3) У третю чергу задовольняються:

вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);

вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом;

4) У четверту чергу задовольняються:

вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

5) У п’яту чергу задовольняються:

вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу підприємства;

вимоги щодо виплати додаткової грошової винагороди керуючому санацією або ліквідатору у частині 5 відсотків обсягу стягнутих на користь боржника активів (повернення грошових коштів, майна, майнових прав), які на дату порушення провадження у справі про банкрутство перебували у третіх осіб;

вимоги щодо виплати додаткової грошової винагороди керуючому санацією або ліквідатору у частині 3 відсотків обсягу погашених вимог конкурсних кредиторів, які підлягають позачерговому задоволенню та віднесені до конкурсних згідно з цим Законом;

6) У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

2. Вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом.

3. У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

4. У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги ліквідатор (ліквідаційна комісія) не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

5. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

42. Лізинговий договір: поняття та основні ознаки.

Відповідно до ст. 292 ГКУ лізинг — це господарська діяль­ність, спрямована на інвестування власних чи залучених фі­нансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (гос­подарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових пла­тежів. В Україні лізинг регулюється ГК України та Законом України «Про фінансовий лізинг».

За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому цим Законом.

Суб'єктами лізингу можуть бути:

лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

2. Істотними умовами договору лізингу є:

предмет лізингу;

строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

розмір лізингових платежів;

інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

3. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

1. Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю до такої відмови.

2. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Стягнення за виконавчим написом нотаріуса провадиться в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ).

3. Відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову.

43. Ліцензування як спеціальна умова здійснення господарської діяльності.

Під ліцензуванням розуміють видачу, переоформлення та анулювання ліцензій, видачу дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видачу розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування;

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного стро­ку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 14 ГКУ).

Ліцензіат — юридична або фізична особа, що має виданий орга­ном державної влади документ, який засвідчує її право на прова­дження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відно­сини, що пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України "Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності" від 1 червня 2001 р. Чинність цього Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання.

На даний час ліцензуванню підлягають лише ті види діяльності, які передбачені Законом України "Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності". Зазначений Закон передбачає, що є види господарської діяльності, ліцензування яких регулюється спеціальними законами . Це :

1) банківська діяльність;

2) професійна діяльність на ринку цінних паперів;

3) із надання фінансових послуг;

4) зовнішньоекономічна діяльність;

5) діяльність у галузі телебачення і радіомовлення;

6) діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії;

7) діяльність у сфері освіти;

8) виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами;

9) діяльність у сфері телекомунікацій;

10) будівельна діяльність;

11) надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу повітряним транспортом.

Відповідно до ст.9 вищезгаданого Закону ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності:

1) виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;

2) виробництво вибухових матеріалів промислового призначення (згідно з переліком, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та державного гірничого нагляду);

3) виробництво особливо небезпечних хімічних речовин, операції у сфері поводження з небезпечними відходами (не підлягає ліцензуванню зберігання (накопичення) суб’єктом господарювання утворених ним небезпечних відходів, якщо протягом року з дня утворення небезпечні відходи передаються суб’єктам господарювання, що мають ліцензію на здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами);

4) видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

5) виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами;

6) торгівля пестицидами та агрохімікатами (тільки регуляторами росту рослин);

7) виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж;

8) розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв'язку, іншими засобами негласного отримання інформації;

9) надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації (крім послуг електронного цифрового підпису), торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації (згідно з переліком , що визначається Кабінетом Міністрів України);

10) впровадження, ввезення, вивезення голографічних захисних елементів;

11) надання послуг у галузі технічного захисту інформації (згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України);

12) виготовлення бланків цінних паперів;

13) транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного, нафтового газу і газу (метану) вугільних родовищ трубопроводами та їх розподіл;

14) постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим та нерегульованим тарифом;

15) зберігання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ в обсягах, що перевищують рівень, встановлений ліцензійними умовами;

16) централізоване водопостачання та водовідведення;

17) розроблення, випробування, виробництво, експлуатація ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземного комплексу управління космічними апаратами та його складових частин;

18) культивування рослин, включених до таблиці I Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого Кабінетом Міністрів України, розроблення,виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, реалізація (відпуск), ввезення на територію України, вивезення з території України, використання, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, включених до зазначеного Переліку;

19) медична практика;

20) переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, крім діяльності банків пуповинної крові, інших тканин і клітин людини;

21) діяльність банків пуповинної крові, інших тканин і клітин людини згідно з переліком, затвердженим Міністерством охорони здоров'я України (діяльність банків пуповинної крові, інших тканин і клітин людини);

22) ветеринарна практика;

23) випуск та проведення лотерей;

24) надання послуг з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів, багажу річковим, морським, автомобільним, залізничним транспортом;

25) заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів;

26) збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

27) надання послуг і виконання робіт протипожежного призначення;

28) туроператорська діяльність;

29) посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

30) проведення землеоціночних робіт та земельних торгів;

31) діяльність, пов'язана з промисловим виловом риби, крім внутрішніх водойм (ставків) господарств;

32) митна брокерська діяльність;

33) виробництво, експорт та імпорт дисків для лазерних систем зчитування, матриць;

34) торгівля племінними (генетичними) ресурсами, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин;

35) проведення фумігації (знезараження) об'єктів регулювання, визначених Законом України "Про карантин рослин", які переміщуються через державний кордон України та карантинні зони;

36) діяльність, пов'язана з виробництвом, торгівлею піротехнічними засобами;

37) діяльність, пов'язана з наданням послуг стрільбищами невійськового призначення та функціонуванням мисливських стендів;

38) розроблення, виготовлення, реалізація, ремонт, модернізація та утилізація озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї;

39) виробництво теплової енергії, транспортування її магістральними і місцевими (розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії;

40) збирання та використання інформації, яка складає кредитну історію;

41) генетично-інженерна діяльність у замкненій системі;

42) торгівля рідким паливом з біомаси та біогазом.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" суб'єкт господарювання зобов'яза­ний здійснювати певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, згідно зі встановленими для цього виду діяльності ліцензійними умовами. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організацій­ні, технологічні та інші вимоги для здійснення певного виду госпо­дарської діяльності. У ліцензійні умови щодо видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання, включаються кваліфікаційні вимоги до працівників суб'єктів господарювання - юридичних осіб та (або) до фізичних осіб - підприємців.

Для кожного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, є свої окремі ліцензійні умови. Ліцензійні умови та порядок контролю за їх дотриманням затверджуються спільним наказом спеціально уповно­важеного органу з питань ліцензування та органу ліцензування. Ліцензійні умови та зміни до них підлягають обнародуванню у вста­новленому законодавством порядку і набирають чинності за 10 днів після державної реєстрації нормативно-правового акта, якщо в ньому не передбачено пізніший термін набрання чинності.

Ліцензія видається органами ліцензування, перелік яких вста­новлено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника:

найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, дані паспорта громадянина України (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно з ч.3 ст. 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника - юридичної особи філій, інших відокремлених підрозділів, за місцем яких буде провадитися заявлена діяльність, а у заявника - фізичної особи - підприємця місць провадження заявленої діяльності у заяві зазначається їх місцезнаходження.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік, яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії чи про відмову в її видачі у строк не пізніше десяти робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії чи про відмову надсилається заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовір­них даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії, але не раніше як за три місяці з дати ухвалення рішення про відмову в її видачі.

Якщо ліцензіатові відмовлено у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеної в заяві про видачу ліцен­зії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови в її видачі.

За видачу ліцензії стягується плата, розмір і порядок зараху­вання якої до Державного бюджету України встановлені від­повідною постановою Кабінету Міністрів України. Відповідно до постанови КМУ від 29 листопада 2000 р. №1755 «Про строк дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» плата за отримання ліцензії на провадження видів господарської діяльності становить одну мінімальну заробітну плату виходячи з її розміру, що діє на дату прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії, крім плати, розмір якої встановлений законами.

Плату за видачу ліцензії суб'єкт господарювання повинен внести після прийняття рішення про видачу ліцензії. Якщо заявник про­тягом 30 календарних днів з дня послання йому повідомлення про ухвалення рішення про її видачу не подав документ, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії, орган ліцензування має право скасувати рішення про її видачу. Так само орган ліцензування може діяти й тоді, коли суб'єкт господарювання не звернувся до органу ліцензування за одержанням оформленої ліцензії.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше як за три робочих дні з дня надходження документа, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії.

Термін дії ліцензії – безстроковий. Разом з тим, є види господарської діяльності, строк дії ліцензії щодо яких становить 5 років. Згідно постанови КМУ від 29 листопада 2000 р. № 1755 «Про строк дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» це:

професійна діяльність на ринку цінних паперів;

діяльність із надання фінансових послуг;

будівельна діяльність;

виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності (згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України);

транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного, нафтового газу і газу (метану) вугільних родовищ трубопроводами та їх розподіл;

постачання природного газу, газу(метану) вугільних родовищ за регульованим та нерегульованим тарифом;

зберігання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ в обсягах, що перевищують рівень, встановлений ліцензійними умовами;

централізоване водопостачання та водовідведення;

заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів;

виробництво теплової енергії, транспортування її магістральними і місцевими (розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії.

Строк дії ліцензій на провадження діяльності з випуску та проведення лотерей, які видаються Міністерством фінансів в процесі переоформлення реєстраційних свідоцтв відповідно до прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з метою запровадження контролю за здійсненням лотерейної діяльності", становить 12 років.

Якщо суб'єкт господарювання має намір здійснювати зазначе­ний у ліцензії вид господарської діяльності після закінчення тер­міну її дії, він зобов'язаний одержати нову ліцензію. При цьому нова ліцензія видається не раніше як в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" до суб'єктів господарювання за здійс­нення господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. Згідно зі ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення за заняття підприємницькою діяльністю без спеціального дозволу (ліцен­зії), якщо його одержання передбачене законодавством, на грома­дян — суб'єктів підприємницької діяльності накладаються адміні­стративні стягнення у вигляді штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва, сировини і грошей, одержаних внаслідок вчинення цього адміністративного правопорушення, чи без такої.

Підставами для анулювання ліцензії є:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

наявність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців відомостей про перебування юридичної особи у стані припинення шляхом ліквідації (перебування фізичної особи - підприємця у стані припинення підприємницької діяльності) або про державну реєстрацію її припинення (державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця);

нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - підприємця;

акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;

акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

акт про неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;

акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.

44. Майно і майнові права в господарському товаристві.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, май­ном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартіс­не визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, яку набирає майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначен­ня є будівлі, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський ін­вентар та інше майно тривалого використання, що згідно із зако­нодавством належить до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, мало­цінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше май­но виробничого і невиробничого призначення, що згідно із зако­нодавством належить до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші в національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визна­ються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Товариство є власником:

майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;

одержаних доходів;

іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу господарського товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майно, що перебуває в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом.

Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного (складеного) капіталу повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).

45. Міжнародні правила "Incoterms"; застосування їх на території України, поняття та характеристика.

з метою забезпечення точного і чіткого формулювання термінів Інкотермс®, які відображають сучасну торговельну практику, 16 вересня 2010 року міжнародна торгова палата – Всесвітня бізнес-організація оголосила про випуск нової редакції Правил щодо використання національних і міжнародних торгових термінів Інкотермс® 2010 (далі – Правила Інкотермс-2010). Правила Інкотермс-2010 набирають чинності 1 січня 2011 року. У цих Правилах скорочено кількість основних термінів з 13 до 11. Так, нова редакція зазначеного документа не містить визначення DAF (доставка до кордону), DES (поставка з судна), DEQ (поставка з пристані) і DDU (поставка без оплати мита). Водночас додано два нові терміни: DAT (доставлений на термінал – постачання на терміналі) і DAP (постачається на місце – поставка в пункті). Крім того, оновлені правила Інкотермс-2010 містять невеликі роз’яснення до кожного терміна, що допоможе користувачам вибрати потрібний. Порядок застосування змін до Правил Інкотермс врегульовано Указом Президента «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 04.10.94 р. №567/94. Відповідно до цього Указу Кабінет Міністрів України забезпечує опублікування державною мовою чергових змін до Правил Інкотермс. Такі зміни застосовуються через 10 днів після їх опублікування в газеті «Урядовий кур'єр» до відносин, що виникають у зв'язку з договорами, у тому числі зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними після опублікування відповідних змін.

У передмові до Правил Інкотермс у редакції 2000 р. чітко вказано, що “метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Таким чином, можна уникнути або, щонайменше, значною мірою скоротити невизначеність, пов’язану з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у різних країнах”.

Передмова також визначає сферу застосування: “Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажу товарів, що поставляються через національні кордони(вид. авт.), тобто вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс час від часу також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків. У випадках, коли Інкотермс застосовуються таким чином, статті А. 2 і Б. 2 (щодо митних формальностей–прим. авт.) й будь-які інші умови інших статей, що стосуються експорту та імпорту, як правило, стають зайвими”.

Як бачимо, розробники Правил Інкотермс визначають, що їх застосування має велике практичне значення саме у зовнішній торгівлі, де суб’єкти підприємництва користуються нормами законодавства різних країн. Тому Правила Інкотермс видані саме з метою уніфікувати торговельні норми законодавств різних країн. Українські ж суб’єкти господарювання у внутрішніх відносинах застосовують норми єдиного українського торговельного законодавства. Отже, головна мета Правил Інкотермс тут нівелюється. Хоча не можна однозначно стверджувати, що не існує жодного сенсу їх застосування у внутрішніх поставках. Таке внутрішнє застосування допускається й самими розробниками Правил, обумовлюючи при цьому, що не всі перелічені в Правилах умови поставок застосовуватимуться (зокрема, ті, що стосуються митних процедур).

ІНКОТЕРМС-2000

----------------------------------------------------------------

|Група E |Відправлення |

|--------+-----------------------------------------------------|

| |EXW |Франко-завод (... назва місця) |

|--------+-----------------------------------------------------|

|Група F |Основне перевезення не оплачено |

|--------+-----------------------------------------------------|

| |FCA |Франко-перевізник (... назва місця призначення) |

| |FAS |Франко вздовж борту судна |

| | |(... назва порту відвантаження) |

| |FOB |Франко-борт (... назва порту відвантаження) |

|--------+-----------------------------------------------------|

|Група C |Основне перевезення оплачено |

|--------+-----------------------------------------------------|

| |CFR |Вартість і фрахт (... назва порту призначення) |

| |CIF |Вартість, страхування та фрахт |

| | |(... назва порту призначення) |

| |CPT |Фрахт/перевезення оплачені до |

| | |(... назва місця призначення) |

| |CIP |Фрахт/перевезення та страхування оплачені до |

| | |(... назва місця призначення) |

|--------+-----------------------------------------------------|

|Група D |Прибуття |

|--------+-----------------------------------------------------|

| |DAT (доставлений на термінал – постачання на терміналі)

DAP (постачається на місце – поставка в пункті).

| |DDP |Поставка зі сплатою мита |

| | |(... назва місця призначення) |

----------------------------------------------------------------

46. Монопольне становище на ринку та зловживання ним.

Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

2. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

3. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

4. Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків - і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку

1. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

2. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом осподарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

3. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

47. Особливості акціонерного товариства, що створюється в процесі приватизації державного підприємства.

Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених в процесі приватизації державних підприємств, регулюються спеціальними законами. Закон про акціонерні товариства (ст. 1) значно розширив сферу застосування спеціального законодавства, включивши до неї такі питання:

- особливості правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу державних акціонерних товариств та державних холдингових компаній, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів;

- особливості створення акціонерних товариств у процесі приватизації та корпоратизації, їх правового статусу та діяльності у період до виконання плану приватизації (розміщення акцій), які визначаються законодавством про приватизацію та корпоратизацію;

- особливості управління акціонерними товариствами, у статутних капіталах яких є корпоративні права держави або територіальної громади.

Спеціальні норми щодо правового статусу зазначених акціонерних товариств містяться в главі 18 ГК України і таких законах України: "Про управління об'єктами державної власності"; "Про холдингові компанії в Україні"; "Про приватизацію державного майна"; " Державна програма приватизації на 2012-2014 роки "; "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"; "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва"; "Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України"; та інші. Крім того, слід враховувати умови договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації, які можуть містити вимоги до післяприватизаційної діяльності АТ.

Особливості післяприватизаційного статусу АТ, створених в результаті приватизації комунального майна, також можуть визначатися спеціальними законами. На рівні законів порядок приватизації комунальних підприємств зі створенням АТ прямо врегульований тільки в частині підприємств комунальної власності, для яких основними видами діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, їх переробка і реалізація, виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам (Закон України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"), та об'єктів незавершеного будівництва (Закон України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва"). В інших випадках застосовуються способи і наслідки приватизації, передбачені законами України "Про приватизацію державного майна", "Про Державну програму приватизації" на відповідний рік та іншими законами з питань приватизації державного майна з урахуванням Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Особливості правового статусу АТ, створених в процесі приватизації та корпоратизації, полягали у встановленні обмежень права розпорядження його майном та вчинення певних дій. Так, відповідно до ст. 140 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки акціонерним товариствам і державним органам приватизації заборонено: передавати майно в іпотеку; відчужувати майно (необоротні активи), що належить товариству, та здійснювати операції з борговими вимогами та зобов'язаннями (факторинг), якщо на дату укладення відповідної угоди балансова вартість таких активів або зобов'язань перевищує суму, еквівалентну 14000 EUR за курсом, встановленим Національним банком України, або перевищує 10 відсотків підсумку балансу ВАТ; приймати рішення про реорганізацію ВАТ шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення; змінювати номінальну вартість або кількість акцій без зміни розміру статутного фонду ВАТ; приймати рішення про збільшення або зменшення статутного фонду, крім випадків збільшення статутного фонду на суму збільшення вартості власного капіталу товариства. Рішення про участь ВАТ у об'єднаннях підприємств і промислово-фінансових групах та про його внески до статутних фондів інших господарюючих суб'єктів приймається лише за рішенням загальних зборів. При цьому розмір пакета акцій, що вноситься, не може перевищувати 20 відсотків статутного фонду ВАТ.

Особливості управління АТ, у статутних капіталах яких є корпоративні права держави, регулюються ст. ст. 89, 168 - 172 ГК України, Законом України "Про управління об'єктами державної власності", Законом України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу", Законом України "Про науковий парк "Київська політехніка", постановою Кабінету Міністрів України від 21.03.2007 р. N 536 "Деякі питання реалізації статті 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Порядком прийняття рішення щодо проведення додаткових емісій акцій, їх викупу державою або внесення додаткових вкладів до статутних капіталів господарських товариств, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 р. N 797, Типовим положенням про ревізійну комісію господарського товариства, в статутному капіталі якого державна частка перевищує 50 відсотків, затв. наказом ФДМУ від 11 грудня 2007 р. N 1929, Положенням про порядок укладання або переукладання контракту з керівником виконавчого органу відкритого акціонерного товариства, холдингової компанії та державної акціонерної компанії, затв. наказом Фонду державного майна України від 5 квітня 2004 р. N 662, Примірним положенням про порядок розгляду питань щодо розпорядження та використання майна відкритими акціонерними товариствами, затв. наказом Фонду державного майна України від 20 лютого 2007 р. N 299.

Частина третя статті 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначає, що управління господарськими організаціями, у статутному фонді яких є корпоративні права держави, здійснюється згідно із законодавством залежно від розміру цих корпоративних прав. Якщо корпоративні права держави становлять 100 відсотків у статутному капіталі АТ, то функції з управління корпоративними правами держави виконуються Кабінетом Міністрів України, Фондом державного майна України, уповноваженими органами управління без скликання зборів акціонерів. Якщо ж корпоративні права держави становлять менше ніж 100 відсотків у статутному капіталі АТ, функції з управління корпоративними правами держави виконуються уповноваженим органом управління через скликання та проведення загальних зборів акціонерів. Оскільки Закон України "Про управління об'єктами державної власності" не встановлює окремого порядку скликання та проведення загальних зборів акціонерного товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, скликання та проведення загальних зборів здійснюються у порядку, встановленому Цивільним кодексом України, Законом України "Про господарські товариства" і Законом України "Про акціонерні товариства".

Управління акціонерними товариствами, у статутних капіталах яких є корпоративні права територіальної громади, здійснюється з урахуванням положень ст. 168 ГК України і Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Відповідно до ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. При цьому майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню (п. 7 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування"). Органами, уповноваженими управляти об'єктами комунальної власності, є як органи місцевого самоврядування, створені сільськими, селищними, міськими територіальними громадами, так і районні та обласні ради, які від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

48. Повне товариство: поняття та правове становище.

49. Поняття акціонерного товариства. Його види.

50. Командитне товариство: поняття та правове становище.

51. Поняття та види господарських товариств.

52. Спільні та відмінні риси приватного акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

53. Товариство з обмеженою відповідальністю: поняття і правове становище.

54. Управління акціонерним товариством.

55. Особливості правового статусу товариства з додатковою відповідальністю.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Діяльність господарських товариств регулюється ЦК України, ГК України, Законами України « Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства».

Характерні риси господарських товариств:

1) Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб’єктами господарювання.Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.;

2) можуть бути створені як однією особою (АТ, ТОВ, ТДВ), так і декількома;

3) господарські товариства – це юридичні особи;

4) в цілому, якщо інше не передбачено законом, господарське товариство має право здійснювати будь-який вид господарської діяльності.

5) не можуть бути посадовими особами органів управління господарського товариства народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, військовослужбовці, нотаріуси, посадові особи органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, державні службовці, крім випадків, коли вони виконують функції з управління корпоративними правами держави та представляють інтереси держави або територіальної громади в наглядовій раді або ревізійній комісії товариства;

6) господарське товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства; доходів, одержаних від господарської діяльності товариства; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу господарського товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майно, що перебуває в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом.

7) є п’ять видів господарських товариств:акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Характерні риси акціонерного товариства такі:

-діє на підставі статуту;

- законодавчо встановлений мінімальний розмір статутного фонду (мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів);

- Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства(ПАТ) та приватні акціонерні товариства(ПрАТ).

Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій.

Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства - з приватного на публічне.

Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Особливостями приватного акціонерного товариства є:

• максимальна кількість акціонерів не може бути більшою 100 осіб;

• товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій;

• статутом товариства може бути передбачено переважне право акціонерів та самого товариства на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі;

• акціонер товариства завжди має переважне право на придбання акцій додаткової емісії, в той же час акціонер публічного акціонерного товариства може бути позбавлений такого права умовами публічного розміщення акцій додаткової емісії;

• акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону;

• умовами емісії акцій може бути передбачена можливість сплати за них не грошима, а майном, майновими або немайновими правами, при цьому оцінка негрошового внеску здійснюється товариством і інвестором на власний розсуд, без залучення незалежного експерта;

• статутом товариства може встановлюватися коло питань, вирішення яких вимагає більшої кількості голосів акціонерів, ніж проста більшість або кваліфікована більшість;

• на розсуд товариства, члени наглядової ради можуть обиратися за принципом пропорційності представництва або шляхом кумулятивного голосування;

• товариство не зобов'язане розкривати свою фінансову звітність на фондовому ринку, хоча зобов'язане оприлюднювати фінансову звітність у Державному реєстрі юридичних осіб, як і будь-яка інша юридична особа, зареєстрована в Україні.

Особливостями публічного акціонерного товариства є:

• акціонери можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства;

• товариство може здійснювати як публічне, так іприватне розміщення акцій;

• при публічному розміщенні акцій акціонери не мають переважного права на придбання акцій, що додатково розміщуються товариством;.

• публічне акціонерне товариство зобов'язане мати власну веб-сторінку в мережі Інтернет, на якій у порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, розміщується інформація, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства;

• у разі якщо умовами емісії акцій передбачена можливість їх оплати не грошовими коштами, товариство зобов'язане залучити незалежного експерта для встановлення ринкової вартості майна, майнових або немайнових прав, які передаються в обмін на акції, при цьому вартість негрошового внеску не може відхилятися від ринкової вартості акцій більше ніж на 10 відсотків;

• річна фінансова звітність товариства підлягає обов'язковій перевірці незалежним аудитором, а також оприлюдненню (разом із аудиторським висновком);

• обрання членів наглядової ради і ревізійної комісії товариства здійснюється виключно шляхомкумулятивного голосування;

• окрім питань, для вирішення яких законом вимагається кваліфікована більшість (три четвертих голосів від загальної кількості акціонерів товариства, які мають право голосу), рішення загальних зборів товариства приймаються простою більшістю голосів присутніх на зборах акціонерів. Товариство і його акціонери не мають право на свій розсуд розширяти коло питань, які вирішуються кваліфікованою більшістю, а також збільшувати число голосів, якими вирішуються інші питання.

- органи управління і контролю АТ:

вищий орган - загальні збори АТ (вирішують питання стратегічного характеру). Акціонерне товариство зобов'язане щорокускликати загальні збори (річні загальні збори). Річні загальні збори товариства проводяться не пізніше 30 квітня наступного за звітним року;

Загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства.

До виключної компетенції загальних зборів належить:

1) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) прийняття рішення про анулювання викуплених акцій;

4) прийняття рішення про зміну типу товариства;

5) прийняття рішення про розміщення акцій;

6) прийняття рішення про збільшення статутного капіталу товариства;

7) прийняття рішення про зменшення статутного капіталу товариства;

8) прийняття рішення про дроблення або консолідацію акцій;

9) затвердження положень про загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган та ревізійну комісію (ревізора) товариства, а також внесення змін до них;

10) затвердження інших внутрішніх документів товариства, якщо це передбачено статутом товариства;

11) затвердження річного звіту товариства;

12) розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, передбачених законом;

13) прийняття рішення про викуп товариством розміщених ним акцій, крім випадків обов'язкового викупу акцій, визначених Законом України «Про акціонерні товариства»;

14) прийняття рішення про форму існування акцій;

15) затвердження розміру річних дивідендів з урахуванням вимог, передбачених законом;

16) прийняття рішень з питань порядку проведення загальних зборів;

17) обрання членів наглядової ради, затвердження умов цивільно-правових договорів, трудових договорів (контрактів), що укладатимуться з ними, встановлення розміру їх винагороди, обрання особи, яка уповноважується на підписання договорів (контрактів) з членами наглядової ради;

18) прийняття рішення про припинення повноважень членів наглядової ради, за винятком випадків, встановлених Законом;

19) обрання членів ревізійної комісії (ревізора), прийняття рішення про дострокове припинення їх повноважень;

20) затвердження висновків ревізійної комісії (ревізора);

21) обрання членів лічильної комісії, прийняття рішення про припинення їх повноважень;

22) прийняття рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства;

23) прийняття рішення про виділ та припинення товариства, крім випадку, передбаченого ч.4ст.84 Закону, про ліквідацію товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження порядку та строків ліквідації, порядку розподілу між акціонерами майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів, і затвердження ліквідаційного балансу;

24) прийняття рішення за наслідками розгляду звіту наглядової ради, звіту виконавчого органу, звіту ревізійної комісії (ревізора);

25) затвердження принципів (кодексу) корпоративного управління товариства;

26) обрання комісії з припинення акціонерного товариства;

27) вирішення інших питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів згідно із статутом товариства.

Повноваження з вирішення питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів, не можуть бути передані іншим органам товариства.

Загальні збори акціонерного товариства мають кворум за умови реєстрації для участі у них акціонерів, які сукупно є власниками не менш як 60 відсотків голосуючих акцій.

виконавчий орган - правління, дирекція чи директор (забезпечує виконання рішень загальних зборів та здійснює керівництво поточною діяльністю товариства).

До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради.

Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор).

Членом виконавчого органу акціонерного товариства може бути будь-яка фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність і не є членом наглядової ради чи ревізійної комісії цього товариства;

наглядова рада - в акціонерних товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій 10 осіб і більше створення наглядової ради є обов'язковим. У товаристві з кількістю акціонерів - власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження здійснюються загальними зборами.

До компетенції наглядової ради належить вирішення питань, передбачених Законом, статутом, а також переданих на вирішення наглядової ради загальними зборами.

До виключної компетенції наглядової ради належить:

1) затвердження в межах своєї компетенції положень, якими регулюються питання, пов'язані з діяльністю товариства;

2) підготовка порядку денного загальних зборів, прийняття рішення про дату їх проведення та про включення пропозицій до порядку денного, крім скликання акціонерами позачергових загальних зборів;

3) прийняття рішення про проведення чергових або позачергових загальних зборів відповідно до статуту товариства та у випадках, встановлених Законом;

4) прийняття рішення про продаж раніше викуплених товариством акцій;

5) прийняття рішення про розміщення товариством інших цінних паперів, крім акцій;

6) прийняття рішення про викуп розміщених товариством інших, крім акцій, цінних паперів;

7) затвердження ринкової вартості майна у випадках, передбачених Законом;

8) обрання та припинення повноважень голови і членів виконавчого органу;

9) затвердження умов контрактів, які укладатимуться з членами виконавчого органу, встановлення розміру їх винагороди;

10) прийняття рішення про відсторонення голови або члена виконавчого органу від здійснення повноважень та обрання особи, яка тимчасово здійснюватиме повноваження голови виконавчого органу;

11) обрання та припинення повноважень голови і членів інших органів товариства;

12) обрання реєстраційної комісії, за винятком випадків, встановлених Законом;

13) обрання аудитора товариства та визначення умов договору, що укладатиметься з ним, встановлення розміру оплати його послуг. У разі, якщо наглядова рада відсутня, це питання належить до компетенції виконавчого органу, якщо інше не встановлено статутом;

14) визначення дати складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядку та строків виплати дивідендів у межах граничного строку, визначеного ч.2. ст. 30 Закону;

15) визначення дати складення переліку акціонерів, які мають бути повідомлені про проведення загальних зборів відповідно до ч.1. ст. 35 Закону та мають право на участь у загальних зборах відповідно до ст.34 Закону;

16) вирішення питань про участь товариства у промислово-фінансових групах та інших об'єднаннях, про заснування інших юридичних осіб;

17) вирішення питань, віднесених до компетенції наглядової ради розділом XVI Закону, у разі злиття, приєднання, поділу, виділу або перетворення товариства;

18) прийняття рішення про вчинення значних правочинів у випадках, передбачених ч.1. ст.70 Закону;

19) визначення ймовірності визнання товариства неплатоспроможним внаслідок прийняття ним на себе зобов'язань або їх виконання, у тому числі внаслідок виплати дивідендів або викупу акцій;

20) прийняття рішення про обрання оцінювача майна товариства та затвердження умов договору, що укладатиметься з ним, встановлення розміру оплати його послуг;

21) прийняття рішення про обрання (заміну) реєстратора власників іменних цінних паперів товариства або депозитарія цінних паперів та затвердження умов договору, що укладатиметься з ним, встановлення розміру оплати його послуг;

22) надсилання пропозиції акціонерам про придбання належних їм простих акцій особою (особами, що діють спільно), яка придбала контрольний пакет акцій, відповідно до ст. 65 Закону;

23) вирішення інших питань, що належать до виключної компетенції наглядової ради згідно із статутом акціонерного товариства, в тому числі прийняття рішення про переведення випуску акцій документарної форми існування у бездокументарну форму існування.

Члени наглядової ради акціонерного товариства обираються з числа фізичних осіб, які мають повну цивільну дієздатність, та/або з числа юридичних осіб - акціонерів. Член наглядової ради - юридична особа може мати необмежену кількість представників у наглядовій раді. Порядок діяльності представника акціонера у наглядовій раді визначається самим акціонером.

Одна й та сама особа може обиратися до складу наглядової ради неодноразово.

Член наглядової ради не може бути одночасно членом виконавчого органу та/або членом ревізійної комісії (ревізором) товариства.

Кількісний склад наглядової ради встановлюється загальними зборами.

ревізійна комісія (ревізор) як суто контрольний орган. В акціонерних товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій товариства до 100 осіб може запроваджуватися посада ревізора або обиратися ревізійна комісія, а в товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій товариства більше 100 осіб може обиратися лише ревізійна комісія. Не можуть бути членами ревізійної комісії (ревізором): член наглядової ради, член виконавчого органу, корпоративний секретар, особа, яка не має повної цивільної дієздатності, члени інших органів товариства.

Члени ревізійної комісії (ревізор) не можуть входити до складу лічильної комісії товариства.

Ревізійна комісія (ревізор) проводить перевірку фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства за результатами фінансового року, якщо інше не передбачено статутом товариства. Виконавчий орган забезпечує членам ревізійної комісії (ревізору) доступ до інформації в межах, передбачених статутом або положенням про ревізійну комісію.

Товариством з обмеженою відповідальністю(ТОВ) є господарське товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Товариством з додатковою відповідальністю (ТДВ) є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначе­них установчими документами розмірів і яке відповідальне за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внеску кожного з учасників.

Діяльність ТОВ і ТДВ регулюється ЦК України, ГК України, законом України «Про господарські товариства». Відмінність між ТОВ і ТДВ полягає лише у максимальній кількості учасників та у відповідальності учасників зазначених господарських товариств.

Характерні риси ТОВ і ТДВ:

1) діє на підставі статуту;

2) може бути створене як одним учасником; так і двома і більше;

3) Статутний капітал даних товариств складається із вкладів їх учасників. Розмір статутного капіталу дорівнює сумі вартості таких вкладів. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, що гарантує інтереси його кредиторів.

4) Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 100 осіб. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

5) Органи управління даних господарських товариств:

Загальні збори. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників

Виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор.

Ревізійна комісія, яка здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Характерні риси:

1) діє на підставі засновницького договору, в якому повинно бути чітко визначено порядок спільної діяльності щодо утворення повного товариства, умови передачі йому свого майна, розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону;

2) учасником повного товариства може бути виключно особа, яка зареєстрована як підприємець;

3) найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова “повне товариство ” або містити ім’я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів “і компанія ”, а також слова “повне товариство ”;

4) управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.

Командитним товариствомє товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

1) діє на підставі засновницького договору, в якому повинно бути чітко визначено порядок спільної діяльності щодо утворення командитного товариства, умови передачі йому свого майна, розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону;

2) учасником командитного товариства може бути виключно особа, яка зареєстрована як підприємець;

3) найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова “командитне товариство ” або містити ім’я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів “і компанія ”, а також слова “командитне товариство ”. Якщо у найменування командитного товариства включене ім’я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства;

4) управління діяльністю командитного товариства здійснюється виключно повними учасниками за спільною згодою всіх учасників. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

56. Поняття господарського законодавства, його ознаки.

57. Система (структура) господарського законодавства.

Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівни­цтва (в т. ч. організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

• значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів; цьому є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і відповідно - правового регулювання) та суб'єктивні(недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

• перевага в господарському законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання - страхування (Закон «Про страхування»), інвестування (Закон «Про кооперацію»), господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.;

• кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим Цивільним кодексом України);

• наявність в господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних; відомчі забезпечують специфіку правового регу­лювання господарських відносин в окремих галузях та сферах економіки, мають відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві юстиції України згідно з Указом Прези­дента України від 03.10.1992 р. № 493/92 «Про державну реєстра­цію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади», Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів дер­жавної виконавчої влади», Порядком скасування рішень про дер­жавну реєстрацію нормативно-правових актів, затвердженим нака­зом Міністерства юстиції України від 29.01.1999 р. № 54/3347.

Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери госпо­дарювання, що характеризується високим ступенем складності та багатоманітністю відносин, що в ній виникають, а відтак - прита­манні законодавству, яке регулює цю сферу не лише в Україні, а й в інших державах.

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодав­ству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки - від планово-розподільчих до пере­важно ринкових засад господарювання. Такими тимчасовими ри­сами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського за­конодавства України, є:

1. наявність у господарському законодавстві України нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР (Положення про поставки продукції науково-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР № 888 від 25.07.1988 р. та ін.), що застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»; з набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України (тобто з 01.01.2004 р.) більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність);

2) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлено об'єктивними чинниками (змінами у сфері господарювання, пов'я­заними із запровадженням та розвитком ринкових відносин, а та­кож суб'єктивними причинами (лобіювання політичними силами прийняття окремих законів без дотримання під час їх розробки та прийняття основних правил юридичної техніки, яка застосовується з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання, по­рушення балансу приватних і публічних інтересів тощо).

Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і власти­востей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійс­нювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систе­матизація); б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народно­го господарства (економіки) тощо.

⁴ Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК -«Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система господарсько-пра­вових актів складається з:

• положень Конституції України щодо забезпечення держа­вою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспіль­них відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);

• законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарсь­кий кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин та відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях та сферах господарювання), положень Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: «Про концесії» від 16.07.1999 р.;

• «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від01.06.2000 р.; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. та ін.;

• постанов Верховної Ради України, таких, як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. «Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки»; Постанова від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»;

• указів Президента України: від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації», від 12.03.1996 р. «Про Загальне Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади» та ін.;

• актів Уряду України, що поділяються на такі види: Декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом

6 місяців - з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою повноважень Уряду щодо видання норматив­них актів, за юридичною силою рівнозначних законам (декрети: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержав­ній власності», від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» та ін.);

Постанови Кабінету Міністрів України (

регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів та територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування»; регіональні будівельні норми та правила; порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва (крім державного замовлення);

• локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарювання).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні дого­вори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обігу, в т. ч. міжнародні торговельні звичаї

Вдосконалення гос­подарського законодавства повинно відбуватися за чотирма основними напрямами:

• вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту. Цей напрям передбачає необхідність врегулювання нових для господарської системи України відносин (конфлікту інтересів у господарських організаціях корпоративного типу; правового становища холдингових компаній; господарських товариств публічних - державної та комунальної - форм власності) та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до чинних нормативних актів; завданням цього напряму є також забезпечення адекватності правового регулювання відносин у сфері господарювання з врахуванням динаміки розвитку ринкових відносин і відповідно - прийняття нових редакцій законів, прийнятих на початку запровадження ринкових відносин (початок 90-х років XX століття);

• вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрям передбачає: а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин, що відповідає положенням Конституції України (ст. 92) та ст. 5 Господарського кодексу України щодо регулювання на рівні закону відносин власності, визначення правових засад та гарантій підприємництва, правил конкуренції в економічній сфері та норм антимонопольного регулювання; б) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечується контролем з боку Міністерства юстиції України у формі державної реєстрації таких актів та набуття ними чинності за умови такої реєстрації (Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів держав­ної виконавчої влади»); в) підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб'єктів гос­подарювання), які самостійно (але в межах, не заборонених зако­ном) визначають напрями своєї діяльності, внутрішню структуру, порядок використання прибутку та інші питання;

• вдосконалення господарського законодавства щодо його системи. Цей напрям передбачає:

• а) вирішення проблем, пов'язаних з прийняттям Господарського та нового Цивільного кодексів (усунення колізій між низкою норм цих кодексів; приведення усього масиву господарського законодавства у відповідність до Господарського кодексу;

• б) інкорпорацію господарського законодавства (видання систематизованих збірок господарського законодавства) за предметним критерієм: законодавство про приватизацію, законодавство про капітальне будівництво, законодавство про господарські договори тощо;

• в) консолідацію господарського законодавства (прийняття замість кількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид господарських відносин,- одного, який дозволяє усунути колізії в регулюванні певної категорії господарських відносин (наприклад, питання інноваційної діяльності регулюються:Законом України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (от. 3), главою 34 Господарського кодексу України, Законом України від 04.07.2002 р. «Про інвестиційну діяльність», Законом України від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності»; при цьому відсутнє уніфіковане поняття інноваційної діяльності; основні засади її здійснення, державної підтримки визначаються в кожному з цих актів з деякими відмінностями. Відтак виникає потреба в прийнятті консолідованого закону з питань інноваційної діяльності, який би забезпечив уніфікацію регулювання відносин, що виникають у процесі організації та здійснення такої діяльності;

• гармонізація законодавства України з найдосконалішими міжнародними стандартами регулювання відносин у сферу господарювання, законодавством міжнародних економічних союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна (включаючи й Європейський Союз). Так, Законом України від 18.03.2004 р. «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та підзаконними нормативно-правовими актами (Указом Президента України від 30.08.2000 р. «Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 02.06.2002 р. № 190 «Про погодження Рекомендацій з найкращої практики корпоративного управління для акціонерних товариств України», Положенням про Центр європейського та порівняльного права, затв. наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2003 р. № 68/5 та ін.) передбачена низка заходів, спрямованих на забезпе­чення реалізації цього напряму вдосконалення вітчизняного зако­нодавства.

58. Правовий режим акцій та дивідендів.

1. Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Акція є неподільною. Порядок реалізації прав співвласників акції (акцій) визначається Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

2. Акціонер приватного та публічного товариства має переважне право на придбання акцій додаткової емісії.

Переважним правом акціонера визнається:

право акціонера - власника простих акцій придбавати у процесі приватного розміщення товариством прості акції пропорційно частці належних йому простих акцій у загальній кількості емітованих простих акцій;

право акціонера - власника привілейованих акцій придбавати у процесі приватного розміщення товариством привілейовані акції цього або нового класу, якщо акції такого класу надають їх власникам перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, пропорційно частці належних акціонеру привілейованих акцій певного класу в загальній кількості привілейованих акцій цього класу.

Порядок реалізації переважного права на придбання акцій додаткової емісії встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

3. Емітентом акцій є тільки акціонерне товариство. Порядок прийняття відповідним органом акціонерного товариства рішення про розміщення акцій визначається законом, що регулює питання утворення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Акції існують виключно в бездокументарній формі.

4. Акція має номінальну вартість, установлену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж одна копійка.

5. Акціонерне товариство розміщує тільки іменні акції. У разі існування акцій у документарній формі власникові акцій видається сертифікат акції (акцій).

У сертифікаті акції (акцій) зазначаються вид цінного паперу, найменування акціонерного товариства, серія і номер сертифіката, міжнародний ідентифікаційний номер цінного паперу, тип і клас акцій, номінальна вартість акції, кількість акцій, що належить власникові за таким сертифікатом, ім'я (найменування) власника, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента (уповноваженої особи).

Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку можуть встановлюватися додаткові реквізити сертифіката акції (акцій).

6. Акціонерне товариство розміщує акції двох типів - прості та привілейовані.

7. Прості акції надають їх власникам право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх власникам однакові права.

Прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства.

Надання будь-яких гарантій щодо отримання доходу (дивідендів) за простими акціями забороняється.

8. Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

9. Акціонерне товариство розміщує привілейовані акції різних класів (з різним обсягом прав), якщо така можливість передбачена його статутом. У такому разі у проспекті їх емісії зазначається черговість отримання дивідендів і виплат з майна ліквідованого товариства для кожного класу привілейованих акцій, розміщених акціонерним товариством, яка встановлюється статутом товариства. Привілейовані акції певних класів можуть бути конвертовані у прості акції або у привілейовані акції інших класів, якщо це передбачено проспектом їх емісії.

Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного товариства не може перевищувати 25 відсотків.

Реєстрацію випуску акцій здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку в установленому нею порядку ( z0461-13 ). Обіг акцій дозволяється після реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення акцій та видачі свідоцтва про реєстрацію випуску акцій.

Дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів.

Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

Дивіденди виплачуються на акції, звіт про результати розміщення яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку.

2. Виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року.

У разі відсутності або недостатності чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товариства або спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями.

3. Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства. Розмір дивідендів за привілейованими акціями всіх класів визначається у статуті акціонерного товариства.

4. Для кожної виплати дивідендів наглядова рада акціонерного товариства встановлює дату складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядок та строк їх виплати. Дата складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів за простими акціями, не може передувати даті прийняття рішення загальними зборами про виплату дивідендів. Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів за привілейованими акціями, має бути складений протягом одного місяця після закінчення звітного року.

Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів, складається в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України.

Товариство в порядку, встановленому статутом, повідомляє осіб, які мають право на отримання дивідендів, про дату, розмір, порядок та строк їх виплати. Протягом 10 днів з дня прийняття рішення про виплату дивідендів за простими акціями публічне акціонерне товариство повідомляє про дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів за простими акціями фондову біржу (біржі), у біржовому реєстрі якої (яких) перебуває таке товариство.

У разі відчуження акціонером належних йому акцій після дати складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, але раніше дати виплати дивідендів, право на отримання дивідендів залишається в особи, зазначеної у такому переліку.

5. Для виплати дивідендів товариство в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України, перераховує дивіденди Центральному депозитарію цінних паперів на рахунок, відкритий у Розрахунковому центрі з обслуговування договорів на фінансових ринках для зарахування на рахунки депозитарних установ та депозитаріїв-кореспондентів для їх подальшого переказу депозитарними установами на рахунки депонентів або сплати депонентам іншим способом, передбаченим договором, а також для їх подальшого переказу депозитаріями-кореспондентами особам, які мають права на отримання доходів та інших виплат відповідно до законодавства іншої країни.

Обмеження на виплату дивідендів

1. Акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо:

1) звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку;

2) власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю.

2. Акціонерне товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо:

1) товариство має зобов'язання про викуп акцій відповідно до статті 68 цього Закону;

2) поточні дивіденди за привілейованими акціями не виплачено повністю.

3. Акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями у разі, якщо:

1) звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку.

Товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями певного класу до виплати поточних дивідендів за привілейованими акціями, власники яких мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів.

59. Санація у справах про банкрутство.

Ініціювати процедуру санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство мають право боржник або кредитор.

Згода між боржником і кредитором (кредиторами) щодо проведення санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство може бути досягнута як до, так і після виникнення заборгованості боржника.

Санацію боржника до порушення провадження у справі про банкрутство може бути передбачено правочином (договором), на підставі якого виникло грошове зобов’язання боржника.

2. Процедуру санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство може бути введено за наявності:

відповідної письмової згоди власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника;

відповідної письмової згоди кредиторів, загальна сума вимог яких перевищує п’ятдесят відсотків кредиторської заборгованості боржника згідно з даними його бухгалтерського обліку;

плану санації, який повинен бути письмово погоджений усіма забезпеченими кредиторами та схвалений загальними зборами кредиторів боржника.

3. План санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство може містити умови, передбачені вчастинах першійтадругій статті 29ічастині четвертій статті 79цього Закону.

Умови плану санації щодо задоволення вимог кредиторів, які не брали участі в голосуванні або голосували проти схвалення плану санації боржника, повинні бути не гіршими, ніж умови задоволення вимог кредиторів, які голосували за схвалення плану санації.

План санації може передбачити поділ кредиторів, які беруть участь у санації, на категорії залежно від виду вимог та наявності (відсутності) забезпечення вимог таких кредиторів. Умовами плану санації може встановлюватися різний порядок задоволення вимог для кредиторів різних категорій.

Умови плану санації, а також мораторій на задоволення вимог кредиторів поширюються на вимоги всіх кредиторів, що виникли до затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство.

План санації може передбачати призначення керуючого санацією. Порядок призначення, повноваження керуючого санацією визначаються у плані санації.

4. Загальні збори кредиторів скликаються боржником шляхом письмового повідомлення усіх кредиторів за даними бухгалтерського обліку боржника.

Боржник повинен розмістити оголошення про проведення загальних зборів кредиторів на веб-сайті державного органу з питань банкрутства та Вищого господарського суду України.

Порядок проведення зборів кредиторів визначається Положенням про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство.

5. Боржник або представник кредиторів, уповноважений загальними зборами кредиторів, протягом п’яти днів з дня схвалення кредиторами плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство повинен подати до господарського суду за місцезнаходженням боржника заяву про його затвердження.

До заяви про затвердження такого плану санації додаються:

план санації;

протокол засідання загальних зборів кредиторів, на якому було прийнято рішення про схвалення плану санації;

список кредиторів із зазначенням їх найменування, поштової адреси, ідентифікаційного коду (номера) та суми заборгованості;

письмові заперечення кредиторів, які не брали участі в голосуванні чи проголосували проти схвалення плану санації, за їх наявності.

За подання заяви про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство справляється судовий збір.

6. Протягом п’яти днів з дня отримання заяви про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство господарський суд виносить ухвалу про прийняття заяви про затвердження плану санації до розгляду, в якій зазначаються час та місце проведення судового засідання. Копія ухвали надсилається боржнику та всім кредиторам, зазначеним у заяві.

Ухвала про прийняття до розгляду заяви про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство оскарженню не підлягає.

7. Повідомлення про прийняття до розгляду заяви про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство публікується на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет. Повідомлення має містити найменування боржника і його ідентифікаційний код, номер справи, найменування господарського суду, у провадженні якого перебуває справа, а також дату першого судового засідання у справі.

8. Господарський суд повинен розглянути заяву про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство протягом одного місяця з дня прийняття відповідної заяви до розгляду.

Господарський суд зобов’язаний заслухати кожного присутнього на засіданні кредитора, який має заперечення щодо плану санації, навіть якщо на засіданні загальних зборів кредиторів такий кредитор голосував за схвалення плану санації.

Господарський суд виносить ухвалу про відмову в затвердженні плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо:

при схваленні плану санації були допущені порушення законодавства, що вплинули на результат голосування загальних зборів кредиторів;

кредитор, який не брав участі в голосуванні або ж голосував проти схвалення плану санації, доведе, що в разі ліквідації боржника у порядку, визначеному цим Законом, його вимоги були б задоволені в розмірі, що перевищує розмір вимог, які будуть задоволені відповідно до умов плану санації;

відсутнє письмове погодження плану санації усіма забезпеченими кредиторами;

боржником були надані недостовірні дані щодо кредиторської заборгованості.

В інших випадках господарський суд виносить ухвалу про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство та вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів. Мораторій поширюється на вимоги кредиторів, що виникли до затвердження плану санації.

Винесення ухвали про відмову у затвердженні плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство не є перешкодою для повторного схвалення такого плану санації загальними зборами кредиторів відповідно до вимог чинного законодавства та звернення боржника до суду із заявою про його затвердження.

9. Строк дії процедури санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство не може перевищувати 12 місяців з дня затвердження судом відповідного плану санації.

Протягом дії цієї процедури не може бути порушено справу про банкрутство боржника за його заявою або за заявою будь-кого з кредиторів.

Протягом процедури санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство діє мораторій на задоволення вимог кредиторів.

10. Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство затверджується Вищим господарським судом України.

60. Особливості правового регулювання господарської діяльності у вільних економічних зонах.

ЗУ Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон

 Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

61. Підприємство як суб’єкт господарського права: правова природа та характерні ознаки.

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування (або іншими суб'єктами) для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Під господарською діяльністю слід розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Визначення поняття підприємства та правові засади його функціонування сформульовано у главі 7 Господарського кодексу України. Його метою є забезпечення зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвитку підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості відповідно до вимог Конституції України, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України, сприяння гармонізації її з іншими економічними системами.

Характерні ознаки п-ва:  зареєстрований суб”єкт підпр. діяльності і має всі атрибути юр. особи – статут, р/р, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;  виконує господарські ф-ції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги;  зберігає умови постійного повторення процесу вир-ва – індивідуального відтворення (аванс-ня грош. коштів – вико-ристання виробничих факторів-зношення(амортизація) осн. капіталу-формування аморт. фонду п-ва – оновлення і замі-щення знош. капіталу п-ва – авансування капіталу в новий цикл обороту);  проходить (повторює) життєвий цикл (створення-розвиток-криза-санація(оздоровлення)-банкрутство-ліквідація);  має майно, завдяки чому може виконувати госп. ф-ції, зобов”язання перед партнерами, державами, приймати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл.

62. Поняття і види бірж.

Біржа визначається як сукупність осіб, що постійно в певному місці здійснюють торговельні операції шляхом укладення певного виду угод.

Основними законами, що регулюють біржову діяльність в Ук­раїні є ст.ст. 278–282 та 360 Господарського кодексу України, а також є закони: “Про товарну біржу” і “Про цінні папери та фондовий ринок”.

Закон України “Про товарну біржу” Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.1. Залежно від характеру асортименту товарів поділяються на:

– вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товару); – спеціалізовані (предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів); – універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).

2. Залежно від характеру біржових угод виділяють:

– біржі реального товару, на яких предметом купівлі-продажу є реальний товар (як вироблений, так і намічений для виго­товлення);

– ф’ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реальними то­варами, а контрактами;

– опційні, предметом торгів на яких є тільки права на купів­лю або продаж реальних товарів або контрактів на них у наступному періоді;

– комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального то­вару, а також ф’ючерсні та опційні угоди.

3. Залежно від ступеня відкритості поділяються на:

– відкриті (публічні), на яких крім членів біржі в біржових операціях можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні і разові);

– закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.

63. Поняття і види вільних економічних зон. Порядок створення та ліквідації вільних економічних зон.

Ві́льна економі́чна зо́на (ВЕЗ) — частина території країни, виділена із загального митного кордону держави, яка має повну свободу в режимі господарських питань, з особливим режимом управління і пільговими умовами діяльності, податковими пільгами для місцевих підприємців та іноземних фірм. ЗУ   «Про загальні засади створення і функціонування  спеціальних (вільних) економічних зон«Спеціальна  (вільна)  економічна  зона  являє  собою  частину території України, на  якій  встановлюються  і  діють  спеціальний правовий режим економічної діяльності та  порядок  застосування  і дії законодавства  України.  На  території  спеціальної  (вільної) економічної    зони    запроваджуються      пільгові        митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної  діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.Метою  створення  спеціальних  (вільних)  економічних  зон  є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з  іноземними  інвесторами    підприємницької    діяльності    для нарощування експорту товарів  і  послуг,  поставок  на  внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і  впровадження нових  технологій,  ринкових  методів  господарювання,    розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України. Стаття 3. Типи спеціальних (вільних) економічних зон На території України можуть створюватись спеціальні  (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні  зони  і порти,  експортні,  транзитні  зони,  митні  склади,  технологічні парки,    технополіси,    комплексні        виробничі        зони, туристсько-рекреаційні, страхові,  банківські  тощо.  Окремі  зони можуть  поєднувати  в  собі  функції,  властиві    різним    типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій статті. 

Господарський кодекс України визначає поняття та основні типи спеціальних економічних зон:

1. зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко) та митні склади;

2. комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв;

3. науково-технічні зони - це СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів - технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідних, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

4. туристично-рекреаційні зони - це СЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

5. банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

6. зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

 Стаття 5. Порядок створення спеціальної (вільної)  економічної зони Спеціальні (вільні)  економічні  зони  створюються  Верховною Радою  України  за  ініціативою  Президента   України,    Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів  України  та місцевої державної адміністрації.У разі створення спеціальної (вільної)  економічної  зони  за ініціативою Президента  України  або  Кабінету  Міністрів  України відповідне  рішення  може  бути  прийнято  лише  після   одержання письмової  згоди  відповідної  місцевої  Ради  народних  депутатів України та місцевої державної  адміністрації,  на  території  якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.У  разі  коли  ініціатива  у  створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим  Радам  народних  депутатів  та місцевим  державним  адміністраціям,  вони   подають    відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.Кабінет Міністрів України повинен розглянути  пропозицію  про створення    спеціальної    (вільної)    економічної    зони     у шестидесятиденний строк з дня її надходження і подати  висновок  з цього питання до Верховної Ради України.Пропозиції  щодо  зміни  статусу  і  території    спеціальної (вільної) економічної зони подаються в порядку, передбаченому  цим Законом для створення спеціальної (вільної) економічної зони. Стаття 24. Порядок ліквідації спеціальної (вільної) економічної зони Спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо його  не буде продовжено Верховною Радою України.Спеціальна (вільна) економічна  зона  може  бути  ліквідована Верховною Радою України до закінчення  строку,  на  який  її  було створено, за поданням Президента України  або  Кабінету  Міністрів України.Питання про  доцільність  продовження  строку  функціонування спеціальної  (вільної)  економічної  зони  або    її    дострокову ліквідацію може бути  передано  для  вивчення  комісії  незалежних експертів, створюваній Верховною Радою України.Верховна Рада України повинна розглянути подані пропозиції  і у тримісячний  строк  з дня подання зазначеної пропозиції  винести відповідне рішення.Спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про її ліквідацію.

64. Поняття і правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності.

Поняття та види кредиту. Кредитний договір.

кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користу¬вання на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операціяце договір щодо надання кредиту, який супроводиться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Стаття 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Відповідно до статей 47 і 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" до кредитних належать такі операції: - розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; - організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; - здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); - надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; - придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); - лізинг.

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Кредити, які надаються банками, поділяються: за строками користування на: а) короткострокові - до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді; б) середньострокові - до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень; в) довгострокові - понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.; за забезпеченням на: а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи); в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації); г) незабезпечені (бланкові); за ступенем ризику на: а) стандартні кредити; б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на: а) кредити, що надаються у разовому порядку; б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний проміжок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів; в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання); за строками погашення на: а) кредити, що погашаються водночас; б) кредити, що погашаються у розстрочку; в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника); г) кредити, що погашаються з регресією платежів; д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу). Процес банківського кредитування здійснюється на принципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості. Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принципи повернення, строковості та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником банкові у визначений у кредитному договорі строк з відповідною платою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною метою, визначеною кредитним договором.

Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть використовувати платіжні засоби у вигляді векселів. Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом: оплати боржником за векселем; передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ); переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди. Іпотечний кредит - це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Консорціумний кредит - це форма кредиту, що надається банківським консорціумом шляхом: а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам; б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; в) зміни гарантованих банками - учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

65. Поняття та форми іноземних інвестицій.

.Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку (п. 2 ст. 1 Закону).

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

- валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України1: в) при вкладенні коштів в об'єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів;

будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

цінних паперів, ціна яких виражена у конвертованій валюті;

корпоративних прав щодо юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн, виражених у конвертованій валюті;

цінних паперів та їх похідних;

грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- інших цінностей, інвестування в які не заборонено законодавством України.

66. Поняття, предмет та методи господарського права.

Господарське право – це галузь права, норми якої регулюють відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності пов’язаної із виготовленням продукції, виконанням робіт, наданням послуг (вартісного характеру, що мають цінову визначеність) для задоволення суспільних потреб окремих споживачів.

Предметом ГП є господарська діяльність- діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Види господарської діяльності:

• підприємництво – це систематична, самостійна, ініціативна, на власний ризик діяльність з метою отримання прибутку. Систематичність – не менше ніж 3 рази протягом одного календарного року.

• некомерційне господарювання –це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

Під методами господарського права слід розуміти сукупність прийомів та способів впливу на господарські правовідносини. 

Метод господарського права повинен забезпечувати: трансформацію правовідносин у мотивацію діяльності та впливу економічної, організаційно-адміністративної та політичної природи відповідно до природи факторів, на які здійснюється зазначений вплив; різні режими впливу (владний або диспозитивний); правовий характер впливу, що має вияв у формі дозволів, приписів або заборон, які містяться у правовій нормі.

Концептуально методи господарського права будуються на двох принципах: загальнодозвільному, за яким діють підприємці (дозволено те, що не заборонено законом); зобов'язальному (ст. 19 Конституції), за яким діють органи державного управління або місцевого самоврядування (зобов'язані та мають права вчиняти ті дії, що на них покладені законом).

Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать: метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта господарювання (створення, реорганізація, ліквідація, видача ліцензії, розміщення державного замовлення); відбувається у формі імперативних норм та передбачає насамперед врахування публічних інтересів власника майна (держави або територіальної громади); метод автономних рішень дозволяє суб'єкту господарювання приймати самостійно, але в межах своїх повноважень юридично значущі рішення. Обов'язок усіх інших суб'єктів - не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, розподіл прибутку на загальних зборах акціонерів); метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін (укладення господарського договору); метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єкту господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної поведінки у сфері господарювання. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи тощо.

67. Порядок та етапи створення підприємств.

Стаття 56 ГКУ Утворення суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

*Створення і реєстрація підприємств в Україні відбуваються у певній послідовності: після визначення мети та цілей діяльності підприємства необхідно обрати організаційно-правову форму, його існування та здійснити державну реєстрацію.

Прийняття рішення

Першою стадією створення юридичної особи є прийняття рішення про її заснування.На цій стадії засновники майбутньої юридичної особи вирішують питання про:

1.Найменування юридичної особи;

2.Місцезнаходження;

3.Розмір статутного фонду (капіталу), та як він буде розділений між засновниками;

4.Хто буде керівником юридичної особи;

Найчастіше рішення про створення оформлюється Протоколом Загальних Зборів ЮО або рішенням засновників.