Стаття 57. Установчі документи

1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

68. Порядок зміни та розірвання господарських договорів.

Відповідно до ст. 188 ГКУ - Порядок зміни та розірвання господарських договорів

1. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

3. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

4. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

5. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

69. Порядок укладання господарського договору.

Порядок укладання господарських договорів згідно з чинним законодавством передбачає декілька способів:

а) традиційний порядок укладання господарських договорів;

б) конкурентні способи укладання господарських договорів;

в) укладання господарського договору шляхом переговорів. Розглянемо окремо кожен з них.

а) традиційний порядок укладання господарських договорів. 1. Залежно від кола осіб, які беруть участь, можна виділити:

- відкриті (до участі запрошуються всі виконавці, що відповідають встановленим вимогам);

- закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти або законодавчо обумовлені суб'єкти господарювання можуть брати участь у торгах);

- з попередньою атестацією виконавця (подавати конкурсні пропозиції для визначення переможця можуть лише претенденти, які пройшли попередню кваліфікацію).

2. Залежно від правового статусу організаторів торгів у сфері господарювання (покупець або продавець, замовник або виконавець) існують такі види торгів:

- торги на реалізацію майна, робіт, послуг - договір укладається з тим із учасників торгів (претендентів), який запропонував найвищу ціну за майно, що продається, або роботи, послуги, що пропонуються.

3. Залежно від мети проведення торгів (конкурсів) (виявлення найкращої цінової пропозиції або найкращих умов) можна виділити:

- комерційні - при визначенні переможця враховується запропонована ним ціна виконання за рівних фіксованих умов виконання;

- некомерційні - переможцем конкурсу визначається претендент, який запропонував найкращі умови виконання.

Крім того, має значення і поділ торгів за територіальною ознакою суб'єктів господарювання, що беруть участь у таких торгах, а саме на:

- міжнародні,

- всеукраїнські (внутрішньодержавні),

- регіональні.

в) укладання господарського договору шляхом переговорів. Розрізняють конкурентні (торги: аукціони, тендери; конкурси) і неконкурентні способи укладення договорів. Неконкурентне укладення господарських договорів відбувається шляхом:

- проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що завершуються підписанням договору як єдиного документа;

- направлення однією стороною іншій стороні проекту договору та узгодження позицій сторін щодо умов. Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох екземплярах.

70. Правила біржової торгівлі.

   Правила біржової торгівлі, як внутрішній документ товарної біржі, регулюють порядок здійснення біржових операцій; порядок ведення біржової торгівлі; процедуру біржового арбітражу з цих питань, визначаючи при цьому:    - строк та місце проведення біржових операцій;    - склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них;    - порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;    - порядок надання та розмір плати за користування послугами біржі;    - відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі;    - інші положення, встановлені органами управління біржі.    Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів біржі або уповноваженим ними органом.    З метою забезпечення цивілізованих правил торгівлі й відповідно — попередження зловживань її учасниками Закон “Про товарну біржу” (ч. 4 ст. 17) встановлює заборони щодо:    - купівлі та продажу товарів та контрактів з метою впливу на динаміку цін як однією особою безпосередньо, так і через підставних осіб;    - будь-яких погоджених дій учасників біржової торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних біржових цін;    - поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон'юнктури.    Не підлягає розголошенню також зміст біржової угоди (за винятком назви товару, кількості, ціни, місця і строку виконання). Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України.    Процедура проведення біржових торгів. Правила біржової торгівлі (далі - Правила) регулюють процедуру проведення біржових торгів, яка складається з таких етапів:    1. Проведення перед початком торгів реєстрації брокерів , які прибули на торги, після чого вони допускаються в торговельний зал біржі.    2. Подання брокеру та реєстрація у встановлений Правилами строк особою, яка бажає купити або продати біржовий товар, заявки встановленої форми з повною інформацією щодо предмета.    3. Отримання брокерами інформаційних листів, в яких зазначаються перелік виставлених на торги товарів на поточний біржовий день, їх кількість, ціна.    4. Початок торгів за встановленим сигналом, після чого виставлені на торги товари оголошуються на інформаційному табло (на деяких біржах голосом).    5. Досягнення домовленості (у момент цього оголошення) брокером-продавцем і брокером-покупцем (голосом і спеціальними професійними жестами) щодо укладення майбутньої угоди.    6. Оформлення і реєстрація біржових угод реєстраційним бюро (палатою) біржі у встановлений Правилами час.    7. Закінчення біржових торгів (і відповідно - припинення укладення угод) згідно із встановленим сигналом.

71. Правова природа установчих документів суб’єктів господарювання.

ГК Стаття 82. Установчі документи господарського товариства

1. Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

2. Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості, передбачені статтею 57цього Кодексу.

3. Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині другій цієї статті відомостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

4. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

5. Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

6. Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

7. До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

8. Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

9. Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

10. Господарське товариство може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

72. Правове становище виробничого кооперативу.

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, євиробничий кооператив.

Виробничий кооператив-це господарська організація корпоративного типу, якастворюється на добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства,обов'язкової трудової участі в його діяльності, самоуправління та самофінансування.

Основні риси виробничого кооперативу ,відповідно до Закону України від 10.07.2003 р. «Прокооперацію» (набув чинності з моменту його опублікування, тобто до введення в дію ГК Українита ЦК України) такі:

1.Підприємство корпоративного тину колективної форми власності

2.Мста діяльності - отримання доходу від здійснення господарської діяльності (виробництвопродукції/товарів, виконання робіт, надання послуг) та забезпечення зайнятості населення

3.Принципи створення (добровільність) та здійснення виробпичо-господарської діяльності (са-моврядування, самофінансування та самоокупності)

4.Корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (членів) - 3 - як правило, фізичні особи,які досягли 16-річного віку, і наявність основного капіталу, поділеного на паї

5.Наявність статуту як обов'язкового установчого документа, який повинен містити відомості,визначені ст. 8 Закону

6.Наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу(основний та додаткові); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, щонадходять від господарської діяльності кооперативу; кошти, що надходять від створених коо-перативом підприємств, установ та організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійнівнески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних та фізичних осіб, у т.ч. іноземних; іншінадходження, не заборонені законом

7.Відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру основного капіталу виробничого ко-оперативу, але обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду; неподільного; резервногофонду; спеціального фонду

73. Правове становище державних підприємств.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління (поняття і зміст категорій "право господарського відання" і "право оперативного управління" ми розглянемо у відповідній темі).

Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК).

Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності. Цей суб'єкт діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

Отже, майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним, як за суб'єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності, і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 190 ЦК).

Статутний капітал державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу державного комерційного підприємства встановлюється зазначеним уповноваженим органом.

Статутний капітал державного комерційного підприємства підлягає сплаті до закінчення першого року з дня державної реєстрації такого підприємства. Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств визначені ст. 75 ГК.

Перша з них полягає у тому, що державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Для закупівель матеріально-технічних ресурсів державне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про здійснення державних закупівель".

Друга особливість діяльності державного комерційного підприємства полягає в тому, що таке підприємство зобов'язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

74. Правове становище іноземного підприємства.

Іноземним є унітарне або корпоративне підприємство, створе­не за законодавством України, що діє виключно на основі влас­ності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підпри­ємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися у визначених законом галузях, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Діяльність філій, представництв та інших відокремлених під­розділів підприємств, утворених за законодавством інших дер­жав, здійснюється на території України відповідно до законодав­ства України.

Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльно­сті іноземних підприємств визначаються ГКУ, законом про ре­жим іноземного інвестування та іншими законами України.

75. Правове становище казенного підприємства.

   Згідно зі ст.76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:    - законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;    - основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;    - за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;    - переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;    - приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.    Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.    Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.    Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.    Джерелами формування майна казенного підприємства є:    - державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;    - кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;    - цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;    - кредити банків;    - частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом;    - інші джерела, не заборонені законом.    Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

76. Правове становище орендного підприємства.

Орендне підприємство-це підприємство у формі господарського товариства, створеногочленами трудового колективу державного, комунального чи іншого підприємства з метою орендита експлуатації цілісного майнового комплексу останнього для здійснення господарської комерційної діяльності.

Характерними рисамиорендного підприємства є:

1.Спеціальне регулювання; діє на підставі законів «Про господарські товариства», «Прооренду державного та комунального майна», установчих документів, договору оренди

2.Господарська організація корпоративного типу: має форму господарського товариствабудь-якого типу (АТ, ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ)

3.Учасниками господарського товариства - ОП є члени трудового колективу державного, ко-мунального чи іншого підприємства (структурного підрозділу підприємства), майно якогопередається в оренду

4.ОП діє па базі орендованого цілісного майнового комплексу державного, комунального чиіншого підприємства

5.Функціонує па базі змішаної власності: державної чи комунальної (основними фондами,що належать державі чи територіальній громаді, ОП володіє і користується на підставідоговору оренди) та колективної (власністю ОП є: статутний капітал/складене майнопідприємства, сформоване за рахунок вкладів учасників; прибуток, що залишається в розпорядженні такого підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів тавідсотків за банківський кредит, а також усе набуте за рахунок прибутку; цінні паперигрошові кошти як складова орендованого ЦМК, що береться на підставі договору кредиту;сировина, паливо, матеріали орендованого ЦМК, що викупається ОП)

6.Орендодавцем щодо майнових комплексів державних підприємств виступають: Фонд дер-жавного майна України (щодо підприємств державної власності); Рада Міністрів Автономної Республіки Крим - щодо підприємств, майно яких перебуває у власності цієї республіки; органиуправління комунальним майном, уповноважені органами місцевого самоврядування, -щодопідприємств комунальної форми власності

7.Додаткова підстава припинення ОП: розірвання або закінчення строку дії договору орендибез наступної його пролонгації 

77. Правове становище підприємства з іноземними інвестиціями.

Підприємство, створене відповідно до вимог ГКУ, у статутно­му фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиція­ми. Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його ба­ланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземни­ми інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досяг­нення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестуван­ня в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представ­ництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/ або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність під­приємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороня­ється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземни­ми інвестиціями визначаються ГКУ, законом про режим інозем­ного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

78. Правове становище спільного підприємства.

Спільне підприємництво — це діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями і на спільному розподілі прибутків і ризиків від її здійснення. Типовими видами спільного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, спільне підприємство, пряме 100% інвестування. Створення спільних підприємств передбачає розширення виробництва до міжнародних масштабів, тобто формування виробничої власності, що знаходиться під контролем з боку різнонаціональних кооперантів. При цьому допускається, що кожен засновник спільного підприємства згідно з договором робить внесок у статутний фонд такого підприємства у формі, що відповідає можливостям і цілям здійснення іноземних інвестицій. Створення і діяльність спільних підприємств регулюються різними нормативними актами — про іноземну інвестиційну діяльність національне підприємництво, антимонопольні заходи тощо. В Україні спільне підприємство розглядається як самостійний вид зовнішньоекономічної діяльності, а створення спільних підприємств за участю іноземних партнерів — як одна з форм здійснення іноземних інвестицій. Регулювання іноземних інвестицій в Україні здійснюється згідно з Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Закон визначає основні види і форми іноземних інвестицій, методи і способи їх оцінки, у ньому зафіксовані загальні гарантії захисту іноземних інвесторів і переведення за кордон прибутків і доходів в іноземній валюті. СП може здійснювати будь-яку діяльність, що відповідає цілям, передбаченим статутом підприємства, і не заборонена законами, що діють на території України. При цьому, для здійснення страхової і посередницької діяльності, пов'язаної з обертанням цінних паперів, необхідне одержання спільним підприємством ліцензії Міністерства фінансів України, а для здійснення банківської діяльності — ліцензії Національного банку України. Чинним законодавством передбачено, що іноземні інвестиції в Україну можуть здійснюватися у вигляді: — іноземної валюти, визнаної конвертованою НБУ; — валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування або в інші об'єкти інвестування; — будь-якого рухомого і нерухомого майна і пов'язаних з ним майнових прав; — акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав у конвертованій валюті України; — грошових вимог і права на вимогу виконання договірних зобов'язань, гарантованих першокласними банками, які мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену відповідно до законів країни інвестора або міжнародних торговельних порядків; — будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена відповідно до законів країни інвестора або міжнародних торговельних порядків, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; — прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами і використання природних ресурсів, наданих згідно з законодавством або договорами, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена відповідно до законів країни інвестора або міжнародних торговельних порядків.

79. Правове становище товарної біржі.

Товарна біржа створюється на засадах добровільного об'єднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством.

Так, засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов'язки, розмір і строки сплати пайових, вступних і періодичних внесків.

Кожний із засновників сплачує пайовий внесок, розмір якого визначається в укладеній між ними угоді.

Статут товарної біржі на етапі її створення приймається засновниками з дотриманням вимог Закону "Про товарну біржу" (ст. 6) щодо його змісту, зокрема необхідності визначення:

найменування та місцезнаходження біржі;

складу засновників;

предмета і цілей діяльності біржі;

видів фондів, що утворюються біржею, та їх розміри;

органів управління біржею, порядку їх утворення, компетенції;

організаційної структури біржі;

порядку прийняття у члени біржі та припинення членства;

прав та обов'язків членів біржі та біржі перед третіми особами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед її членами;

порядку й умов застосування санкцій;

майнової відповідальності членів біржі;

порядку припинення біржі.

У статуті можуть передбачатися й інші положення, що стосуються створення та діяльності товарної біржі.

Державна реєстрація товарної біржі здійснюється в загальному порядку, встановленому для юридичних осіб. З моменту державної реєстрації товарна біржа набуває статусу юридичної особи і, відповідно, право здійснювати свою діяльність згідно зі спеціальною правосуб'єктністю.

Крім вищезгаданих функцій, товарна біржа також розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі; виконує арбітражні функції, тобто розглядає спори між членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражної комісії біржі є обов'язковими і мають силу виконавчого документа.

Відповідно до визначених функцій товарні біржі наділяються сукупністю прав і несуть встановлені законом обов'язки.

80. Правове становище фондової біржі.

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами та провадить свою діяльність відповідно до Цивільного кодексу України, законів, що регулюють питання утворення, діяльності та припинення юридичних осіб, з особливостями, визначеними статтями 20-25 Закону України "По цінні папери та фондовий ринок".

Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками).

Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками - торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об'єднанням, що налічує не менше ніж двадцять торговців цінними паперами. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою, ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.

Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал у розмірі, не меншому, ніж 3 мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому, ніж 6 мільйонів гривень.

Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація фондової біржі здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

81. Правовий режим майна державних підприємств.

Стаття 141. Особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання

1. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об'єктів права власності Українського народу, зазначених у частині першійстатті 148цього Кодексу.

2. Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти.

3. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

4. Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

6. Відчуження суб'єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Продаж суб'єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється лише на конкурентних засадах.

7. Не може бути вкладом у спільну діяльність майно, яке належить до основних фондів підприємств державної власності, що не підлягають приватизації.

82. Правовий статус холдингової компанії.

Поняття холдингової групи як своєрідного виду об'єднання господарських організацій використовується в Законі "Про банки та банківську діяльність" (статті 1 1-12). Банківська холдингова група визначається як банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки (ст. М), а фінансова холдингова група - об'єднання переважно фінансових установ за участі щонайменше одного банку (ст. 12). Центром таких груп є материнська компанія (або материнський банк), якій/якому належить щонайменше 50% акціонерного (пайового капіталу) або голосів кожного з інших учасників групи, які у випадку банківської холдингової групи іменуються дочірніми підприємствами материнського банку. Дочірні підприємства банківської холдингової компанії не можуть володіти акціями холдингової компанії.

У Господарському кодексі (частини 5-7 ст. 126) та Законі від 15.03.2006 р. "Про холдингові компанії" законодавець уникає поняття "холдингова група", оперуючи поняттями, що позначають дві категорії учасників холдингової групи: холдингову компанію та її корпоративні підприємства (ст. 1 та ін.), а також визначає основи їх правового статусу. Холдингова компанія в такому об'єднанні (холдинговій групі) є суб'єктом організаційно-господарських повноважень щодо своїх/корпоративних дочірніх підприємств, завдяки володінню контрольними пакетами акцій останніх.

Правовий статус холдингових компаній визначається ст. 126 ГК України та Законом від 15.03.2006 р. "Про холдингові компанії", а також відповідними положеннями про господарські товариства - об'єднання капіталів, що містяться в Цивільному кодексі, Господарському кодексі, законах "Про господарські товариства", "Про цінні папери та фондовий ринок".

Відповідно до ст. 1 Закону "Про холдингові компанії в Україні", холдингова компанія - це відкрите AT, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, наїв) двох або більше корпоративних підприємств. Особливості правового статусу ХК:

I. Закон передбачає спеціальний порядок реєстрації холдингових компаній, що має встановлюватися Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації (Держкомпідприємництва) забезпечує ведення Державного реєстру холдингових компаній України як складової Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

II. Рішення про утворення ХК (відповідно до ст. А Закону) приймається власниками холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв) та оформляється

відповідним договором.

III. Статутний фонд ХК формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових окладів у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК; при цьому частка у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК, не повинна перевищувати 20% статутного фонду ХК.

83. Припинення діяльності підприємств.

Припинення діяльності підприємства регулюється ст. 59 Гос­подарського кодексу України та ст. 33 Закону України “Про державну реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Припинення діяльності підприємства може бути двох видів: доб­ровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціа­тиви підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:

а) закінчення строку, на який створювалося підприємство;

б) досягнення мети, поставленої засновниками під час ство­рення підприємства (ст. 19 Закону “Про господарські товариства”).

Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення підприємства з цих підстав приймає його вищий орган.

Види юридичних підстав примусового припинення підприєм­ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді орієн­товного переліку (ч. 6 ст. 59 Господарського кодексу України).

Примусово підприємства припиняють свою діяльність на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсни­ми установчих документів підприємства (невідповідність їх чинно­му законодавству) та акта (рішення засновника) про створення підприємства. Крім того підставою примусового припинення діяльності підприємства може бути рішення суду (господарсько­го суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Ще однією причиною припинення діяльності підприємства є рішення суду (господарського суду) у разі несвоєчасного повідом­лення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцез­находження підприємство повинно в семиденний термін повідо­мити про це реєструючий орган).

Підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок тако­го припинення визначає Закон “Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом”.

Закон передбачає дві правові форми припинення діяльності підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 59 Господарського кодексу України). У випадку ліквідації підприємство припиняєть­ся як суб’єкт права без правонаступництва. Реорганізація перед­бачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб’єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов’язки переходять до правонас­тупника (правонаступників). Статті 106 і 107 Цивільного кодек­су України визначають п’ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ (тільки у ст.109) та перетворення. З юридичної точки зору ці способи розрізня­ються залежно від того, до якого суб’єкта права переходять всі майнові права та обов’язки підприємства, що реорганізується.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав і обов’язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає нове підприєм­ство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права і обов’язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб’єктів права. За та­ких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповно­важеним органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов’язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок по­ділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як са­мостійні підприємства. Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з розподільчим актом (балансом) до них переходять частина майна та відповідні права і обов’язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства – спосіб реорганізації чи пе­ретворення однієї форми власності в іншу або зміна організа­ційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації майна застосовується в процесах корпоратизації і приватизації державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і обов’язки колишнього підприємства.

Статусу суб’єкта права і юридичної особи підприємство по­збавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідацій­ним процесом, врегульованим ст. 105 Цивільного кодексу та ст. 60 Господарського кодексу України. Зокрема це такі заходи:

Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що при­значається органом (особою), який прийняв рішення про ліквіда­цію. Цей орган (особа) може покласти обов’язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.

Встановлення порядку і строків ліквідації органом, що прий­няв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, господарський суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з мо­менту оголошення про ліквідацію.

Виконання ліквідаційною комісією обов’язків повідомлен­ня про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації вжиття необхідних заходів для стяг­нення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та розгляд претензій останніх.

Кредитори та інші юридичні і фізичні особи, що мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Проведення ліквідаційною комісією згідно з встановлюва­ним законом порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його орга­ну, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.

84. Припинення реєстрації суб’єкта господарювання: порядок, підстави та юридичні наслідки.

85. Розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства.

Стаття 37.Початок розгляду справи

1. У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі наслідків такого порушення, органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи. ( Частина перша статті 37 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2596-IV (2596-15) від 31.05.2005 )

2. Розпорядження про початок розгляду справи надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. У разі коли відповідача визначено після початку розгляду справи, йому протягом трьох робочих днів надсилається розпорядження про залучення до участі у справі як відповідача разом з розпорядженням про початок розгляду справи. ( Частина друга статті 37 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2596-IV (2596-15) від 31.05.2005 )

3. Повідомлення про початок розгляду справи надсилається заявнику та третім особам.

Розгляд справи

21. Розгляд справи розпочинається відповідно до статті 37 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

22. Повноваження службовців Комітету щодо збирання доказів під час розгляду справи стверджуються службовим дорученням, виданим державним уповноваженим, а зазначені повноваження службовців відділення - службовим дорученням, виданим державним уповноваженим, головою відділення.

23. Службовцями Комітету, відділення, яким доручено збирання та аналіз доказів, проводяться дії, направлені на всебічне, повне і об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

Зокрема у справах можуть проводитися такі дії:

дослідження регіонального або загальнодержавного ринку;

одержання від сторін, третіх осіб, інших осіб письмових та усних пояснень, які можуть фіксуватися в протоколі;

вилучення письмових та речових доказів, зокрема документів, предметів чи інших носіїв інформації, що можуть бути доказами чи джерелами доказів у справі;

накладення арешту на предмети, документи, інші носії інформації, що можуть бути доказами чи джерелами доказів у справі. 24. Установивши, що як відповідач до участі в справі повинна бути залучена інша особа, органами Комітету приймається розпорядження про заміну відповідача або про залучення до участі в справі співвідповідачів, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі.

25. Органи Комітету, які розпочали або розглядають справу, можуть прийняти розпорядження про об'єднання кількох справ в одну або про виділення справи для окремого розгляду.

26. Копії подання з попередніми висновками (або витяги з нього, що не містять інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи) не пізніше ніж за десять днів до прийняття рішення у справі надсилаються сторонам та третім особам.

За вмотивованим клопотанням особи, яка бере участь у справі, про необхідність більш тривалого часу для розгляду подання та підготовки відповіді на нього розгляд справи може бути відкладено.

У випадках, коли рішення Комітету стосується інтересів широкого кола суб'єктів господарювання чи споживачів, з метою якнайшвидшого припинення порушення і усунення його наслідків, строк, зазначений в абзаці першому цього пункту, може бути скорочений до семи днів. Про скорочення строку особи, які беруть участь у справі, повідомляються одночасно з повідомленням про дату, час і місце розгляду справи.

У разі, якщо немає можливості вручити копію подання з попередніми висновками особам, які беруть участь у справі, державний уповноважений, голова територіального відділення Комітету не пізніше ніж за п'ять днів до дня розгляду справи забезпечують розміщення на офіційному веб-сайті Комітету (http://www.amc.gov.ua) інформацію щодо попередніх висновків у справі, із зазначенням дати, часу і місця розгляду справи.

27. Рішення може бути прийняте раніше, якщо від сторони та третіх осіб, яким було надіслано подання, одержано відповідь.

Про дату, час і місце розгляду справи особи, що беруть участь у справі, повідомляються не пізніше ніж за п'ять днів до дня її розгляду.

86. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.

Господарський кодекс України визнає суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності:

а) суб'єктів господарювання, зазначених в пп. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК: - господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

- громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

б) у зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 378 ГК).

При цьому всі зазначені суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від форми власності та інших ознак.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно із законодавством України, а фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх установчих документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав. Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України.

87. Суб'єкти господарських правовідносин: поняття та ознаки.

Згідно із ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права).

Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

- безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна підприємств, господарським об'єднанням

- створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від виду (суб'єкт господарювання чи орган/організація господарського керівництва), організаційно-правової форми (унітарне підприємство, господарське товариство, виробничий кооператив), основного або виключного виду діяльності (комерційний банк, страхова компанія, фондова біржа, промислово-фінансова група та ін.);

набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як правило, пов'язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (передбачений ст. 58 Господарського кодексу України та Законом України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та/або в спеціальному порядку (передбачається Законом «Про банки і банківську діяльність», Законом «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та ін.

- наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових режимах: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві повного господарського відання (державне та комунальне комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенне підприємство, комунальне некомерційне підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства);

- наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб'єктності учасників господарських правовідносин фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить від низки чинників.

88. Фізичні особи - підприємці як суб'єкти господарського права.

Стаття 128. Громадянин у сфері господарювання

1. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно достатті 58цього Кодексу.

2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

3.Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

- безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

- із залученням або без залучення найманої праці;

- самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених устатті 44цього Кодексу.

6.Громадянин-підприємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати органам доходів і зборів декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

89. Фонди акціонерного товариства.

Створення фондів у корпораціях є основою її виробничої та фінансової діяльності. Регулювання фондів у акціонерних товариствах здійснюється відповідно до законодавчих положень, установчого документа, розроблених і затверджених положень про фонди.

Як правило, в положеннях корпорація передбачає створення статутного та резервного фондів.Статутний капітал АТ становить загальну номінальну вартість випущених акцій і не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення АТ;розмір резервного (страхового) фонду визначається установчими документами товариства, але не може бути менше 25% статутного капіталу; розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду не може бути меншим п'ятивідсоткової суми чистого прибутку товариства).Обидва фонди є обов'язковимита особливо важливими у зв'язку з чим їм приділяється велика увага.

Проте, акціонерне товариство є підприємством для ефективного функціонування якого йому потрібні ряд інших фондів. Такі фонди можуть мати різні назви, які часто залежать від чергових змін у бухгалтерській звітності, вимог податкового законодавства та уподобань фінансових менеджерів корпорації. Найчастіше у положеннях зафіксовані такі фонди як:

- фонд розвитку виробництва;

- фонд соціального розвитку;

- фонд заохочення;

- фонд оплати праці органам управління та контролю;

- фонд оплати дивідендів;

- фонд накопичення коштів для викупу власних акцій.

Створення саме таких фондів не є обов'язковим,але практика вказує на доцільність їх створення, структуризації і наповнення коштами. Тому внутрішні нормативні документи регулюють порядок створення і напрями їх використання.

З метою забезпечення розширеного відтворення та оновлення основних фондів у корпорації може створюватися фонд розвитку виробництва. Необхідно визначити також джерела наповнення такого фонду. Як правило, це:

- відрахування з прибутку, який залишається в розпорядженні акціонерного товариства;

- виручка від реалізації майна, що не використовується або використовується незадовільно;

- амортизаційні відрахування;

- інші джерела, передбачені чинним законодавством.