Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

.pdf
Скачиваний:
18
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
4.6 Mб
Скачать

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

388

вартовим, що цілі десятиліття не сходив з свого важкого й відповідального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, — ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю. Може, ніхто, як Грінченко, не почував так потреби в тихій, спокійній роботі кабінетного вченого; може, ніхто не тужив так і не рвався за тим життям, що дає змогу викристалізовувати чисту думку; може, ніхто не розумів так принади й чистої краси і не бажав упитись нею. Але всього цього йому для себе треба було і він, не вагаючись, відкидає власні потреби: „згнітивши всі до щастя поривання”, він робить те, що потрібно рідному народові та невиробленому ще, молодому українському громадянству. Він, що чудово розумів принаду й чари краси — своїм власним поезіям уділяє тільки окрушини свого часу і таланту, як „робітницькому одночинкові”. Він, що завжди тужив за спокійною працею вченого — стає вартовим на сторожі інтересів життя,

— а ми ж знаємо, що на вартових падають звичайно перші удари, сиплються з усіх боків ворожі кулі. З широкими планами наукової роботи в голові сідав він за популяризацію відомостей „про грім та блискавку”, з неспокійними образами в серці брався до вияснювання національних потреб українства, до складання політичної платформи, до розгляду стосунків між націоналізмом та соціалізмом. З думами про вічність він прикував себе до біжучого моменту, можна сказати — розп'яв себе на ньому. Навіщо? Задля чого?

Відповідь на це раз-у-раз одна і та сама була у Грінченка і складалася вона з двох тільки слів: „рідний край”. Задля рідного краю Грінченко насамперед почав боротьбу з самим собою — з власними нахилами, замірами, особистими надіями. Страшна це боротьба і не багато людей може тим похвалитись, що самих себе перемогли: більше їх так таки й повік лишаються невольниками у своєї натури. Згадаймо тільки жахливе признання другого велетня нашого недавнього життя — Івана Франка:

Я боротись за правду готов, Рад за волю пролить свою кров; Та з собою самим у війні Не простояти довго мені.

І так буває з кожним живим чоловіком, зітканим з кісток і крові; тільки бездушним колодам не страшно тієї важкої боротьби з собою.

А щастя так хотілося мені, І сонечка й блакиті весняно! („Я не скажу”), —

признається й той надзвичайно живий чоловік, що звався Грінченком; і що перемога над самим собою нелегко йому обійшлася — про це лишилися сліди в його літературній спадщині. Прочитайте лишень цикл „У недузі” з епіграфом з Леопарді; згадайте муки одного з героїв Грінченкових — Раденка, то й побачите, як навіть цій натурі важко було перебороти себе „згнітивши всі до щастя поривання”: і бажання особистого щастя, й віковічні загадки людського існування, і потреби тіла та духа — все голосно ставило свої

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

389

вимоги, все добивалось задоволення. Ось одна тільки рисочка з цієї боротьби, що показує, який конфлікт великий одбувавсь у цьому серці.

Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу зробить її мав.

Прагну... а праця щоденна дрібна мене гнітить і гнітить, Дух од високого неба вона одвертає щочасно І до землі прихиляє — нудної, дрібної землі...

(„Навіщо”).

Прикладіть тільки оце бажання великої праці до нашої тодішньої мізерії, де не було навіть простору, щоб розгорнутись, — і ви побачите, яка трагедія повинна була в душі Грінченковій одбуватись. І не зломилась міцна його воля: „Як то? — запитує він під час душевного вагання і борні, — віддамсь я чомусь? силі якійсь невідомій? Я — той, що розумом зорь, далеких світів досягає, хто перводжерело знать над силами сили змагався? Мушу я силі сліпій скоритись, як раб той? Ніколи!” („Вагання”). Це горде „ніколи” ясно показує, що „з собою самим у війні” Грінченко встояв і скінчив перемогою. Це був перший рішучий момент у духовному житті нашого письменника. За ним іде немалої ваги й другий.

За першою перемогою, краще сказати — поруч боротьби з самим собою, йшла нова боротьба — з тими обставинами, що гнітили й принижували всякого українського робітника, що виривали йому найпотрібнішу зброю з рук — рідне слово, що вимагали скрізь і всюди навіть не компромісів, а повного зацурання всяких надій на будуччину рідного краю. Ми вже знаємо, що то за страшні були часи і як вони не минали й не милували нікого. Грінченко став до бою з обставинами. Як одбувалась ця боротьба — не треба нагадувати, бо одбувалась вона що прилюдно, на наших очах, а іншого результати бачимо тепер на кожному кроці. Знаємо ми теж, хто в боротьбі подужав — чи грізна система з своїми перетиками та перешкодами, чи гурт людей з голими руками, але взброєних найдужчою на світі зброєю — величчю духа та непохитною вірою в своє діло. Система мусіла податися, в мурах її повно було пороблено проломів і вже сам Грінченко міг за життя переконатись, що як хоч латай їх — а колишнього не вернути цілого...

Таку боротьбу велику на два фронти підняв на свої плечі Грінченко задля рідного краю, задля повинності йому, і тільки йому, служити. Результатом боротьби було чисте, прекрасне життя, повне хоч не подвигів блискучих, то упертої, невпинної, щоденної праці. А втім така праця — далеко важча від подвигів. Блиснути величним учинком, усе навкруги осяйнувши одразу — не важко тому, хто має на це силу: досить на це одного тільки пориву, одного великого творчого розмаху. Але згнітити навіть бажання такого вчинку, але з дня на день тягнути ярмо буденної праці, але не бачити ні в минулому, ні в майбутньому нічого, опріч довгої низки таких само гнітючих сірих днів — це справжній героїзм, це незмірний подвиг, бо ціле життя зводить на один суцільний подвиг. І не впасти під вагою такого подвигу — то найвищий ступінь, до якого тільки може піднятись

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

390

людина, бо вимагає це майже надлюдської сили. Непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло треба мати для цього — і їх у високій мірі посідав Грінченко, червоною ниткою позначивши ці риси в своїй діяльності.

Через обставини часу Грінченко найбільше сили своєї віддав письменству; він був, можна сказати, першим професіональним письменником на Україні. Результати його праці на цьому полі у нас перед очима: чотири великі повісті („Соняшний промінь”, „На роспутті”, „Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”), кілька драматичних творів („Ясні зорі”, „Серед бурі”, „Арсен Яворенко” й ін.), кілька десятків оповідань, том поезій і незчисленна сила публіцистичних, критичних, історично-літературних та популярнонаукових праць, саме перелічування яких зайняло б дуже багато місця. Це зовнішня, показна сторона його невтомної діяльності на ниві письменства. Перед нею не подається і внутрішня вартість тих творів. Ідею, яка завжди стояла перед Грінченком-письменником, він висловив такою коротенькою формулою: „Багато є людей, нема людей-братів” („Свято”), додавши до цього в своїй повісті „Соняшний промінь” устами Кравченка, що „народ та інтелігенція — два ворожі табори в його ріднім краї” і треба всі сили напружити, щоб звести до одного гурту ці два ворожі табори й „людей-братів” витворити. Цьому завданню й присвятив Грінченко свою літературну діяльність. Він знає, що народ, темний і затурканий, багато справедливих жалів може поставити в рахунок інтелігенції, яка ще не зовсім скинула з себе пана. Персоніфікований народ у Грінченка не дарма ж ось як промовляє до заступника інтелігенції:

думка у мене така, Що зробившися паном в цій хаті,

Ти б запріг мене в плуг та й ізнову почав Так, як батько твій, мною орати („Хома Макогін”).

І хоч як високо ставив Грінченко національну справу, а нею не обмежував себе, ставлячи поруч і завдання широкого демократизму, повної емансипації трудящих людей, за якої „не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих”. „Справа національна українська, — писав Грінченко на початку 90-х років, — мусить нам бути справою українського робочого простолюду”. Задля цього він з одного боку, не перестаючи кличе інтелігенцію на шлях активної любові до рідного краю, до праці для рідного народу: з другого — народ освітою підіймає до того ступеня, на якому б він міг користуватися з усіх здобутків людського розуму й культури. Свідомі українські народолюбці повинні, на думку Грінченка, почати з цієї обопільно-примиренної роботи, „силкуючися освіту, літературу та вмілості зробити цілонародним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища „пан” та „мужик”, а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада” („Листи з України Наддніпрянської”). В своїх белетристичних творах Грінченко віч-на-віч зводить заступників тих „ворожих таборів” і заставляє їх подати один одному руки на полі спільної праці. По один бік стоять у нього такі щирі робітники народного поступу, як Марко Кравченко („Соняшний промінь”), Демид Гайденко („На роспутті”) та інші; по другий — встають такі постаті, як Зінько

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

391

Сиваш („Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”). Особливо характерна постать Зінька. Він „думає по-простому, по мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всім чесним душам, усім благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здійснити людське щастя”. „Людей-братів” хоче бачити Зінько на землі, правди шукає він, як і Марко з Гордієм, як і сам автор. „За правду стояти” Зінько заприсягся, за це на муки йшов, з лозунгом „добувайтеся правди” він і помирає. І тепер ми знаємо, що не вигадка, не фікція — Грінченків Зінько: багато їх, отаких Зіньків, проявилось було останніми часами, наповняючи тюрми, йдучи на заслання, вмираючи з заповітом „добуватись правди” на устах — і, скажемо, дочасно перетлілий на вогні переступного часу Архип Тесленко був тільки найголоснішим заступником цього типу людей, які по Грінченковому рецепту доходили правди в житті. Твори Грінченкові можуть бути взагалі чудовою ілюстрацією до цього „добування правди”, що одне тільки й може дати людині щастя — щастя в виконанні взятої на себе з власної волі повинності. Адже не дарма Грінченків Марко висловлює такий символ віри: „людина живе не самим тільки власним, персональним життям... Є у кожної людини святиня, вища од власних почувань, од власного щастя”. В житті бачив, звичайно, Грінченко й людей, які не мають тієї святині в душі, він і сам малював нам таких людей, як Раденко, — людей у всьому зневірених, що боязко чіпляються за життя та за його втіхи й жахаються смерті. Можна сказати навіть, що письменник звів тих людей навіч з обставинами, які вимагали жертв, самоотвержения, посвячення задля вищої мети, щоб тим більшу ціну підкреслити оцим прикметам справжніх людей повинності. „Україна! — каже гірко Раденко, стративши вже колишній ідеал правди. — І я колись любив її, молився на неї. Але ж слухай: ти вмреш — і що тоді тобі Україна? Хіба ти її понесеш із собою в труну? Не кажи мені, що вмирають одиниці, а народ живе... Що мені, тій одиниці, з того, що народ житиме і тоді, як мене їстиме хробаччя?” („На роспутті”). І от на цю саму тему ось що сам Грінченко писав у листі до товариша: „Як саме житиме наше „я” після того, як зникне тіло — не відаю, але відаю певне, що на цій землі можна й після того жити тільки одним: зробленим во ім'я світа і правди ділом. І через те все життя людини, достойної зватись людиною, мусить іти на те, щоб це діло зробити — по своїй спромозі”. Брак цієї віри й діл „во ім'я світа і правди” згубив Раденка. І навпаки — віра, жива й могуча віра, та праця „во ім'я світа і правди” дала нам Грінченка, — того Грінченка, що не боявся смерті і безсмертя шукав у тій безмірній силі всякої роботи, що за свій вік переробив він на користь рідному краю.

З тієї роботи окремо треба ще спинитись на просвітній діяльності Грінченка, бо й вона тісно зв'язана з його літературно-громадськими поглядами. Практично працювавши на полі народної освіти й до останніх днів свого віку з ним не пориваючи, Грінченко свої спостереження списав у книзі „Перед широким світом”: там він висловив і погляди свої на цю справу. І тут знову стоїть Грінченко на позиції примирення двох ворожих таборів, які „розділя мало не безодня — саме та, що ділить несвідомий патріархальний світогляд від логічної думки, яка будує науку, та від громадської самосвідомості”; і тут найдужче постає він проти поділу письменства на панське та мужицьке. Як одна мусить бути правда про всіх людей, так і одна просвіта повинна всім однаково слугувати. Грінченко певен, що всі твори світового письменства можуть припасти до тямку народові, аби тільки їх

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

392

подавати йому в приступній мовою формі. „Народові треба давати все те, що читає й інтелігенція”, — цей лейтмотив бринить у всій книзі Грінченка, повній цікавих фактів і спостережень із народного життя. „Історія, — пише він ще в іншому місці, — не знає ніяких „підлітератур”, ніяких „литературъ для домашняго обихода”, ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, і з панами, й мужиками” („Листи з України Наддніпрянської”). І в своїй популяризаторській діяльності Грінченко не обмежувавсь ніколи вузько-практичними, грубо-утилітарними рямцями й подавав, тільки в справді приступній формі, все, що його, як письменника і людину, цікавило. Популяризаторська діяльність Грінченка була, можна сказати, практичним виконанням формули попереднього десятиліття про „космополітизм в ідеях і цілях, і національність в ґрунті і формах”, і не дарма історична полеміка між Грінченком та Драгомановим у 90-х роках закінчилась — а це так рідко буває — тим, що опоненти мало не у всьому, опріч другорядних подробиць, погодились. Це тому, що, як і Драгоманов, до загально-люд- ського ідеалу правди, щастя і волі йшов Грінченко національним шляхом, — тим шляхом, яким могли б за ним піти й мільйони його земляків, що всі інші шляхи мають перед собою зачинені. Це той логічний, консеквентний націоналізм, що в кінцевих висновках провадить до загально-людського, що не ділить, а об'єднує людей усіх націй на спільних ідеалах, даючи кожній повну волю йти до них своїм окремим, найзручнішим кожній шляхом.

3. Разом з Грінченком до тих світових ідеалів своїм національним шляхом іде цілий гурт письменників, яких головним нервом літературної діяльності була перевага громадських обов'язків над особистими, індивідуальними почуваннями. Сюди належать: Зіньківський, Маркович, Кобринська (першої половини своєї літературної діяльності), Шнайдер, Ковалів, Самійленко, Грабовський, Бобенко, Кононенко, Шелухин (С. Павленко), Коцовський (В. Корженко) і багато інших. І в поезії, і в белетристиці вони не обмежують себе ніякими формальними рямцями й торкаються всіх тем людського існування з погляду кращих традицій нашого письменства — того інтересу до народу, його життя й потреб, яким воно одразу завоювало собі симпатії народолюбних кіл громадянства. Беручи зглибока народне життя, письменство розходиться й завширшки, одягається в нові форми й потроху стає справжнім вартовим життя, пильним дослідником його, висвітлюючи всі ті питання, якими цікавиться світова література. По черзі ми розглянемо визначніших письменників із цього періоду нашої літератури.

Другою поруч із Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому письменстві був талановитий, на лихо дочасно померлий публіцист Трохим Зіньківський (1861 — 1891). В своїх публіцистичних творах („Молода Україна, її становище і шлях”, „Національне питання в Росії”, „Шевченко в світлі європейської критики” тощо) він був виразником того настрою, що вперше поставився критично до утрированого „українофільства”, яке особливо визначилося було в громадському житті в 80-х роках. Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренко) та ін. він ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства, замість опортуністичного українофільства, в яке виродився етнографічно-культурницький напрям попереднього

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

393

десятиліття. Характерно, що до цього свідомого українства, з одного боку, пристають люди старшого покоління, як Кониський, з другого — воно само потроху підходить до Драгоманівської течії, з якою опісля зіллється, перебувши попереду фазу гострих сутичок і полеміки між народовцями й радикалами в Галичині наприкінці 80-х і на початку 90-х років, — про один епізод з неї ми згадували вже, характеризуючи Грінченкову діяльність. Ця полеміка, з якої ідейними переможцями вийшли радикали, бо несли свіжий дух оновлення, багато нових питань поставила перед громадянством по обидва боки „історичної прірви”, і незважаючи на деякі, звичайні в полемічному запалі крайності, рішуче перевела українство на європейський ґрунт, який уже попереду показав був Драгоманов. Зіньківський зійшов зі сцени на самому початку згаданої полеміки, але вже у його писаннях видно той шлях, на який неминуче ступало українство. Шляхом тим був цілковитий розмир з „безпо-літичним” культурництвом та поглиблення політичної сторони в українській справі. Слідом за цим ішла й консеквентна, безкомпромісна постановка українського питання, що тільки одна могла наблизити його правдиве розв'язання. „Молода Україна”, яка справді почувала себе Україною і на українському тільки ґрунті ставила й розв'язувала всі справи людського існування, вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського, що показав себе неабиякою публіцистичною силою. Менше ваги мають поетичні й белетристичні спроби Зіньківського („Малюнки справжнього життя”, „Моншер-козаче”, „Сон”, „Кудою йти?” ін.). Це переважно сатиричні нариси, теж перейняті дуже публіцистичною жилкою.

Димитрій Маркович (народ. 1848 р.), талановитий, на жаль не дуже на літературні твори щедрий белетрист, скрізь шукає щиролюдського в людині. Характерна риса його — це вистежування тієї іскри добра, що десь глибоко, під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки-слушного часу, щоб ясним полум'ям спалахнути. Всі герої Марковича — звичайнісінькі люди, часто-густо з тієї сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звичайності, за формальним злочинством проти правових норм криється у них такий багатющий запас внутрішньої правди й любові, що просто заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра. Маркович любить брати своїх героїв під ту хвилину, коли в душі у них прокидається людина, виявляючись незвичайними вчинками, далекими од її буденного животіння; він залюбки підстерігає кожний щирий порух серця і показує вам учорашнього душогуба, злодія з лагідною усмішкою на устах, „з піднятою головою”. Таким виступає у Марковича Іван з Буджака — „цей звір, ця пика, цей запеклий злочинець”, на спільну думку і товаришів і начальства, який несподівано для всіх виявляє проте здатність до високого в його становищі подвигу саможертви, віддаючись безпосередньому почуванню жалю до страждання людини („Іван з Буджака”). Такою показується й баба Ковалиха, що пригріла й дала притулок злодієві, хоч він попереду зневажив був її в най-святіших почуваннях, забравши те, що вона на смерть собі придбала („Два платечки”); такі всі хуторяни з Вовчого хутора з самим суворим, непохитним Вовком на чолі, що зглянулись на благання маленької Оленки й помилували найзапеклішого ворога хліборобського — конокрада („На Вовчому хуторі”); такими були і Мусієнко, й Савродим, кожен по-своєму („Він присягав”), аж до слідчого Івана Петровича, що раптом почув холодну порожнечу в душі

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

394

од свідомості, що він нікого не любить і його ніхто не любить, і зважився перевернути своє життя („На свят-вечір”). Навіть там, де обставини життя забивають людське в людині, автор-гуманіст любовно розгорне всю накидану зверху купу пересудів, темноти й покаже вам живе людське серце, як воно тріпочеться від болю та лиха („Шматок”, „У найми”, „Бразиліяне” й ін.). Всі оці оповідання, зібрані в книжці „По степах та хуторах” — то прегарні студії над людською душею, скупі на зовнішні подробиці, зате на внутрішній зміст багаті, повні віри в людину й надії на перемогу добра. Не диво, що російська реакція по 1905 році, з її чисто звірячою лютістю надто вразила автора, ніби руйнуючи найкращі його надії на людину, і породила „Final”, палкий і великий у своїй щирості протест проти подій недавнього втихомирювання. В окремих, нашвидку накиданих картинах і паралелях, автор виявляє таку силу горя свого перед несподіваним вибухом жорстокості, що серце письменника, повне любові й надії на людину, не може його змістити, — перо, його єдина зброя, падає з рук. „Як же я писатиму, — запитує в тузі письменник, — коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю?” („Final”). Це не фраза: Маркович справді не міг інакше глянути на ганебний, лютих та диких учинків повний час, коли реакція так щедро виявила була своє звіряче обличчя. Занадто бо цінує письменник людину в людині, занадто звик він бачити перемогу добра в людському серці, щоб помиритися з тим звіром, який навдивовижу йому на перше вискочив місце й запанував у житті, кров'ю заливаючи своє панування. Це велика трагедія людини й письменника, що з іншим, на міцних підвалинах вищої моралі заснованим світоглядом дожив до темного часу розгнузданих інстинктів і повинен був шукати позад себе, в минулому, зразків того людського в людині, яке одібрав у нього й розбив невблаганний час. Од темної сучасності письменник рятується все в тій же глибині людського серця, що здатне на високі прояви людяності й саможертви. Один з останніх творів Марковича „Весна” — це картини з життя 1870-х років, коли люди ставили принципом, що „двом богам не можна служити”, коли чесність з собою” розуміли не як безборонне потурання темним інстинктам, а як свідоме обмежування себе во ім'я вищих вимог правди і моральної натури людської. Після „Final'a” це надто характерний твір, бо показує, що хвилинне зневір'я не розбило ясного світогляду письменника та його гуманістичних поглядів на людину.

Інша доля спіткала на літературному шляху Наталію Кобринську (народ. 1855 р.), одну з перших феміністок у Галичині, що разом з поетесою Юлією Шнайдер (У. Кравченко), Климентиною Попович-Боярською, Євгенією Ярошинською й іншими стала там піонеркою жіночого руху. На Україні жіноче питання в його специфічних формах ніколи не стояло дуже гостро: в трудових обставинах селянського життя, як і в інтелігентних колах, жінка уважалась тут просто за товариша, „за дружину” чоловікові, і в поступовому громадянстві ніхто не важився виступати проти рівноправності жіноцтва в громадських справах. Жіноче питання, під впливом життя практично і російського письменства теоретично, вирішено було на Україні ще в 60-х роках. Тим-то письменниціукраїнки, як Марковичка, Ганна Барвінок тощо, виступали в своїх літературних працях з загальними питаннями, не вирізняючи з них спеціально жіночої справи, або беручи її як частку загально-соціальної проблеми. Інше — в Галичині. Через усякі чужі впливи, переважно польський та німецький, жіноцтво в інтелігентному товаристві зайняло там було особливе становище, принадне на погляд, тяжке й образливе по суті; єдиною сферою

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

395

жіночої діяльності громадянство визнавало — сім'ю і пекарню; обов'язки жінки й матері

— ото і все, що жіночій статі належало відповідно до того кодексу громадської моралі, що панував у Галичині. Багато фарисейського було в стосунках до жінки у того громадянства, що іншу прикладало мірку і мораль до чоловіків, іншу до жіноцтва, і в споминах Драгоманова знайдемо не одну дошкульну ілюстрацію до становища галицької жінки. Не диво, що такі погляди повинні були кінець кінцем і в Галичині викликати реакцію та протест од освіченого жіноцтва. Жіноче питання стало нарешті тут на чергу дня; право жінки на своє власне життя і працю, на самостійне порядкування своєю особистою долею, емансипація людини в жінці зробились тут бойовими питаннями. Ці питання вперше поставила в Галичині література 70-х років (Франко, Павлик, А. Павликова) але справжнього, болючого інтересу набрали вони пізніше під пером письменниць, що — натурально — особливу увагу звернули на ненормальне становище жінки в громадянстві. Програмовим лозунгом поступового галицького жіноцтва стала поезія Ю. Шнайдер „На новий шлях”, що показує долю самотньої жінки на тому новому шляху боротьби за своє людське достоїнство. Градом пересудів, глузування, наклепу стріли філістери змагання жінки до людських ідеалів — за те, як каже Шнайдер у згаданій поезії,

що духом світ весь обіймаєш, Що хто лиш чоловік — для тебе брат, Що серце кращої всім прагне долі, Що бунту повне проти самоволі, Що людські рани всі його болять.

„Живи для ідей, працюй кривавим трудом, віддам усе, усе за рідний люд” — такий пролунав заклик серед галицького жіноцтва в 80-х роках, і найвизначнішою заступницею цього напряму й була Кобринська.

І в своїх власних творах, і в спільних жіночих виданнях, як „Перший вінок”, потім „Наша доля”, виступає вона запальним оборонцем жіночої емансипації, виходячи з загальних принципів волі, добра і правди. Поруч з публіцистичними працями, дає вона й серію гарних нарисів та оповідань („Задля кусника хліба”, „Ядзя і Катруся”, „Дух часу”, особливо „Виборець”) на бойові для галицького громадянства теми, як жіноча емансипація, нові напрями в громадських настроях, психологія живих пережитків минулого перед новими подіями і т. ін., і вміє зробити це, не переходячи на поле публіцистики, справжнім залишаючись художником. У цьому велика заслуга Кобринської, та, на жаль, почавши свою літературну діяльність в цілком реальних тонах, вона опісля не вдержалась на „новому шляху” і з початком XX ст. ступила на ще новіший, закутавшись у серпанок якогось незрозумілого містицизму, вдавшись до штучності та манірності. Останні твори талановитої письменниці, як „Рожа”, „Чортище” й ін. — сумне враження справляють своїми даремними силкуваннями прилучитись до літературного модернізму і робляться тим темнішими, що більше коментарів додає до них сама авторка.

Цікаву літературну постать являє собою Степан Ковалів (псевдонім — П'ятка, народ. 1848 р.), — власне побутовою, скажу так, стороною своїх творів. Його оповідання здебільшого торкаються промислового життя в славнім нафтовими джерелами Бориславі,

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

396

цій галицькій Каліфорнії, що одних цілком нанівець звела, іншим натомість дала численні достатки. Вже Франко в своїх „бориславських” оповіданнях звернув був увагу на цю арену страшної боротьби між старим патріархальним життям та новими обставинами, озброєними силою капіталу й техніки; твори Ковалева доповнюють ту картину інтересними побутовими подробицями. Безмежна експлуатація, страшенне шахрайство й злочинства складаються разом на той скажений шум життя, в якому закрутившись, гине без ліку непристосованої до боротьби простоти. Кращі оповідання Ковалева — „Ройтів шиб”, „Безконечний швиндель”, „Дрогобицький Найда” і ін. Суворий автор подає в них майже голі події, скупо розробляючи внутрішню їх сторону, але правдивістю своєї манери та правдою самих подій робить велике враження. Письменник, можна сказати, одного закутка, Ковалів найбільш цікавий оцією правдою побуту, що б'є з кожної сторінки його безпретензійних оповідань. Тут сила Ковалева, але тут і його слабка, як письменника, сторона. На ширші картини, на творчий синтез, навіть на загальніші штрихи він нездатний, і його оповідання, в яких він пробує одступити од своєї сфери бориславського життя, нічим не виходять поза рямці вже середньої белетристики.

Теж письменником однієї сфери життя стає перед нами другий галичанин, Тимофей Бордуляк (псевдонім — Ветлина, народ, р. 1863), але наперекір суворому Ковалеву його малюнки повні і теплого ліризму, і м'якого гумору та яскраво виявленого спочуття до дійових людей його оповідань. Огрійливо і люблячою рукою списує Бордуляк повсякчасне горе і скупі радощі галицького селянина, без зайвої сентиментальності та підсолодженого тону, але й без тієї страшної, коли хочете, об'єктивності, на яку багаті оповідання Ковалева. Це письменник селянської праці, яку вміє справді опоетизувати і знайти в ній моменти високого морального і художнього задоволення. „Як бачу женців у полі при роботі, — пише Бордуляк в одному з звичайних у нього ліричних одбігів од теми,

— мене огортає якесь неописане, благоговійне почування; я хилю чоло перед тою величною працею і віддаю честь рукам, що до тої праці взялись”. Але автор знає, що сама честь не робить тим рукам полегкості, що „вони такі бідні, такі забуті — ті чорні порепані руки”. І у Бордуляка мало не благання виривається з уст: „Та чи скоро прийде їм лучча доля, відрадніша будучність тим голодним, захлялим робітникам-хліборобам? Ой, Господи Боже, зглянься та поможи та прискори той час!” („Перший раз”). А поки що письменник малює село таким, яким воно животіє без тієї проблематичної божої ласки. Перед нами проходить життя, в якому купівля корови здається подією трохи не епохальною („Дай, Боже, здоровля корові”), в якому годуватись доводиться самим „голим борщем” або прошеним шматком хліба („Дід Макар”), в якому аж „батьківську пам'ятку” треба знищити, щоб натопити хату, де лежить хворе дитя („Для хорого Федя”), в якому всі надії зостається покладати на якусь чужу, незнану сторону, де нібито жити краще буде. Один з перших у Галичині письменників Бордуляк звернув увагу на новий фактор у селянському житті — на переселення і яскраво окреслив ті надії, що покладає на нього загнаний у тісний кут селянин. „Уже нам дома просвітку либонь не видати, але є, кажуть, десь край — Бразилія, за високими горами, за широкими морями, а до того краю, до тої Бразилії, стягаються з усіх сторін бідні люди: бездомні нетяги, безземельні халупники, підупалі господарі — загалом усі, хто лиш чує в руках силу до роботи... А прийдеш туди, до того краю, так зараз дадуть тобі землі доброї, врожайної, скільки сам захочеш… Бери,

Електронна бібліотека української літератури

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

397

будуйся, господарюй на щастя, на здоровля, та ще й податку не візьмуть від тебе” („Ось куди ми підемо, небого!”). Але як на ділі виглядає та Бразилійська утопія і куди заводять переселенців марні надії, показав Бордуляк у сильно написаному оповіданні “Іван Бразилієць”: і за морем не сховаєшся од злиднів, і звідти доводиться тікати — назад, сюди, на ту ж таки „самітну нивку”, на яку так багато є конкурентів. Образом „самітної нивки”, за яку б'ються й один одного калічать брати і яка через те облогом лежить, неупорана, Бордуляк ніби зводить до купи свої невтішні враження од тяжкої селянської долі.

Іншу сторону галицького життя, порожнє животіння середньої людини обрав собі драматург Григорій Цеглинський (псевдонім — Григорієвич, 1853 — 1912). Діяльність цього письменника, що виступав і на полі критики та публіцистики (в „Зорі”), найтісніше зв'язана з історією українського театру в Галичині. Цеглинський першим був, що дав театрові живу комедію і драму з сучасного життя замість тих трафаретних мелодрам та карикатур, що панували до того на галицькій сцені. Твори його (комедії „На добродійні цілі”, „Соколики”, „Тато на заручинах”, „Торговля жемчугами”, „Лихий день”, „Аргонавти” й особливо „Шляхта ходачкова”, драми „Кара совісті” й „Ворожбит”) обновили театральний репертуар та деяку мають і літературну вартість своїми побутовими рисами. Гірше повелось Цеглинському з внутрішньою стороною його драматичних творів, з розвитком дії та характерами. Тут він не зміг ще й сам стати понад шаблон, не зміг поодинокі факти зв'язати в цілу картину життя й витворити типові ситуації, як і типових людей дати. Через те комедії Цеглинського не глибоко сягають, не лишають по собі сильного враження й не підносяться на висоти громадської сатири, як і драми його ще старими мелодраматичними ефектами одгонять, хоч окремі місця та поодинокі деталі розроблено сильно і з розумінням психології (епізод з батьковою ложкою в драмі „Кара совісті”). Шкодить немало й та ніби пришита мораль, яку силоміць чіпляє Цеглинський до своїх творів, як, напр., надзвичайно банальна і нічим з дією не зв'язана наука в останніх словах тієї ж драми. Але поза цим, як влучні й бистрі спостереження над побутом, особливо середньої верстви, галицького громадянства, твори Цеглинського безперечно свою пайку до літературного надбання докинули і з цього боку переважають і пізніших галицьких драматургів, — таких, як, напр.. Лев Лопатинський (1868 — 1914), що вже цілком переписує польську комедію з таких невеликої вартості зразків, як Балуцький.

Письменників побутового характеру 80-ті роки виставили ще кількох, вартих уваги історика письменства. Андрій Чайківський (народ. 1857 р.) вибрав собі спеціальністю життя так званої „ходачкової шляхти” — з нею ми стрічаємося й у Цеглинського — тієї верстви, що од звичайного селянства одрізняється тільки шляхецькою пихою та бундючністю. Його повісті („Олюнька”, „В чужім гнізді” тощо), незважаючи на технічні дефекти й ростяглість, усе-таки дають багато цікавих спостережень з того тісненького, мало відомого світу, який являє собою дрібна шляхта сільська. Оповіданнями з міщанського життя відзначається Осип Маковей (народ. 1867 p.), талановитий поет, повістяр і критик. Його оповідання („Клопоти Савчихи”, „Вуйко Дорко”, „Нові часи” й ін.) перейняті легким гумором і повні справді комічних ситуацій. Маковей опріч того відомий як автор сатиричних фельєтонів (у „Зорі”), критично-наукових праць (про Куліша і особливо гарний життєпис Федьковича), літературних характеристик українських

Електронна бібліотека української літератури

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.