Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

„простий житній колосок”, щоб піднялося ціле пекло сумнівів та рефлексій.

„Гей, земляче!” — шепче колос, Похилившись на стебло:

„Ми чужі для цього раю, — Що ж сюди нас принесло? („Самотою на чужині”).

Вічне відчуження й самотність для душі, що так безупинно шукає людини, що найбільш потребує товариського єднання — це найгірше пекло, джерело великих моральних мук. Оцим почуванням присвячено більшість ліричних циклів Кримського, оригінальних формою, глибоким змістом, перевитих то високо-драматичними моментами, то глибоко-ліричними рефлексами („Нечестиве кохання”, „Кохання по-людському”, „Передсмертні мелодії”, „Сам своє щастя розбив” і ін.). Скрізь шукання, „звичайні ілюзії, які трапляються поетам”, потім розчарування і скрізь самотність, од якої поет спочиває тільки серед природи та на спогадах про минулі моменти, коли він знайшов був — власне, коли йому здавалося, що він знайшов — людину. Після любого сна, в якому поет бачив себе немов у рідній сім'ї серед розкішної природи — проклята дійсність:

Туман... Мороз і сніг... Для всіх я тут чужий...

Та не проклену мій сон, коротку мрію; То щастя був момент, безмірно чарівний. („Спомин про минуле”).

Людей рефлексу, з пошарпаними нервами, з лагідною й люблячою, хоч і часто розбитою, розхитаною сумнівами душею, бере Кримський героями й своїх оповідань („Батьківське право”, „Сирота Захарко”, „В народ”, „Psichopatia nationalis”, „Андрій Лаговський”). І тут переважають думки і рефлекси автора, суб'єктивні тони, сильний ліризм. „Мабуть, чи не надто близько до серця берете ви долю своїх героїв”, — ці слова з передмови до повісті „Андрій Лаговський” раз у раз згадаєте, перечитуючи всі твори Кримського, чи не найдужчого, скажу так, суб'єктивіста не тільки в українській ліриці, а й у цілому письменстві нашому. Самому авторові впадає іноді в око ця його риса і він наче соромиться її, застерігаючи, напр., „здорових” читачів і призначаючи свої поезії „для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами”. Дарма, — кожен читач, для якого не чуже все людське, зможе знайти в поезії Кримського рідні й близькі ноти отієї високої людяності, запального шукання людини й розчарувань і пережити їх разом з автором.

Поетесою природи переважно виступає Людмила Василевська, відома більш під псевдонімом Дніпрова Чайка (народ. 1861 р.). Її прегарні формою поезії та поезії в прозі (особливо „Морські малюнки”) — це з художнього боку справжні мініатюри, виточені до останньої рисочки й до останнього слова оброблені. Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символістичних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й

Електронна бібліотека української літератури

людським життям („Шпаки”, „Миша”, „Плавні горять”). Природа в її творах живе, граєміниться всіма фарбами, як веселка на сонці. Не гірші й оповідання симпатичної авторки („Хрестонос”, „Чудний”, „Вольтеріанець” тощо), — вони показують, що так само вдумливо вона ставиться й до людського життя, уміючи взяти і нього цікаві моменти і в гарних образах виявити.

Активне покоління українських вісімдесятників з честю видержало на собі перший нагніт тяжкої реакції, що впала на них ще дужче, ніж на старших діячів. Діяльність цього покоління сягає й на дальші часи і кладе міцні підвалини під найновіше наше письменство

— вільну пісню останніх часів. Незважаючи на те, що цензура припинила була в 80-х роках трохи не всю літературну продукцію в Росії, що й за кордоном це було власне перше десятиліття, коли українська преса починає ставати на твердіший ґрунт, виростаючи з ефемерид попереднього часу — письменство не спинилося в своєму розвиткові, невтомно розсовуючи свої межі і щодо форми, і щодо змісту. Формою українське письменство виходить вже з переспівування та наслідування народної пісні й Шевченка, з наївного етнографізму первістків нашого літературного руху, і пересаджує на рідну землю всі форми європейської літератури. Щодо змісту, то тут колишня формула „литература для домашняго обиходу” сама собою падає й зникає в практичній роботі: рамки письменства розсунуто безмежно, воно сміливо торкається всіх питань буття людського і не зв'язує себе ніякими формальними обмеженнями. В парі з цим іде й процес наростання національної свідомості, що потроху заступала безполітичне українофільство й становила перед українським рухом нові завдання й методи національної праці. Поки провадилися теоретичні змагання на тему — чи потрібна і чи можлива українська література, вона силою самого факту вбилася в колодочки, довела своє право на життя й розвиток і ті змагання зробила просто реакційною схоластикою, викинувши їх з обороту справді свідомої себе сили. Хоч якими наче мертвими на погляд були 80-ті роки в історії українського руху, але безперечно, що вони не минули безслідно, давши перші прояви того збирання громадських сил біля культурної й політичної роботи, яке зовсім виразно проступило вже в першій половині 90-х років. Рона, вийшовши з Женевського озера, як відомо, зникає незабаром, між скелями, немов крізь землю провалюється, — гадав би хто, що ріка справді без сліду пропала, але ні, там, під землею, вона йде далі, нової сили набирається, приймає підземні джерела й виходить на світ ширшою, більшою й дужчою, як була. 80-ті роки були для українського руху немов отаким провалом Рони під землю. Низькоокі людці, не бачивши ніяких майже ознак українського руху, поспішалися вже оповістити про смерть українства, — даремно: це була тільки та невидна про людське око підземна робота, що прокладала українству нове річище під скелями та купами наверганого в нашому житті каміння...

Електронна бібліотека української літератури

РОЗДІЛ XIV

90-ті роки

Після реакції. — М. Грушевський. — Публіцисти 90-х років. — Коцюбинський. — Яновська. — Григоренко. — М. Левицький. — Леонтович. — Поети 90-х років. — Кобилянська. — Яцків і модерністи. — Стефаник і його школа. — На світанні.

1. Після темної, глухої реакції 80-х років нове десятиліття принесло деяку пільгу, — не в зовнішніх обставинах, бо вони не одмінились, а в настроях самого громадянства. Немов притомилось воно од німування „на всіх язиках” і трохи наче очумалось од того удару, який завдано попередніми роками. Живіший темп життя виявивсь насамперед у Галичині та Буковині. Заснування радикальної партії, на чолі якої стали Франко і Павлик, а теоретиком був Драгоманов, що з болгарської Софії керував новим політичним рухом — внесло таку живу течію в українське громадське життя, до якої нема чого прирівняти з попередньої історії українства. Органи партії, як „Народ”, опісля Франкове „Житє і слово” виступили не тільки з гострою критикою галицьких місцевих стосунків, але і з загальними ідеями, на які обізвалась уся Україна; суперечка на галицькому ґрунті починає набирати всеукраїнської ваги, як принципова боротьба між політикою недобитків „рутенства” й дрібних компромісів та політикою українства і справжніх народних інтересів. Оживились і видання народовців, як „Зоря”, що під тямущою рукою нового редактора. Вол. Левицькаго (В. Лукича), зробилася всеукраїнським літературним органом, як поновлена „Правда”, що теж давала чимало літературного матеріалу, як „Буковина”, що в ті часи містила принципової ваги праці, які виходили поза межі локальних інтересів (Грінченкові „Листи з України Наддніпрянської” і відповідь на них Драгоманова, дописи ДикареваКрамаренка і т. ін.). Якийсь час, до 1894-го року, „Зоря” і „Буковина” проходили вільно через цензуру і з ними сміливіші голоси доходили й на Україну. Полеміка радикалів та народовців, незважаючи на свій часто дріб'язковий характер, перейшовши через кордон, поставила перед українцями питання громадсько-політичного характеру і примушувала переглянути теоретичне надбання і практичні здобутки українства. До того ж нахиляли й події на Буковині, де невсипущими заходами відомого громадського діяча проф. С. СмальСтоцького національну справу нарешті зрушено було з тієї мертвої точки, на якій вона доти пробувала. Нове життя виявлялось навіть зовнішніми способами. Відомо, що попервах українці пробували були обстоювати для себе термін „руський” як національне наймення (в перших статтях Драгоманова і майже у всіх „українофілів”). Ця рецепція старого нашого національного прізвища, підтримувана невигаслою традицією і в Галичині, в 90-х роках рішуче одпадає, заступившись терміном „український”; навіть у Галичині спершу вводиться подвійне „українсько-руський”, аж поки остання половина теж потроху затрачується. Сталось так через те, що термін „руський” занадто виразного значення набрав як „великоруський”, а на цьому подвійному розумінні терміну увесь час грало в свою сопілку галицьке москвофільство, — і українці кінець-кінцем мусіли зректися свого старого історичного наймення, щоб не плодити непорозуміння та плутанини в своїх національно-громадських стосунках. Те ж саме сталось і з терміном „українофільство”,

Електронна бібліотека української літератури

якої дуже часто звертається він у своїх публіцистичних працях, уміючи нові й нові добирати до неї ілюстрації та аргументи. „Всеукраїнство, або український універсалізм, — пише він, — тісне єднання всіх частин української землі і підпорядкування всіх різниць, які їх ділять, спільній, єдиній, меті — національному розвоєві, є кінець кінцем не тільки бажаним само для себе — ідеально, так би сказати, але й для потреб місцевого життя її частин, для їх ближчих цілей і завдань” („З новорічних думок”, 1910 р.). В такому всеукраїнському єднанні, в спільній праці всіх частин української землі бачить Грушевський єдиний шлях до розвитку рідного краю й єдиний лік на те безголов'я, що підтинало силу українського руху. „В інтересах українського національного розвою в теперішній стадії, — писав ще раніше Грушевський, — лежить власне концентрація всіх національних сил, а для того всіх частин української території. Треба розвивати в них почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати різниці, які їх ділять і які при такім роздмухуванні можуть привести до повного відокремлення, культурного і національного, різних частин української землі” („Галичина і Україна”). Бажаючи звести інтереси окремих частин в інтересах цілого, Грушевський гостро критикує все, що їх ділить. З одного боку не милує він старого галицького “рутенства”, що іноді озивається й за теперішніх часів, та з другого — дістається од нього немало й спеціально українським гріхам. Ось які питання поставив публіцист українському громадянству під час знаменитої весни 1905 року, коли розв'язались були язики, в Росії: „де ви, передові репрезентанти, генерали й полковники українства, що не писали по-українськи, бо „не володієте” українською мовою, не брали участі в дотеперішнім науковім і літературнім русі на галицькому ґрунті, бо вважали, що „малорусскій вопрось долженъ быть разрешенъ на русской почвѣ”, — чому мовчите тепер, коли настала пора вирішувати його „на русской почвѣ”. коли прийшов час виясняти, пропагувати його на вашій звичайній російській мові, в таких близьких і милих вам російських ліберальних колах? Чому не користуєте тепер із тих зв'язків, які в'яжуть вас із російськими ліберальними колами, з різними органами російського лібералізму, щоб у них вияснити кривди, потреби й дезидерати українства?.. Які перешкоди вам тепер заважають? Чим покриваєте ви перед своєю совістю, перед людьми, що вас оточують, свою пасивність, свою байдужість супроти своєї суспільності, свого народу? Чим оправдаєте ви своє недбальство в критичнім часі, коли земля горить під ногами й Україна може безповоротно бути похованою при перебудові відносин Росії?” („Конституційне питання й українство в Росії”). Це справді був крик, що мимоволі підступав до горла живому публіцистові, який мав змогу з боку дивитись на те, що робилось тоді на Україні, і ще більшу змогу висловити свої уваги й бажання публічно. А бажання Грушевського, і як ученого і як публіциста, зводяться власне до одного: „українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей” („Українство і питання дня в Росії”), які Грушевський взагалі зрікається ділити на „дозрілі” й „недозрілі”, історичні й неісторичні нації. Оцьому витяганню рідного народу з становища паріїв на становище нації і віддає свої сили Грушевський і в науковій роботі, і в організаційних заходах; тій же таки меті він служить і своїм пером сильного та вдумливого й меткого публіциста.

Прислужився він найдужче в добу революції 1917 р., коли політична й організаційна робота так багато відтягала сил од письменства й суто культурної діяльності, коли по-

Електронна бібліотека української літератури

спіхом творились нові форми життя на Україні й кувалася її доля майбутня. В цій творчій роботі одно з перших місць належало знову ж Грушевському. Своїми статтями на теми дня він виясняє завдання українства та шляхи, якими воно мусить до тих завдань іти, коли знов же не хоче опинитись позаду життя й вийти покаліченим з світової боротьби. „Минули ті обставини, — писав Грушевський ще на початку революції, — коли ми мусіли виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до уживання в урядах і суді”. „Українського питання вже нема” — такими словами можна сформулювати всі останні публіцистичні праці Грушевського: є натомість практично-організаційна робота, що те питання безповоротно вирішила й розв'язала, або, словами Грушевського кажучи, — „є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи” („Велика хвиля”). Знайшовши цій новій долі, відповідно до всього руху останнього часу, шлях в автономії та федерації, в повному національному житті, Грушевський яскравими рисами означує внутрішню вагу автономії України в федеративній Росії. Насамперед воля України не означає панування українського народу над іншими, на Україні сущими, над національними меншостями. „Ми не на те, — пише Грушевський, — цілими поколіннями боролися і страждали за права нашого народу, щоб з хвилею, коли його права будуть здобуті, поставити іншу мету — приборкування слабших народностей і панування над національними меншостями великої Української землі. Ми не на те доводили права кожної народності на її національне самоозначення, незалежно від її „зрілості чи недозрілості”, історичності чи неісторичності, культурних заслуг, великих чи малих розмірів, аби тепер відмовляти якій-небудь народності це право на котрій-небудь з цих підстав. Ми не на те виступали проти „національного ероса”, проти роздування національного шовінізму, проти принципу, що для національного успіху все дозволено, щоб тепер самим ступати на цю дорогу” („Народностям України”). „Оборонці української національності не будуть націоналістами” — це перший висновок з широкої концепції федеративного ладу в розумінні Грушевського. Другий виступає вже власне за межі України. „Я твердо вірю, та й не один я, — закінчує Грушевський свою працю про сучасне українство, — що велика революція російська — тільки б її заховати від упаду та від анархії — значно вплине на перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою, до останніх подій — так як тепер здається близькою і здійснимою. І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній російській республіці. А в будуччині, сподіваємося, ця республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин — одною з підстав цієї Європейської федерації” („Звідки пішло українство і до чого воно йде”). На жаль, не довелося Грушевському цією гарною „музикою будуччини” закінчити свій публіцистичний набуток. Революція перескочила в анархію, „большевизм”, котрі одсунули на якийсь час реалізацію федеративних надій. Рятуючись, мусіла Україна

Електронна бібліотека української літератури

обороняти свою самостійність, і цій потребі присвячено було останні публіцистичні статті Грушевського (початку 1918 року).

Грушевський повну мав рацію, говорячи в наведеній цитаті не про самого себе. Тим самим ідеалам і потребам служила і взагалі вся українська публіцистика, на полі якої з покоління до Грушевського близького згадаю тут Олександра Лотоцького (Білоусенко — народ. 1870 р.), Федора Матушевського (народ. 1871 р.) та Петра Стебницького (П. Смуток, народ. 1862 р.). За часів національного присмерку, коли неволя посіла була все наше життя, вони боролися проти реакції так державної, як і громадської, силкуючись розвіяти тумани, що густо накривали українську справу. За часів широкого громадського руху вони виясняли завдання українства, ставили на чергу дня питання сучасності й розв'язували їх відповідно до найкращих традицій та вимагань українського громадянства. Праці їхні, розкидані по журналах та газетах („Л.-Н. Вістник”, „Кіевская Старина”, „Украинскій „Вѣстникт»“, „Украинская Жизнь”, „Громадська Думка”, „Рада” і т. ін.), і перед українською й перед російською публікою на повен зріст ставили українську справу й виховували наше громадянство на гаслах повного національного життя на Україні, творячи велику справу європеїзації українства та підведення під нього широких загальнолюдських основ.

2. Літературне покоління 90-х років взагалі пішло далі тим шляхом всестороннього розвитку, якого рямці означились раніше. Сила тенденції — вдержати українське письменство в межах простонародності мусіла скоритись Перед силою факту, отого всестороннього розвитку. Елементарні вимоги всякого нормального розвитку, що не терпить наперед визначених меж, а зважає тільки на внутрішню логіку речей — ще раз довели на прикладі українського письменства, що даремна річ заковувати прояви духу в кайдани скороминущих, мінливих настроїв. Внутрішня логіка речей безупинно ставила перед письменством нові питання, і вона ж таки давала й засоби, щоб відповісти на них, не озираючись на ті зверхні обставини, що силкувались накласти на письменство важку свою руку. Цю внутрішню логіку розвитку найбільш, може, помітно на літературній долі найвизначнішого з сучасних художників у нашому письменстві, Коцюбинського.

Михайло Коцюбинський (1864 — 1913 p.) почав свою літературну діяльність оповіданнями в манері старших письменник; вісімдесятників; на перших його творах, як „П'ятизлотник”, „На віру”, „Ціпов'яз”, „Для загального добра” тощо, великий позначається вплив Левицького, що виявлявся не тільки в манері молодого письменника, а і в тій мірці, з якою підходив він до об'єкту своїх художніх композицій. Але вже й тоді почувалося в оповіданнях Коцюбинського, що ця етнографічна манера ніби здержує його, не дає цілком виявити щось своє, власне, що не вкладалося в рямці органічно чужої йому манери. Так само не відповідала суті художньої вдачі Коцюбинського й друга фаза його шукань, коли видно було деякий вплив на ньому французької манери, найбільш Мопасана. Натуралістичний кожух ще менш йому личив, хоч тут більше вже простору знаходив письменник для змалювання психологічних подробиць, для прозирання в душу до людини. І тільки скинувши з себе й натуралістичну одіж, як і попередню етнографічну, став Коцюбинський справжнім Коцюбинським. Од українського реалізму взяв він твердий певний ґрунт і прозору ясність думки; од французького натуралізму — тверезий погляд та небоязке шукання потрібної йому краси всюди, куди тільки може око художника

Електронна бібліотека української літератури

зазирнути. Але ж од себе додав сюди своєї власної найкоштовнішої риси: оте глибоке переймання психікою героїв, вигадливість художніх образів, уміння передавати настрої й внутрішні переживання, нарешті бунт проти засмічування душі непотрібним грузом, протест проти дрібної буденщини, аристократизм духа і невпинне простування до світла, до краси, до ідеалу — це вже самому Коцюбинському належить, це його власне, непозичене добро. Оця своя власна риса, дедалі розгортаючись і визволяючись з-під чужих впливів, запанувала нарешті цілком і дала справді сильного художника, — художника насамперед. Коцюбинський таки знайшов себе, і в останніх творах стає перед нами зовсім не тим письменником, яким починав свою літературну діяльність, — не тим, насамперед, з погляду художніх способів, яких уживав на початку своєї літературної кар'єри і яких уживає тепер. Тоді це був реаліст, що силкувався малювати подробиці того, що бачив навкруги себе, — на останку це імпресіоніст, що найбільше пильнує загального враження, не дбаючи про деталі; тоді зовнішні пригоди його цікавили, сюжет, — наостанку — внутрішній світ, психічні переживання, часто поза всяким виразним сюжетом, заступили передній план його творчості. Творчий синтез, таємницями якого орудував Коцюбинський бездоганно, вивів письменника на його власну дорогу в письменстві й дав того потужного художника, що держить читача весь час невідступне під впливом своєї сили. І що цей синтез у творчості Коцюбинського горує над усім, покаже нам порівняння його творів давньої манери з новішими. „Ціпов'яз” — і „Fata morgana”, „Поєдинок” — і „Дебют” темами своїми схожі, схожі навіть настроями й психологією своїх персонажів. Але яка водночас і величезна різниця між тим, коли письменник помацки, обережно шукав себе, і тим, коли наостанку певною рукою, без страху і вагання, сипле він щедро перли краси! Там тільки матеріал на доброго художника, тут уже сам, з ласки божої, художник власною особою в апогеї свого розквіту міниться й грає усіма численними барвами своєї індивідуальності і творчої сили.

Знайшовши себе, Коцюбинський озивається на все, що потрапляє в сферу його художнього притягання: з однаковою увагою додивляється він і до життя людини, вбираючи в себе й тонкими, делікатними штрихами виявляючи найтонші рисочки людської психіки; і до того могутнього процесу, що відбувається в природі. Все це письменник зводить до того вищого синтезу, що охоплюється для Коцюбинського водному розумінні — краси. Тим-то з Коцюбинського поперед усього і головним чином

—художник, і як художник — нотує й записує він, часто несвідомо, всі життєві явища — „як матеріал” („Цвіт яблуні”), щоб потім той матеріал використати в процесі творчості. „З тьми невідомого, — аналізує Коцюбинський процес своєї творчості, — з'явився я на світ

—і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя — стоїть він між мною і тобою (сонцем. С. Є.). Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене, і всі троє ми знаємо добре, що неминуче, настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш од мене, творю твою подобу, даю наймення їй — ідеал і ховаю в серці. І він мені світить” („Intermezzo”). У цих словах, як у фокусі, весь Коцюбинський з його потягом до світла краси, з його здатністю

Електронна бібліотека української літератури

творити картини з хвилинних вражень, що „як матеріал” одбились колись у вразливій душі художника, з його бажанням задержати в душі відблиск ідеалу або затаврувати ганьбою те, що від нього відхиляється. „І він мені світить”, — каже художник про той ідеал ясної краси, що живе в його душі, але справжній художник не може ховати його тільки про себе, він силкується освітити шлях і іншим людям. У тому ж „Intermezzo”, цій сповіді художника, знайдемо чудову картину того, як саме відбувається та робота по збиранню матеріалу, що під пером письменника обернеться колись у широкі картини життя. Я подам тут цю картину цілком, бо вона допоможе нам краще зрозуміти процес творчості Коцюбинського і після неї нам не багато треба буде додавати до характеристики нашого письменника. Нагадаю тільки, що мова йде про художника, який „пустив свою душу під чорний пар”, утомившись од людей. Серед природи, в самотині своїй, він одійшов утомленою душею і...

Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людяна. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертаються з чужої роботи, брудних, не гарних, з обвислими грудьми й кістлявими спинами... блідих жінок, у чорних, подертих запасках, що схилялись як тіні над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.

Я не тікав. Навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.

Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто і спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори...

Що говорити? У цім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На нищого зглянеться Бог... А в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинути на жорна.

„П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка” Говори, говори...

Люде хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто конає в Сібірі...

Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду. „Раз на тиждень б'ють людину в лице” Говори, говори...

Як тільки неділя — люде до церкви, а він „на явку” до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер може продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам.

„Найблизша людина готова продати”. Говори, говори...

Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь — сторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягає сорочку із плота, сусід в сусіда, батько у сина.

Електронна бібліотека української літератури