Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
1_MKR Петрарка.docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
80.36 Кб
Скачать

  1. Петрарка. Книга песен (Канцоньере)

Історико-культурний контекст – належить до раннього ренесансу (14століття). В цей час Флоренція була найбільшим культурним центром Італії, у XV ст. тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медічі. Правління одного з них - Лоренцо Медічі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим - зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність.

Світоглядно-естетична позиція – конфлікт релігійного та ренесансного світовідчуття (продовжуючи більш раннб традицію трубадурів, він порівнює коханну з християнською Мадонною та святою). Наголошується на неможливість реалізації фізичного кохання. Водночас у тексті з’являються тілесні прикмети жінки, які мають еротичне забарвлення , отже ідея суто духовного кохання, з одного боку тішить ліричного героя (непорочність прекрасна), а з іншого печалить його , і ця неоднозначність створює ліричну напругу.

Жанрова специфіка – належність до жанру сонету. Сонет – ліричний вірш, що складається з 14-ти рядків п’ятисповбного або шестистовбного ямбу, двох чотиривіршів (катрени) та двох тривіршів (терцети). Перший сонет був написаний Якопо Де Лентіні. Далі сонет розвивали поети «Dolce stil nuovo» та представники школи Тоскани. Преші розвивали культ коханої, що прийшов з поезії трубодурів, а другі оспівували буденне життя людини. Далі сонет розвиває Петрарака. Саме він зробив сонети засобом висловлювання людських душевних страждань.

Поетикальні особливості – зв’язок між коханням до Лаури та природою, під час розкриття якої кохана жінка зображується як невід’ємна часина природи, тоді як остання антропоморфізується, набуваючи рис Лаури.

  1. Дж. Бокаччо «Декамерон»

Історико-культурний контекст – належить до раннього ренесансу (14століття). В цей час Флоренція була найбільшим культурним центром Італії, у XV ст. тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медічі. Правління одного з них - Лоренцо Медічі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим - зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність.

Світоглядно-естетичні позиції автора – Теми новел надзвичайно різноманітні. Однією з провідних є антиклерикальна тема. Священнослужителі висміюються за те, що прикидаються і лицемірять, спекулюють на релігійності віруючих, маскують святенництвом шахрайство і злочини. Ці пороки Боккаччо знаходить у духівництва всіх рангів - від волоцюги-ченця до вищих священиків папського двору.

Жанрова специфіка твору – твір належить до жанру міської новели. Новела — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетнихмотивів і т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.

Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки.

Поетикальні особливості – особливість «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями. Героем розповіді стоє сучасне йому суспільство. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородну. У багатьох новелах засуджується шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження.

  1. Т. Кампанелла «Місто сонця»

Історико-культурний контекст – належить до пізнього періоду Відродження (16 століття).Останній період ренесансної літератури - пізнє Відродження - охоплює 40-ві-90-ті роки XVI ст. Італія в цей час переживала економічну і господарську кризу, яка зрештою призвела її до занепаду. В результаті великих географічних відкриттів кінця XV ст. виникли нові атлантичні шляхи світової торгівлі, й італійські міста втратили свої економічні переваги в середземноморській торгівлі. 

Світоглядно-естетичні позиції автора - Кампанелла роздумував про нерівність і про найкращий державний устрій. Люди нового часу, по суті, залишалися рабами. Рабами своїх королів, своїх роботодавців. Ні про яку рівність в правах мови і не йшло. «Місто Сонця» - ідеальне, з точки зору автора, суспільство, де трудяться всі і немає «дозвільних негідників і нероб». Ця думка була особливо актуальна для пригнобленого народу. Кампанелла прийшов до висновку: існуючий державний лад несправедливий. Щоб люди жили краще, його повинен змінити інший, більш досконалий устрій, де всі люди будуть рівні між собою.

Жанрова специфіка твору – жанр твору – утопія.  Утопія — літературний жанр, наближений до наукової фантастики. Для нього характерне те, що автор має неабияку переконаність в бездоганності проголошеної ним ідеї.

Поетикальні особливості тексту -

  1. «Корабель дурнів»

Сатирична поема написана Себастьяном Брантом, німецьким сатириком ХV століття. Поема була вперше видана у Базелі у 1494 році. Написана німецькою мовою, книга стала «дзеркалом» передреформаційної епохи. Зображуючи дурнів різних прошарків населення та різних професій, які збиралися плисти у царство дурості, Брант уособлює неосвітченість та корисливість князів, пап, монахів, юристів, які забули про вселюдське благо. Повчальні сентенції, народні прислів’я та приказки пронизують увесь твір. Пафос книги – у патріотичному пробуджені розуму і виправленні та зміні суспільних норм у тодішньому німецькому суспільстві. Книга Бранта стала основою для виникнення цілого напрямку у німецькій літературі – «література про дурнів». Поема Бранта – блискуча компіляція матеріалу, розсіяного у незліченних духовних та світських творах з моральною (повчальною) тематикою. Текст відповідає традиційній християнській моралі: дурість – це не помилка, а гріх, віддалення від Бога та його заповідей. Став «дзеркалом» різнопланової і вселюдської дурості. Її новизна полягає у живій, бадьорій авторській інтонації, сповненій оптимізму і гуманістичних ідей покращення навколишнього світу – за Брантом, грішник-дурень, який відмовиться від своєї метушливості, поверне собі можливість вічного спасіння. Автор свідомо використовує прийом імітації фольклорного жанру, ожививши текст багатьма дотепними та гострими розмовними зворотами.

5. Эразм Роттердамский. Похвала Глупости.

Історико-культурний контекст – належить до Високого відродження. Початок XVI ст. був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису.

Світоглядно-естетичні позиції автора – людина подвійна, на половину від Бога, на половину від чорта, значить і вихід в неї в симбіозі дурні та мудрості, що може досягнути лише просвітлена душа, що користується на свій розсуд органами тіла.

6. Рабле. Гаргантюа и Пантагрюэль. Бахтин о романе.

Історично-культурний контекст – належить до Високого відродження. Початок XVI ст. був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису.

Основним об'єктом для сатири Рабле є церква, біле духовенство та чернецтво. Автор «Гаргантюа і Пантагрюеля» в молодості і сам був ченцем, однак чернеча життя припало йому не до душі, і за допомогою свого покровителя Жоффруа д'Етіссака Рабле зміг без неприємних наслідків покинути монастир.

У романі Рабле висміює, з одного боку, численні претензії церкви, а з іншого - неуцтво і лінь ченців (знаючи останній предмет не з чуток). Рабле барвисто показує всі пороки католицького духовенства, які викликали масовий протест під час Реформації - непомірне прагнення до наживи, претензії пап на політичне панування в Європі, святенницьке благочестя, прикриває розбещеність служителів церкви.

7. Плеяда – назва поетичного об’єднання у Франції хvi століття, яка була очолена п. Де Ронсаром.

Першопочаткова назва групи Бригада, назва «Плеяда» вперше виникає у 1553 року. До групи входило сім людей. Більшість групи складали співучні Ронсана, до Плеяди входили: Ж. дю Белле, Ж. П. дю Манс, Ж. де Лаперюз, Ж. А. де Баіф, П. де Тіар та Е. Жодель.

Загальні правила Плеяди заключалися у відмові від усіх традиційних (національних) поетичних форм, у відношенні до поезії як до серйозної наполегливої праці (а не пустому часопроведенні, як це робили поети школи «великих риториків») і у «оспівуванні духовного аристократизму». Цей аристократизм базувався на характерній для епохи Відродження і пов’язанаю із впливом неоплатонізму апологічною концепцією поета. Останній призваний йти до Краси, активно звертаючись до міфологічної образності, неологізмів і лексичним запозиченням, збагачуючи мову синтаксис характерними для грецької та латинської мов мовними зворотами. Замість середньовічних жанрів (крім елегії, епіграми, послання та сатири) пропонувалося звертатися до античних (ода, трагедія, епопея, гімн) та характерним для Італії сонету. 1549 році група видала маніфест «Захист та прославлення французької мови». У 1550-х – 1560-х роках позиція поетів Плеяди дещо змінюється під впливом суспільно-політичної ситуації, дещо змінилася: проявляється тенденція до поглибленої філософії, з однієї сторони, та громадського пафосу, з іншого.

Ронсар залишив багату поетичну спадщину. Оспівував радість життя, кохання (збірки "Любовні вірші", 1552—53; "Продовження любовних віршів", 1555; цикли "Нове продовження любовних віршів", 1556; "Сонети до Єлени", 1578), писав вірші на громадянські, патріотичні, філософські теми (збірки "Оди", 1550 —32; "Гімни", 1555—56). В "Роздумах про бідування цього часу" (1560—62), "Застереженні французькому народу" (1563) засуджував релігійні війни. Автор збірок "Елегії" (1565), мадригалів, епітафій. В останні роки життя працював над епічною поемою "Франсіада" (1572, незакінчено). Трактат Ронсара "Короткий виклад поетичного мистецтва" (1565) відіграв значну роль у формуванні французького класицизму.

Незважаючи на короткий життєвий термін, Юхим багато зробив для французької мови і поезії. Італійські впливи відбилися на поезії дю Белле і той був послідовником італійцяПетрарки. Запозичав у італійців дю Белле і теми для своїх поезій. Цілком розділяючи забобони епохи і залученість до латини, як мови освітчених людей 16 століття, дю Белле тим не менше засудив обов'язкове використання латини і наслідування тільки римським поетам.

А передчасна смерть обірвала розвиток поета, що і сам відійшов від петраркізму і збагатив поезію Франції як новими поетичними жанрами (елегія, епопея, ода), так і французьку мову взагалі.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]