Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

що в основі своїй мають, сказати б, публіцистичний сюжет. Таке, напр., прекрасне оповідання „На розкоші”, або ескіз „На світанні”: мотив заборони Шевченкового свята набирає у Васильченка глибоко символічного значення і розроблено його так, що пропадає все скороминуще, а натомість виступає в образах вічна тема людських надій та розчарувань. Не має конкурентів собі Васильченко і тоді, коли торкається дитячої душі, — і тут тепло та любов велика до маленьких людей чується в кожному оповіданні, ніби справді у соромливої молодої до тієї дівизни, яку вона розстеляє бережно, щоб чуже око не доглянуло. З дитячих переживань особливо любить Васильченко спинятись на моментах, коли прокидається людина в маленьких людях, і момент, коли закльовується перше почуття першого кохання, переважає в цих мотивах („Волошки”, „Оксана”, „Осінній ескіз”, „Циганка”, тощо). Але знов же ці „весняні бурі” у Васильченка овіяні таким теплом і такою життєвою правдою, що навіть трошки суто дитячої сентиментальності не тільки їм не шкодить, а навпаки — тим більшої додає правди. „Щось гарне, гарне”, невідоме й тим принадніше вимальовується з цих дитячих романів Васильченка, як і з тих перших дитячих мрій, на які таку майстерну руку має молодий письменник. „Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все замовкло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у них, вуха палахкотіли. Новий чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їх очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло й завмирало бажання сміливо вступити у той жагучий і страшний, але непереможно привабливий, прекрасний світ” („Циганка”). Будуть люди з цих маленьких героїв, як і будуть люди з самого письменника, що вже на початку своєї літературної кар'єри зумів так правдиво відчути й так гарно змалювати „той жагучий і страшний, але непереможно привабливий, прекрасний світ”.

Коли перед Васильченком ще широка стелеться дорога в „непереможно привабливий, прекрасний світ”, то талановитий Архип Тесленко (1882 — 1911) рано зійшов з нашого обрію і його літературне надбання, як і його. „страчене життя”, вже ціле стоїть перед нами. Тесленко — найкращий тип літературного самородка в нашому письменстві, яких чимало з'являється, але яким тяжке життя рідко коли дозволяє дійти до найвищого розвитку часом небуденної сили. Щось од Грінченкового Зінька („Під тихими вербами”) є у тому Тесленковому шуканні чистого, хорошого, ідейного життя серед скаженої дійсності, що обгорнула цю тендітну рослину, скрутила її й зламала. Але є у ньому і щось правдиво своє, оригінальне, чого ні в яких зразках не знайти. Це, насамперед, своєрідний суто селянський стиль і та запашна народна мова, секрет якої, на жаль, утратили всі — опріч хіба одного Васильченка — сучасні наші письменники. Це — далина, та, можна сказати, кришталева чистота душевна й щирість, що широко розплющеними очима поглядає на вас із сторінок Тесленкових оповіданнів. Він не мав зразків перед собою, він писав, як умів, не силуючи себе, і через те, поруч з деякою наївністю світогляду й способів, у нього така непереможна правда життя сяє. Мав право Тесленко збірку своїх оповідань назвати „З книги життя”: не дописана лежить перед нами та книга, самі уривки з неї маємо, але й вони дають коштовні життєві документи в талановитій обробці природженого майстра слова. Сумне, надзвичайно тяжке життя малює Тесленко; ясно муки й сліз у його оповіданнях, повно розбитих надій, страчених сподіванок, загублених і

Електронна бібліотека української літератури

понівечених бажань. Образ сучасного села, яким воно стає перед нами з творів свого новітнього сина, темними фарбами своїми перевершить усе, що дало нам попереднє письменство. Довгою смугою простяглися злидні, темнота, чвари, насильство; скупі хвилини радощів, шукання чогось кращого, за яке доводиться покутувати потім роками тюрми та заслання — таким постає перед нами село в оповіданнях Тесленка. Вже самі лиховісні заголовки їх („Поганяй до ями!”, „Немає матусі”, „Прощай, життя!”, „Да здравствует небитіє”, „В пазурях у людини” і т. ін.) показують, чого може од них сподіватись читач. Сам страдник, Тесленко залюбки малює стражденну долю й інших людей і на темному тлі не знайдете тут ясних моментів. І тільки хороша й чиста вдача самого автора ясніє на ньому принадним образом.

3. Син свого часу — то великонадійного, то зневір'я повного — і другий визначний талант останніх літ, що справдив свою репутацію першорядного лірика в найновішій українській поезії і своєю музою гніву та зневір'я дає розкішний кінцевий акорд до всього українського письменства. Олесь (псевдонім), виступивши в літературі на початку віку (перші його поезії позначено роком 1903-м), теж пережив разом з громадянством і одбив у своїй поезії всі перипетії бурхливих років, починаючи од перших несміливих надій на сподіване визволення й кінчаючи поетичним виразом жалів за розбитими надіями, зневір'я до недавнього руху, прокльонів страшливій дійсності. Поет особистих переживань у перших своїх поезіях, Олесь свідомо стає на службу громадським потребам свого часу — часу кипучого та кривавого, що побризкав кров'ю й надихнув гнівом співу самого поета. В бурхливих подіях знайшов він нову велику красу, перед якою спинився в захваті.

Яка краса — відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів, Мовчали десь святі під попелом руїни

Іжурно дзвін старий по мертвому гудів. Коли відкільсь взялася міць шалена, Як буря, все живе схопила, пройняла, —

Іось — дивись: в руках замаяли знамена

Ігимн побід співа невільна сторона.

Захоплений цією дивною красою відродження, Олесь робиться палким співцем його, тим бардом, що піснями своїми загріває людей до боротьби, бадьорості додає й одваги. З його струн зриваються тепер потужні мотиви, такі далекі від особистої лірики першого періоду; прискорений темп їх і запальний тон так відповідає подіям гарячого часу.

Ябільше не плачу.

Ямуку свою

В кайдани стальні закую: Народ мій закутий в кайдани, Горять його рани...

І душу свою Я ранами його віддаю.

Електронна бібліотека української літератури

Я більш не співаю: в борні уночі Співають залізні мечі...

Народ мій мечі розсікають, До бою скликають, — І меч мій в борні Нехай заспіває мені.

Обурення проти насильства, гніву за окривджених повно в поезіях Олеся 1905 — 1907 pp. і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не здіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви ані трохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення. Біблійний пафос, натхнення пророка вчуваються іноді в піснях, що справді стрілами крилатими влучають „в серця катів і зрадників гидких”:

Вам казано — любіть братів, Діліть добро, не будьте псами, Бо Бог в рабах запале гнів

Іпіде вас судить з рабами,

Іпіде вас судить з рабами

Івчине суд страшний над вами...

Та час великих надій минув, зневір'я посіло громадянство і Олесь переніс на свою ліру цей новий настрій: „прокляття, розпач і ганьба” полилися з-під струн його. Співець гніву

— робиться співцем зневір'я, поетом контрастів і тим, що повинно бути: заговорив художник суперечності між вищою індивідуальністю, осяяною вічним і невпинним змаганням до ідеалу, та юрбою звичайних істот, що животіють під млою буденщини, не маючи ні сили, ані бажання скинути її з себе („По дорозі в казку”). Знов мотиви розчарування, жалів на тяжку самотність, але вже з інших причин, залунали од такого недавно ще бадьорого співця:

Стою один... журюсь самотно на руїні, Співаю щось помалу і без слів...

Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні, Серед могил і зламаних хрестів („Даремно все”).

І не диво: серед могил і зламаних хрестів, на тому цвинтарі, де поховано надії на краще життя — страшне щось діялось:

Свої — серця нам виривали, Чужі — тесали нам хрести, А ми дивились і не знали,

Електронна бібліотека української літератури

Куди нам з цвинтаря іти („Ми плакали”).

Останнє — та недовідомість і безпорадність — може, найстрашніше для людини, що так недавно ще бачила ясний шлях перед собою. Але надія поетова не вмирає:

О, ще не всі умерли жалі, Не всі проспівано пісні, Не всі захмарилися далі, —

поет не скорився перед дрібною буденщиною і новими своїми піснями справді прояснив оті „захмаренії далі”.

Колись давніше, як Олеся ще не захопила була буря громадського руху 1903 — 1906 р., любив він спинятись на життєвих контрастах, на боротьбі в природі і в душі людській, малюючи „щастя-муку”, „журбу-радість”, сміх мішма з слізьми. В його початковій поезії „з журбою радість обнялась”: „в сльозах як в жемчугах мій сміх” — говорив сам Олесь, і кожен, певне, пригадає хоча б його знамениті айстри, над якими тільки по смерті схилилося ясне сонце пестливим промінням. Любив він теж природу, яку взагалі вміє відчути й змалювати, добираючи тонів з неї до переживань власного серця. І от, перебувши бурю гніву та зневір'я, поет усе частіше обертається до тих давніх своїх тем, але з новими настроями підходить до них, немов знову передумав, перечув і перестраждав свої юнацькі спостереження з життєвих контрастів. Основним тоном його поезії робиться супокій, тихий смуток, якісь пантеїстичні поривання, спершу може й для самого автора неясні, бо не з повної свідомості вони вийшли, зате гарні й принадні своїм глибоким настроєм, що нагадує ліричні драми Кримського. Супокоєм філософа дихають тепер його поезії, що

Виливають в звуки муки — Світові, твої, мої („Вийди, змучена”).

У власній рані поет хоче розкрити „рани світові”, — більше: прагне злитися з природою, з усім світом, розплистись у ньому душею, забувши недавнє минуле, що таких ран глибоких завдало було йому.

Душа моя Скрізь в повітрі розлилася...

Степом, небом пройнялася, Світ в мені і в світі я.

(„В степу”).

В такому єднанні з цілим світом поет бажав би тепер бути просто музичним органом того світу, голосною луною розлитого скрізь у природі життя, кожний нерв свій струною

Електронна бібліотека української літератури

зробивши. Цей пантеїстичний настрій у Олеся зродив навдивовижу гарні, тихою задумою й глибоким ліризмом перейняті поезії, як оце, наприклад, сумовите запитання:

Пожовклий лист в вікно моє влетів, Немов про щось він мав сказати. Немов один вмирати не хотів

Ітруп між трупами лежати. Влетів, упав і більше не жиє...

Ах, і раніш він знав, що жить не буде...

Чому ж летів сюди в вікно моє

Івпав мені на теплі груди?

Згаданим настроєм оддають і більші твори Олеся в цьому періоді, як поеми „Щороку”, „Над Дніпром”, „Трагедія серця” й інші, виказуючи тугу за щастям, невловимість його на тлі все тієї ж вічно мінливої боротьби в природі. Палкі поривання до щастя кінчаються в Олеся неминучим розчаруванням, вічним незадоволенням, непорозумінням між близькими істотами й самотністю, коли серце скрізь шукає любого привіту, „та ніхто не одгукнеться і ніде душі не чуть” („Щороку”). Буває, як у поемі „Трагедія серця”, що навіть перспектива нового щастя гине перед згадками про старе, немов пригасла тінь його бентежить спокій і докором стоїть перед людиною:

умерле часом знову воскресає,

встає в усій своїй невиданім красі

іжурно дивиться на тебе. Тремтять його уста

ічуються слова докору: „Забув... забув і зрадив”.

Страх, що „думка вічно буде літати над минулим” труїть хвилини раювання і становить справжню трагедію серця, що переживає „вічність мук” замість хвилинного задоволення.

Самими трагедіями серця поет, проте, себе не обмежив. Олесь, як і його герої, не забув минулого і відгуки колишнього — того живого й бадьорого настрою, що був вилився колись цілим каскадом надзвичайно сильних поезій — живуть у ньому, не вмираючи. Більше навіть, — і оті трагедії серця надихають його протестом проти панування самих особистих мотивів, дають силу перетерпіти самотність та одчуження.

Ти самотній? Завжди? всюди? Викинь сміло прапор свій! У пустелі життєвій Без мети блукають люди.

Вдар не в дзвін, а в серце дуже,

Електронна бібліотека української літератури

Зважся жить, або не жить —

Ікаміння закричить

Ізапалються байдужі. („Мусить бути”).

І, як показує недавня, п'ята зряду, збірка поезій Олеся, у нього збереглася та сила бити по серцях, запалюючи байдужих і небайдужих та накликаючи —

Нових і слів, і діл блискучих, Нових озбороєних надій, Бажань і поривів могучих І грому в бурі молодій!...

З гамором, з безтурботним сміхом, буйно влетів в українську поезію Грицько Чупринка (народ. 1879 р.) і вже першим збірником своїх поезій показав і свої гарні прикмети, яких у нього багато, так і хиби, яких у нього теж не бракує.

Гей, на весла, щоб понесла Буря човен на простір, Де свавільний вітер вільний

Гонить хвилі вздовж і вшир! („Гей на весла!”), —

таким був один з перших покликів молодого поета. З усього він робить собі сміх, проти всього протестує, з усього силкується здерти якесь покривало, яке часто тільки ввижається поетові, усе на поетичні „дзеньки-бреньки” повертає:

Викликає ясний дух Вірш легесенький, як пух, Вірш, як усміх неньки,

Вірш маленький, коротенький Без задуми, без вагання, Без кохання, без благання, — І серденьку легко-легко, Бо прогнали сум далеко Дзеньки-бреньки („Дзеньки-бреньки”).

В багатстві звуків — сила Чупринки. Можна сказати, що він і сам зачарований, і інших може чарувати отією різноманітністю тонів, музикою ритму й рим, яку посідає його ліра, — і в них він милується, ними перебирає не як досвічений співець, а просто з стихійною, суто елементарною силою. Звуки — я сказав би, коли б не боявся тривіальності виразу — розпирають поета і рвуться на волю, на простір, навзаводи з

Електронна бібліотека української літератури

вітром, з бурею, з піснею солов'я, з гамором життєвим. Запас ритму і рим у Чупринки просто таки невичерпний, і легко, граючись, немов кокетуючи своїм природженим даром, з словом поводячись як спортсмен, він обминає всякі труднощі і дає надзвичайно хитре й вигадливе мереживо найтоншого вірша.

Дрижать, біжать живі акорди І настрій серцеві новий Дає то поклик їхній гордий, То жаль минулий життєвий. („Звуки”).

Але поза звуками, поза акордами — нема ще поета в Чупринці. Надзвичайно сильний у звуковій стороні, так само надзвичайно млявий він щодо художніх образів; широкий і різноманітний там, вузький і блідий, одноманітний і вбогий тут і брак фарб на своїй палітрі надолужує теж самими звуками. Але тут не сила вже виявляється, а тільки порожнє стрясання повітрям, що нікого не зворушує, нікого не страшить, нікого не займає й робить іноді просто комічне враження невідповідністю між метою й засобами, як оте „бахну! трахну!” в „Білому гарті”. Часто, дуже часто замилування Чупринки звуками та безсилля в сфері образів виявляється накопиченням більш або менш гучних слів, які не справляють, проте, голосного враження, — як отой тріскучий „Ураган” з його вигаданим, надуманим „блиском-громом”, „илом-пилом”. І тут виявляється у Чупринки, поза зовнішнім громом та ефектами, така вбогість мови, що кроку він не може зробити, не взявши чи то москалізму, чи якогось суто-газетного виразу або навіть недоладного новотвору.

Так само зайвиною оддають у Чупринки та чимось чужим і його претензії на голосні фрази та лозунги, як отой його вславлений „бунт для бунту”, або „муза кривавого сміху”, оті демонічні котурни, на які час од часу пробує поет спинатись.

В темну далеч міжпланетну Я мов Демон полечу

І звідтіль юрбу бешкетну (sic!) Блиском ночі освічу („Казка”).

Або:

Смілим іспитом (!) смертельним, Димом, полум'ям пекельним Подихну Вгору, вгору Без розбору —

Серед степу, серед бору В полі, в морі, На просторі,

Електронна бібліотека української літератури

Всі устої, всі підпори Зворухну („Ураган”).

Дарма — зовсім це не страшно, бо всяк розуміє, що це лиш фрази й бенгальский вогонь, свого роду „дзеньки-бреньки”, які, до речі, можуть бути на своїм місці, але порожнім дзвоном дзвонять, як „кимвал бряцающий”, коли автор натужиться на щось демонічне. Тим часом муза Чупринки менш усього здатна спинатись на демонічні котурни і як навіть вона збирається „дзвоном радісних пісень” чарувати, то й те не зовсім до лиця їй, бо вона носить у собі тугу, що з розпачем межує. І коли вона творить не про людську славу, коли буває сама собою, тоді з'являються у автора великої сили й краси і незрівнянної щирості поезії, як „Останній звук моєї ліри” або „Перемога”

Я не гнусь, мов раб, під гнітом, Доле, мачухо лиха, Знай — з тобою, з цілим світом

Я, поб'юсь з лицем одкритим Проти злості і гріха Смерті в очі я загляну, Жах могильний я стерплю: Всеодно я маю рану Нестерпучу, нездоланну — Рану смертного жалю („Перемога”).

Трудно з більшою силою й простотою розкрити „рану смертного жалю”, як це зроблено тут, і коли автор говорить про перемогу, коли на іншому місці він обіцяв, що останній звук його ліри

Не буде криком безпорадним, Не буде стогоном зневіри, А гімном радісно принадним Того співця, що лине в мрії

Перед морозом повновладним („Останній звук”) —

то це тільки показує, що великий запас життєвої сили одважила поетові мати-природа. Але він сам ще мало що з тією силою зробив. Він ще не знайшов себе. Ще звуки, самі звуки, водять ним і йому лишається багато ще попрацювати біля того, що дала природа, щоб не метеором осяйним перелетіти в нашому письменстві, а глибший по собі слід полишити.

Зовсім інший має талан-долю Микола Філянський, що вже видав дві збірки своїх поезій. Байдужий до турбот життя співець природи, він відповідно до її змін розкладає й

Електронна бібліотека української літератури

свої настрої ( „Calendarіum”), кохаючись переважно в блідих тонах, у завмиранні природи,

взгасанні ясного світу, в споминах минулого.

Івтихне сонця світ. І сяйва діамантів Закриють дня красу. І ключ я свій візьму

Ірозгорну я літ колишніх фоліанти

Ісерцем весь ввійду в таємну їх пітьму. („Над нивою”.)

Вдумливо розгортає поет книгу природи, але і в ній читає ті самі загадки, які стоять і в людському житті й на які нема у нього ні одгадки, ні відповіді.

В холодну даль дивлюсь дарма, І думи змовкли, стали...

Землі б спитав — лежить німа, Небес — закрили хмари („Я йду дібровою”).

Якоюсь безнадійністю, глибоким принциповим песимізмом перейнято гарні й щирого чуття повні пісні Філянського. Рідко коли озветься він бадьорішим тоном і, правду кажучи, такі тони й не личать цьому співцеві особистих переживань і, поминувши одну хіба поезію („Гукайте їх”) йому їх і не вдати. Це чиста лірика, справжній голос серця, який ніколи не дозволить собі ні різкого слова, ні навіть жвавішого поруху, який оживлюється самим переживанням колишнього і тихими рефлексами на сучасне. На буйну роль такий голос і не важить, він бринить занадто, скажу так, інтимно, але це не заважає йому знаходити шлях до іншого серця, що й само настроюється в унісон до співця свого інтимного світу,

4. Поруч із цими визначнішими письменниками останнього часу виступає ще чимало інших, що своїми творами звертають увагу на себе й подають надії, що письменство їхніми працями буде розвиватись невпинно й рости на силах. Не до одного напряму належать вони, вплив різних літературних шкіл одбивають у своїх творах, даючи в них усе, чим живе сучасне громадянство, — всі ті змагання, до яких простують люди в широкому світі. Українське письменство давно вже, ще в творах своїх класиків, починаючи з Шевченка, переросло рямці того „домашняго обихода”, на якого прокрустове ліжко хотіли його силоміць покласти. Воно бралося освітлювати — і по спромозі своїй таки справді це робило — все життя, не обмежуючи себе доктринерськими загородами та зовнішніми перетиками, що понаставляли кругом лихі люди та обставини. Людина, вся людина, з усіма її потребами й широкими змаганнями — ось що було об'єктом нашого письменства, і новітнім письменникам без міри вже легше йти шляхом, протоптаним попередниками в цей бік. Не беручись ворожити долі нашим молодим авторам, я дозволю собі навести тут наймення тих із них, що, здається мені, твердо стали на літературному полі і вже тепер, коли ще навіть не розгорнулись уповні на всю міру свого хисту, являють собою корисних і надійних робітників.

Електронна бібліотека української літератури

Поет і повістяр П. Капельгородський в своїх творах виводить далі нитку кращих традицій українського письменства. Оповідання, а надто поезії його, на громадянські теми переважно, перейняті наскрізь бадьорим настроєм борця, — це справді „відгуки життя”, як назвав Капельгородський збірку своїх поезій, в яких чимало знайдемо образів і картин з українського побуту та природи і разом одгуків на сучасні мотиви.

Стихійною, хоча й необробленою подекуди силою віє од поезій Ю. Будяка (псевдонім), що кохається в різких тонах, в яскравих фарбах, у сатиричному погляді на життя. Його збірка „Буруни” дає зразки сильної лірики як на громадянські теми („Ідилія”, „Веселий марш” тощо), так і з особистих переживань („Квітчастий танок”, „Мій шлях” та інші). З прозових творів Будяка звернули були на себе увагу цікаво й колоритно написані „Записки учителя”, що подають картину вчительського бідування на Україні за недавніх часів.

Молодими померли поети — Ол. Козловський (помер 1898) та О. Доорохольський (помер 1900), твори яких можна назвати справжніми передсмертними мелодіями. Особливо подавав був надії Козловський, що його Франко вважав „одним із найталановитіших, а може навіть просто найталановитішим поетом нашої наймолодшої генерації”; пахощами молодощів, щирою тугою за страченим життям оддає його збірка „Мірти й кипариси”.

Повісті й оповідання Наталі Романович-Ткаченко („Мандрівниця”, „Манівцями”, збірка „Життя людське”) перейняті революційним романтизмом, малюючи обставини й напрями серед революційної української молоді. Авторка постає немов літописцембелетристом нашого революційного руху, який пережила сама й який дав їй силу матеріалу для художнього малювання. У героїв Романовички багато ліризму та тієї туги за особистим щастям, що показує мрійну, м'яку вдачу, яка часто входить в колізію з суворими обставинами революційного життя. Далеко од всяких політичних бур стоїть і суто побутовими рисами розпочала свою літературну діяльність Марія Проскурівна (оповідання „Од сіна до соломи” й „Пані писарка”, повість „Уляся”), Спокійним тоном і в простенькій, напіветнографічній формі вміє Проскурівна мережити гарні картини з українського життя, даючи пластично вимальовані постаті дійових людей.

Леонід Пахаревський — співець одцвілих надій, тужливих переживань, яких рясно доводиться зазнавати серед нашої буденщини чулому й жадібному на добро та красу серцеві. „Свята нема, бо не видно на землі щиро веселих очей і мелодій радісних не чути” („Пісня дзвона” ) — це основний мотив Пахаревського, що озивається на ту буденщину життя то побутовими картинками („Буденні оповідання”), то ліричними рефлексами („Пожовкле листя”). Це чистий лірик з натури і через те кращі у нього твори останньої категорії і слабше вдає він заклики до боротьби, що фатально збиваються раз у раз на розпачливе бажання: „Хай буде, що буде, аби тільки не буденщина, бо вона засмокче, скрутить, знесилить, уб'є („Під новий рік”). Цю спільну з Пахаревським песимістичну рису має Надія Кибальчич-Козловська (померла 1914 p.): вона теж у своїх поезіях та оповіданнях здебільшого торкалась запитів та переживань інтелігента-сучасника, душу якого розпинають впливи складного життя, скажу так, на хресті самоаналізу й рефлексів. Авторка, видимо, сама глибоко переживала ті перехресні впливи і це одбилось на її творах (окремо видано „Поезії” та „Оповідання”) тужним колоритом шукання якогось незнаного

Електронна бібліотека української літератури