Його життя і діяльність припадають на період активного проникання давньогрецької філософії в римську культуру. Особлива роль тут належить представникам Середньої

Стої (середина II століття до нашої ери — початок нашої ери), Панецію (185-110 до нашої ери) та Посидонію (135-51 до нашої ери), які відіграли вирішальну роль у поширенні стоїцизму серед освічених римлян за тих часів. Школу Посидонія відвідували також Цицерон і Помпей. Від Цицерона розпочинається відлік історії римської філософії. В історії культури Цицерону належить також місце найвидатнішого оратора Рима, вишуканого інтерпретатора текстів давньогрецьких філософів. Завдяки глибині й точності осягнення ним філософських творів Платона, Аристотеля, представників скептицизму, стоїцизму, епікуреїзму та простоті й витонченості стилістики їхнього викладу ці твори зажили популярності як у добу Римської імперії, так і в подальші часи. Позитивна роль Цицерона як філософа-еклектика виявилася у кількох напрямах. По-перше, він здійснив не механічне "змішування" змісту різних філософських шкіл, а його переосмислення шляхом віднаходження елементів спільного у підходах різних філософів. По-друге, Цицерон прагнув урівноважити крайнощі у цих підходах, якщо спільних елементів не існувало. Зокрема, схвально ставився до поміркованих форм скептицизму, заперечував екстремальні прояви аскетизму в етиці стоїків; наполягав на збереженні традицій, але при цьому вважав за необхідне здійснювати їхню поступальну трансформацію; засуджував застосування насильства. По-третє, еклектика стала певним підґрунтям для розширення діапазону творчих здобутків Цицерона, сприяла створенню ним оригінальних філософських творів, особливо етико-моралістичного змісту. Поєднання у творах Цицерона філософської проникливості та мовної досконалості високо цінував Сковорода. У передмові до здійсненого ним перекладу із книги Цицерона "Про старість" Сковорода зауважував, що у цьому творі мова "дихає високими думками"; головний герой промовляє не щелепами і не губами, а "серцем і грудьми говорить римлянин". У своїх теоретичних дослідженнях з риторики Цицерон наголошував на тісному зв'язку риторики з філософією, мистецтва мовлення із мистецтвом мислення.

Основні твори: "Про природу богів"; "Про обов'язки"; "Про передбачення"; "Про найбільше добро і зло"; "Про дружбу"; "Про республіку"; "Про закони".

ЧААДАЄВ Петро Якович (1794, Москва — 1856) — російський філософ, публіцист. Навчався в Московському університеті (1808-1811). Брав участь у війні 1812 — 1814 роки. Роки 1820-1821 позначені у Чаадаєва глибокою внутрішньою кризою. У 1823-1826 роках подорожує по країнах Європи; познайомився із Шеллінгом і Ламенне, погляди яких на релігію справили на нього глибоке враження. У 1829-1831 роках написав свій головний твір "Листи про філософію історії" (загальновідома назва "Філософічні листи"). Як філософ був, головно, зосереджений на історіософських розмислах — про роль християнства у релігійному єднанні людства, про специфіку російської національної свідомості та співвідношення народу і державної влади. У розумінні явищ свідомості схилявся до психофізичного паралелізму, в тлумаченні історичного процесу — до провіденціалізму і теїзму.

Основні твори: "Твори і листи" (том 1-2, 1913-1914).

ЧАЙКА Тетяна Олексіївна (1947, Біла Церква) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Кандидат філософських наук (1997). Від 1976 року — викладач філософії у вузах Києва (Київський торговельно-економічний інститут, НаУКМА). Від 1992 року —співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових інтересів — києворуська і давньоукраїнська моральна і релігійна культура; етико-психологічні аспекти Голокосту в Україні (дослідження на базі матеріалів "усної історії").

Основні твори: "Голокост в Україні: історія, психологія, етика: Матеріали до навчального курсу" (2000).

ЧАС СОЦІАЛЬНИЙ — одна з фундаментальних категорій соціальної філософії, за допомогою якої здійснюється тлумачення соціальної динаміки її хронологічних вимірів. Для часу соціального характерні: різнорідність і різноякісність (наприклад, насиченість подіями обертається виразним прискоренням соціальної динаміки); незворотність і односпрямованість (невпинність руху — від минулого у майбутнє), альтернативність і вірогіднісність (рухаючись тільки у майбутнє, час соціальний не має фатально накресленого заздалегідь сценарію, він насичений багатоманітними версіями і альтернативами). Для суспільства як соціального організму характерна принципова гетеротемпоральність — різні соціальні верстви живуть у різних вимірах часц соціального (так само як живуть у різних вимірах часу різні культури, народи і цивілізації). Залежно від точки зору та ідеологічних уподобань у часі соціальному набувають особливої значущості минуле, майбутнє або сучасне. Час соціальний становить цінність сам по собі, адже можливість визначати змістовну наповненість часу, його ритм і виміри — необхідна умова свободи. Осмислення часу соціального — важливе завдання філософії історії та хронософії (намагання опанувати прихований сенс часу або ж його абсурдність). (В. Заблоцький)

ЧАСУ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ — концепції, які виводять зміст часу із природи людини, процесу її самореалізації у культурі та історії, її життєвотворчості. Біологічна антропологія (Гелен, Йортман) акцентує увагу на життєвих ритмах людини (насамперед біоритмах). У межах філософської антропології і екзистенціалізму розробляється екзистенціально-антропологічна герменевтика часу. Гайдеггер ("Буття і час") розкриває смислове навантаження часу у справжньому і несправжньому бутті за наступною схемою: з точки зору Больнова три різних ставлення до часу — довіра, надія і вдячність співвідносяться як "сьогодення, майбутнє і минуле". Як і представники біологічної антропології, Больнов вважає, що природний циклічний час утворює підґрунтя для культурно-історичного часу. Так, свята, дні тижня утворюють єдність календарного та культурно-історичного часу, коли у своєму колообігу співвідносяться, відповідно, з хаосом і порядком: хаос — у буднях, порядок — у неділю. Антропологічну інтерпретацію історичного часу дає сучасний німецький філософ Козеллек. Згідно з нею, час має тричленну структуру: життєвий простір — ініціатива — горизонт очікування. У життєвому просторі наявні усі можливості попереднього розвитку (це сила традиції). Параметри цього простору залежать від життєздатності культурної спадщини, від того, чи є вона живою, чи мертвою. Ініціатива — це сила теперішнього часу. Як наголошує Рикер, поділяючи погляди Козеллека, горизонти очікування (тобто майбутнього) можуть бути наближені через уявлення про духовне відродження, згоду і возз'єднання.

(М. Култаєва)

ЧЕЛПАНОВ Георгій Іванович (1862, Маріуполь — 1936) — російський філософ, психолог, логік. Протягом 15 років (1892-1906) викладав філософію, логіку та психологію в Київському університеті. Від 1907 до 1923 року — професор Московського університету. Засновник і директор (1912 — 1923) Московського психологічного інституту. Особливе місце у творчій спадщині Челпанов займає критика матеріалізму з позицій психофізичного паралелізму. Челпанов виходив із визнання принципової різниці між природою фізичних та психічних явищ, а також способів їхнього пізнання. Світ психічного пізнається за допомогою методу самоспостереження внутрішнього досвіду, світ фізичного — за допомогою методу зовнішнього спостереження (або зовнішнього досвіду). Гносеологічна концепція Челпанова підпорядкована тезі про те, що пізнання здійснюється за допомогою апріорних форм мислення, які не виводяться із чуттєвого досвіду, а є продуктами самостійної діяльності людського духу. Челпанов був переконаний, що апріоризм Канта є основою теорії пізнання. Апріорні поняття — передумова досвіду. Челпанов розрізняв психологічну і гносеологічну апріорність. Перша полягає в тому, що поняття — це функції самої свідомості, друга — що вони є логічною передумовою сприйняття, або досвіду. Апріорний характер, за Челпановим, мають також закони логіки, поза-як вони виводяться не із зовнішнього, а з внутрішнього досвіду (із спостереження за діяльністю самого духу). Водночас Челпанов наголошував на тому, що сутність пізнання неможливо з'ясувати, якщо існування об'єктивного світу ставити в цілковиту залежність від чинника свідомості. Відчуття є вказівкою на існування чогось іншого, що виступає його причиною, воно — результат взаємодії між нашим психофізичним єством і незалежною від нього реальністю.

Основні твори: "Проблема сприйняття простору у зв'язку з вченням про апріорність і природженість" (частина 1 — 2, 1896-1904); "Вступ у філософію" (1905); "Психологія" (1909); "Демократизація школи" (1918); "Психологія і марксизм" (1925).

ЧЕСТЬ — категорія етики, що разом з категорією гідності розкриває історичні форми відношення людини до себе самої і відношення до неї з боку суспільства. Однак, на відміну від категорії "гідність", яка представляє площину універсального в індивідуальній моральній свідомості, категорія "честь" висвітлює в ній площину особливого, а саме диференційовану оцінку індивіда з боку суспільства, визнання його гідності. Честь — це нагорода, що присуджується за чесноти (Аристотель). Честь як форма моральної самосвідомості санкціонує певний моральний статус людини, усталену шкалу її оцінки, враховуючи належність до тієї чи іншої конкретної групи —соціальної, національної, професійної, статево-вікової, "за уподобаннями". Етимологічно слово "честь" пов'язане з "часть", "частина", що вказує на історичні підвалини розвитку цієї форми моральної самосвідомості: наші предки уявляли себе перш за все частинкою конкретного родового колективу, а тому власне індивідуальне буття розглядали через призму надбань спільноти. Конкретний набір рис особистості, що складають основу індивідуальної честі, в кінцевому рахунку є відповіддю на потребу в очікуваному для виконання певних соціальних ролей типів особистості. Мандевіль підкреслив тісний зв'язок поняття честі з поняттям репутації, тобто загальної думки, що складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Ми називаємо людиною честі того, хто піклується як про репутацію своєї групи, так і про власну репутацію, що залежить від відповідності поведінки людини вимогам честі — умови належності до даної групи. Зародження поняття честі можна віднести до зрілого родового ладу. Серед племені виділялись особи, що мали найбільш ціновані за даного способу життя якості (мужність, сміливість, кмітливість). В умовах формування давньогрецьких держав цінність людини визначалась виключно її належністю до конкретного полісу. Поза Афінами, Спартою, Римом особистість втрачала своє значення. Поняття честі стосувалося тільки вільних громадян. У Середні віки поняття честі складалося під впливом корпоративної спаяності усередині соціальних станів і груп та ієрархічної їх підпорядкованості. В умовах гуманізації суспільної світобудови стає очевидним зв'язок честі — як форми моральної самосвідомості — з совістю: "Честь — це зовнішня совість, а совість — це внутрішня честь" (Шопенгауер). Звичайно, громадська думка поважає конкретну людину за сукупність притаманних їй здібностей, фізичних і духовних якостей, але соціальна цінність, значущість людини так чи інакше співвідносяться з домінуючими в конкретно-історичному середовищі ідеалами чи зразками поведінки. Разом з тим відношення людини до своїх вчинків з точки зору честі не є вищою формою прояву моральної самосвідомості. З розвитком моральної культури на передній план висувається поняття гідності, що орієнтує індивідуальне "Я" на загальнолюдські потенції, цінності й ідеали.

(В. Єфименко)

ЧЖУАН ЦЗИ (Чжуан Чжоу, Янь Чжоу, Мен Чжоу) (близько 369, область Мен царства Сун — 286 до нашої ери) — давньо-китайський філософ, один із засновників даосизму. Проживав у царстві Чу. Традиційно Чжуан Цзи приписується авторство "внутрішньої" частини трактату "Чжуан Цзи" —одного з основоположних текстів даосизму. Виходячи з ідей про просякнутість світу й усіх його речей дао та про відносність розрізнення всього сущого, Чжуан Цзи розробив своє вчення про рівність усіх речей. Рівність, на його думку, зумовлює нерозмежованість реальності людського життя і смерті. Життя уподібнюється сновидінню (такому ж реальному, як саме життя), а смерть — "великому пробудженню" — возз'єднанню з дао. За свого життя людина втрачає відчуття дао, свою природність (цзи жань), що призводить до нищення нею як самої себе, так і навколишнього світу.

ЧЖУ СІ (Чжу Юаньхуей , Чжу Чжунхуей, Чжу Хуейань) (1130, Юсі, провінція Фуцзянь — 1200) — китайський філософ, літератор, текстолог і коментатор конфуціанських канонічних творів, вчений-енциклопедист. Основний представник неоконфуціанстпва, що завершив його формування та надав цьому вченню систематизованої форми, в якій воно набуло статусу ортодоксальної ідеології Китаю, а також справило вплив на філософію Японії та Кореї. Чжу Сі дав онтологічне обґрунтування етико-політичної доктрини конфуціанства, синтезував ідеї конфуціанських мислителів від Конфуція до Чжан Цзая та братів Чен. В своїй онтології Чжу Сі об'єднує також ідеї інших філософських концепцій, зокрема натурфілософів і даосів. Важливою категорією філософії Чжу Сі є "Вищий принцип" (лі) як єдина екзистенція, творець усіх предметів. "Вищий принцип" або "Велика межа", за Чжу Сі, —це тотальна єдність структур, упорядкувальних начал, закономірностей всієї "тьми речей"; вона ніде не локалізується у вигляді самостійної форми. Це —активна причина, що призводить до радикальних змін у співвідношенні між космічними силами інь та ян та п'ятьма стихіями — водою, вогнем, деревом, металом і землею. Кожний предмет є поєднанням двох начал: раціонально-морального "принципу" "лі" та вітально-чуттєвої пневми "ци". Фізично вони нероздільні, проте логічно "лі" має пріоритет над "ци". Природу людини Чжу Сі розглядав як первинно досконалу й "добру", якій притаманні вторинні якості з різною мірою "добра" і "зла".

ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович (1894, Олександрія — 1977) — український вчений, історик філософії, славіст, культуролог. Освіту здобув у Петербузькому (1911-1913), Київському (1913-1919), Гейдельберзькому (1921-1922) та Фрейбурзькому (1922-1924) університетах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зєньківський (Київський університет), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький університет), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький університет). У 1935 році в Галльському університеті захистив докторську дисертацію "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному інституті М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному університеті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському університетах та інших навчальних закладах. Чижевський був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ — Наукового товариства ім. Шевченка, Німецького товариства славістичних досліджень, Російського філософського товариства в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського товариства та інших. Філософські погляди Чижевського формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Чижевський вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Чижевського в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем — від античної філософії до філософії XIX століття; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, німецької філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Чижевський приділяв німецьким містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов' ян. Вагомим є внесок Чижевського у вивчення філософської думки українського, російського, словацького, чеського народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Чижевський конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Чижевський — фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням. Методологія історико-філософських досліджень Чижевського поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи української духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Чижевський був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Чижевський вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище українського бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку української духовної історії.

Основні твори: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 томах (1941-1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 століття" (1961).

ЧИСЛЕННЯ — спосіб розв'язування задач у багатьох наукових теоріях, за яким кінцевий результат одержують шляхом оперування символами, прийнятими в цих теоріях для виразу їхніх об'єктів, за строго визначеними правилами. Розв'язування задач у вигляді числення проходить два етапи. Перший етап передбачає визначення необхідних символів і встановлення правил побудови з них формул і правил виводу одних формул з інших. При цьому повністю абстрагуються від конкретного змісту задачі, тому в результаті одержують певну систему символів, яку часто називають формалізмом. Другий етап — це інтерпретація одержаних формалізмів. До кожного числення висувають ряд вимог, зокрема: воно повинно бути ефективним, тобто приводити до розв'язання задачі через скінченне число дій. Характерною особливістю числення є автоматизм його виконання, що дає змогу застосовувати для розв'язування найскладніших задач обчислювальні машини. Важливу роль числення відіграють у математиці й логіці, особливо сучасній, де числення використовують не тільки для розв'язування окремих задач, а й для побудови цілих теорій (дивись Формалізація). Про окремі приклади числення дивись Числення висловлювань і Числення предикатів.

ЧИСЛЕННЯ ВИСЛОВЛЮВАНЬ — пропозиційне числення — розділ математичної логіки, який за обсягом збігається з логікою висловлювань і є її формальною побудовою. Існує багато шляхів формальної побудови логіки висловлювань, тобто можливі різні числення висловлювань. Проте при побудові кожного числення висловлювань треба насамперед визначити його мову, тобто вказати вихідні символи (знаки логічних операцій, для заперечення, кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації; пропозиційні змінні) і правила утворення формул із символів. В численні висловлювань синтаксично визначаються правильно побудовані формули. Серед них вибираються аксіоми, що розглядаються як тавтології, тобто такі формули, які при всіх наборах значень для змінних, що їх складають, виявляються істинними. З аксіом за допомогою фіксованих правил виводу одержують теореми або доведені формули. Розрізняють класичне числення висловлювань (яке містить у собі виключеного третього закон і класичне розуміння заперечення), а також різні некласичні числення висловлювань. Термін "числення висловлювань" вживають як синонім терміна "класичне числення висловлювань". Числення висловлювань становить основу формальної побудови всіх інших логічних теорій (дивись Числення предикатів), а завжди істинні формули числення висловлювань використовуються як правила доведення наукових положень.

ЧИСЛЕННЯ КЛАСІВ — розділ сучасної логіки, що за своїм змістом збігається з логікою класів, але відрізняється від неї за формою побудови. В системі логічних теорій числення класів утворюється як формальна алгебра тотожних перетворень за аналогією з булевою алгеброю (висловлювань), але як фрагмент теорії множин. Числення класів охоплює аристотелеву силогістику, чого не можна досягти в численні висловлювань. Оскільки кожний клас можна подати через відповідний предикат, то числення класів перетворюється на фрагмент числення предикатів.

ЧИСЛЕННЯ ПРЕДИКАТІВ — розділ логіки формальної, в якому логіку предикатів подано як логічне числення. За систему аксіом у численні предикатів приймають усю систему аксіом числення висловлювань, до якої додають аксіоми, що відображають специфіку логіки предикатів. За основні правила виводу, як і в численні висловлювань, в численні предикатів беруть правило відокремлення і правило підстановки з певними уточненнями. Числення предикатів, таким чином, можна розглядати як розширене числення висловлювань. Розрізняють вузьке числення предикатів (функціональне числення першого порядку), коли кванторами пов'язуються лише предметні змінні, і розширене числення предикатів (функціональне числення вищих порядків), коли кванторами пов'язуються змінні предикатів і змінні висловлювань.

ЧУРИЛОВ Микола Миколайович (1947, Чернівці) — український соціолог. Закінчив Чернівецький університет (1970). Доктор соціологічних наук (1992). Після закінчення аспірантури інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ працював у відділі соціології цього інституту (1979-1988). У 1988-1991 роках — керівник Центрально-Українського відділення Всесоюзного центру вивчення громадської думки; у 1991-1994 роках — заступник директора інституту соціології НАНУ. Керував низкою досліджень на атомних електростанціях. Фахівець з теорії вибіркового методу й організації емпіричних досліджень, брав участь у низці міжнародних порівняльних досліджень, зокрема "Соціальна стратифікація" (1993-1998), "Консолідація демократії в країнах Центральної та Східної Європи (1998-2000)" та інших. Автор понад 100 наукових праць.