1 поняття ,предмет ,система КП Кримінаальне прааво — одна з фундаментальних галузей права,

законодавства, наука (доктрина) і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх

вчинили.Предмет кримінального права як галузі законодавства – відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення. Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу.

В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх. Система

Загальної частини КК складається із таких розділів:

І. Загальні положення.

II. Закон про кримінальну відповідальність. III. Злочин, його види та стадії.

IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину). V. Вина та її форми.

VI. Співучасть у злочині.

VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів. VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння. IX. Звільнення від кримінальної відповідальності. X. Покарання та його види.

XI. Призначення покарання.

XII. Звільнення від покарання та його відбування. XIII. Судимість.

XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК.

Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

2. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину Будь-яка поведінка людини пов'язана з певними зовнішніми обставинами: місцем, часом, способом виявлення поведінки та обстановкою, в якій

вчиняються певні дії, у тому числі і злочин. У науці кримінального права ці обставини мають назву "факультативні ознаки" об'єктивної сторони складу злочину, а це означає, що вони можуть бути як обов'язковими, так і необов'язковими при встановленні певного складу злочину. Якщо місце, час, спосіб або обстановка вчинення злочину не виписані у статті кримінального закону, то вони не є обов'язковими ознаками такого складу злочину і не мають значення для кваліфікації.

Зазначимо, що і в цьому разі згадані вище обставини впливають на кримінальну відповідальність і враховуються судом як такі, що пом'якшують або обтяжують покарання (відповідно до ч. 1 ст. 66; пп. 10, 11 і 12 ст. 67). Обставини, що аналізуються, стають обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину лише тоді, коли вони зазначені в Кримінальному кодексі. В одному випадку ці обставини зазначені в законі як такі, що надають конкретному складу злочину більш тяжкого (кваліфікованого) виду (зокрема, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 403, ч. З ст. 408), в іншому - як такі, що використовуються для досягнення злочинного наслідку, зокрема, вчинення злочину спеціальним способом (ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 187, ч. 1 ст. 190).

Місце вчинення злочину - це зазначена в законі певна територія, на якій вчиняється злочин. Наприклад, це митний кордон (ст. 201), територія заповідника (ч. 1 ст. 248), поверхня і надра морського дна підводних районів, які прилягають до узбережжя або островів, що має назву "континентальний шельф" України (ст. 244), поле бою (ст. 432).

Час вчинення злочину - це означений у законі проміжок часу, протягом якого може бути вчинено злочин. Наприклад, такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права та роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159) можуть бути вчинені лише під час проведення виборчої кампанії. Вчинення багатьох військових злочинів у воєнний час надає таким злочинам тяжкого (кваліфікованого) виду.

Обстановка вчинення злочину - це певні об'єктивні умови (події), в оточенні яких, з використанням яких чи створенням яких вчиняється злочин. Зовнішні компоненти обстановки вчинення злочину іноді безпосередньо зазначено в законі. Наприклад, вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій вважається обставиною, що обтяжує покарання (п. 11 ст. 67). У багатьох статтях XIX розділу КК передбачене більш суворе покарання за військові злочини, вчинені у бойовій обстановці.

При вчиненні злочинів з необережності виникає потреба встановити, чи могла особа в даній обстановці передбачити наслідки своєї поведінки. Місце,

час та обстановка вчинення злочину не можуть вважатися причиною настання злочинних наслідків, вони є самостійними ознаками об'єктивної сторони складу злочину і нерідко використовуються злочинцем як необхідна умова вчинення злочину.

Спосіб вчинення злочину - це застосування або використання злочинцем певних прийомів, методів, послідовних рухів під час вчинення злочину. Спосіб злочинного діяння може виявитися у різній формі: таємні або відкриті дії, обман, фізичне або психічне насильство, підпал, вибух, отруєння, використання властивостей зовнішніх сил (наприклад, електричного струму або джерел іонізуючого випромінювання, радіоактивних речовин і ядерних матеріалів).

Спосіб вчинення злочину істотно впливає на. ступінь і характер небезпечного діяння, тому він описаний у багатьох основних та кваліфікованих складах злочину. У диспозиції відповідних статей він описаний по-різному, зокрема: а) як єдиний спосіб вчинення конкретного злочину. Так, склад злочину крадіжки чужого майна буде лише тоді, коли заволодіння майном було вчинено таємним способом (ч. 1 ст. 185); б) як альтернатива. Наприклад, кваліфікований вид складу злочину - умисне знищення або пошкодження майна буде, зокрема, тоді, коли таке діяння вчинено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 194 КК).

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідно встановити не лише характерний для даного складу спосіб вчинення діяння, а й те, що злочинні наслідки настали саме через дії, вчинені таким способом. Часто лише за способом вчинення злочину можна розмежувати суміжні склади злочину. Наприклад, різні форми розкрадання майна (крадіжка, грабіж, шахрайство, розбій) різняться між собою способом вчинення цих злочинів.

3. Призначення покарання за сукупністю вироків.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбування

покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком (ст. 71).

Згідно з п. 26 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, не відбутою частиною покарання за

попереднім вироком слід вважати:

1)покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104), крім часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу чи затримання, перебування в медичному закладі тощо;

2)частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовнодостроково (статті 81, 107);

3)невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в

4) частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку чи жінку, що має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83);

5)не відбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замінено довічне позбавлення волі (ст. 87);

6)не відбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;

7)додаткове покарання (або його не відбуту частину) за попереднім вироком;

8)покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105). Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, наявна ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тож за інших однакових умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпеку, ніж сукупність злочинів, де обидва

злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один із них.

У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК.

У разі складання покарань у виді позбавлення волі загальний строк

покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а якщо хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим за п’ятнадцять років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. Під час складання покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається поглинанням менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання чи не відбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71 КК, стосується не тільки основних, а й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначено додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за сукупністю має бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд під час їх складання має керуватися їхньою максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. У разі ж призначення різних додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, та використовуються самостійно.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від не відбутої частини покарання за попереднім вироком.

При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, котрій унаслідок акта амністії чи помилування не відбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, не відбута частина останнього приєднується повністю або частково до покарання за новий злочин.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбування

покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.

4.джерела, витоки ,структура Джерела .

Конституція України як концептуальна база всього законодавства України, в тому числі і кримінального законодавства (див. статті 29-31, 60, 62, 92).

Кримінальний Кодекс України — основний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупність кримінально-правових норм.

Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементовані в національне кримінальне законодавство (див. Закон України «Про міжнародні договори України»[4]).

Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правових законів (ст. 152 Конституції України).

Усе кримінальне законодавство України наразі представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Особливої частини можна застосовувати лише на базі Загальної частини КК. Сучасною кримінально-правовою реформою в Україні передбачено створення «закону України про кримінальну відповідальність» — двох законодавчих актів, що встановлюють кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки). Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Витоки.

Витоки кримінального законодавства України сягають сивої давнини — часів Київської Русі, приблизно 1016— 1054 p., коли князем київським Ярославом Мудрим була створена "Руська Правда". Вона стала першим кодифі29 кованим актом нашої держави, що містив перші кримінально-правові норми щодо захисту вільної особи та її власності'. "Руська Правда" відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської Правди" є подальшим її удосконаленням наступними князями. Охороні життя були присвячені 5 статей (1, 3—6), власності — 16 статей (7— 9, 29—35, 38—43), честі і гідності особи — 11 статей (18—28). Злочини визначались як "кривда" і, в основному, передбачали покарання у вигляді штрафу різних розмірів — "віри", який стягувався на користь князівської скарбниці. У зв'язку із цим злочини мало відрізнялися від цивільно-правових норм, що також передбачалися "Руською Правдою".

Структура кримінального закону.

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій – 11. Кожна глава має назву та об‘єднує сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п.”а” ст.93, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп‘яніння, буде мотивуватися з посиланням на п.11 ст.41, а якщо злочин було вчинено за наявності пом‘якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п.6 ч.1 ст.40. Деякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз‘ясняють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст.81 є примітка, яка в ч.1 вказує критерії визнання вчиненого розкрадання державного або колективного майна повторним, а в ч.2 та ч.3 визначає поняття розкрадання у великому та особливо великому розмірах. Водночас пояснення термінів, що вживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.164 дається визначення таких понять, як істотна шкода та тяжкі наслідки, якщо вони були спричинені злочинними діями посадової особи; в ч.4 ст.164 – визначається великій розмір хабара; в ч.5 ст.164 – розкривається поняття повторного злочину, вчиненого посадовою особою, а в ч.6 ст.164 дається визначення понять вимагання хабара. У кінці КК – перелік майна, що не підлягає конфіскації.

5 Змішана форма вини 1. Відповідно до ст. 23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу

або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка - ст. 185), другі - тільки необережними (службова недбалість - ст. 367), треті - як умисними, так і необережними (вбивство-статті 115, 119).

Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину. При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

2. Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину.

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь

правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння - умисел, а щодо наслідків - необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою, В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку - тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку - смерті потерпілого - лише необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

3. При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до статей 14 і 15 КК тільки в умисних злочинах можливі готування і замах; відповідно до ст. 26 обов'язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Під рецидивом як найбільш небезпечним видом множинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів - умисних чи необережних - слід віднести вчинений злочин.

Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

Упершій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів у цілому до необережних.

Удругій групі злочинів, де щодо діяння і найближчого (обов'язкового) наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддаленого - необережність, злочин у цілому визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

4. Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2)

визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за необережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 - умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть 6 Судимість та її загально-правові наслідки

Кримінальна відповідальність включає в себе осуд особи, яка вчинила злочин, від імені держави, а також, як правило, призначення покарання за вчинене і судимість.

Судимість — це особливий правовий стан особи, створений реалізацією кримінальної відповідальності, який виникає у зв’язку з постановленням обвинувального вироку суду за вчинений нею злочин і призначенням покарання та тягне певні, несприятливі для засудженого,

правові наслідки, що виходять за межі покарання. Судимість відіграє роль сприяючого правового засобу досягнення й закріплення цілей кримінальної відповідальності. З нею законодавець пов’язує можливість обмеження суб’єктивних прав особи, тобто загально-правові наслідки, або настання певних кримінально-правових обтяжень, тобто наслідки кримінальноправового характеру. Факт наявності судимості сам по собі ще не створює підстав для обмеження суб’єктивних прав особи. Судимість тягне загальноправові та кримінально-правові наслідки для особи тільки за волею законодавця, який їх передбачає в законі.

Загально-правові наслідки судимості полягають у різного роду обмеженнях, що встановлено законом для осіб, які мають непогашену або незняту судимість. Вони різноманітні за обсягом і порядком настання часткових обмежень прав і свобод судимої особи, які передбачені нормами різних галузей права і застосовуються протягом усього або часткового строку

стану судимості, але не входять до змісту конкретного призначеного виду покарання. Виходить, що судимість може впливати на правовий статус особи залежно від власного розсуду законодавця у сфері будь-якої галузі права. У ч.2 ст.63 Конституції України закріплено, що “засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”. А цих обмежень за законодавством України існує вже достатньо. Діє значна кількість законів і навіть підзаконних актів, якими передбачені різні обмеження прав і свобод осіб, які мають судимість.

Зокрема, існують такі загально-правові наслідки судимості:

1)ч.3 ст. 76 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) судимість є перешкодою для обіймання

певних посад. Особа, яка має судимість, не може бути суддею (ч.7 ст.7 Закону України “Про статус суддів” від 15.12.1992 р.), нотаріусом (ч.1 ст. 3 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р.), судовим експертом (ч.1 ст. 11 Закону України “Про судову експертизу” від 25.02.1994 р. зі

змінами від 09.02.2004 р.), членом Вищої ради юстиції (ст. 7 Закону України “Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998 р.), адвокатом (ч.2 ст. 2 Закону України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р.), членом Центральної виборчої комісії (ч.4 ст.7 Закону України “Про Центральну виборчу комісію” від17.12.1997 р.), прокурором або слідчим прокуратури (за винятком реабілітованих) (ч.6 ст.46 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р.), присяжним народним засідателем (ч.2 ст.69 Закону України

“Про судоустрій” від 07.02.2002 р.), не може бути обраною або призначеною на посаду в державному органі та його апараті особа, яка має судимість, що є “несумісною із заняттям посади” (ст.12 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 р.), не може бути прийнятою в органи місцевого самоврядування (п.2 ч.1 ст.12 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 07.06.2001 р.), на роботу в органи податкової служби, якщо вона була засуджена за корисливі злочини (ч.3 ст.15 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” від 04.12.1990 р.); 3) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як

підприємці з правом здійснення відповідної діяльності до закінчення строку, встановленого вироком суду; особи, які мають судимість за крадіжку, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницької організації, обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю; 4) обмеження у допуску до державної таємниці (за наявності у громадянина судимості за тяжкий злочин) (п.4 ст.23 Закону України “Про державну таємницю” від 21.01.1994 р.), що, в свою чергу, є умовою обіймання певних посад; 5) обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у

прийнятті до громадянства України. Громадянином України не може бути

особа, яка засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (п.2 ч.5 ст.9 Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001р.); 6) обмеження у застосуванні амністії. Не допускається

застосування амністії до осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів, засуджені за бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, деякі інші злочини (п. “в” ст.3 Закону України “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.1996р.); 7) збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу. Розмір застави, що застосовується до раніше судимої особи, не може бути меншим п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.2 ст.154-1 КПК); 8) обмеження, що пов’язані із застосуванням адміністративного нагляду (Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994 р.); 9) заборона призову на строкову військову службу в мирний час громадян, що були засуджені до позбавлення волі (ч.5 ст. 15 Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992 р. в редакції від 18.06.1999р.); 10) позбавлення права на отримання певних пільг. Так, у разі засудження за вчинення злочину державному службовцю припиняються виплати, передбачені чинним законодавством (ч.6 ст.11 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 р.).

Загально-правові обмеження прав і свобод засуджених враховують громадську думку, вони відіграють роль додаткового суспільного фільтру, що не дає можливості криміналізувати найважливіші сфери суспільних відносин.

7. структура особливої частини кримінального кодексу україни.диспозиція,санкція

Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачено за їх скоєння. Особлива частина складається з 20 розділів, назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за родовим об'єктом посягання. Наприклад: "Розділ VI. Злочини проти власності".Відмінність між Загальною і Особливою частинами кримінального права України полягає:

1)в змісті норм Загальної частин регламентовані положення, які спільні (загальні) для всіх чи більшості злочинів; в Особливій частині - які специфічні (особливі) для окремих видів злочинів;

2)структурі норм: норми Загальної частини, як правило, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини - з диспозиції та санкції (за винятком норм-дефініцій ("роз'яснювальних") та норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини ("заохочувальних");

3)умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона абсолютно виключається.

Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність».

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 "Давання хабара".

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 "Крадіжка" наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність. Бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах.

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження" відсилає до ст. 121 "Умисне тяжке тілесне ушкодження". Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості. У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк "від" і "до"). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років; б) з максимумом покарання (на строк "до"). У цьому разі визначається тільки

вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-

визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання(наприклад, санкція у ст. 112 - "карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі"); б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 - "карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років", санкція у ч. 1 ст. 130 -

"карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років").

8. поняття співучасть у злочині,класифікація дій Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб (суб'єктів

злочину) у вчиненні умисного злочину. Проста співучасть (співвиконавство, співвинуватість), має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину, виконують однорідну роль, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один із виконавців погрожує жертві ножем, інший б'є її, а третій виймає гроші з кишені.

Складна співучасть (співучасть із розподілом ролей) полягає в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей — один чи кілька з них виконавці, інші — підбурювачі, пособники тощо.

За ступенем стійкості зв'язків співучасників вчинення злочину групою осіб;

вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб; вчинення злочину організованою групою; вчинення злочину злочинною організацією.

Кваліфікація дій співучасників при ексцесі виконавця Можливо, що в процесі реалізації загального для співучасників діяння

виконавець ухилився від точного втілення обумовлених дій і вчинить злочин, не узгоджений з ними.

Щоби співучасник був притягнутий до відповідальності за злочин, вчинений виконавцем, він, як уже зазначалося, має бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. Між співучасниками повинна бути змова на вчинення конкретного злочину. Та на практиці трапляються випадки, коли хтось зі співучасників виходить за межі цієї змови.

Так, згідно з п. З постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи", при ексцесі виконавця, тобто коли один зі співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи - за злочини, вчинені ними в межах домовленості.

ексцес виконавця наявний, якщо виконавець вчинив злочинні дії, що не охоплювалися ні прямим, ні непрямим умислом інших співучасників. Ці дії, фактично, виходять за межі угоди, що відбулася між ними. Про ексцес виконавця йдеться, коли інші співучасники не передбачали, не бажали та не припускали можливості вчинення тих злочинних дій, що їх вчинив виконавець.

Розрізняють два види ексцесу: кількісний і якісний. Ця різниця має певне практичне значення, оскільки впливає на кваліфікацію, зокрема, на кваліфікацію дій виконавця.

Кількісний ексцес наявний, коли виконавець, почавши вчиняти злочин, який був задуманий співучасниками, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Тут задуманий співучасниками злочин ніби "переростає" в більш тяжкий. Наприклад, співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець змушений був застосувати насилля при вилученні майна, тому що зненацька застав у квартирі потерпілого, тому вчинив уже не крадіжку, а грабіж або розбій.

Якісний ексцес стається, коли виконавець вчиняє неоднорідний, зовсім інший, аніж задуманий співучасниками, злочин на додаток до того, що було погоджено зі співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за правилами реальної сукупності злочинів: за задуманий і вчинений за угодою зі співучасниками злочин та за той, що був наслідком його ексцесу. Наприклад, співучасники задумали вчинити крадіжку майна. Виконавець, викрадаючи речі, знайшов пістолет "ТТ" і також заволодів ним. У такому разі виконавець вчинив два злочини - (крадіжку чужого майна (ст. 185 КК України) і крадіжку зброї (ч.1 ст. 262 КК України)), співучасники ж несуть відповідальність тільки за крадіжку майна.

Можливі випадки кількісно-якісного ексцесу. Так, особа, вчиняючи крадіжку (про яку є домовленість з іншими співучасниками), виходить за межі домовленості між співучасниками та вбиває господаря, що намагається затримати злочинця. Його дії слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 187 КК України (розбій поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому) і п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України (вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину). Інші ж співучасники несуть відповідальність тільки за крадіжку. Отож маємо справу з кількісним ексцесом: виконавець замість крадіжки вчиняє розбій; і якісним: він вчиняє вбивство.

Зважаючи на все сказане вище, співучасники як при кількісному, так і при якісному ексцесі виконавця за ексцес відповідальності не несуть (оскільки цей злочин не охоплювався їхнім умислом). Вони відповідають лише в межах змови, що відбулася між ними, тобто за той злочин, що ними спільно був задуманий. У ч. 5 ст. 29 КК України зазначено, що співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

Деякі науковці поняття ексцесу виконавця трактують у більш широкому значенні - ексцес співучасника, вважаючи, що "автором" ексцесу може бути не лише виконавець злочину, але й будь-який інший співучасник [107]. Так,

на думку цих учених, при співучасті з розподілом ролей ексцес з боку організатора, підбурювача та пособника також інкримінується у вину тільки тому з них, хто своїми діями вийшов за межі загального умислу. Аналогічним чином будь-хто з членів організованої групи чи злочинної організації несе самостійну відповідальність за злочин, вчинений без відома інших учасників угруповання.

9. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх

Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством. Кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років. Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.

Закон також передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб віком від 14 до 16 років. Вони підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів, як: убивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хуліганство та інші.

Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14-річному віці усвідомлює суспільну небезпеку і протиправність багатьох тяжких злочинів.

Діти віком від 11 до 14 років не можуть бути суб’єктами злочину, оскільки не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Проте ч. 2 ст. 97 Кримінального кодексу визначає, що до цих осіб можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру з дотриманням умов, передбачених особливою частиною КК.

Згідно зі ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття і подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У

цьому випадку суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має

майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи

для дітей і підлітків до його виправлення, але на термін, що не перевищує трьох років.

До неповнолітніх застосовують лише такі основні види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний термін.

Отже, відносно неповнолітніх не можуть застосовувати: конфіскацію майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі.

10. Поняття та ознаки злочину Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК).

Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком.

Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Ознаки злочину:

1)Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів.

Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

2)Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Юридичні особи за заподіяну шкоду кримінальної відповідальності не несуть. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі найбільш небезпечні діяння.

Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

3)Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.

4)Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства.

Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків. Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.

Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб .

11Множинність злочинів – це вчинення особою двох чи більшої кількості суспільно небезпечних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину.

У теорії кримінального права виникають дискусії, хто вперше визначив термін "множинність злочинів". Так В. Чубарєв вважає, що вказаний термін ввели у науковий обіг наприкінці 60-х років Р. Галіакбаров, М. Єфімов та Е. Фролов. Вони визначали множинність, як збіг "декількох правопорушень, передбачених кримінальним законом, у поведінці однієї і тієї ж особи". Іншої думки притримується В. Малков, який цей момент пов'язує з появою монографії О. Яковлєва в 1960 р.

Проблема множинності має вплив не тільки на кваліфікацію злочинів та покарання за їх вчинення, але й упливає на кримінально-правову політику зокрема.

Запровадження у кримінальному законодавстві інституту множинності злочинів, передбачення правових наслідків у зв’язку з повторністю, сукупністю та рецидивом злочинів у КК є позитивним правовим явищем. Водночас правозастосовна практика свідчить, що у зв’язку із законодавчою регламентацією кримінальної відповідальності за повторність і сукупність злочинів виникли певні колізії в напрацьованій раніше практиці стосовно кваліфікації дій, що утворюють множинність злочинів.

Види(форми, прояви) множинності злочинів:

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більшої кількості злочинів, передбачених тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 32). Учинення двох або більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями чи різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33). За сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК.

3) Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34).

В. Чубарєв виділяє ще два види множини злочинів: фактичну та юридичну. Фактична множинність має місце, коли об’єктивно існує множинність злочинної діяльності, проте завдяки тому, що за підставами, передбаченими у кримінальному законі (ч.1 ст. 44 КК), раніше вчинений злочин вважається нібито не існуючим, фактично існуюча множинність злочинних діянь свого юридичного відтворення не находить. Цей різновид множинності більше цікавить кримінологію.

Юридична множинність має місце, коли кожний із злочинів, що утворюють множинність, одночасно зберігає свою юридичну значимість на момент розгляду справи судом.

Кримінально-правову науку безпосередньо цікавить саме юридична множинність злочинів, тому її ми розглянемо більш детальніше.

Множину злочинів слід відрізняти від одиничних злочинів. Тому що поняття «множинність» вживається для відмежування відповідних випадків від ситуацій одиничного скоєння злочинних діянь подібно до того, як термін «група» відрізняє множинність злочинців від особи, яка діяла одноособово. 12Обставини, що обтяжують покарання.

Вчинення злочину повторно та рецидив злочину

Відповідно до ст.32 КК повторністю визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального Кодексу. Якщо це не є продовжуваний злочин (зі спільною метою), то, незалежно від того, чи була засуджена особа, два або більше тотожні чи однорідні злочини (як, наприклад, крадіжка і грабіж) злочини визнаються повторними. Якщо за раніше вчинений злочин особа

відбула покарання, і судимість погашено чи знято, повторність відсутня. Відповідно до ст.34 КК рецидивом визнається вчинення нового умисного злочину, яка має судимість за умисний злочин. Тобто рецидив — це частинний випадок повторності, коли за попередній злочин особа була засуджена.

2.Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою[ред. • ред. код] Обтяжуючими обставинами при співучасті у злочині визнаються його вчинення за попередньою змовою групою осіб та організованою групою (ч.2,3 ст. 28 КК).

Вчинення злочину групою осіб означає, що його спільно вчинили декілька осіб (2 чи більше), які заздалегідь, до початку злочину, домовилися про його спільне вчинення.

Вчинення злочину організованою групою, означає, що в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (3 чи більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та інших злочинів, об'єднаних спільним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Вчинення злочину злочинною організацією чи бандою не є обтяжуючою обставиною, але утворює самостійний склад злочину, передбачений статтями

255та 257 КК України відповідно. Від злочинної організації організована група відрізняється кількістю (не менше 5 та не менше 3 відповідно), відсутністю ієрархії та типами злочинів, для яких організація була утворена (тяжкі та особливо тяжкі та будь-які відповідно), а від банди — відсутністю озброєності.

3.Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату[ред. • ред. код]

В основі расової та національної ворожнечі або розбрату лежать погляди про неповноцінність людей певної раси чи національності, а релігійної ворожнечі або розбрату — погляди про перевагу одного віросповідання над іншим чи однієї конфесії над іншою в межах одного віросповідання (наприклад, баптизм та п'ятидесятництво у протестантизмі). Якщо саме ці

погляди та уявлення щодо представників певної раси, національності чи сповідувачів певної релігії або ненависть до них на цих підставах є мотивом вчинення злочину, це вважається як обставина, яка обтяжує покарання.

4. Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим певного обов'язку[ред. • ред. код] Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим громадського або

службового обов'язку означає вчинення його з метою перешкодити діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним вказаних обов'язків чи помсти за таку діяльність. Якщо з тією ж метою злочин направлено проти близьких чи родичів потерпілого, це також визнається обтяжуючою обставиною. Службовими обов'язками називаються дії, які входять до кола службових повноважень особи, а громадськими — здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи будь-яких інших дій в інтересах суспільства чи окремих громадян.

5. Тяжкі наслідки, завдані злочином

Визнання певних наслідків злочину тяжкими є поняттям оціночним і входить до компетенції суду, крім випадків, прямо вказаних у статтях (наприклад, певна сума «особливо великих розмірів» при крадіжці). Але загалом під тяжкими наслідками, як правило, розуміють смерть або тяжкі тілесні ушкодження; заподіяння значної майнової шкоди (наприклад, в злочинах проти власності, це означає на суму, більшу за 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян); масова загибель об'єктів рослинного чи тваринного світу чи забруднення довкілля; істотне порушення прав людини.

6. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані[ред. • ред. код]

Малолітній — це особа віком до 14 років.

Особа похилого віку — це особа віком понад 60 (для чоловіків) та 55 (для жінок) років.

Але при визначенні покарання враховується можливість усвідомлення винним відповідного віку за зовнішнім виглядом, зростом, станом здоров'я тощо.

Безпорадний стан — це обумовлений суб'єктивними й об'єктивними факторами стан особи, при якому вона не може чинити опір злочинцю чи уникнути злочинного посягання. Такими факторами можуть бути інвалідність (фізичні вади), психічне захворювання, розлад душевної діяльності, малолітність тощо.

7. Вчинення злочину щодо вагітної жінки[ред. • ред. код]

Ця обставина має місце лише тоді, коли винний усвідомлював, що коїть злочин проти жінки, знаючи, що вона вагітна.

8. Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в залежності вид винного[ред. • ред. код] Матеріальна залежність — це така залежність, при якій потерпілий перебуває

на утриманні винного. Він може забезпечувати їх житлом, харчуванням, грошима.

Службова залежність — це залежність потерпілого від винного через підпорядкованість йому за посадою чи виконуваною роботою.

Інша залежність — це будь-яка залежність, крім зазначених вище, потерпілого від винного, що виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої потерпілий відчуває себе зобов'язаним перед винним.

9. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, яка страждає психічним захворюванням або недоумством[ред. • ред. код] Це означає вчинення злочину, в якому безпосередньо беруть участь вказані

особи, які через певні обставини не можуть повністю усвідомлювати те, що та навіщо роблять. В ряді випадків втягнення неповнолітніх (в тому числі малолітніх) утворює самостійний склад злочину (ст. 304)

10. Вчинення злочину з особливою жорстокістю[ред. • ред. код] Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає прояв під час вчинення злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що свідчить про підвищену небезпеку вчиненого та особи злочинця. Це також входить до

числа оціночних понять. Діяння, які є проявом особливої жорстокості, вчиняються лише з прямим умислом, маючи на меті завдання потерпілому значних моральних і фізичних страждань.

11. Вчинення злочину з використанням умов надзвичайного стану[ред. • ред. код] Однією з обставин, яка обтяжує покарання, є вчинення злочину з

використанням умов воєнного стану, надзвичайного стану або інших надзвичайних подій:

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні чи в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Надзвичайний стан — це особливий правовий режим, що тимчасово вводиться в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру не нижче загальнодержавного рівня або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Під іншими надзвичайними подіями слід розуміти: повінь, землетрус, пожежу, зсув, обвал, інші події стихійного

характеру, епідемію, епізоотію, епіфітотію, аварію, техногенну чи екологічну катастрофу, масові заворушення тощо.

12.Вчинення злочину загальнонебезпечним способом[ред. • ред. код] Під вчиненням злочину загальнонебезпечним способом розуміється його вчинення шляхом вибуху, підпалу, зараження чи отруєння водойм, затоплення, з використанням газу, струму тощо. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом підвищує суспільну небезпеку вчиненого та особи злочинця, оскільки створює умови для настання тяжких наслідків, зокрема, загибелі багатьох осіб, великої майнової шкоди тощо.

13.Вчинення злочину особою у стані сп'яніння[ред. • ред. код]

Ця обставина означає вчинення злочину особою, яка перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотиків чи інших одурманюючих засобів.

Сп'яніння — це стан особи, викликаний вживанням алкогольних виробів (алкогольне сп'яніння), наркотичних засобів (наркотичне сп'яніння)

чи інших одурманюючих засобів, що призводить до фізіологічних, психічних, вегетативних та неврологічних розладів.

Див. також[ред. • ред. код] 13. Суб'єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, "є фізична осудна особа, яка

вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність".

Ознаками суб'єкта злочину є: фізична особа, осудність і вік.

Фізична особа - це завжди людина, яка володіє не тільки всіма названими обов'язковими ознаками, а й іншими якостями, які можуть мати певне кримінально-правове значення. Тварини, неживі істоти, предмети, сили природи, юридичні особи не можуть бути суб'єктами злочинів, а заходи, які вживаються для відвернення завданої ними шкоди, не є покаранням.

Осудність - це психічний стан особи, який полягає в її здатності за станом психічного здоров'я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв'язку з цим кримінальну відповідальність. Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо в ст. 19 КК закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) і медичного (біологічного).

Вік особи - це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким зв'язані біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи.

Суб'єкти злочинів поділяються на загальні та спеціальні

Частина 2 ст. 18 КК визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є "фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа". Отож, спеціальний суб'єкт - це особа, що крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, котра досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, постаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та ін.

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

14 відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності При порівнянні заподіяної і відверненої шкода в стані крайньої необхідності

потрібно виходити а конкретних обставин справи, враховуючи при цьому характер і розмір заподіяної і відверненої шкоди (збитку).

У житті іноді виникають ситуації, коли особа виявляється перед необхідністю одночасного виконання двох лежачих на ній обов'язків. Такі казуси в праві називаються колізіями правових обов'язків. При колізіях правових обов'язків повинно виконуватися те з них, невиконання якого спричиняє настання більшої шкоди. Таке положення розглядається як стан крайньої необхідності.

Стан крайньої необхідності, незважаючи на деяку схожість з необхідною обороною, істотно відрізняється від останньої по наступних позиціях:

а) при необхідній обороні шкода заподіюється особі, що посягає, а при крайній необхідності стороннім інтересам:

б) спричинення чим-небудь інтересам шкоди в стані крайньої необхідності допускається лише при умові, що іншим шляхом не можна було

уникнути загрожуючої небезпеки. У стані необхідної оборони особа, що зазнала нападу, має право активно захищатися і відбивати загрожуючи йому небезпеку;

в) якщо шкода що заподіюється в стані крайньої необхідності повинна бути меншою в порівнянні з відверненою, то в стані необхідної оборони той, що обороняється не повинен лише перевищити меж необхідної оборони.

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен із вчинених злочинів. До того ж менш суворе покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив

(чотири роки позбавлення волі) поглинає менш суворе (два роки позбавлення волі).

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає більш суворе покарання. Складання покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке із призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, які складаються. За часткового – до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК. Тож, якщо, наприклад, особа засуджена судом за вбивство за ч. 1 ст. 115 КК до восьми років позбавлення волі та за крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185), – до п’яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити повним складанням і призначити винному тринадцять років позбавлення волі. У такому разі суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених статтях закону за вбивство та крадіжку, оскільки вбивство в цьому випадку є особливо умисним тяжким злочином і загальна сума покарань не перевищує п’ятнадцяти років – максимуму цього виду покарання. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається поглинанням будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні

яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими частинами 1–3 ст. 70 КК, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й у іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У такому разі в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.

Згідно з п. 24 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, що передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого та не порушується право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання має бути не більш суворим, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті КК, за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння в постанові про притягнення особи як обвинуваченого та в обвинувальному висновку. Ці положення слід брати до уваги під час розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного провадження.

16 осудність та неосудність,мед і юр критерій Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є

осудність особи. У ч. 1 ст. 19 вказано, що “осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”.

Із цього визначення випливає, що осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Лише осудна особа може вчинити злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності, оскільки злочин завжди є актом поведінки особи, що діє свідомо, здатна контролювати свої вчинки.

Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, притаманний її певному віку. Зі станом осудності пов’язане і покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання “має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також попередження вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами”. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність вчиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання.

Важливість встановлення осудності особи зумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.

Ч. 2 ст. 19 дає законодавче визначення поняття неосудності: неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, “не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки”.

Ці положення закону прийнято називати змішаною формулою неосудності, оскільки вона містить як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). Поєднавши ці ознаки, законодавець обмежив поняття неосудності чіткими, суворо визначеними законом рамками.

Як вже було зазначено, у КК поняття неосудності розкрито за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного). Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 виокремлено чотири види психічних захворювань:

хронічна психічна хвороба; тимчасовий розлад психічної діяльності; слабоумство; інший хворобливий стан психіки.

Юридичний критерій неосудності полягає в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання — тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:

інтелектуальною — особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); вольовою — особа не могла керувати своїми діями.

Під “своїми діями” тут розуміють не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Кожна із визначених ч. 2 ст. 19 КК особливостей інтелектуальної та вольової ознак має відносну самостійність і рівне значення при визначенні поняття неосудності.

Юридичний критерій містить ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. У цьому полягає нерозривний зв’язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності.

17.кримінальна відповідальність, звільнення від крим відп Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, яка полягає в обмеженні прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироку суду і здійснюється спеціальними уповноваженими органами.

За юридичною природою звільнення від кримінальної відповідальності тісно пов'язане з підставами кримінальної відповідальності. Нагадаємо, що кримінальна відповідальність - це правовий обов'язок особи, яка вчинила злочин, піддатися (підкоритися) заходам державного впливу та бути покараною.

Маємо наголосити, що звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом, здійснюються виключно судом. Порядок

звільнення від кримінальної відповідальності визначається кримінальнопроцесуальним законом.

Кримінальний закон передбачає певні підстави та умови, за наявності яких особа, що вчинила злочин, в одному випадку звільняється (ст. 45-46), в іншому - може бути звільнена (ст. 47-48) від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це наявність законних підстав та певних умов, які обумовлюють звільнення особи, яка вчинила злочин, від її обов'язку піддатися судовому осуду і перетерпіти покарання.

Закон передбачає чотири види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), 2) у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46), 3) у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47), 4) у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48). Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється і на підставі акта амністії або помилування, але за своєю юридичною природою амністія і помилування є водночас і видами звільнення від покарання (ст. 86, ст. 87). Тому їх зміст буде розглянуто в главі XX.

Крім зазначених видів можливого звільнення від кримінальної відповідальності, закон передбачає за наявності певних підстав спеціальні види обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення деяких злочинів, що виписані в Особливій частині Кодексу, зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 3 ст. 369 КК.

Підставами загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності є: 1) вчинення злочину вперше, тобто не лише у випадку фактичного вчинення злочину перший раз, а й знову після закінчення строку давності або після погашення чи зняття судимості за раніше вчинений злочин, 2) вчинений злочин, за вимогами ст. 45-46, має бути невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, а за вимогами ст. 47-48 КК - невеликої або середньої тяжкості.

Крім того, для кожного виду звільнення від кримінальної відповідальності у відповідній йому статті зазначені умови такого звільнення.

Особа також звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули вказані в ч. 1 ст. 49 строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

З моменту звільнення особи від кримінальної відповідальності припиняється дія кримінально-правових відносин між державою і людиною, яка вчинила злочин. Закон не містить підстав відновлення припинених внаслідок звільнення від кримінальної відповідальності кримінально-правових відносин, за винятком передачі особи на поруки; якщо така особа порушила умови передачі на поруки, то вона притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Вчинення особою злочину після звільнення від кримінальної відповідальності не створює юридичної повторності злочину.

У всіх випадках звільнення від кримінальної відповідальності може застосовуватися лише стосовно людини, винної у вчиненні злочину, склад якого передбачено у відповідній статті кримінального закону. За цим положенням, закон про звільнення від кримінальної відповідальності відрізняється від закону про малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК), за яким "не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будьякого діяння, передбаченого кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі". Звільнення від кримінальної відповідальності не тотожне припиненню кримінальної справи. Останнє має місце і за умови неможливості реалізувати існуючі кримінально-правові відносини. Це може бути, зокрема, за таких умов, як смерть винної особи чи її психічне захворювання, або за умов скасування того закону, за яким була у свій час засуджена особа.

18. Виправні роботи 1. Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести

місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

2. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування.

3. Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох установлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

1. Виправні роботи є одним із видів основних покарань, яке обмежує право засудженого на зміну місця роботи, просування по службі, позбавляє частини заробітної плати.

Засуджений відбуває дане покарання тільки за місцем роботи. що має за мету його виправлення в звичайних для нього умовах праці та запобігання вчинення ним нового злочину. Місцем роботи є, підприємство, організація, установа, незалежно від форми власності, де

особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладені у зв'язку з цим на неї трудові (службові) обов'язки й одержує заробітну плату.

Із змісту ст. 57 випливає, що дане покарання не може бути призначене безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК 1960 р., у ній не передбачена можливість його відбування в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування із суми заробітку,

Виправні роботи можуть бути призначені на строк від шести місяців до двох років. В дохід держави за вироком суду відраховується щомісячно із суми заробітку засудженого від десяти до двадцяти відсотків.

2.Суд не вправі застосовувати виправні роботи до певних категорій осіб, якими є: вагітні жінки; жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатні; неповнолітні, які не досягли шістнадцяти років; особи пенсійного віку; військовослужбовці; працівники правоохоронних органів; нотаріуси; судді; прокурори; адвокати; державні службовці; посадові особи органів місцевого самоврядування.

3.У певних випадках закон (ч. З ст. 57) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом.

4.КК передбачає також можливість умовно-дострокового звільнення від відбування виправних робіт (ст. 81) і звільнення від його відбування з випробуванням (ст. 75).

5.Порядок застосування виправних робіт до неповнолітніх регулюється ст.

6.Ухилення від відбування виправних робіт утворює склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389.

19.кримінально правові відносини,права і обов’язки суб’єктів Суб'єкти правовідносин — це сторони, володарі певних прав і обов'язків,

встановлених нормами права. У кримінально-виконавчих правовідносинах однією із сторін виступають установи і органи виконання покарань та інші органи держави (суд, прокуратура, органи внутрішніх справ), а також підприємства, де працюють засуджені, і громадські об'єднання. Іншою стороною є особа, яка вчинила злочин і яка стає суб'єктом правовідносин з часу набрання вироком суду законної сили про її засудження і покарання, пов'язане з виправно-трудовим впливом.

Зміст кримінально-виконавчих правовідносин створюють фактична поведінка суб'єктів і сукупність їхніх прав і обов'язків.

Права і обов'язки належать обом суб'єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов'язок, то другий — відповідні йому права. Характер і обсяг належних суб'єктам виправно-трудових відносин прав і обов'язків залежить від виду кримінального покарання і розкривається в процесі його відбування (виконання) і здійснення заходів виправно-трудового впливу.

Об'єкт правовідносин становлять явища і предмети, з приводу яких виникають правовідносини. Ними можуть бути певні блага, інтереси. Як об'єкти кримінально-виконавчих правовідносин виступають різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарань і здійснювані при цьому діяння.

Особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

1)їх суб'єктами можуть бути тільки органи держави, які виконують покарання, і особи, засуджені до відбування кримінальних покарань;

2)правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне;

3)кримінально-виконавчі правовідносини є своєрідними довготривалими правовідносинами, оскільки мають реальний строк дії, встановлений вироком

суду;

4)у процесі виконання (відбування) покарання виникають не тільки прості,

ай складні (комплексні) правовідносини, в яких можуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права;

5)реалізація цих правовідносин не допускає так званої солідарної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивідуальної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх розриву в разі взаємного порушення обов'язків сторонами чи принаймні одним із суб'єктів;

6)кримінально-виконавчі відносини передбачають різні види відповідальності одночасно за вчинення одного правопорушення (на приклад, за навмисне знищення державного майна — дисциплінарну, передбачену ВТК, та матеріальну, регламентовану КЗУпП);

7)кримінально-виконавчі правові відносини забезпечені суворим контролем як відомчого характеру (по вертикалі ієрархії системи виконання покарань), так і іншими видами контролю за дотриманням змістовної сторони кримінально-виконавчих відносин (парламентським, судовим, прокурорським, рідних та близьких засуджених тощо), у тому числі самих засуджених, шляхом подачі звернень у різні державні органи та до їх посадових осіб, включаючи міжнародні суди та організації (ст. 55 Конституції України);

8)процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цілком і повністю регламентований нормами права. Наприклад, немає потреби регламентувати нормами права різноманітні методи та засоби виховної роботи із засудженими. Така робота повинна проводитись індивідуально, з урахуванням вимог педагогіки та психології на грунті наукових досягнень;

9)не всі відносини, що виникають з приводу виконання покарання, слід вважати кримінально-виконавчими й навіть правовідносинами взагалі. Так, фактичні відносини між засудженими членами самодіяльних організацій будуються на моральній основі й не вважатимуться правовими.

Юридичними фактами, що спричинюють виникнення конкретних або зміну існуючих кримінально-виконавчих правовідносин, бувають окремі діяння, наприклад надання побачення, накладення дисциплінарного стягнення або переведення в приміщення камерного типу, надання поліпшених умов утримання. Закінчуються кримінально-виконавчі правовідносини в результаті таких юридичних фактів, як діяння і подія. Діянням може бути, наприклад, рішення суду про умовно-дострокове звільнення, а подією — закінчення строку покарання, призначеного вироком, смерть тощо.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані

нормами кримінально-виконавчого права відносини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покарання, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають з приводу виконання (відбування) покарання.

Кримінально-виконавчі відносини тісно пов'язані з іншими видами правових відносин: кримінальними, кримінально-процесуальними,

трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємозв'язок полягає у виникненні кримінально-виконавчих відносин на основі інших правовідносин, їх спільного впливу на один і той же суб'єкт або в переростанні кримінально-виконавчих відносин в інші види правовідносин

— кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні тощо. 20. Обмежена осудність

Обмежена осудність як кримінально-правова категорія є різновидом осудності. КК 2001 р. уперше законодавчо закріпив поняття обмеженої осудності. До цього часу проблема обмеженої осудності мала переважно теоретичний характер. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують обмежену осудність, можна називати формулою обмеженої осудності. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про обмежену осудність. Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Отже, недопустимо за межами такого діяння ставити питання про обмежену осудність. Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою трьох критеріїв: медичного, психологічного та юридичного.

Медичним критерієм є психічний розлад. На жаль, у законі не конкретизовані хоча б загальні ознаки медичного критерію. Тому розкривати зміст цього критерію можна по-різному. До медичного критерію треба відносити хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (наприклад, епілепсія, олігофренія, психопатія, неврози).

Психологічний критерій виражається в нездатності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або)

керувати ними. Цим, по-перше, ігнорується факт існування розбіжностей за тяжкістю проявів психічних розладів, які передбачають обмеження здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними; по-друге, унеможливлюється визнання обмежено осудною будь-яку особу, яка має хоча б незначні розлади психіки. Тому психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

За обмеженої осудності відбувається кількісна зміна свідомості, при збереженні її якості. Усвідомлення фактичних обставин вчиненого обмежено осудною особою суттєво знижується, стає неповним внаслідок значних кількісних змін свідомості, які викликані хворобливими розладами психічної діяльності. Це суттєве обмеження свідомості вказує на глибину психічного

розладу і виражається у формулі обмеженої осудності через психологічний критерій. Психологічний критерій може виражатися двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (нездатна у повному обсязі розуміти фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою особа нездатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена і здатність усвідомлювати свої дії, і здатність керувати ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що у кримінальному законі між ними стоїть і єднальний («та»), і розділовий («або») сполучники.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК суспільно небезпечного діяння (злочину), ознаки якого відбивають психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), б) вказане діяння передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в) діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; г) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).

Лише за наявності усіх трьох критеріїв особа може бути визнана обмежено осудною.

Важливе значення має те, що будь-який психічний розлад межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який психічний розлад свідчить про обмежену осудність. Тобто, обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи й зумовили злочинний характер діяння. Визнання особи обмежено осудною є прерогативою суду, однак із змісту ч. 2 ст. 20 КК це чітко не випливає, оскільки в ній йдеться про те, що визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання.

Вчинення злочину обмежено осудною особою треба визнавати скоєним при пом'якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це також не випливає. Правова природа обмеженої осудності полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, яка передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

До обмежено осудної особи за необхідності суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

21 Судимість — це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов'язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання.

Погашення судимості Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні

передбачених законом умов. Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.

Стаття 89 КК встановлює диференційовані строки погашення судимості залежно від виду і строку покарання, відбутого винним. У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання або звільнення від нього. Наприклад, судимість погашається після відбуття такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Стаття 89 КК передбачає також погашення судимості перебігом встановленого в законі строку після відбуття особою основного і додаткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залежно від виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, п. 5 передбачає строк погашення судимості в один рік, якщо особи відбули покарання у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, а для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі, строк погашення судимості дорівнює двом рокам (п. 6).

У пунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диференціюються залежно від категорії злочинів (ст. 12). Для злочинів невеликої тяжкості — 2 роки; середньої тяжкості — 3 роки; тяжких — 6 років; особливо тяжких — 8 років.

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг строку не переривався вчиненням нового злочину, дозволяє вважати особу такою, яка не має судимості.

Зняття судимості

1.Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом.

2.Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим. Для зняття судимості згідно зі ст. 91 КК необхідні такі умови:

1) відбуття особою покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі;

2)закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст. 89 КК;

3)встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.

Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості. 22. Стадії вчинення умисного злочину.

Етапи умисного злочину від початку діяння до повного їх завершення , мають назву стадії вчинення злочину, вони включають:

1.готування до злочину. 2.замах на злочин. 3.закінчений злочин.

Кожна з них має чітко законодавче вираження.

Готування до злочину може мати прояв у таких діях, як підшукування та пристосування засобів чи знарядь вчинення злочину, усунення перешкод для його вчинення , а також умисне створення умов для його здійснення.Але готування до злочину невелиикої тяжкості не розглядається як кримінальнокарне діяння.

До готування не належать діяння безпосередньо спрямовані на досягнення злочинного результату, бо вчинення з прямим умислом таких діянь уже розглядаються як замах на злочин, якщо з підстави, що не залежить від волі суб’єкта, вони не презвели до закінченого злочину.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки дій із готування до злочину може наставати кримінальна відповідальність за них.

Кримінальний кодекс дає поняття закінченого (ч.2 ст. 15) та незакінченого (ч.3 ст. 15) замаху, загальним для яких є ненастання злочинного результату з підстав, що не залежить від волі особи, яка здійснює замах; та відрізняє повне вчинення (закінченй замах) або не можливість повного вчинення із незалежних від особи підстав (незакінчений замах) усіх діянь, які ця особа вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

У науці кримінального права уснують інші види замахів, наприклад, замах на непридатний об’єкт або замах із непридатними засобами.

Замах на злоачин — вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованного на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від волі винного. Закінченим злочином визнається діяння , яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статею Особливої частини КК України (ч.1 ст.13).

23. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями чи різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33).

Криміналісти 19 століття сукупність злочинів називали збігом злочинів, що,

на їх думку, більш повно і точно розкривало сутність цього юридичного явища. Види сукупності злочинів: сукупність ідеальна та сукупність реальна. Ідеальна сукупність наявна, якщо одним діянням особи вчинено два чи більшу кількість злочинів.

Наприклад, Зачепилівський районний суд Харківської області засудив О. за те, що він у дворі помешкання П. з особливою зухвалістю порушив громадський порядок, побив Я., спричинивши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості. Дії О. суд кваліфікував за ч. 1 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК і призначив покарання за правилами ст. 70 КК, тобто за сукупністю злочинів. Реальна сукупність наявна, якщо винний різними самостійними діями вчиняє два чи більшу кількість злочинів. Отже, за реальної сукупності є дві чи більше дії, кожна з яких є самостійним злочином.

24 1. Штрафце грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу.

2.Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

3.Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.

4.У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

25.Принципи кримінального права Принципи кримінального права - це фундаментальні ідеї, які лежать в основі

побудови кримінального права, визначають його систему та методи реалізації.

Розгляд принципів кримінального права в сучасній науці кримінального права різними авторами здійснюється по-різному. Саме кримінальне законодавство України, на відміну від кримінально-процесуального, не містить їх визначення.

Важливість принципів важко переоцінити - вони визначають «обличчя» кримінального права, рівень демократизму суспільства, забезпечують вирішення завдань, які стоять перед цією галуззю законодавства.

Всі принципи, які лежать в основі чинного кримінального права, можуть бути поділені на:

конституційні (загальноправові); галузеві (спеціальні).

До перших належать ті, що закріплені в Конституції України, а саме:

♦принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

♦принцип верховенства права (ст. 8);

♦принцип справедливості права (ст. 19);

♦принцип рівності громадян перед законом (ст. 24);

♦принцип забезпечення гідності особи (ст. 28);

♦принцип законності (статті 29, 61, 62, 124);

♦принцип гуманізму.

Загальноправові принципи притаманні фактично всім галузям законодавства, оскільки Конституція України є витоком для всіх галузей системи права.

Галузевими (спеціальними) є ті принципи, які визначають структуру, методи реалізації саме кримінального права у світлі завдань, які стоять перед ним.

До спеціальних принципів кримінального права належать:

принцип нормативного визначення кола злочинних діянь. Цей принцип має чи не основоположне значення, оскільки визначає і систему кримінального законодавства, і обсяги кримінального регулювання, і межі кримінальної репресії, і підстави кримінальної відповідальності. Він практично скасував притаманний десятиріччями радянському кримінальному праву принцип аналогії кримінального закону, за «допомогою» якого тисячі людей були репресовані в часи тоталітаризму. Принцип походить від латинського nullum crimen sine lege - немає злочину без вказівки на те в законі;

принцип відповідальності за власні діяння передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності виключно за діяння, які вчинені безпосередньо винним. Це випливає зі змісту ст. 2 КК України, яка встановлює, що «1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом»;принцип відповідальності при наявності вини також випливає зі змісту ст. 2 КК України. «2. Особа вважається не винною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»; принцип сукупності відповідальності знаходить свій прояв у притягненні до

відповідальності за всі злочинні діяння, які вчинені особою і за які до цього вона до відповідальності не притягалась (статті 70, 71 КК); принцип відповідності покарання тяжкості злочину — ідеалізований принцип

кримінального законодавства, який полягає в необхідності співвідношення злочину і призначеного за нього покарання. Цей принцип зафіксовано в ст. 65 ч. 1 п. З КК, яка визначає необхідність призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину. У реальній практичній діяльності цей принцип, на жаль, ще діє недосконало; принцип економії кримінальної репресії визначає співвідношення кола діянь,

які визнані в суспільстві злочинами, і загального рівня економічного та культурного розвитку суспільства. (http://pidruchniki.com/16280414/pravo/printsipi_kriminalnogo_prava)

26 Необхідна оборона — дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони[1].

Оборона здійснюється для захисту певних благ і цінностей від небезпечного на них посягання. Оборона визнається необхідною, а отже, і правомірною, за наявності таких умов: 1) оборона спрямована лише проти небезпечного посягання з боку людини; 2) захист має бути здійснений шляхом заподіяння шкоди лише самій особі (особам), яка вчиняє посягання, або її майновим правам (знешкодження предмета, знаряддя, які було застосовано при посяганні) з метою відведення чи припинення небезпеки посягання; 3) оборона припустима для захисту людиною особистих благ або благ іншої людини (життя, здоров'я, волі, гідності), недоторканності житла, майнових та інших соціальних прав людини, суспільних благ і цінностей (громадської безпеки, громадського порядку, безпеки навколишнього природного середовища, здоров'я населення, соціальних, матеріальних і духовних цінностей держави, зокрема, конституційного ладу та суверенітету держави, цілісності і недоторканності території, внутрішньої та зовнішньої безпеки); 4) своєчасність оборони щодо заподіяння шкоди тому, хто посягає, саме протягом існування посягання; 5) відносна відповідність сили та енергії захисту, з одного боку, силі та енергії посягання (нападу), - з другого. При вирішенні цього питання треба враховувати всі обставини певної події (час і місце події, спосіб посягання і спосіб захисту, наявність або застосування зброї чи інших знарядь, кількість учасників події з однієї і з другої сторони тощо).

Стан необхідної оборони має місце й тоді, коли дії самозахисту сталися безпосередньо після небезпечних дій, навіть якщо напад закінчився, але за обставинами події для того, хто захищався, не був зрозумілий момент закінчення нападу.

Перевищенням меж необхідної оборони, зазначено в ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (ст. 118 і 124 КК). Перевищення меж необхідної оборони може бути пов'язано із застосуванням для відвернення нападу таких засобів чи методів, які явно (очевидно, поза будь-яким сумнівом) не були викликані ні характером нападу, ні реальною його небезпекою, ні самою подією. Такі випадки спеціально описані в Особливій частині КК. Так, у ст. 118 КК передбачено відповідальність за вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони, а в ст. 124 - за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони, пов'язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, закон не

розглядає як заподіяння тяжких наслідків, і таке перевищення не визнається злочином.

Вкрай важливим для діяльності правоохоронних органів та суду є законодавче положення (ч. 4 ст. 36 КК), за яким: "Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту".

Сильне душевне хвилювання може бути викликане раптово-зухвалим нападом, вчиненням нападу вночі у безлюдній місцевості; це може бути і сильний переляк, внаслідок якого не лише важко, а іноді й неможливо оцінити відповідність захисту характерові посягання.

У Законі (ч. 5 ст. 36 КК) закріплено положення, відповідно до якого не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Отже, оборона визнається необхідною без будь-яких обмежень при захисті благ, прав і цінностей людини, суспільства і держави від небезпечних посягань та заподіяння будь-якої шкоди нападникові (нападникам) за умови: 1) якщо посягання вчиняється озброєною особою; 2) якщо посягання вчиняється групою осіб; 3) якщо відвертається протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення; 4) в усіх інших випадках за наявності умов правомірності необхідної оборони.

Оборона не може визнаватися необхідною в тому разі, якщо особа, яка зазнала нападу, навмисно спровокувала такий напад з метою заподіяти під час захисту шкоду нападникові (вбити його або спричинити тілесне ушкодження). Такі дії кваліфікуються як умисне вчинення злочину (заздалегідь обдуманий умисел).

Трапляються випадки, коли особа для охорони майна застосовує різні пристосування та механізми (понабивані на огорожі гвіздки, колючий дріт тощо) проти посягання, яке можливе в майбутньому. З цього приводу зазначимо, що закон не допускає необхідної оборони проти посягання, яке очікується у майбутньому.

27.покарання та його мета Покарання є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних

посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Таким чином, покарання є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин.

Значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. В новому КК вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Першою важливою ознакою покарання є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це юридичний наслідок злочину.

Третя ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання закріплена в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

П'ята ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів.

Шоста ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

28.юридичний склад злочину Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних

наслідків необхідний не один юридичний факт, а їх сукупність (фактичний склад).

Фактичний (юридичний) склад - це система юридичних фактів і юридично значущих умов, необхідних для настання правових наслідків, які передбачені гіпотезою норми права.

Юридично значущі умови - обставини, які створюють підстави для виникнення (припинення) правовідносин або вчинення дій, що спричиняють правові наслідки. Вони можуть виникнути до появи фактичних складів і бути тривалий час не затребуваними, не викликати правових наслідків. Наприклад, важке хронічне захворювання громадянина, який досяг призовного віку, надає право на звільнення від військової служби. Правові наслідки, що пов'язані з фактичними умовами, можуть виявлятися у виникненні, зміні або припиненні правовідносин.

Ознаки фактичного складу:

1)складається з елементів - юридичних фактів і юридично значущих умов;

2)елементи передбачені нормою права;

3)між елементами, які не є однозначними, існує тісний системний зв'язок;

4)являє собою складну систему, у якій відбувається послідовне нагромадження елементів у певному порядку внаслідок взаємодії фактичних і юридичних відносин;.

5)лише в сукупності елементів (останнім елементом є правозастосовний акт, договір) настають правові наслідки;

6)може стати елементом більшої за масштабом системи юридичних фактів - у межах інституту права, галузі права, публічного чи приватного права, системи права.

Так, для зарахування до вищого навчального закладу необхідні: загальна середня освіта, засвідчена документом; успішне проходження тестування; документ, що свідчить про внесення визначеної суми за навчання (якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зарахування до ВНЗ. Фактичні склади за змістом: однорідні - включають факти, що належать до

однієї й тієї ж галузі права. Наприклад, для влаштування на роботу необхідно ряд фактів (заява працівника, наказ адміністрації, іспитовий строк та ін.), що належать до однієї галузі трудового права; комплексні - включають факти, що належать до різних галузей права. Так, для одруження необхідна сукупність фактів: взаємна згода осіб, що хочуть узяти шлюб; досягнення ними шлюбного віку; відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах реєстрації шлюбу; відсутність між ними сімейних відносин; дієздатність осіб, що одружуються (сімейне право); цивільно-правова угода (цивільне право).

Фактичні склади за ступенем визначеності: визначені - всі елементи цілком передбачені в гіпотезах норм права; відносно визначені (бланкетні) - елементи, не цілком передбачені в юридичних нормах, і юрисдикційні органи мають можливість у порядку індивідуального регулювання вирішувати юридичні питання, що стосуються цих правових наслідків, з урахуванням конкретних обставин справи.

Дедалі більшого поширення набувають фактичні склади із поєднанням матеріальних і процесуальних елементів.

Фактичні склади за структурною складністю: прості - нагромадження фактів є вільним, у будь-якому порядку, без твердих зв'язків. Так, на посаду судді загального суду може бути рекомендований громадянин України не молодший 25 років, з вищою освітою, стажем роботи в галузі права не менше 3 років, що мешкає в Україні не менше 10 років і володіє державною мовою; складні - нагромадження фактів є послідовним, у суворо визначеному порядку і твердій залежності. Так, для визнання особи банкрутом необхідним є таке: встановлення його платоспроможності; заява уповноважених суб'єктів; визнання його банкрутом у судовому порядку. Для виконання плану санації - відновлення платоспроможності боржника - необхідними є умови участі інвесторів у повному чи частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора; строк і черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам; умови відповідальності інвестора за невиконання зобов'язань, узятих відповідно до плану санації.

Фактичні склади за ступенем завершеності нагромадження фактів: завершені - процес нагромадження юридичних фактів закінчено, і правові наслідки настануть або можуть настати; незавершені-процес нагромадження юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків, не закінчено.

Фактичний склад не слід плутати зі станами - складними юридичними фактами.

29 Фізичний або психічний примус

1.Частина 1 ст. 40 КК передбачає, що не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями. Частина 2 цієї статті зазначає, що питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

2.Підставою виключення злочинності діяння у випадку, що аналізується є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

3.Фізичний примус (насильство) - це протиправний фізичний вплив на

людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню у сховище, видати чуже майно тощо). Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особа цілком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

4. Ознаками, що характеризують "діяння" особи, яка зазнала непереборного фізичного примусу, є: 1) збіг діяння з об'єктивними ознаками якогось злочину і 2) відсутність волі особи в такому діянні.

Вчинені особою дії або бездіяльність за об'єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошенням відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим становищем тощо. Але дані дії, проте, злочинними не визнаються, оскільки позбавлені такої обов'язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

5. Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа зберігає можливість керувати своїми діяннями.

Психічний примус - це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин.

Психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте ніколи не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має можливість обрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі. " Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством видала чуже .майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, чи викликав зазначений примус стан крайньої необхідності і якщо викликав, то чи було допущено або не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу повинно враховуватися як обставина, яка пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

30. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання - це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа не розглядалася, яке б покарання не призначалося винному, суд зобов'язаний виходити з цих загальних критеріїв.

Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Розглянемо ці критерії.

1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті

Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. При відносновизначеній санкції, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити покарання лише в цих межах. При відносно-визначеній санкції, де зазначений лише максимум покарання, мінімумом є та нижча межа, що встановлена в Загальній частині (наприклад, для позбавлення волі - 1 рік; для виправних робіт - 6 місяців). Проте закон знає два винятки з цього правила, коли суду дається право вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачений у ст. 69, згідно з якою з огляду на обставини, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок передбачений ст. 70, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може мати місце при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70) або за сукупністю вироків (ст. 71). Про ці випадки йтиметься в § 6 і 7 даної глави.

2.Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). При призначенні покарання співучасникам злочину суд зобов'язаний врахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68). Призначаючи покарання, суд зобов'язаний виходити з тієї його мети, яка визначена в ст. 50, суворо керуватися системою і видами покарань, передбачених у ст. 51. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів або вироків, суд визначає його на підставі й у порядку статей 70 і 71 КК. Суд зобов'язаний враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності і покарання на підставі статей 44 і 74.

3.Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається ст. 12, яка

поділяє всі злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити більш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або, відповідно до ст. 74, взагалі звільнити особу від покарання. Якщо ж вчинений злочин тяжкий або особливо тяжкий, суд призначає покарання у виді позбавлення волі і на тривалі строки. У деяких випадках за особливо тяжкі злочини може бути призначене довічне позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину. Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в

межах санкції ч. 1 ст. 121 (від п'яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, наближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що більш тяжкі наслідки, які заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. Так, особи, що заподіяли значну шкоду потерпілому, наприклад на суму 2000 грн., за шахрайські дії будуть покарані за ч. 2 ст. 190, за інших рівних умов, суворіше ніж на суму в 500 грн.

При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи. Суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення при призначенні покарання. Соціальний статус особи, ступінь її небезпечності для суспільства, що знаходить свій вияв у вчиненні злочину (спосіб життя, родиний стан, стан здоров'я, наявність психічних аномалій, які не утворюють неосудності, поведінка особи до і після вчинення злочину, наявність попередніх судимостей, ставлення до праці, моральний вигляд, здійснення поганих або, навпаки, шляхетних вчинків, ставлення до людей, авторитет у колективі, де винний працював, та інші обставини), завжди враховуються при призначенні покарання, впливають на вибір його міри.

Важливе значення при призначенні покарання мають обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання.

30. Загальні засади призначення покарання

– це встановлені законом і обов’язкові для суду критерії (вимоги), якими має керуватися суд при призначенні покарання по кожній конкретній справі та щодо кожної особи, якій це покарання призначається.Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються з трьох критеріїв, згідно з якими суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього покарання у санкції. За відносно-визначеною санкцією, де зазначено мінімум та максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах. Якщо в санкції зазначений лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в Загальній частині КК) 2) відповідно до положень Загальної частини КК- (Це означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і підстави призначення покарання, його цілі, види, порядок та межі застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин, суд має враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця ) 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що

пом’якшують та обтяжують покарання(Ступінь тяжкості вчиненого злочину, насамперед, визначається в ст. 12 КК, яка поділяє всі злочинні діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м’яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або відповідно до ст. 74 КК – звільнити особу від покарання. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин – навіть довічне позбавлення волі).

31. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі — це можливість застосування кримінального закону залежно від часу вчинення злочину. Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Порядок набрання чинності закону про кримінальну відповідальність визначений у ст. 94 Конституції України. Відповідно до цієї статті, закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето і повернути закон з умотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.Офіційним оприлюдненням закону про кримінальну відповідальність є опублікування його у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр», а також у журналах «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України». Днем оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його у будь-якому з названих видань.Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 1 ст. 4 КК).

32. Поняття, ознаки та види повторності злочинів

Повторністю злочиніввизнається вчинення двох чи більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 32 КК). Вчинення двох чи більше злочинів, передбачених різними статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.

Повторність злочинів має такі ознаки: а) особою (групою осіб) вчинено два чи більше самостійних одиничних злочинів. Одиничні злочини, що утворюють повторність, можуть мати різний характер; б) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчиняються неодночасно, тобто віддалені один від одного певним проміжком часу; в) для повторності не має значення, була чи не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин; г) повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності, закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за нього була погашена або знята судимість.

Види повторності:

1)повторність злочинів, не пов'язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин (фактична повторність). її зміст розкривається через аналіз її видів, певний характер злочинів, які створюють її. Це такі види: повторність тотожних злочинів і повторність однорідних злочинів. Кваліфікація повторності тотожних злочинів. Така повторність наявна, якщо злочини, що утворюють її, містять ознаки того ж складу злочину (наприклад, вчинені послідовно дві крадіжки чи два заволодіння транспортними засобами). Кваліфікація повторності однорідних злочинів, тобто злочинів, які мають тотожні чи подібні безпосередні об'єкти та вчинені з однією формою вини, не викликає якихось ускладнень. Кожний злочин, що утворює повторність, має отримати самостійну кваліфікацію за відповідною статтею КК, причому наступний злочин кваліфікується за ознакою повторності. Так, якщо особа вчинила послідовно розбій і крадіжку, вчинене підпадає під ознаки ч. 1 ст. 187 і ч. 2 ст. 185 КК (за ознакою повторності).

2)повторність злочинів, пов'язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин. Цей вид повторності в теорії кримінального права

іноді ототожнюють із рецидивом. При повторності особа вчиняє однорідні чи тотожні злочини, а для рецидиву така умова не є обов'язковою. При повторності особа може вчиняти як умисні (ч. 2 ст. 185 КК) так і необережні (ч. 2 ст. 286 та ч. 2 ст. 286 КК) злочини, а при рецидиві, як відомо, мають бути наявні тільки умисні злочини.

33. Примусові заходи медичногохарактеру - це заходи державного примусу, застосовуються судами до осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння в стані неосудності або в стані осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання, на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керуватися ними. Ці заходи не є покаранням, не тягнуть судимості і не переслідують мети виправлення, а

застосовуються для лікування і соціальної адаптації душевно хворих, запобігання вчиненню ними нових суспільно-небезпечних діянь, а також для охорони їх самих. Вони застосовуються незалежно від бажання хворого, його законних представників чи родичів, змінюються і припиняються лише судом[1].

Застосовуються такі примусові заходи медичного характеру: а) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом; б) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом; в) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом;2

Примусові заходи медичного характеру здійснюються лікувальними закладами органів охорони здоров'я.

Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його залежно від душевного захворювання особи, характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого нею діяння (ст.13 ККУ).

Застосування заходів медичного характеру є правом а не обов'язком суду. Ці заходи можуть застосовуватись лише до осіб, які вчинили передбачені законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Самі ж особи з врахуванням вчинених ними діянь і їх хворобливого стану, є суспільнонебезпечними. Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, до винесення ухвали видужала чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути суспільне небезпечною.[2]

При звільненні від подальшого відбування покарання засудженого, який захворів на хронічну душевну хворобу, суддя вправі застосувати примусові заходи медичного характеру або передати його на піклування органів охорони здоров'я (ч.2 ст. 408 КПКУ). Примусове лікування має проводитися доти, поки хворий не перестане бути небезпечним для оточуючих. Кожен хворий не рідше одного разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні. Примусові заходи медичного характеру підлягають скасуванню у зв'язку з видужанням особи чи зміною її психічного стану настільки, що це виключає її суспільну небезпеку.

34.Чинність у просторі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі базується на двох основних принципах: територіальному і громадянства.

Територіальний принцип чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність сформульований у ст. 6 КК і полягає в тому, що особи, які

вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України.Такими особами є громадяни України, іноземці (крім тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність вирішується дипломатичним шляхом), а також особи без громадянства.Злочин вважається вчиненим на території України у випадках, коли: 1) він розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).Поняття території України визначається нормами державного та міжнародного права. Сфера застосування закону про кримінальну відповідальність поширюється також на окремі об'єкти, які не є територією України.

Принцип громадянства (його ще називають національним) означає, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).Якщо громадянин України або особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні, за вчинений за кордоном злочин зазнали кримінального покарання за межами України, то вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Це положення випливає із ст. 61 Конституції України, в якій сказано, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме порушення.Згідно з ч. 1 ст. 9 КК, у разі вчинення зазначеними особами нового злочину на території України, при його кваліфікації, призначенні за нього покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання суд має врахувати правові наслідки вироку суду іноземної держави.

Крім розглянутих вище принципів дії закону про кримінальну відповідальність у просторі, доктрина виділяє ще два додаткових принципи:універсальний та реальний.

Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності у випадках, передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).

Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, підлягають кримінальній відповідальності за вчинені за її межами особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.