6. Встановлення влади Директорії унр

З першого дня існування гетьманату утворилася опозиція, яка боролася за відновлення ЦР. Вже влітку 1918 р. проти режиму Скоропадського відбулися масові виступи селян та робітників. Українські соціалістичні партії утворили Український національно-державний союз, який згодом перетворився на Український національний союз (УНС). Головою УНС було обрано В.Винниченка. З осені 1918 р. Союз почав підготовку до анти гетьманського повстання.

13 листопада 1918 р. УНС на таємному засіданні утворив Директорію – п'ятиособовий орган, мета якого – повалення гетьманату. До складу Директорії увійшли:

В.Винниченко – соціал-демократ (голова Директорії),

С.Петлюра – соціал-демократ (отаман військ УНР),

Ф.Швець - член Селянської спілки,

П.Андрієвський – соціаліст-самостійник,

А.Макаренко – керівник профспілки залізничників.

Звільнений із в'язниці Петлюра відправився до Білої Церкви, де розташовувався полк Січових стрільців. Туди ж прибули і решта членів Директорії. Петлюра повів свої війська на Київ. Директорія виступила із закликом до повстання проти уряду Скоропадського. За короткий час петлюрівські загони розрослися у повстанську армію. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманських військ, їх підтримали робітники і селяни.

18 листопада 1918 р. в битві під Мотовилівкою січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада 1918 р. Київ оточили повсталі, але війська Директорії увійшли в Київ лише 14 грудня після евакуації німців. Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від'їздом зрікся влади.

2) Внутрішня політика: Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалася про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові:

• Поновлення УНР, але без влади Центральної Ради;

• всі дрібні і трудові селянські господарства залишилися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало- та безземельних селян без викупу;

• відновлювався 8-годинний робочий день;

• право на колективні договори, страйки, права профспілок;

• закон про автокефалію Української православної церкви;

• створено новий уряд - Раду Народних Міністрів.

Директорія називала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Після проведення 19 грудня 1918 р. параду на Софійському майдані на честь перемоги, функції Директорії вичерпалися. Але в складних міжнародних обставинах лідери Директорії вирішили, що організація влади у формі диктатури (Директорія) буде краще, ніж парламентська демократія (Центральна Рада). Тому обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Ніяких інших життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив свою роботу.

Криза Директорії поглиблювалася також внаслідок особистого суперництва лідерів – В.Винниченка та С.Петлюри. На знак протесту проти ведення переговорів з країнами Антанти 10 (за ін. даними 11) лютого 1919 р. Винниченко вийшов із складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зі складу Директорії також вийшли Андрієвський, Швець, Макаренко. Таким чином одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри.

Зберігався і уряд УНР – Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку в державі. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (С.Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. – напередодні формального розпуску Директорії.

Зовнішня політика: Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада – на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну РСФРР, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на Антанту, Але Антанта відмовлялася визнати Директорію і розпочала військову інтервенцію (вторгнення) на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С.Петлюру, натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі проти більшовиків.

Антанта підтримувала наступ військ А.Денікіна, який прагнув відновити "єдину і неділиму Росію". Війська Денікіна почали наступ на Україну з Кубані та Дону навесні 1919 р. за досить короткий час Денікін захопив увесь Донбас, Харків Полтаву, Київ. Таким чином Директорія опинилася в т. з. "трикутнику смерті", а її територія швидко зменшувалася.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що привело до падіння ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази і діяли свавільно. Найбільш відомими отаманами, що діяли в Україні в цей час були Григор`єв, Махно, Зелений (Терпило). Якщо на початку свого правління Директорія мала 100 тисячну армію, то наприкінці січня 1919 р. лише 21 тис.

Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштовувала б основну частину населення. Директорія не враховувала помилок Центральної Ради. Несприятливі зовнішньополітичні обставини також відіграли свою роль у поразці Директорії.