МПУМ 12- 18

12. Формування уявлень про мову і мовлення Відповідно до вимог програми учнів початкових класів мають формуватися деякі уявлення про мову і мовлення: 1) мова є найважливішим засобом спілку­вання між людьми; 2) найважливішими одиницями мови є звуки, слова, сполучення слів, речення, текст; кожна з них має своє призначення: із звуків утворюються слова, із слів — словосполучення і речення, із речень — зв'язні висловлювання; 3) мова пов'язана з мисленням (за допомо­гою речень висловлюються думки); 4) українська мова — мова українського народу; 5) українська мова близько споріднена з російською і білоруською мовами; 6) знання з мови застосовуються у практичному мовленні; щоб оволо­діти мовленням, потрібно знати слова і вміти поєднувати їх; 7) є дві форми мовлення — усна й писемна; 8) усне мовлення має допоміжні засоби увиразнення: інтонацію, міміку, жести; своєрідними допоміжними засобами спіл­кування є зорові умовні знаки і звукові сигнали. Наведені відомості учні мають не заучувати, а засвою­вати у процесі навчання. У результаті повинно виробитись свідоме ставлення до власних усних і писемних висловлю­вань, прагнення уникати помилок, дотримання етики мовлення – невід’ємної частини культури спілкування. Робота над досягненням цієї мети починається на спеціально відведених уроках і продовжується при вивченні всіх тем і розділів програми, на заняттях з розвитку зв'язного мов­лення. Вже в 2 класі учні дізнаються про суспільну природу мови — її створили люди для потреб спілкування в умовах спільної праці. За допомогою мови люди виражають свої думки. Тому мова тісно пов'язана із мисленням. У ході роботи доцільно підкреслити, що слів у мові дуже багато (при цьому показати словники), що слов­никовий запас мови весь час поповнюється. На основі таких даних у дітей формуватиметься уявлення про розвиток мови у тісному зв'язку з розвитком суспіль­ства. У початкових класах дітям прищеплюється любов до рідного слова, до мови батьків, до рідного краю, Батьків­щини. Діти мають усвідомити, що українська мова є мовою українського народу, що обов'язком кожного українця є знання й збагачення її. Показуючи, як люди користуються мовою, слід ціле­спрямовано вводити термін «мовлення», розуміючи його як процес спілкування за допомогою мови, здійснюваний мовцем. Під час оволодіння грамотою учні дізнаються, що є дві форми мовлення — усна й писемна. У 2—3 класах засвоюють найважливіші ознаки усного і писемного мов­лення. Вчитель роз'яснює, що усна форма мовлення призна­чена для безпосереднього спілкування того, Хто говорить, з тим, хто слухає. При усному спілкуванні можна використати інтонацію, міміку, жести, повторити нечітко вимовлене слово, перебудувати фразу, уточнити іншими словами, якщо цього потребує спів­розмовник. Отже, усна форма мовлення більш динамічна, легше піддається виправленню і доповненню. Однак думка формується безпосередньо у процесі мовлення, співбесідник не має багато часу на обдумування кожного слова, кожного речення. Тому в усному мовленні нерідко трапляються не­точно вжиті слова, незавершені речення, небажані паузні. Учитель повинен постійно стежити за тим, щоб учень відповідаючи або звертаючись, не обривав речення, а за­вершував їх, доводив до логічного і граматичного завершен­ня, не повторював одних і тих самих (або зайвих) слів, не підмінював їх надмірним жестикулюванням. Цього діти мають навчатися постійно: в діалогічному мовленні, при читанні текстів вправ, переказах прочитаного тощо як на уроках, так і під час проведення позакласних заходів, у позаурочний час. Якщо усним мовленням діти практично оволодівають ще у дошкільний період, то писемне мовлення формується тільки в результаті навчання. Вимоги, які ставляться до писемного мовлення, діти усвідомлюють поступово. Вже у 2—3 класах учні засвоюють, що писемна форма мовлення на відміну від усної не має допоміжних засобів увиразнен­ня. Усі відтінки змісту необхідно передавати словами. Тому вона складніша. Однак має й свої переваги: перш ніж що-небудь написати, можна подумати, вибрати найточніший, найкращий варіант, який буде цілком зрозумілим читачеві. Отже, писати треба завжди охайно, каліграфічне, грамотно, щоб легко було сприймати зміст написаного.

13. Методика формування уявлень про текст У початкових класах предметом спостережень і лін­гвістичного аналізу є невеликі зв'язні тексти або їх час­тини, що становлять закінчене висловлювання і можуть бути зразком для учнівського мовлення.

У процесі практичних спостережень та аналізу текстів в учнів поступово мають сформуватися такі уявлення: текст — це зв'язне висловлювання; він має певну будо­ву, тобто складається із зачину, головної частини і кін­цівки; у тексті виражається певний зміст, що є його те­мою; текст можна назвати (дати йому заголовок); зв'язна висловлювання створюється з певною метою (тобто має комунікативне призначення): повідомити, розповісти про щось, заперечити або ствердити, описати предмет, подію чи явище, подати пораду чи визначити порядок дій, висло­вити міркування тощо; текст може складатися з одного або кількох абзаців, пов'язаних між собою за змістом; у тексті є важливі для вираження основної думки слова, визначення яких полегшує розуміння висловленого, і їх треба вимовляти з більшою силою голосу (тобто виділяти логічним наголосом). При виконанні різноманітних усних і письмових вправ учні набувають практичних умінь і навичок; вони вчаться відрізняти текст від групи речень, не пов'язаних між со­бою за змістом; встановлювати логічний зв'язок між части­нами висловлювання; визначати тему тексту і добирати до нього заголовок; ділити текст на логічно завершені частини-абзаци; складати план тексту і відтворювати текст за планом; знаходити у тексті його композиційні елементи — зачин, основну частину, кінцівку; визначати (по можли­вості) логічно наголошувані слова; відрізняти за стилістич­ними особливостями текст художній від ділового й розмов­ного (без вживання термінів); оформляти деякі зразки текстів ділового мовлення: лист, запрошення, оголошення, привітання, інструкцію (до гри, нескладного трудового про­цесу); самостійно (усно і письмово) складати тексти від­повідно до ситуації спілкування. Усі ці знання, уміння і навички формуються протягом чотирьох років навчання як на спеціально відведених уро­ках опрацювання теми «Текст» і уроках розвитку зв'язного мовлення, так і при роботі із зв'язним висловлюван­ням під час опрацювання інших тем програми на уроках мови і читання. Формування уявлень про текст — не самоціль. Во­ни — основа для розвитку зв'язного мовлення школярів.

3 самим терміном «текст» учні стикаються вже в бук­варний період, коли вчаться читати і переказувати тексти букваря Діти практично засвоюють, що є окремі речення і є текст, тобто зв'язна розповідь, яка складається з кіль­кох речень. Лінгвістичні уявлення про текст як зв'язне вислов­лювання формуються в учнів починаючи з 2 класу. На основі зіставлення мовного матеріалу учні насамперед засвоюють, що текст утворюється з речень, пов'язаних між собою за змістом. До тексту можна дібрати заго­ловок. Починаючи з 2 класу, учні вчаться в процесі аналізу визначати тему висловлювання (про що говориться в тексті?), з'ясовувати, яка його мета: про щось повідомити чи розказати, описати предмет чи висловити думку про щось. Від теми, мети, характеру викладу залежить кон­струювання різних типів мовлення — розповідь, опис, міркування. Найчастіше для аналізу пропонуються розповідні тек­сти з елементами опису чи роздуму. Для закріплення пропонуються різноманітні вправи: розставити дані ре­чення в логічній послідовності; скласти 2—3 речення, по­в'язані між собою за змістом; скласти зв'язну розповідь про подію з власного життя (побачене, почуте, про зустріч) і т. п. Не менш важливим є уміння членувати текст на смис­лові частини — абзаци. Виробляється воно у процесі виконання різних вправ: 1) поділ нерозчленованого су­цільного тексту на частини відповідно до його змісту; 2) визначення підтеми кожної частини; 3) складання пла­ну тексту; 4) відтворення деформованого тексту з пере­ставленими абзацами; 5) відтворення змісту пропущеного в тексті абзаца (учні повинні помітити, що порушено ло­гічний зв'язок між абзацами, що у змісті чогось не ви­стачає).  Під час читання зв'язних текстів, виконання письмо­вих вправ слід постійно привертати увагу учнів до того, як і чому розчленовано текст на абзаци, як їх виділяти на письмі. Така робота формуватиме уміння відтворюва­ти прочитане або почуте за поданим або самостійно складе­ним планом, кожен пункт плану оформляти окремим абза­цом, будувати власні зв'язні висловлювання з дотриманням послідовності викладу, у письмових роботах частини, що відповідають пунктам плану, виділяти в окремі абзаци. Працюючи над текстом, учні мають засвоїти, що в ньому буває зачин, основна частина і кінцівка. Зачин — це початок тексту, у якому найчастіше стисло визначає­ться, про що буде йти мова, тема розповіді. Основна час­тина — це найбільш поширена частина тексту, у якій розкривається весь зміст розповіді. Кінцівка — своєрід­ний висновок з усього сказаного.

14. Методи навчання граматики Евристичний, частково-проблемний та проблемний методи, пояснювально-ілюстративний й репродуктивний. При вивченні гра­матики можливе різне співвідношення методів навчання, а також різні прийоми реалізації їх. Найпоширеніші прийоми, які використовує вчитель на уроках граматики, такі: а) повідомлення (розповідь) учителя, б) бесіда, в) спостереження за мовним матеріалом, г) граматичний розбір, д) робота з підручником. ^ Евристичний метод Суть цього методу полягає в організації на уроках граматики по­шукової діяльності учнів. Головним прийомом роботи є евристична бесіда.

Пошукова діяльність учнів на уроці здійснюється за кількома етапами. На першому етапі відбувається ак­туалізація опорних знань школярів, тобто повторення того матеріалу, який є опорним для усвідомлення нових знань. На другому етапі учням пропонується пізнавальна за­дача, вони усвідомлюють необхідність її вирішення. На третьому етапі вчитель у ході евристичної бесіди спрямовує дітей на аналіз мовних фактів і формування власних висновків.

^ Проблемний метод Цей метод також спрямований на активізацію пошукової діяльності школярів. Учні самі «відкривають» і самі знаходять невідомі їм раніше знання і докази. Головними прийомами є спостереження за мовним матеріалом, яке викликає проблемну ситуацію, та евристична бесіда, яка допомагає вийти з ситуації інтелектуального утруднення. Поштовхом до пошуків шляхів виходу з проблемної ситуації є суперечливість між відомим і невідомим. Шляхи створення проблемної ситуації на уроках гра­матики в початкових класах різноманітні:

• створення ситуації вибору (виписати однокореневі слова з такого ряду слів: сільський, село, сіль, посолити);

• класифікація слів за певною граматичною ознакою (Слова читати і читання називають дією. За якими озна­ками слово читання віднесене до іменників?);

• виконання певного практичного завдання (Скласти речення з таких слів: стоїть, пам'ятник, парку, бійцям; Батьківщину, вони, боролися; приходить, школярі, пам'ят­ника, часто. Що викликає труднощі? Яких слів не виста­чає? Для чого вони потрібні?);

• спеціально організоване порівняння явищ і фактів (Порівняти речення ^ Лісова галявина була вкрита рожевими, білими, жовтими квітамиі Галявина була вкрита квіта­ми.)

^ Частково-проблемний метод Суть цього методу полягає в тому, що учні оволодівають лише окремими елементами пошукової діяльності. Наприклад, учитель пояснює матеріал, а ді­ти самостійно чи в ході евристичної бесіди роблять ви­сновки або класовод пропонує завдання, яке не містить суперечливості, проте його виконання викликає у школярів труднощі. В основі цього методу лежать такі прийоми, як евристич­на бесіда, робота з підручником, граматичний розбір. ^ Пояснювально-ілюстративний і репродуктивний методи У зміст передбаченого шкільною програмою граматичного матеріалу входить і такий, що підлягає засвоєнню внаслідок запам’ятовування (назви відмінків іменника, поділ іменника на відміни, дієслів на дієвідміни тощо). Під час вивчення такого матеріалу вчитель користу­ється пояснювально-ілюстративним методом. Суть його по­лягає в тому, що вчитель різними прийомами (повідомлен­ням, демонстрацією схем, таблиць, кодокарт) організовує сприймання учнями потрібної їм інформації, яку вони фік­сують у пам'яті.

Для того щоб одержані учнями на уроках граматики знання перетворилися на уміння і навички, вони повин­ні бути багато разів повторені, репродуковані. Форму­вання умінь і навичок вимагає застосування репродук­тивного методу. Суть його полягає в тому, що вчитель добирає чи конструює завдання, під час виконання яких діти відпрацьовують способи застосування знань. У таких завданнях, як правило, точно вказується по­рядок дій, які повинні здійснити учні, при цьому перед­бачається їх дія за поданим у завданні зразком (Змініть іменники за зразком. В іменниках у множині позначте закінчення: число — числа, крило — ..., озеро —... і под.). Виконання таких завдань передбачає автоматизацію нави­чок визначення закінчень. Репродуктивним методом учитель користується тоді, коли досягнути навчальної мети іншими методами не­можливо. Тому його використовують під час закріплення знань, засвоєння способів оперування ними. У початкових класах під час вивчення граматики ко­жен із розглянутих методів (евристичний, проблемний, частково-проблемний, пояснювально-ілюстративний, репродуктивний) використовується не ізольовано один від одного, а у взаємозв'язку.

15. Методика формування граматичних понять У молодшому шкільному віці формується початкова система граматичних понять. Здійснюється це не одразу. Одні граматичні поняття засвоюються учнями за кілька уроків (наприклад, поняття про корінь, суфікс чи пре­фікс). Інші (іменник, прикметник, дієслово) формуються протягом усіх чотирьох років навчання дітей у школі.

У початкових класах учні вивчають морфемну будову слова, частини мови, речення. У зв'язку з цим засвоюють поняття «корінь», «суфікс», «префікс», «за­кінчення», «іменник», «прикметник», «займенник», «діє­слово», «прийменник», «підмет», «присудок» тощо. Процес формування граматичних понять умовно мож­на поділити на чотири етапи. Перший етап формування граматичних понять поля­гає в аналізі мовного матеріалу з метою виділення істот­них ознак поняття. Зокрема, для формування поняття «частини мови» слід розвивати у дітей уміння абстрагувати­ся від конкретного лексичного значення слів і об'єднувати їх за спільними граматичними ознаками, тобто здатністю відповідати на однакові питання (щ о? або що робить? щ о? або яки й?). З цією метою учитель ще в період навчан­ня грамоти знайомить дітей з тим, що слово може називати предмет, ознаку чи дію і відповідати на певне питання: хто? що? яки й? як а? як е? що робить? Ці по­казники і виступають на даному етапі як істотні ознаки поняття «частини мови». Другий етап формування граматичних понять полягає в узагальненні істотних ознак, встановленні зв'язків між ними та у введенні терміна. Після того як учні навчилися, наприклад, ставити пи­тання до окремих частин мови і визначати групи слів як такі, що є узагальненими назвами предметів чи дій, тобто виділяти істотні ознаки кожної частини мови, вводяться спеціальні терміни — «іменник», «прикметник», «дієслово». Однак слід мати на увазі, що оволодіння поняттям на цьому етапі полягає не тільки в заучуванні слова-терміна. Своєчасне ознайомлення учнів з тер­міном веде до швидкого виділення, уточнення і міцного засвоєння поняття, але вводити-термін потрібно тільки після того, як учні усвідомлять його значення на конкрет­ному матеріалі. Третій етап формування граматичних понять полягає в уточненні суті ознак поняття і зв'язків між ними. На­приклад, учні усвідомили важливу ознаку поняття «час­тини мови»: щоб визначити, до якої частини мови нале­жить слово, потрібно знати не тільки його лексичне зна­чення, а й на яке питання слово відповідає. Водночас із цим учні засвоюють і окремі граматичні ознаки частин мови: рід і число іменників та прикметників, час дієслів; опановують інші істотні ознаки частин мови — здатність іменників і прикметників змінюватися за відмінками і числами, а дієслів — за особами і числами, наявність ро­дових форм у цих частин мови. Четвертий етап формування граматичних понять по­лягає в конкретизації вивченого поняття завдяки вико­нанню вправ, які вимагають практичного застосування одержаних знань.

16. Методика опрацювання елементів синтаксису в початкових класах

Початкові уявлення про речення та його будову учні одержують у період навчання грамоти. Вони засвоюють смислові та формальні ознаки речення: служить для висловлення думки; вимовляється з розповідною, питальною чи окличною інтонацією; складається із слів, пов'язаних за смислом і граматично; у реченні про когось або про щось розповідається, запитується, стверджується або заперечується; на початку речення пишеться велика буква, в кінці — ставиться крапка (знак питання або знак оклику). Усі ознаки речення, як і самий термін, діти мають засвоїти практично, в ході виконання різноманітних тренувальних вправ.

Учитель постійно повинен дбати про урізноманітнення вправ, добирати для аналізу різні варіанти речень. Найкраще добирати невеличкі зв'язні тексти, у яких е речення, різні за кількістю слів (від одного до п'яти-шести слів), за метою висловлювання. Учні матимуть можливість зіставляти їх будову, інтонування.

Щоб учні усвідомили будову речення, вони повинні зрозуміти, що речення складається із слів. Однак не всі слова, які входять до складу речення, рівнозначні. Є повнозначні й неповнозначні, і роль їх різна. Для вироблення правильних умінь уже в період навчання грамоти необхідно вчити учнів виразно вимовляти кожне слово (повнозначне і неповнозначне) під час уповільненого читання. При цьому слід графічно позначати на дошці склад речення: повнозначні слова — довгого лінією, неповнозначні (так звані маленькі слова) — короткою.

Вся ця робота відбуватиметься в такій послідовності:

1) уповільнене читання речення з чіткою вимовою неповнозначних (службових) слів (при нормальному темпі читання прийменник ніби зливається з наступним повнозначним словом);

2) графічне зображення кількості слів у реченні;

3) повторне читання речення у нормальному темпі;

4) порівняння вимови і написання.

Щоб виробити стійкі навички вживання слів у реченні, необхідно систематично вчити учнів самостійно будувати речення (за схемами, на основі малюнків, з поданих слів, за названою темою тощо).

У період навчання грамоти діти поступово привчаються ставити до слів (членів речення) питання і відповідати на них.

17.Методика опрацювання елементів лексики Робота над вивченням лексики в школі спрямована на збагачення активного словника учнів, розви­ток зв'язного мовлення, вироблення навичок свідомого оволодіння новими словами, уточнення значення і сфери вживання відомих слів. У початкових класах лексика як самостійний розділ науки про мову не вивчається. Учні засвоюють лише деякі лексичні відомості, зокрема практично ознайомлюються з прямим і переносним значенням слова, багатозначністю, синонімією й антонімією. Із словом як одиницею мовлення учні мають справу з перших днів їх навчання в школі. Ще в період навчання грамоти вчитель пояснює першокласникам значення окре­мих слів. Саме тут учнів привчають стежити за своїм мовленням, правиль­но вживати слова. У 2 класі школярі спостерігають за вживанням образних слів і висловів у тексті, зіставляють слова, близькі за зна­ченням. У 3 класі продовжується спостереження за значенням слів, прямим і переносним, випадками багатозначності й омонімії. Учні мають змогу ознайомитися з синонімами, ан­тонімами, з окремими фразеологізмами. У 4 класі знання учнів про слово розширюються вна­слідок практичного використання різних лексем в усному і писемному мовленні та спостереження за їх уживанням у художніх текстах.

У роботі над уточненням і розширенням словника уч­нів можна визначити такі основні напрямки: I. Лексичний аналіз мови художнього твору, який вив­чається на уроці: виявлення незнайомих слів і висловів, уточнення відтінків значень окремих слів і висловів, ви­явлення слів, ужитих у переносному значенні, добір сино­німів, з'ясування їх смислових відтінків, добір антонімів, аналіз зображувальних засобів мови художнього тексту. II. З'ясування значення слів шляхом використання різних способів: показ предмета чи дії, позначених новим для дитини словом, демонстрація малюнка, ілюстрації, слай­дів із зображенням предметів, назви яких є новими для ди­тини, добір синонімів, антонімів, введення нового слова у контекст тощо. III. Виконання завдань на добір слів з певним значенням; дібрати потрібні за смислом речення. Іменники з пода­ного синонімічного ряду; дібрати прикметники для опису предметів, для характеристики людини, опису її зовніш­ності, настрою, свого ставлення до події, до товариша і под. IV. Введення поданих слів у речення чи тексти: скла­дання речень за опорними словами, заміна слів у реченнях відповідними синонімами чи антонімами тощо.

Учні часто плутають пряме і переносне значення слова і тому роблять помилки, вживаючи слова з переносним значенням. Завдання класовода — навчити школярів: — розрізняти пряме і переносне значення слів; — уживати слова з переносним значенням у мовленні. З терміном «пряме і переносне значення слова» учні познайомляться в 3 класі.

У 1—2 класах вони спостеріга­ють за вживанням у текстах слів з переносним значенням. З метою формування навичок самостійного вживання дітьми слів із переносним значенням слід пропонувати впра­ви на заміну прямого значення слів синонімічними слова­ми або виразами, що мають переносне значення. Робота над вивченням багатозначності слів передбачає: а) усвідомлення учнями того, що слово може мати не одне, а кілька значень; б) точність уживання багатозначних слів у мовленні. Розпочинаючи опрацювання матеріалу про багатознач­ні слова, вчитель пропонує дітям для аналізу речення із багатозначними словами. Діти з'ясовують, про які предмети, названі однаковими словами, йде мова. Наступна робота над багатозначністю слів передбачає самостійне з'ясування учнями значення слів, ужитих в ок­ремих словосполученнях і реченнях. Наприклад, учитель пропонує пояснити значення слова іде в таких реченнях: Людина іде (пересувається). Літак іде на посадку(летить). Урок іде (триває). Дощ іде (ллє) і под. З метою розширення словника дітей вчитель передба­чає і вправи творчого характеру, як-от: скласти речення, у яких слово носик було б ужите в різних значеннях; опи­сати предмети, назвою яких є багатозначне слово (земля, клас, голова та ін.). Усвідомлення природи багатозначних слів готує уч­нів до засвоєння явища омонімії. Із словами-омонімами уч­ні практично знайомляться ще в період навчання грамоти (ключ, лист та ін.). У наступних класах учні продовжують спостерігати за новими для них словами-омонімами (без термінів). Робота над вивченням омонімів має на меті: — усвідомлення учнями того, що окремі слова, які од­наково звучать, мають різне значення; — точне вживання однозвучних слів у мовленні. Ознайомлення учнів із словами, які однаково звучать, але мають різне значення, починається в період навчання грамоти. Вчитель може використати малюнки букваря, на яких зображені, наприклад, коса (дівоча і знаряддя праці), котики (на вербі і кошенята) чи лист (дерева і поштовий). Називаючи зображені предмети одним і тим же словом, ді­ти переконуються в тому, що різні предмети можуть мати однакову назву. У 2—4 класах учні не раз мають змогу зустрітися з омо­німами. Щоб розширити уявлення школярів про явище омонімії, вчитель може запропонувати їм скласти словоспо­лучення чи речення за малюнками із зображенням різних предметів, назви яких однозвучні (ключ - предмет, яким відмикають двері, джерело, музичний і под.), скласти сло­восполучення і речення із певними словами, показавши при цьому, що значення слів різне (нота, пара, літній і под.), а також розповісти, які б малюнки намалювали діти до слів лисичка, коса, кран. 

^ Робота над синонімами У процесі роботи над синонімами вчитель має сформу­вати у дітей уміння: розрізняти в мовленні близькі за значенням слова; добирати синоніми; замінювати в тексті те чи інше слово відповідним си­нонімом; самостійно вживати в готовому тексті дібране за сми­слом синонімічне слово; самостійно вибирати із свого лексичного запасу най­більш влучний для висловлення власної думки синонім.

Робота над синонімами повинна проводитися систематич­но і планомірно. У процесі цієї роботи вчитель добирає різні типи вправ: 1. Вправи на вибір слів, близьких за значенням. Щоб навчити учнів розрізняти слова, близькі за значенням, до­цільно давати завдання на спостереження і виділення з не­великих за змістом текстів чи окремих речень слів-синонімів.

2. Вправи на групування слів, близьких за значенням. Наприклад, учні повинні погрупувати синоніми з поданого ряду слів: Батьківщина, праця, сміливий, труд, відважний, робота, хоробрий, Вітчизна. 3. Вправи на розташування синонімів за ступенем ін­тенсивності ознаки. Увазі учнів пропонуються слова: ог­рядний, посміхатися, повний, реготатися, товстий, сміятися. Треба спочатку погрупувати слова-синоніми, а потім записати синоніми кожного ряду за ступенем інтенсив­ності ознак (повний, огрядний, товстий) чи дії (посміхатися, сміятися, реготатися). 4. Вправи на заміну синонімів у реченні чи тексті.

 Вивчення антонімів Мета — зба­гатити словниковий запас учнів, виробити в них уміння яскраво і образно висловлювати свої думки. У роботі з антонімами використовуються такі види вправ: виділення з речення чи тексту слів з протилежним значенням (антонімів) і групування антонімів парами; добір антонімів до поданих слів; заміна в тексті виділених слів антонімами; дописування речень словами, які мають антоніміч­ний смисл; складання речень з антонімами. Ознайомлення дітей зі словами протилежного значення починається з організації спостереження за вжитими в ре­ченні антонімами. Вчитель пропонує знайти слова з про­тилежним значенням. 

Вправи на спостереження за вживанням антонімів мо­жуть виконуватися учнями під час вивчення граматичного матеріалу, зокрема іменника, прикметника, дієслова, при­слівника. сміятися й реготати.

18. Методика вивченням морфемної будови слова Вивчення теми «Будова слова» має важливе значення в лінгвістичному розвитку учнів. Ознайомлення молодших школярів із мор­фемною будовою слова розкриває широкі можливості для систематичного розширення і уточнення словника дітей, оволодіння одним із способів розкриття лексичного зна­чення слова. Під час вивчення цієї теми учні знайомлять­ся із словотворчими засобами. Крім того, оволодіння умінням здійснювати морфемний аналіз слова закладає основи для формування повноцінних навичок правильного письма, адже вивчення цієї теми по­в'язане із засвоєнням найважливіших чергувань української мови: [о,е] з [і], [г, к, х] із [ж, ч, ш] та [з', ц', с'], пра­вопису слів з ненаголошеними голосними й сумнівними при­голосними (нігті, легкий, молотьба], а також префіксів, уживання апострофа після префіксів тощо. Завдання вивчення морфемної будови слова в початко­вих класах полягає у формуванні в учнів понять: основа, закінчення, корінь, суфікс, префікс, усвідомленні їх ролі, а також у практичному оволодінні морфологічним способом словотвору (без називання термінів), у збагаченні і розши­ренні словника учнів.