Розділ I. Михайло Коцюбинський як прозаїк

1.1. Трактування творчості Михайла Коцюбинського з різних критичних поглядів (Переробила. Так можна буде назвати?)так краще.

Михайло Коцюбинський – великий письменник – гуманіст, виразник дум і прагнень народних – посідає одне з чільних місць в історії української літератури. Його творчість, що припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст., яскраво відбиває не тільки глибинні соціальні зрушення в тогочасному суспільстві, а й активні пошуки, якими був позначений літературний процес на рубежі двох століть.

Провідне місце М. Коцюбинського в каноні новочасної української літератури безсумнівне. Ще за життя він був визнаний видатним представником національної культури, котрий використав на ґрунті рідної словесності ознаки модерного письма. Поетикальні новації, впроваджені в його художніх текстах, виявилися досить перспективними, оскільки до них неодноразово апелювали інші українські автори. Передусім ця спадкоємність була продуктивною для літераторів перших десятиліть XXст., котрі уважно вивчали й нерідко наслідували його індивідуальний стиль.

Коцюбинському доводилося творчо реалізуватися переважно в умовах дискримінації українського слова, через що він був більше відомий галичанам, аніж у Наддніпрянській Україні. Ця разюча невідповідність почала втрачати актуальність лише після скасування обмежень української мови 1905 р., поступаючись іншій, коли сучасники більше знали твори Коцюбинського за російськими перекладами, ніж за оригіналами. Однак, саме популярність перекладів (російською, іншими європейськими мовами) сприяла визнанню М. Коцюбинського як одного з найавторитетніших літераторів. Вдома його твори певний час ставали предметом критики, на що нарікав він сам, зацікавлення іншомовних поціновувачів виявилося істотним для становлення його авторитету в рідному письменстві.

Творчо засвоївши традиції і досвід своїх славних попередників, передусім М. Вовчка, Т. Шевченка, Т. Мирного і Нечуя-Левицького, Коцюбинський орієнтувався і на взірці світового письменства, зокрема європейського, був чутливим до тих новітніх віянь, що панували тоді в літературі. Він був справді природженим художником, «який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку», – немовби про себе писав Коцюбинський в уривку «Павутиння» [Масальський 1965].

У посмертних критичних інтерпретаціях М. Коцюбинського однозначно визнали класиком української літератури. Високі естетичні якості його зрілих творів були передумовою того, що постать М. Коцюбинського, як і І. Франка, стала основою канону класичної української літератури. Мало значення і те, що його життєвий шлях зупинився в часі до жовтневих подій 1917 р. Цей канон творився вже у 20-ті роки, коли творчість великих оцінювалась водночас і як класична спадщина і як перейдений етап у культурному розвитку, котрий слід критично осмислювати. Це викликало ефект сповільненої, цензурно окроєної та заангажованої репресії М. Коцюбинського. До сьогодні змінилося принаймі кілька поколінь його інтерпретаторів; відповідно змінювалися й рецептивні парадигми. Проте, попри спрощення й спекуляції інтерпретацій зокрема вульгарно-соціологічних, які тривалий час домінували в Україні, загалом висока цінність творчості М. Коцюбинського і його видатне місце в національному каноні визнавалися безоглядно.

Творча спадщина майстра, репрезентуючи найродючіші пласти української класики, нерідко була предметом дискусії критиків. Поцінований включенням до канону, а тим самим поставлений у центр критичної уваги, Коцюбинський викликав суперечки переважно щодо ідеологічних, рідше – естетичних аспектів творчості. Заангажована соціологічна критика 20-80-х років XX ст. прагнула за узвичаєними тоді схемами «присвоїти» письменника, втрактувавши дух його художньої прози на догоду панівним ідеологічним доктринам. У цьому плані значної шкоди завдала комуністична кон'юнктура, яка зробила з М. Коцюбинського співця Революції 1905 р., прибічника традиційного реалізму та занятого опонента «Молодої музи», декадансу й модернізму взагалі. Свідоме зміщення, спотворення акцентів формували спрощений та стривіалізований його образ у сприйнятті кількох українських поколінь. Світогляд М. Коцюбинського зводили до революційного демократизму, що сприймалося як метонімія наближення до більшовицької ідеології. Теми та мотиви його творів укладали в рамки актуальних соціально-політичних проблем свого часу. А художню манеру прагнули узгодити з реалізмоцентричною концепцією історії літератури, чинною в радянській літературознавчій моделі. На цьому полі – найбільше втрат і недоречностей, адже естетичні якості прози Коцюбинського тривалий час або не бралися до уваги, або свідомо маргінізувалися прибічниками соціологічного методу в літературознавчій науці. Ця дослідницька робота частково перейшла і в праці останнього часу, в яких автора «Тіней забутих предків» сприймають поза процесом радикального оновлення національної культури на межі XIX та XX ст. чи, більше того, трактують його як антимодерніста.

Уже за життя Коцюбинського творчість його оцінювали як вартісне й унікальне явище. Похвальні й проникливі оцінки І. Франка, Панаса Мирного, С. Єфремова, М. Євшана, С. Черкасенка, Людмили Старицької-Черняхівської тощо формували основу майбутнього канону. Дуже суттєвими виявилися опінії російської критики (Максим Горький, Олександр Амфітеатров та ін.), що суттєво відрізнялися від українських та давали відчуття іншої критерійної перспективи. Подібне значення мали відгуки на сторінках німецькомовної, польської, чеської, шведської преси, в яких відзначалися своєрідність таланту українського прозаїка та його органічна присутність у загальному процесі пошуку модерних форм художньої словесності. У результаті до 1913 р. у критиці склалося розуміння таланту М. Коцюбинського як явища феноменального, котре слід оцінювати в широкому європейському контексті. Пізніші хвилі вітчизняної рецепції, що зазнали ідеологічного тиску, обмежили цей горизонт та локалізували його головно до російського контексту. Проте твори письменника, перекладені та видані протягом XX ст. багатьма мовами, свідчать самі за себе й дають ґрунт для серйозних компаративних студій.

Отже, Михайло Коцюбинський стояв у колі як літературних так і політичних подій. На його творчість, стиль, манеру народного викладу матеріалу, звертали увагу багато дослідників літературного слова. Хоч влада і намагалася спрямувати його творчість у більш політичне русло, але письменника цікавило життя простих людей, тих, які цінували традиції, звичаї свого народу, зберігаючи духовну єдність. Знаний Коцюбинський і в європейському оточенні. Його твори хоч і не завжди цінувалися, але визивали критику, дискусії. Це свідчило про те, що все ж таки праці Коцюбинського мають неабиякий  ґрунт для розвитку літератури, особливо в етнографічному плані. Тому письменникові належить чільне місце серед майстрів народного слова XXстоліття. (Краще прибрати цей висновок, якщо ми робимо лише висновки до розділів, а не до підрозділів?) Можна і лишити. Він не заважає.

Нові підрозділи не переносять на нову сторінку. Можна продовжувати тут, особливо якщо попередній підрозділ маленький (це його візуально збільшить)