аня / самостійні_педагогика

Першоджерела

Завдання

Кількість балів

Г. С. Сковорода «Вдячний Єродій»

«Имя это еродий есть эллинское, значит боголюбный, иначе зовется пеларгос и ерогас, по-римски - кикония, по-польски - боцян, по-малороссийски - гайстер.В ней разглагольствует обезьяна с птенцом еродиевым о воспитании.Обезьяна, по древней своей фамилии именуемая Пишек.Она в африканских горах на рясном и превознесенном дереве с двумя своими детьми неделями сидела. В то же время пролетал мимо молодой Еродий.»

«Пишек. Где вы обучались в отроческие лета?

Еродий. Нигде. Меня и брата обучал отец, а мать - сестру.

Пишек. О мой Бог! Везде цветут славные училища, в которых всеязычные обучают попугаи. Дня чего он вас не отдавал? Он не убог. Как быть без воспитания?

Еродий, Для того же самого нас воспитывали родители.

Пишек. Да его ли дело учить и воспитывать? Разве мало у нас учителей?

Еродий. Он сам великий к сему охотник, а мать ему во всем последует. Он славословит, что две суть главные родительские должности сии: "Благо родить и благо научить". Если кто ни единой из сих двоих заповедей не соблюдал, ни благо родил, ни благо научил, сей не отец дитю, но виновник вечной погибели. Если же родил, одно благо, но не научил, таков, говорит, есть полуотец, как достойно есть полумать, чревородившая, но не млекопитавшая, даровавшая половину материнства своего кормилице и погубившая половину детолюбия. Если-де место владыки сидением рабским бесчестится, как не безобразится отеческая должность, исправляемая рабом или наемником? Пусть же отец извиняется скудостью времени, прощается тогда, когда обретет лучшее дело. Но ничего нет лучше благого воспитания: ни чин, ни богатство, ни фамилия, ни милость вельмож, разве только благое рождение. Оно единое есть лучше всего и сего, как семя счастью и зерно воспитанию.»

«Еродий. Госпожа! Деньги достают и за морем, Но где их взять? А воспитание и убогим нужно. И кошка блудливая (Блудливый, блудный есть то же, что невоздержанн! и роскошный или сластолюбивый. Сей по-римски красиво зовется discinctus, то есть распоясанный. Блуд - славянское слово - то же, что расточение, разливание, мотовство, по-эл-ски - acomia? "О Блуд! Разоритель царства, домов людей. Мать же его неблагодарность".) не находит себе пристанища. Избавляют же от блуда нас не деньги, но молитва даром.

Пишек. Я говорю не о подлом, но о благородном воспитании.

Еродий. А я размышляю не о богатом, но о спасительном воспитании.

Пишек. Полно же! Ты, вижу, старинных и странных дум придерживаешься. Однако скажи, как он вас учил? Чему научил? Арифметике ли и геометрии? Ученому ли какому или шляхетскому языку?..

Еродий. Да мне и это не ведомо: кто есть ученый, а кто-то шляхетский язык.»

«Это не воспитание и не учение, но обуздание, от человеческой помощи проводящее, всех беззаконников управляющее. Боепитание же истекает от природы, вливающей в сердце семя благой воли, да мало-помалу, без препятствий возросши, самовольно и доброхотно делаем все то, что свято и угодно есть перед Богом и людьми. Какое идолопоклонство воспитывать человеческим наукам и человеческим языкам, восприносить и воспричитать воспитание? Какая польза ангельский язык без доброй мысли? Какой плод тонкая наука без благого сердца? Разве что орудие злобы, бешенству меч и, притчей сказать, "крылья и рога свинье". Воззрим, госпожа моя, на весь род человеческий! У них науки, как на торжищах купля, кипят и метаются. Однако они хищней птиц, невоздержанней скотов, злобней зверей, лукавей гадов, беспокойней рыб, неверней моря, опасней африканских песков... Чего ради? Того ради, что зло родятся. Природа благая есть всему начало, и без нее ничто не было, что было благое. Благодаря же неизреченным образом Богу в образе его святом в отце моем, что благо от него родиться мне удостоил. Вторая же икона Божья нам есть мать наша. Ради этого главным Божьим дарованием одарен через родителей моих; все прочее человеческое: чин, богатство, науки и все ветроносные их блонды и букли с кудрями - вменяю во хвост, без которого и голова и живет, и чтится, и веселится, но не хвост без головы.»

5 балів х 2=10 балів

О. В. Духнович «Народна педагогія»

У «Народній педагогії» О.В. Духнович виставляє такі ви­моги до наставника:

«Наставник повинен бути обдарованим особливими якос­тями, і між ними такими:

1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання і відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доб-рочесностями.

4. Повинен бути від природи лагідним, поважним, з повним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим спо­собом викладання.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати.

Хто цих властивостей, від природи дарованих, не має, той не принесе у педагогічній сфері ніякої користі, і краще йому від­мовитися від цієї служби, ніж коли-небудь жахливо відповідати за недоліки і бути навіки покараним».

А першим наставником називав батька. «Дай сину твоєму здоровий розум, дай йому добрий норов, дай йому науку, здібності; працьовитість, добре серце... дай йому добру волю... — і дав йому все».

Про шкільний порядок:

"Русины, народ чувственный и любящий пение, способен ко всякой науки и художественности" [1] Поэтому в школах надо изучать "резьба, вышивание и др., ... потому что от природы некоторые дети имеют наклон на некоторые художественности, например, один на резьба, другой на живопись ..., и так каждому по наклона подавать образом, чтобы способности свои развивал "[2]. (Там же, с. 226). Усвоение учащимися художественного ремесла связано с трудом, "силы укрепляет", "ум развивает", "чувство нежным делает", "пользу приносит человеку"[3].

(Цитати з Духнович О. В., т. II.-Братислава, 1967, с. 282[1], c.226[2], c.227[3]).

«Усі русини жебраки, їм ніщо не допоможе, крім школи».

Він виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей, щоб"людину і людство влаштовувати".

5 балів х 2=10 балів

П. Д. Юркевич «Курс общей педагогики с приложениями»

5 балів х 2=10 балів

К. Д. Ушинський «Про народність у громадському вихованні»

«Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю…»

«Народність - поля батьківщини, її мова, її перекази і життя народність є досі єдиним джерелом життя народу в історії.»

«Через особливість своєї ідеї, що вноситься в історію, народ є в ній історичною особистістю... Кожному народові судилося відігравати в історії свою особливу роль, і якщо він забув цю роль, то повинен зійти зі сцени: він більше не потрібний. Історія не терпить повторень. Народ без народності - тіло без душі, якому лишається тільки піддатися законові розкладу і знищитися в інших тілах, що зберегли свою самобутність.»

«Громадське виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу.»

«Тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку.»

«Громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі; воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і багатотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю його історію.»

5 балів х 2=10 балів

К. Д. Ушинський «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології»

«Ми визнаємо два джерела прагнень: одне - тілесне, тобто наш організм зі всіма його органічними потребами, а друге - душевне, тобто душу з її невичерпним прагненням до свідомої діяльності. Обидва ці прагнення разом складають одне загальне, всеохоплююче прагнення бути і жити.»

«Та як було б зовсім безглуздо для медиків обмежитися вивченням самої терапії, так було б безглуздо для тих, хто хоче присвятити себе виховній діяльності, обмежитися вивченням самої педагогіки тільки як зібрання правил виховання. Що сказали б ви про людину, яка, не знаючи ні анатомії, ні фізіології, ні патології, не кажучи вже про фізику, хімію та природничі науки, вивчала б лише терапію і лікувала б за її рецептами, те саме майже можете ви сказати й про людину, яка вивчила б лише самі правила виховання, що їх звичайно викладають в педагогіках, і керувалася б у своїй виховній діяльності самими цими правилами…, не вивчивши тих явищ природи й душі людської, на яких, можливо ґрунтуються ці правила й поради.»

«Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх її відношеннях, то вона повинна пізнати її також в усіх відношеннях.» «Анатомія, фізіологія і патологія людини, психологія, логіка, філологія, географія, що вивчає землю як житло людини, і людину як жителя земної кулі, статистика, політична економія та історія в широкому розумінні, куди ми залічуємо історію релігії, цивілізації, філософських систем, літератур, мистецтв і, власне, виховання у вузькому розумінні цього слова…»

«Ні в чому, мабуть, однобічний напрям знань і мислення не такий шкідливий, як у педагогічній практиці. Вихователь, який дивиться на людину крізь призму фізіології, патології, психіатрії, так само погано розуміє, що таке людина і які потреби її виховання, як і той, хто вивчив би людину лише за великими творами мистецтва та великими історичними діяннями…»

5 балів х 2=10 балів

І. Я. Франко «Наші народні школи і їх потреби»

Іван Франко приділяє особливу увагу питанню про початкову освіту. Він виступає проти сучасної йому урядової, так званої народної школи, як ворожої для на­роду, нав'язаної йому зверху, далекої від справжніх потреб народу; він протестує про­ти школи, що в руках пануючої верхівки використовується як знаряддя соціального і національного поневолення народу. Двічі виступає письменник і в українській, і в польській пресі з великими статтями «Наші народні школи і їх потреби». Блискуче ви­користовуючи статистичний матеріал, він доводить мізерну кількість народних шкіл в Галичині проти кількості населення. «Близько трьох тисяч громад в нашім краю не мають школи». І далі:»... одна школа випадає на 1774 люда, або около 300 дітей на одну школу»

«В школах, - пише автор, - діти містяться, як оселедці, не мають чим дихати і не стілько учаться, скілько - мучаться» [там само].

Іван Франко підкреслює, що в Галичині є сотні тисяч дітей, котрі в своїм житті ба­чать школу хіба в містечку, або в «переїзді через яке сусіднє село». Письменник детально підраховує, скільки коштують такі школи і доводить, що Галичина щодо цього перебуває на одному з останніх місць. «Яка нам користь із наших шкіл?» - запитує Франко і на­водить найцікавіші факти і цифри, що яскраво характеризують стан народної освіти в Галичині. «Від останньої конскрипції, - відмічає він, - прибуло нам усього 66978 людей письменних, хоча за цей час перебувало в школах щонайменше півтора міліона дітей. То значить, що з тих дітей, котрі вступають у нас до школи народної, ледве двадцята часть вийде зі школи, вміючи читати, а ледве тридцята часть навчиться яко тако читати й пи­сати. То значить далі, - продовжує він, - нашому краєві щороку прибуває несповна 6700 письменних людей, а коли б так далі йшло, то треба би чекати ще з яких 80 літ, поки б вся людність нашого краю дохрапалася до тої великої мудрості, щоби вміла, бодай, читати. То значить далі, що кожда наша школа, до которої в однім році вступає... 100 і більше дітей, видає нам за то раптом двох таких, що вміють читати»

Особливо гостро критикує автор зміст і методи навчання і виховання в галицьких народних школах. Ці питання блискуче висвітлені перш за все в його художніх творах, зокрема в збірці «Малий Мирон» і інших оповіданнях. У передмові до цієї збірки Іван Франко писав: «Оповідання, зібрані в оцьому томику, в більшій мірі від інших мають автобіографічний характер. Вони показують у загальних нарисах хід виховання сільського хлопчини перед 30 - 40 роками, починаючи від перших проблисків влас­ного думання та кінчаючи найвищими ступенями середньої школи»

Письменник зазначає, що тепер в народній школі вчать багато всякої всячини: і граматику, і географію, і зоологію, і ботаніку, і астрономію, і історію - речі, про які колишні сільські школярі й не чули. «Наші пани в Раді Шкільній захотіли, щоб школа народна була якимось маленьким університетом, щоб давала дітям всього потрош­ки. А виходить з цього те, що сільський хлопчик, закінчивши школу, не тільки зразу забуває всю ту премудрість, але за два-три роки забуває зовсім як читати»

Другою найважливішою хибою навчання в сільських школах того часу Іван Фран­ко вважає цілковиту відірваність цього навчання від життя: «...дитина не має до чого приткнути те, що винесла зі школи й розгублює все по дорозі» . Таким чином, здобутки шкільної науки пропадають марно.

Особливо детально зупинився письменник на питаннях змісту і методів навчально-виховної роботи в народних (початкових) школах Галичини. Він показав, як змінювався зміст навчання в цих школах на різних етапах історії західноукраїнських земель і яким жалюгідним був рівень знань учнів, незважаючи на всі зміни, які робили

       Науку в тодішніх народних школах Галичини, за словами І.Франка,  викладають не для того, щоб дати українській молоді освіту й необхідний обсяг знань, а тільки для того, аби вселити в неї покірність несправедливим порядкам й утвердити її в темноті, тому й зміст навчання був мізерний. Діти одержували «лиш хвостики, обрізки, а не раз попросту тільки лушпину знань»: «Школа в селі вже літ сто, А письма не зна ніхто»

Велику увагу приділив І.Франко вивченню української мови в народних школах, оскільки його не міг не хвилювати стан її викладання, так як він протягом всього свого життя боровся за розвиток української мови на народній основі. А стан викладання української мови був незадовільний. Розуміючи надзвичайну складність становища з навчан­ням української мови в народних та інших школах Галичини, І.Франко своєю письменницькою діяльністю доводив, якою повинна бути мова, що вивчається учнями. Він боровся за утвердження в Галичині української літературної мови, в основі якої лежала мова видатних письменників України: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького. Поет-публіцист зробив багато для того, щоб піднятися до вершин української літературної мови. Це можна простежити при порівнянні творів письмен­ника, виданих у ранні й пізніші періоди його літературної діяльності .

       Він  наполегливо боровся за запровадження в школах правопису, який би ґрунтувався на фонетичному принципі. «Було б дуже бажано, – писав він  1888 року, – щоб справу правопису розв’язали в нас остаточно на користь простої, послідовної і раціональної фонетики, яка, крім ве­личезного полегшення в навчанні руської (тобто україн­ської) мови в школі, є вже тепер правописом науки, зокрема лінгвістики і етнографії».  

       Низку критичних зауважень висловив І.Франко і щодо стану вивчення в народних школах природничих дисциплін. Вивчення природознавства в цих школах замінювалося так званими «відомостями з історії і природи», які повинні були включити відомості «з натуральної історії, фізики, географії   та   історії з урахуванням   рідного   краю».

Гостро критикував І.Франко також і навчання історії в народних школах, що обмежувалося колом відомостей про королів, князів і цісарів. Учням розповідали здебільшого про історію Польщі, історія ж українського народу замовчувалася або подавалася в неправильному трактуванні.

       Недосконала методика не розвивала розум школяра, а отупляла його. У школах культивувалися антипедагогічні методи навчання, які відзначалися примі­тивізмом і зводилися до механічного натаскування учнів. Учителі придушували в дітей будь-який прояв самостійного мислення, перетворювали їх у бездушне знаряддя, «в машин­у, бубнящу регулярно, хоч механічно, завдані лекції». Саме так сталося з Грицем, кмітливим і допитливим хлопчиком, який за рік навчання нічого не засвоїв, крім «баба галамага» (оповідання І.Франка «Грицева шкільна наука»).

Отже,  як бачимо, І.Франко розкрив принципи, мету, завдання, окреслив та проаналізував  зміст та методи навчання і виховання в навчальних закладах того часу. Він відстоював  свідоме навчання і вважав, що  зміст навчання і виховання памолоді має ґрунтуватися на національних, демократичних традиціях. Для цього треба виховувати в дітей любов до рідного краю,  його історії та природи, звичаїв та обрядів,  традицій,  а також навчити дітей любити рідне слово, рідну мову, яку дослідники в нього  називають науковою.

5 балів х 2=10 балів

Б. Д. Грінченко «На безпросветном пути. Об украинской школе»

Стан українських закладів освіти;

Пропоновані зміни

5 балів х 2=10 балів

М. С. Грушевський «Колишня освіта і теперішня темнота»

Стан освіти в Україні до початку 18 ст.;

Причини занепаду української освітньої галузі;

Шляхи подолання кризи

5 балів х 2=10 балів

Я. Ф. Чепіга «Самовиховання вчителя»

У справі національного виховання дітей педагог Чепіга особливу роль відводив учителеві. У статті «Самовиховання вчителя» він підкреслює, що вчитель не лише вчить, розкриває знання з того чи іншого предмета, а виховує дитину, формуючи кращі риси особистості, призначеної на діяльність у суспільстві. Учитель, усвідомлюючи велику суспільну відповідальність, повинен розуміти, що він завжди є взірцем для дитини. Поведінка вчителя, думки і навіть жести – зразок для наслідування. І варто припустити, що часто вчитель буде займати перше місце у формуванні високих ідеалів дитини, а не батьки. Сім’я може бути неблагонадійною, дитина не матиме в такій сім’ї любові й захисту перед труднощами життя.

Я. Ф. Чепіга серйозно моделював педагогічне завдання учителя у здійсненні національного виховання учнів. Учитель повинен постійно пам’ятати, що він має справу з вихованцями – живими істотами, кожному з яких притаманні неповторні природні здібності. І завдання вчителя – всебічно розширити їх, що можливо за умови глибокого вивчення «об’єкта виховання» – національні індивідуальності дитини, тобто, її родини, психічних особливостей, способу життя в сім’ї тощо. Саме тому не зменшується роль вивчення психофізіологічного стану кожної дитини, а також національне самовиховання самого вчителя. Він повинен бути готовим за будь-яких можливостей працювати з дітьми тієї нації, серед якої проживає. «У цьому зв’язку конче потрібно, щоб школа мала за учителя особу однієї національності з дитиною, виховану на спільному рідному ґрунті з нею. А ті, хто не своєю волею мусить вчити в чужій школі, повинен прийняти культуру, мову, національні ідеали того народу, дітей якого вони мають вчити».

А тому в статті «Самовиховання вчителя» автор неодноразово акцентує увагу на думці, що головною рисою для педагога є самовдосконалення, систематичне й цілеспрямоване як професійне, так і культурно-національне та морально-етичне. Я. Ф. Чепіга пише: «Щоб бути дійсним прикладом іншим, треба вчителеві досягнути висоти загальнолюдських чеснот».

Спостерігаємо, загальнолюдські чесноти базуються на осягненні національного в найкращому сенсі цього поняття. Отже, вчитель не може обминути будь-яких можливостей національного становлення дитячої свідомості, вишукуючи всі можливі форми і засоби, які б не пригнічували ні волі, ні інтересів самого вихованця.

5 балів х 2=10 балів

І. І. Огієнко «Наука про рідномовні обов’язки»

На думку І. Огієнка, мова належить до соціальних і духовних цінно­стей народу, в ній найяскравіше виявляється ментальність українця, його психіка, ця найперша сторона нашого психічного «Я». Як громад­ський діяч учений пов’язує рідну мову з державними цінностями, які оновлюються в духовній культурі кожного народу. «Рідна мова, — на­голошує він, — то найважливіший грунт духовного й культурного зро­стання народу, то сила культури, а культура — сила народу». Рідна мова, за І. Огієнком, давно вже пронизує як приватне, так і державне життя. Як патріот своєї країни, вчений стверджує, шо тільки рідна мова є для людини найвищою цінністю, оскільки приносить найбільше й найглибше особисте щастя, водночас вона є найвищою державною цінністю, бо формує найсильніші патріотичні характери.

Незаперечними цінностями сучасної освітянської мовної політики в Україні мають стати такі слова І. Огієнка: «Без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомості, без такої свідомості немає нації, а без свідомості нації — немає державності як найвищої громадянської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення»².

Стрижнем концепції мовної освіти І. Огієнка є оволодіння кожним громадянином соборною літературною мовою, яка є, за його висловом, найціннішим і найважливішим знаряддям духовної культури, «найміи-нішим цементом єдності нації», а тому всі народи України повинні оточити її «найпильнішою опікою», бо тільки соборна літературна мова об’єднує етнографічний народ і перетворює його у свідому націю. Рідна й літературна мови, на думку вченого, «органи надзвичайно ніжні й чутливі», тому навіть найменші потрясіння приватного чи всенародного життя відчутно впливають і на них. І. Огієнко закликав український народ виробити певну «реальну мовну практику», щоб захистити найви­щу цінність народу — рідну літературну мову від будь-яких негативних впливів, що затримують її розвиток. І відтак визначає сутність рідно мовної політики держави як «збір державних і приватних практик найкра­щого розвою рідної і літературної мови, потрібних для більш швидкого духовного поступу народу та його культури»³. Вчений обґрунтовує необхідність такої різномовної політики тим, що рідна мова — це найго­ловніша цінність, на якій духовно зростає нація, яку «конче мусить _нати кожний інтелігент, якщо бажає бути свідомим членом своєї нації, якшо бажає своєму народові стати сильною нацією». І. Огієнко, по суті, започаткував нову галузь науки — науку про рідномовні обов’язки (фун­датором якої він сам себе вважає). За глибоким переконанням ученого, знання рідномовних обов’язків підносить національну свідомість народу, а вона є найкращим підґрунтям для знання й розвитку соборної літера­турної мови. Ось чому він закликає, щоб наука про рідномовні обов’язки стала наукою всенародною, як всенародна національна цінність.

Створену І. Огієнком науку про рідномовні обов’язки можна назва­ти «концептуальним мовним статутом», «катехізисом державних мов­них цінностей», виконання яких має стати обов’язком кожного грома­дянина України. Центральними, концептуально стверджуючими, вва­жаємо третій («Найперші рідномовні обов’язки кожного громадяни­на») та четвертий («Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина») розділи праці «Наука про рідномовні обов’язки». Так, третій розділ, який містить 16 обов’язків, розпочинається незаперечним побажанням-наказом: «На кожному кроці й щохвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того — як честь своєї нації. Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації»¹. Четвертий розділ містить 10 мовних заповідей, серед яких особливо сьогодні заслуговують на увагу такі з них: 1. Мова — то серце народу; гине мова — гине народ. 5. Народ, який не створив собі соборної літера­турної мови, не може зватися свідомою нацією. 9. Уявлення про духовну зрілість окремої особи, як і про зрілість всього народу можна скласти передусім за культурою Його літературної мови. 10. Кожний свідомий громадянин повинен практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідно­мовні обов’язки свого народу.

І. Огієнко не виокремлює розділу, присвяченого дошкільному закла­ду. Однак у праці можна знайти чіткі вказівки й поради щодо навчан­ня дітей-дошкільнят рідної мови як найвищої соціально-духовної, соці­ально-культурної цінності. Вчений наполягав, щоб у початковій школі навчання учнів здійснювалося соборною літературною мовою і заува­жував «…тією самою мовою провадиться праця й у дитячих садках».

Вимоги до навчання і виховання дітей дошкільного віку рідною мовою викладено автором у чотирнадцятому («Батьки Й рідна мова») та п’ятнадцятому («Мати й рідна мова») розділах. Визнаючи особисті Цінності кожного громадянина, вчений пише: «Кожний громадянин має Добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі — то мова рідна»². Як педагог автор радить батькам пам’ятати, що найголовніший учитель рідної мови для своїх дітей — він сам зі своєю дружною сім’єю, що найціннішим підґрунтям для духовного виховання сильного характеру є рідна мова. Щоб виховати для нації такі сильні характери, батьки мають виховувати своїх дітей рідною мовою. Своєрід­ним наказом батькам звучать слова І. Огієнка: «Пильнуйте всіма сила­ми, щоб перша мова вашої дитини була справді матірна, - своя рідна. Не забувайте, що дитина вважатиме тільки ту мову за рідну, якою гово­ритиме перші п’ять років свого життя».

Проблеми мовного виховання малюків у сім’ї І. Огієнко розкриває у п’ятнадцятому розділі «Мати й рідна мова». Серед обов’язків матері вчений виокремлює такі: кожна мати перші п’ять років життя дитини має розмовляти з нею тільки своєю рідною мовою; кожна свідома мати повинна пам’ятати, що та мова, яку вона прищепить дитині з молоком, зостанеться в неї на все життя; мати, яка не навчає своєї дитини рідної мови й не прищеплює їй правдивої любові до неї, є зрадницею своєї нації; дбайлива інтелігентна мати пояснює своїй дитині різницю між її мовою - літературною і говіркою; кожна свідома мати подбає, щоб у неї в хаті на почесному місці висіла таблиця: «Шануйте рідну мову!» з десятьма рідномовними заповітами.

Засобами виховання рідною мовою І. Огієнко називає «Гурток пле­кання рідної мови» та організацію й проведення «Свята рідної мови».

Історично склалося, що в місцях компактного проживання росіян у південно-західному, південно-східному та південному регіонах Украї­ни в дошкільних закладах навчання й виховання дітей здійснюється російською мовою. Крім того, в країні є чимало дошкільних груп, в яких виховання дітей здійснюється іншими національними мовами (бол­гарською, молдавською, німецькою та ін.). Тому існує нагальна потреба у навчанні дітей цих національностей державної мови України вже в ранньому віці, потреба повернути як державі, так і її народу мовні та мовленнєві національні цінності. Отже, вчення І. Огієнка і досі збері­гає свою актуальність.

Найперші рідномовні обов’язки  кожного громадянина 1. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того – як честь своєї нації. 2. Розмовляй у родині своїй тільки рідною мовою. Це принесе тобі правдиву насолоду шляхетного почуття виконаного обов’язку перед своїм народом.  3. Хто в родині своїй розмовляє не рідною мовою, той стоїть на дорозі до мовного винародовлення – найбільшого непрощенного гріха проти свого народу. 4. Кожний свідомий член нації мусить добре знати, розуміти й ширити головне рідномовне гасло: “Для одного народу – одна літературна мова й вимова, один правопис”…  ІV. Десять найголовніших мовних заповідей  свідомого громадянина 1. Мова – то серце народу: гине мова – гине й народ. 2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ. 3. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.  4. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. 5. Стан літературної мови – це ступінь культурного розвитку народу. 6. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови. 7. Кожен свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

5 балів х 2=10 балів

С. Ф. Русова «Дидактика»

У працях Софії Русової періоду еміграції знайшли відобра­ження і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її "Дидактиці". Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття "дидактика" представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика - це невід'ємна частина педагогіки, це "наука про найкращі засоби навчання". Головним її предметом, отже, є "навчання в ріжних його формах" . Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя "опановує будьякий матеріял, направ­ляючи на це всі свої душевні сили". Навчання, за її словами, -це "пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здіб­ностей дитини ." Ідеалом навчання у працях С.Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня "в напрямку найбільшої самостійности й вироблення найміцнішого почуття солідарности у спільній праці в певній шкільній колективній організації".

Як "рід навчання" С.Русова розглядала також освіту, яка в її трактуванні є "ширшим розумінням слова вчення", оскільки стосується Інтелектуальних знань і "дається більш дорослим дітям . не тільки через книжки, а й через безпосередній контакт з людьми, через перебування в ріжних місцевостях, середь ріжних народів". Тобто освіта - це "щось більше, ніж виховнича установа". "Придбання" освіти, на думку педагога, - це колек­тивна праця, яка "утворює цілий організм молодого покоління" .

При цьому спроби "відділити" виховання від навчання, освіти вчена вважала такими, що не мають ґрунту ні з філо­софської, ні з психологічної точок зору. Водночас індивідуальні проблеми педагогіки як науки про виховання і дидактики С.Русова вважала різними, бо вони випливають з різних "вихідних точок": перша йде за теорією "змагань та почуття", базується "головно на волі та нахилах", друга - на діяльності "познавальних сил", розуму .

Оскільки дидактика, за С.Русовою, є "мистецтвом навчати", то вона повинна "урегулювати" всі предмети навчання. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх "ґрунтовно-підготовчими" (наприклад, географія - для історії; математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, "потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези", - філософію, логіку, соціологію. Іншу групу навчальних предметів становлять ті, що мають "емоціональну" вартість, дають високу мистецьку насолоду і впливають "на творення ідеалу краси, який так наближається до ідеалу добра": музика, "малярство", "красне письменство]. Але в основу всього навчального процесу, незалежно від поділу програмових предметів, за твердим переконанням Софії Русової, мають лягти рідна мова та математика, на ґрунті яких розвиваються, з одного боку, філологічні науки, а з іншого, - природознавчі та географія.

У питаннях дидактичних принципів навчання С. Русова традиційно вважала за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити "на свіжу увагу" (наприклад, у гімнастиці). Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, "поки попереднє не злилося з душею й розумом учня"; не викликати "нової сили учня до діяльности, поки не використані й не піднесені до готовности сили меншого значіння"; не "багато за один раз вчити, мало вимагати, але з усього поданого й запринятого учнем виробляти таке уявління, яке назавше затямлюється ним" Серед найголовніших "цінностей" навчання С.Русова визначила такі: 1) засвоєння знань, в т.ч. соціальних; 2) дисциплінування мислення; 3) розвиток моральності, розуміння відповідальності; 4) пристосування до оточення; 5) почуття "щастя від вчення й од товариства"; 6) почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей тощо.

5 балів х 2=10 балів

Г. Г. Ващенко «Загальні методи навчання»

Під терміном "метод" Г. Ващенко розуміє засіб, або систему засобів, для досягнення спеціальної мети. Уникаючи, однак, надто широкого трактування цього поняття (весь навчальний процес — теж засіб досягнення певної мети), він вносить уточнення: "метод визначає головну техніку навчального процесу", яку беремо відокремлено від змісту. Відтак, конкретизуючи поняття методів ще глибше, він зауважує, що вони "стосуються безпосередньої роботи вчителя з учнями над розв'язанням дидактичного матеріалу" (Там само, с. 103—104).

Поняття пасивності-активності, за Г. Ващенком, є відносними. Може йтися не про абсолютну наявність чи відсутність, а про їх співвідношення, яке по-різному вирішується в класі й навіть у різні історичні епохи. "Фактично, — пише він, — в історії педагогічної практики ми помічаємо поступове зменшення пасивності й збільшення активності учня" (Ващенко Г. — 2,1997, с. 117). Виходячи з таких міркувань, Г. Ващенко поділяє методи на три категорії: пасивні, напівактивні й активні.

Такий підхід до класифікації методів видається цілком правомірним. Але він недостатньо узгоджується з тим трактуванням природи діяльності учня, яке сьогодні покладено в основу нової шкали оцінювання. Тут, як відомо, йдеться про чотири її види (див. далі, розділ 13). Отже, виникає потреба уточнити запропоновану Г. Ващенком структуру, збільшивши її на один щабель. Таке рішення видається правомірним, оскільки сам автор на рівні активних методів розрізняє дві групи: "методи дослідницькі" і "методи проектів" (Там само, с. 119). Отож, відповідні чотири групи методів доцільно було б назвати: пасивні, переважно пасивні, переважно активні й активні.

У подальших наших міркуваннях про методи едукації мусимо взяти до уваги ще й такі два моменти. По-перше, кожна з названих груп по-різному стосується учня і вчителя. Маємо тут справу з дуже важливим принципом: чим активніший на уроці вчитель, тим менше шансів на активність мають учні. Тут, власне, наштовхуємося на поширений колись шкідливий погляд на вчителя, як на актора в театрі ("урок є театр одного актора"). Крайніми формами втілення згаданого вище принципу є так звані фронтальні форми роботи вчителя (коли трударем є він сам) і самостійна робота учнів, коли вони "забувають" про його існування в класі.

По-друге, навіть достатньо чітке розуміння методів не забезпечує правильність їх вибору, бо в класі знаходяться діти різного ступеня здібностей і можливостей. Одні з них здатні діяти на високому щаблі діяльнісної активності, а інші — лише на пасивних і переважно пасивних рівнях (запам'ятовування і репродукція). Цим фактом дуже ускладнюється вибір методів і вирішується шляхом копіткої навчальної технології (індивідуальні картки тощо).

Пасивні методи можуть бути потрактовані як такі, що забезпечують запам'ятовування інформації й формування знань. З інтелектуальних процесів тут мобілізується пам'ять та частково аналогія. Такі методи беруть свій початок ще з середніх віків і сьогодні застосовуються лише у навчанні дітей з дуже низьким рівнем розумових можливостей. При оцінюванні досягнень учень має змогу, пізнавши щось, відповідно відреагувати (щось вибрати і відзначити — підкреслити, обвести колом тощо).

Діяльність учня полягає у сприйманні якоїсь порції інформації й запам'ятовуванні шляхом певних психічних зусиль та неодноразових повторень. Він лише виконує те, що наказує вчитель. Слухняність і покірність — найбажаніші риси учня. Він засвоює знання зі слів учителя або з книжки, іноді наслідуючи дії педагога. Така діяльність забезпечує учням найнижчий ("початковий") рівень компетенції (спроможності до дії).

5 балів х 2=10 балів

В. О. Сухомлинський «Сто порад вчителю»

«Краеугольный камень педагогического призвания – это глубокая вера в возможность успешного воспитания каждого ребенка.»

«Нет ни одной педагогической закономерности, нет ни одной истины, которая была бы абсолютно одинаково применима ко всем детям.»

«В каждом учителе должна сиять и никогда не угасать маленькая искорка ребенка.»

«Немає активнішої форми застосування знань, ніж залучення їх до громадських, особливо ідеологічних відносин. Відстоюючи, захищаючи, стверджуючи істину, людина відчуває непереборну потребу в знаннях. Як добитися, щоб молодим людям хотілося навчатися? Цієї мети ніколи не досягти, якщо знання залишаться в свідомості учня цінностями для себе, якщо вони не зачіпають душі, не набирають морального, ідейного забарвлення, не сприймаються як гордість, честь, гідність особистості.»

5 балів х 2=10 балів

В. О. Сухомлинський «Серце віддаю дітям»

В історії української педагогічної думки гуманістичного спрямування ХХ століття особливо виділяється постать Василя Олександровича Сухомлинського, який проголосив відоме у всьому світі гуманістичне гасло про те, що «…світ вступає у вік людини. Більше, ніж будь-коли, ми повинні думати зараз про те, що ми вкладаємо в душу людини».

Цього гуманістичного принципу педагог-новатор дотримувався протягом усієї своєї науково-теоретичної і педагогічної діяльності, на основі чого створив світоглядну основу для сучасної інноваційно-гуманістичної педагогіки, відомої і актуальної як для усіх освітян.

В. Сухомлинський чітко визначав і дотримувався новаторських підходів до морально -гуманістичного виховання дітей і молоді. Справді, він у багатьох своїх працях постійно «звертався до понять «людяність», «гуманізм», «людинознавство» як мети і засобу формування особистості. У визначенні пріоритетів у зіставленні понять «знання», «навчання», «людяність», «гуманність» педагог надавав перевагу останнім».

 Особливої ваги й інноваційної цінності набувають ідеї українського радянського педагога - новатора в наш час, коли принципи гуманізації освіти проголошені головним пріоритетом реформування вітчизняної системи освіти. Важливою для сучасного інноваційно-гуманістичного стилю розробки педагогічних ідей є позиція В. Сухомлинського, який наполягав на тому, що для навчально-виховного процесу “характерна глибока індивідуальність явищ: та чи інша педагогічна істина, правильна в одному випадку, стає нейтральною в другому і абсурдною - в третьому”.

Така природа нашої педагогічної справи: керувати нею - це означає насамперед самому постійно збагачуватися і оновлюватися, бути сьогодні духовно багатшим, ніж учора». Головним принципом гуманістичного навчально - виховного процесу проголошується постійне духовне збагачення особистості як учня, так і вчителя.

У творі В. Сухомлинського можна вважати і гуманістичний принцип співвідношення необхідності отримуваних знань, навчальної інформації і морально-виховного, особистісно-творчого компонентів навчально- виховного процесу. Розвитку розуму дитини В. Сухомлинський надавав важливого значення, бо тлумачив його в єдності загальнокультурного розвитку гармонійної особистості: «Розумове виховання потрібне людині не тільки для того, щоб вона застосовувала знання в праці, а й для повноти духовного життя, для того, щоб уміти цінувати багатства культури і мистецтва. Людині треба дати щастя насолоджуватися культурними й естетичними цінностями».

У педагогіці давно була відома думка про те, що в першу чергу треба виховувати культурну людину, громадянина, патріота своєї країни, а потім - спеціаліста. В. Сухомлинський, розв'язуючи цю проблему, щоразу радів успіхам своїх вихованців у навчанні, але разом з цим педагог не приховував, що головним для нього все ж таки було те, щоб діти пройшли школу людяності, навчились відчувати людину, близько брати до серця її радості і горе, жити серед людей, любити свою Батьківщину і ненавидіти її ворогів.

Ідеї В. Сухомлинського про гуманістичне виховання підростаючого покоління вкрай актуальні для нашого часу. Важливим засобом реалізації своєї виховної програми  В. Сухомлинський вважав гуманізм кожного вчителя. Його особиста поведінка у спілкуванні з дітьми повинна сприйматися ними як живе втілення гуманізму. В центр уваги педагог ставив повагу до особистої гідності людини, піклування про неї всього педагогічного колективу. Школа повинна любити дитину, тоді і вона обов'язково полюбить школу.

Засобом гуманізації навчальної діяльності учнів, умовою активізації її у досвіді В. Сухомлинського була і оцінка знань. Принципова позиція педагога в ставленні до оцінки була у тому,щоб не оцінювати тільки результати роботи (фактичні знання), а й саму роботу, тобто докладання учнем певних зусиль. «Справжня педагогічна мудрість, - наголошував він, - полягає в тому, щоб, постійно одухотворюючи дитину бажанням бути хорошою, ніколи не ставити їй двійки».

Оцінка має бути відображенням праці учня за певний період. При цьому мають ураховуватись кількість та якість відповідей, доповнень, змістовність, творчість тощо. Педагог закликав не поводитись з оцінкою бездумно, не перетворювати її на засіб покарання, не допускати необ'єктивності. Оцінка нерідко виступає водночас і оцінкою власної педагогічної діяльності вчителя. В. Сухомлинський вважав, що головне, щоб між учителем і учнем панували довіра, доброзичливе слово. Психологічний аспект оцінювання важив для вченого значно більше, ніж проблема контролю за кількістю і якістю засвоєного матеріалу.

Комплекси новаторських ідей В. Сухомлинського, які мають універсальне педагогічне значення, справили визначний вплив і на освітню галузь, і на соціокультурну сферу життя, а головне - й нині залишаються орієнтирами у подальших творчих пошуках, по-новому актуалізуючись у змінюваних суспільно-історичних умовах.

Сьогодні основою будь-якої інноваційно-гуманістичної педагогічної теорії є принцип, згідно з яким «за природою та призначенням навчально-виховна діяльність не може не бути істинно людиноформуючою, виховуючою особистість - аби не втрачати при цьому свої посутні риси, призначення у суспільстві та культурі».

Важливим для нашого суспільства є те, щоб система освіти не перетворювалася на один із низки елементів жорсткої фінансово-економічної гонитви за прибутками та господарчо-економічною доцільністю. Головним завданням сучасних освітян є збереження гуманістичних принципів, сформульованих і розвинутих попередниками. «Освіта в Україні як демократичній державі повинна орієнтуватися насамперед не на потреби господарчі, а на потреби людські, враховуючи у такий спосіб і проблеми господарчі».

5 балів х 2=10 балів

А. С. Макаренко «Деякі висновки з мого педагогічного досвіду»

"... я працював 32 роки педагогом... , і старався розмірковувати над своєю педагогічною працею..., і у мене була деяка своя ... манера педагогічної праці. Ця манера прийшла до мене не від моїх талантів. Вона прийшла від необхідності, від характеру тієї справи, яку мені доручили" [Т. 4. 281]. "Багато хто вважає мене спеціалістом по роботі з безпритульними. Це неправда. Я всього працював 32 роки, з них 16 років - в школі і 16 років- з безпритульними. Правда, в школі все своє життя я працював в особливих умовах - у заводський школі, що знаходилася під постійним впливом робітничої громадськості, громадськості партійної" [Т.4. 110].

У статті А. Макаренка "Деякі висновки з мого педагогічного досвіду": педагогічна майстерність визначається як "дійсне знання виховного процесу ..." [Т.4.234].

У статті "Про мій досвід" А. Макаренко пише: "Педагогічна майстерність - зовсім не проста справа ... Майстерність вихователя не являється якимось особливим мистецтвом, яке вимагає таланту, але це спеціальність, якій треба вчити, як треба вчити лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта..., можливо і потрібно розвивати зір... Це необхідно для вихователя. Треба вміти читати на людському обличчі, на обличчі дитини, і це читання може бути описане в спецкурсі....Педагогічна майстерність заключається і в постановці голосу вихователя, і в керуванні власним обличчям... Педагог не може не грати... Учню іноді треба продемонструвати муки душі, а для цього треба вміти грати... Я став дійсним майстром тільки тоді, коли навчався говорити "іди сюди з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів у постановці обличчя, фігури, голосу. І тоді я не боявся , що хтось до мене не підійде або не відчує того, що потрібно. А у вихователя майстерність проявляється на кожному кроці..., треба вміти керувати своїм настроєм." [Т.4. 262].

"Треба вміти сказати так, щоб вони в вашому слові відчули вашу волю, вашу культуру, вашу особистість. Цьому потрібно вчитися" [Т.4.242].

"Рухи - це не такий пустяк. Вміти ходити, вміти стояти, говорити, вміти бути ввічливим - це не пусте.

Вміння встати - теж багато значить" [Т.4. 318]. "Я на зовнішність звертав найпершу увагу. Зовнішність має велике значення в житті людини... Я вимагав не тільки охайності, але вишуканості, щоби вони могли ходити, стояти, говорити. Вони були дуже привітливими, ввічливими джентльменами. І це зовсім необхідно" [Т.4. 456]. А.Макаренко визначив компоненти педагогічної техніки: "... це мистецтво постановки голосу, мистецтво тону, погляду, повороту. І є ще багато таких ознак майстерності, прямих звичок, засобів, які кожний педагог, кожний вихователь повинен знати" [Т.4. 234]. "Я не говорив, що у мене немає майстерності. Я говорив, що у мене немає таланту, а майстерності я добився. Майстерність це те, чого можливо добитися, і як може бути відомий майстер - токар, прекрасний майстер - лікар, так повинен і може бути прекрасним майстром педагог... І кожний із вас, молодих педагогів, буде обов'язково майстром, якщо не покине нашої справи, а наскільки він оволодіє майстерністю, - залежить від власного напору" [Т.4.244]. "Педагогічна майстерність може бути доведена до великого ступеню досконалості майже до ступеню техніки. В це я вірю і усім своїм життям шукав доказів цієї віри... Треба, щоби педагогіка оволоділа засобами впливу, які були би настільки універсальні та могутні, що, коли наш вихованець зустріне погані впливи, навіть найсильніші, вони би нівелювалися і ліквідувалися вашим виховним впливом"[Т.4.313]. А.С.Макаренко вважав, що заклади освіти, де ведеться підготовка педагогів, відповідають за формування у них педагогічної майстерності: "... наші  вузи повинні рішуче перебудувати свої програми. Вони повинні давати добре підготовлених, грамотних педагогів -техніків"[Т.4.383].

5 балів х 2=10 балів