1920—1945 Pp.

Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель.

Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.

86.Українська державна символіка, її джерела

Українська державна символіка, - як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, - відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний їїсимвол, нині відомий під назвою «Тризуб» .  Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря , а з іншого -тризуб.  Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій , що й хрест та шестикутна зірка , тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Життя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви ,на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі ,в гербі французької королеви Анни, на надробку св.Еріка у Швеції та ін. Поряд з офіційною функцією державного і релі-гійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега .Тризуб зоб-ражався як в орнаментах тканин, килимів, карбування , так у рукописних текстах книг, на монетах  і печатках, на ювілірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.

Крім містичного знака тризуба українська державна символіка включає жовто-блакитні барви. У давніх аріїв було три барви (варни): біла - старшина, жреці - правителі, яких звали рахмани (брахмани); червоно - малинова - воїни (шатри , кшаттії); чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї і шудри).  Запорожці, як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, мрім мирного жов-то-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білого прапора,військово-магнатськи формування - червоно-білого, а військовонародні - червоно-чорного. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, товід козацтва, то від селян , а то й від усіх зразу - він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп одному народі .  Можна наводити чимало пикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні, але жоден зцих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга - в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта . Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.  Коли ж нація почала оживати, - відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і ,насамперед , у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто - блакитних тканин, у гербах українських земель. Жовто-блакитна барва була наствльки усвідом-леною як національна українська , що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як державного символа, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву , що до правомірності цього акту.

87. Релігійна ситуація в незалежній Україні.

Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи. Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами. Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.

88. Основні етапи розвитку освіти та науки в Україні.

Бра́тськішко́ли – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р.Найважливішими серед Б.Ш. були Львівська і Київська. Діячі: Лаврентій та Стефан Зизанії, І.Борецький, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, КасіянСакович. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. У 1632 р. внаслідок об’єднання з Лаврською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія 1701).Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року. Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою. До випускників зокрема належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов.

Острозька школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі.В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та педагоги із Краківського та Падуанського університетів.Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О. Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати.

Університети: У 1805 - Харківський університет.У 1834 був відкритий Київський університет.У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Сучас.: чотири рівні акредитації:

1 - технікум, училище. Інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади; 2 - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади; 3, 4(залежно від результатів акредитації) ~ університет, інститут, академія, консерваторія.Додерж органів управління вищою освітою належать:

 • Міністерство освіти і науки України;

 • центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

 • Вища атестаційна комісія України;

 • Державна акредитаційна комісія.

89.Сучасна академічна музика в Україні: Сильвестров, Скорик, Карабиць, Грабовський.

Валентин Васильович Сильвестров— український композитор.З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях.Його твори виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу.

Мирослав Михайлович Скорик— композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, кандидат мистецтвознавства. Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також за кордоном.

Іван Федорович Карабиць— український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Народний артист України.

Леонід Олександрович Грабовський — український композитор.Його доробок включає симфонічну, інструментальну та вокально-інструментальну музику, а також музику для театру та кінематографу.Член Національної Спілки композиторів України, мешкає у США.

90. Театральне мистецтво в сучасній Україні.

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці.

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові тощо.