21. Поняття про звуки мови. Акустичні властивості звука.

Звук - найменша неподiльна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фiзичну природу i виконує в мовi певну функцiю. Серед безлічі природних звуків вирізняються звуки людської мови. Звуки мови можна розглядати: як явище фізичне, що виникає внаслідок коливання повітря й характеризується певними акустичними параметрами (частота коливання, їхня амплітуда, тривалість тощо); як явище фізіологічне, оскільки творення звука зумовлене роботою мовних органів та участю в ній центральної нервової системи людини; як явище лінгвістичне, тому що звуки виконують, і це найголовніше, мовну функцію. У процесі комунікації люди вимовляють і чують велику кількість звуків, але для розуміння й висловлювання думки важливими є лише ті, які розрізняють значення слів та їхні форми. Хоч звуки мовлення набувають індивідуального забарвлення завдяки тембру голосу, його висоті, інтенсивності тощо, проте вони сприймаються носіями певної мови однаково й легко вичленовуються з мовного потоку. Особливості звуків вивчаються акустикою. В акустиці розглядаються властивості хвильових рухів, шо залежать від характеристик джерела коливань, і ті відчуття, що виникають у людини, яка сприймає той чи інший звук. У фізичному аспекті кожному звукові людської мови властиві такі п ’ять ознак: висота, сила, довгота, чистота, тембр. Висота звука залежить від частоти коливань пружного тіла. Висота звука в мові використовується для формування інтонації висловлювання, а також частково наголосу. Сила (інтенсивність) і гучність звука залежать від амплітуди (розмаху) коли­вань голосових зв ’язок. За допомогою сили звука виділяють наголошені скла­ди, домагаються доброї чутності тощо. Довгота залежить від часу звучання. Чистота звука залежить від ритмічності коливань. Якщо коливання ритмічні, рівномірні, виникають чисті гони; якщо коливання неритмічні, чуються шуми. Тембр залежить від додаткових тонів, які накладаються на основний і є основ­ною акустичною ознакою кожного окремого звука мови. Саме тембр несе інформацію про те, як твориться певний звук, що його чує слухач. Тембр несе також інформацію про особливості будови резонаторів кожної окремої людини.

22. Артикуляційна характеристика звуків мови. Мовленнєвий апарат та його будова. Поняття про артикуляцію та артикуляційну базу.

Мовленнєвий апарат, мовленнєві органи — органи людини, які беруть участь у творенні мовних звуків. Робота органів мовлення називається артикуляцією. Органи мовлення складаються з органів дихання і органів, які беруть безпосередню участь у творенні звуків. Мовленнєвий апарат не є окремим органом людського тіла, а являє собою поєднання органів дихальної та травної систем. Умовно виділяють три поверхи мовленнєвого апарату: нижній, середній і верхній. До нижнього належить апарат дихання — легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція — накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь. Середній поверх — гортань. Гортань — це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені голосові зв'язки — дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють положення голосових зв'язок, і щілина, утворена голосовими зв'язками й пірамідальними хрящами (голосова щілина), змінює свою форму. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв'язок. Видих. У цьому положенні голосові зв'язки розслаблені, пірамідальні хрящі розсунуті, повітря вільно проходить гортанну щілину. Шепіт. У цьому положені голосова щілина звужена, міжхрящова залишається доволі широкою, видихуване повітря створює слабкий шум. Голос. Пірамідальні хрящі зближені і міжхрящова щілина закрита. Міжв'язочна щілина дуже вузька, голосові зв'язки напружені і коливаються ритмічно під тиском повітряного струменя. У цьому положенні виникає тон. Верхній поверх — надставна порожнина, до якої належать порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та шуми, тобто конкретні звуки. Ротову й носову порожнину розділяють тверде та м'яке піднебіння. Артикуляція — робота органів мови, спрямована на продукування звуків. В артикуляції розрізняють три фази — екскурсію, кульмінацію і рекурсію. Екскурсія (приступ) — початковий рух органів мовлення, підготовка їх до вимови звука. Кульмінація (витримка) — положення органів мовлення в момент вимовляння звуків. Рекурсія (відступ) — повернення органів мовлення у вихідне положення. Артикуляція здійснюється мовними зонами кори й підкіркових утворень головного мозку. За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні. Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння та язичок. Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа. Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті. Так, представникам неслов'янських мов важко оволодіти вимовою м'яких приголосних (в російському мовленні іноземців часто можна почути нужно приходит, трудно писат тощо), а українців виникають певні труднощі у вимові англійських інтердентальних [3], [9],французького увулярного [г] тощо.