Націон та іст память

Національна та історична пам’ять

так як вилився в часах народолюбного українофільства «Основи», – не подався він назад…,аленепішовінаперед.Відновішогоукраїнськогонаціональногоінаукового рухустояввіносторонь» (Тамсамо. – С. 579). Подібніречівідзначавусвоїхспогадах О. Лотоцький. Він згадував, як О. Лазаревський настійливо відраджував його від писання рецензій для львівських «Записок НТШ», а натомість заохочував писати для його «Киевской старины». Причому мотиви були світоглядно-ідеологічного характеру. О. Лазаревський не сприймав і заперечував тогочасну українську науку, що гуртувалася в Галичині навколо М. Грушевського, вважаючи, що вона відриває українськихісториківвідспільногозагальноросійськогостовбуру. Зцьогоприводу О. Лотоцький у своїх спогадах занотував таке: «Розмова… прийняла характер засадничий, і виявилося, що засади наші щодо завдань культурно-національних дужерізнятьсяміжсобою. Севбилоклинунашівідносини, щопопереднійхарактер наших розмов став уже неможливий. На превеликий мій жаль і шкоду для мене, я перестав до його ходити» (Лотоцький О. Сторінки минулого / О. Лотоцький. –

Варшава, 1932. – Ч. 1. – С. 269–270).

8.Останніми роками на це звертає увагу українсько-канадський дослідник Сергій Плохій. Див. його монографію: Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / С. Плохій – К.: Критика, 2011. – 599 с.

9.Про функціонування Переяславського міфу див.: Переяславська Рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – К.: Смолоскип, 2003. – ХХ, 890 с.

10.К вопросу о кандидатуре на кафедру русской истории в университете Св. Владимира професора Львовского университета Михаила Грушевского. – К., 1908.

11.ПроучастьвченихПетербурзькоїАНускладаннімеморіалупронеобхідність знесення заборон 1876 р. див.: Лотоцький О. Сторінки минулого / О. Лотоцький. – Варшава, 1933. – Т. 2. – С. 327–381 (глави: «Російська академія наук в українській справі» та «Записка “Об отмене стеснений малорусского печатного слова”»).

12.Гирич І. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять / І. Гирич // Молода нація.– К.:

Смолоскип, 2000. – Ч. 4.– С. 5–30.

13.Винар Л. Михайло Грушевський і державницький напрям української історіографії / Л. Винар // Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничій нації. – Нью-Йорк – К. – Торонто: Фундація Ольжича, 1995. – С. 83–98.

14.Lipiński Wacław. Szlachta na Ukrainie. 1. Udziałjej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów. – Krakow, 1908. – 88 с.

15.Про формування у ХІХ ст. національної історичної пам’яті докладніше див.: Гирич І. Концептуальні проблеми історії України / І. Гирич. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2011. – С. 56–151.

16.Див. також: Гирич І. Чому необхідно переосмислювати минуле? / І. Гирич, Ю. Шаповал. – К.: Фонд Конрада Аденауера: Серія «політична освіта», 2010. – 44 с.

Гирич И. Б. Национальная схема украинской историографии конца ХІХ – начала ХХ столетия как ключевой элемент национальной памяти.

В статье представлено концентрированное изложение становления, развития и главных аспектов украинской национальной памяти, проанализирована ее роль в процессе государственного формирования, обозначены основные моменты, сделано ударение на фундаментальность идей М. Грушевского и В. Липинского.

60

Національна схема української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття...

Ключевые слова: национальная память, национальная историография, национальная идея, М. Грушевский, В. Липинский.

Hyrych I. B. National scheme of Ukrainian historiography of the late XIX – early XX century as a basic element of national memory.

The article contains a concentrated presentation of the formation, development and key aspects of the Ukrainian national memory, analyzed its role in nation-building, outlined the basic points emphasized the fundamental ideas of M.Hrushevskii and W.Lypynskii

Key words: national memory, national historiography, national idea, M. Hrushevskii, W. Lypynskii.

61

ІСТОРИЧНА Й КОЛЕКТИВНА ПАМ’ЯТЬ ЯК СКЛАДОВІ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Розглянуто місце й роль історичної та колективної пам’яті в формуванні національної свідомості українців, а також окреслені перспективи вдосконалення відповідної державної політики.

Ключові слова: держава, еліта, історична пам’ять, нація, політика.

Такі компоненти національної спільноти та її свідомості як мова, культура, історична й колективна пам’ять кардинально посилюють міцність та згуртованість цього етносу, об’єднують та легітимізують його. Алефеноменвнутрішньоїзгуртованостінаціїйдосізалишається нерозгаданим у вітчизняній політичній науці. Зокрема, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Л. Нагорна стверджує, що здатність нації до саморозвитку та самоорганізації значною мірою забезпечується її внутрішніми імпульсами [1, с. 47]. Проте цей висновок не заперечує й того, що прискорення процесу кристалізації нації може бути результатом цілеспрямованих зусиль, зокрема з боку держави, яка здійснює стратегію єднання та консолідації суспільства.

З-поміж інших чинників національної ідентифікації історичній пам’яті належить особлива роль. Але й у такому випадку типологія, обсяг і наповнення, географія різних проекцій історичної пам’яті громадян України ще недостатньо опрацьовані вітчизняними дослідниками, хоча цей сегмент колективної свідомості дедалі частіше потрапляє в поле зору науковців.

Адже історична пам’ять як частина пам’яті колективної є не просто однією з вагомих складових національної свідомості, а й виступає зовнішнімвиразомуявленнясуспільствапросвоєминуле, вякомувоно напрацьовує певний узагальнений стереотип ставлення до близьких і далеких історичних подій, дійових осіб історичних процесів, усталену галерею позитивних і негативних героїв минулого [2, с. 17].

Колективна ж пам’ять, окрім погляду суспільства на свою історію, включає також узагальнені думки кожної людини, що належить до колективної спільноти, про ідейно-духовні цінності життєдіяльності суспільства, його здобутки і втрати в ретроспективі. Таким чином, колективна пам’ять, крім історичної, має ще й філософську та суспільствознавчускладову. Безумовно, історичнайколективнапам’яті формуються як власне суспільством без помітного втручання держави, так і за сприяння останньої через структури, покликані виконувати такі функції: ЗМІ, заклади освіти й культури, установи пропаганди й агітації.

62

Історична й колективна пам’ять як складові національної свідомості

Прикладом традиційної колективної пам’яті є народний фольклор, зокрема пісенна творчість – думи, билини, саги, історичні пісні. Романтичний погляд на розвиток гуманітарних знань і філософської та соціальної думки в першій половині ХІХ ст. виходив з того, що народ у своїх легендах, казках і піснях сам склав свою історію й визначив ставлення до подій та героїв минулого. Тому завданням інтелігенції є лише ці знання систематизувати, оприлюднити й повернути в книжному форматі народові.

Самезвертаннядоколективноїпам’ятінародупідказалонечисленній вітчизняній еліті відмовитися від етнонімів «руський», «малорос» і «русин» на користь нового визначення – «українець», що зміцнювало генетичний зв’язок із козацькою добою ХVІ – ХVІІІ ст., героїзованою й опоетизованою в народних піснях.

Зафіксована у формах гуманітарних знань, культурних стереотипів, символів, міфів, історична пам’ять є унікальною сукупністю уявлень національної спільноти про своє минуле. Лише одностайність в уявленнях та оцінках історичного процесу спроможна консолідувати суспільство. Коли ж окремі суспільні групи мають різні, а то й протилежні погляди на власне минуле, історична пам’ять є дезінтегруючим чинником, породжує у громадян несумісні погляди на перспективи держави й нації.

Таким чином, тільки за наявності спільної для всіх регіонів країни історичної й колективної пам’яті можна стверджувати про належність тієїчиіншоїособистостідоєдиноїнаціональноїспільноти.Анітериторія розселення, ані етнічне походження, ані спільність господарського інтересу не мають визначального значення для категорії «нації». Лише спільністьісторичноїдолійнаціональноговідчуття, щоґрунтуєтьсяна спільній історичній пам’яті, є головним чинником творення нації.

Однак історична й колективна пам’яті українців травмовані століттями бездержавності, колонізації та культурної асиміляції. Тому нинішній її стан можна охарактеризувати як кризовий. Переконливимижпроявамицієїкризиєспівіснуванняуколективній свідомостірізнихпроекційукраїнськогоминулого. Їхякмінімумдві: власне українська та проімперська, що містить східнослов’янський, малоросійський та радянський компоненти. Причому ці проекції історичної пам’яті не є компліментарними, а в окремих випадках навіть відверто антагоністичними. Саме таку типологію історичної пам’яті запропонував львівський історик Я.Грицак. На його думку, сучасна пострадянська Україна є полем битви між двома версіями української історії – радянською й українською традиційною [3]. Тому нашій державі, що намагається бути демократичною європейською спільнотою, конче потрібно утверджувати саме українську традиційну версію.

Перспективи розбудови української політичної нації потребують відродженнякультурийтрадиційпередачіпам’ятіпоколінь,примирення

63

Національна та історична пам’ять

суспільної думки навколо «болючих» тем вітчизняної історії. В пошуках національної ідентичності українці долають непростий шлях «зламу» стереотипів, деміфологізації поглядів на своє минуле, вчаться оцінювати національну історію у «своїх», а не «чужих» категоріях.

Така трансформація колективної свідомості врешті-решт матиме позитивний результат – «націоналізує» історичний наратив, утвердить

усуспільстві узгоджений погляд на українське минуле, а, відтак, допоможе нації об’єднатися навколо перспектив свого майбутнього. Як образно висловився О.Довженко: «Сучасне – завжди на дорозі з минулого у майбутнє».

Це переконливо підтверджує й міжнародний досвід подолання авторитарної й тоталітарної історичної спадщини, зокрема, діяльність Чилійської національної комісії зі встановлення правди й примирення, щозаймаласярозслідуваннямпорушеньправлюдинивперіодправління А.Піночета. Один із авторитетних членів комісії з цього приводу наголосив: «Суспільство не може просто стерти главу зі своєї історії, не може заперечувати факти свого минулого, якими б суперечливими не були можливі тлумачення цих фактів. У такому випадку порожнину, що створилася, неодмінно заповнить або брехня, або ж плутані версії того, що відбулося. Єдність нації заснована на спільній ідентичності, що, всвоючергу, значноюміроюбудуєтьсянаспільнійпам’яті. Правда також призводить якоюсь мірою до катарсису в суспільстві й сприяє тому, щоб минуле не повторювалося» [4, с. 64].

Сучасну «розколотість» поглядів українців на українську історію переконливо демонструють результати соціологічних досліджень. Зокрема, за підсумками опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України у вересні 2006 р., на запитання про необхідність визнати Голодомор актом геноциду, у Західному регіоні «за» висловилися 77,1 % респондентів, «проти» – 10%, а в Східному регіоні – 39,4% та 38,6% відповідно. Водночас за визнання Української повстанської армії (УПА) воюючою стороною в Другій світовій війні в західних областях висловилися 68 %, натомість

усхідних проти такого визнання – 65,8 % опитаних.

Значні відмінності спостерігаються і в ієрархії значущості історичнихподій, щопритаманнірізнимпроекціямісторичноїпам’яті. Приміром, для мешканців східних і південних областей значущим виявляється такий ряд історичних подій – Переяславська Рада 1654 р., більшовицька Жовтнева революція 1917 р., Сталінградська битва 1942–1943 рр. У західних областях серед визначних подій української історії тоді ж зазначалися Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, Голодомор 1932–1933 рр., національно-визвольна боротьба УПА [5, с. 39].

Результати ж опитування, проведенного «Українським демократичним колом» спільно з компанією «Ukraine sociology service»

64

Національна та історична пам’ять

12–22 грудня 2006 р., виявили й істотну регіональну диференціацію в ставленні до державно-політичних діячів: політики радянського періодувищеоцінюютьсявСхіднійУкраїні(завиняткомМ. Горбачова),

апредставники національно-визвольного руху – в Західній.

УДонецькій та Луганській областях позитивне ставлення до С.Бандери продемонстрували 6% опитаних, М. Грушевського – 30%, І. Мазепи – 17% (на Заході України – 62%), П. Скоропадського – 16%, В. Чорновола – 39% (у 2002 р. тут його позитивно оцінювали лише 18% респондентів). У п’яти західних областях Л. Брежнєва схвально характеризували 24%, В. Леніна – 12 % (на Сході – 51%), а М. Хрущо-

ва – 28% (на Сході 38%) [6, с. 73].

Наведений соціологічний зріз, підтверджений подальшими громадськими опитуваннями, красномовно свідчить про глибинний дуалізм історичної пам’яті громадян України. Подолання цього дуалізму може й повинно артикулюватися як предмет державної політики. Тому в ст. 11 Конституції України наголошується на тому, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури» [7].

Закономірно постає питання, якими є межі та інструменти впливу держави на цей делікатний сегмент національної свідомості. Можна, звичайно, частково погодитися з істориком С.Грачовою, що вважає хибною думку про те, ніби єдиним джерелом формування уявлень про історію є держава, яка, за допомогою освітньої й культурної політики, можеймаєпоширювати«правильні» уявленнятадолати«неправильні»

[8, с. 20].

Алетакапостановкапитання, нанашудумку, некоректназнаукового погляду й з погляду практичної політики. Адже феномен історичної й колективної пам’яті складається зі структурних елементів, які перебувають поза межами державного впливу. Це й духовний досвід поколінь, і спогади про буття роду та родини, й національні традиції, й міфи та легенди, і вплив творів мистецтва тощо.

Протевусічасидержавибулийзалишаютьсяактивнимимодераторами історичного наративу та національної свідомості громадян. У кожному окремому випадку така політика концентрується на досягненні різних цілей, має неоднакові інструменти, оперує відмінними методами і засобами. На думку професора Женевського університету І. Ерманн, «історія відіграє у політиці величезну роль. З одного боку, уряди мають уміти використовувати спадок минулого. З іншого боку, офіційна репрезентація цього минулого, історії, є серйозним засобом легітимації політичних рішень. Чим більше лідери прагнуть радикальних змін, тим більше вони змушені звертатися до історії» [9, с. 31].

Історія зберегла безліч прикладів того, як у процесі творення

65

Національна та історична пам’ять

поступово віддзеркалювався у суспільній свідомості. Тому поняття «конструювання історії» з середини ХХ ст. міцно увійшло до дискурсу європейської історіософії й розглядається як фундаментальна потреба суспільств та позитивний інструмент їхньої ідентифікації. На думку одного з найкрупніших науковців сучасності – німецького теоретика історії Р.Козеллека, історія є не стільки конструюванням істориків, скільки інтелектуальним конструюванням даного суспільства і для цього суспільства, у процесі чого воно творить свою ідентичність спочатку для себе, а потім і для майбутніх поколінь [10].

ДляУкраїниконструювання«своєї» історії, виведенняїїзконтексту імперсько-радянського історіографічного дискурсу лише останнім часом розглядається державою як національне завдання. Хоча заради об’єктивності слід визнати, що вектор політичних заходів та практик, які демонструвало державне керівництво України від перших днів набуттянеюнезалежності, вціломуспрямовувавсяна«націоналізацію» історичної спадщини й утвердження нового образу вітчизняної історії в суспільній свідомості.

Державою був сформований запит на нову наукову інтерпретацію національної історії. На сьогодні є вагомі підстави для високої оцінки доробку вітчизняної історичної науки, що виявилася в цілому спроможною запропонувати новий історіографічний синтез, докорінно оновити погляд на минуле України та українців, звільнити його від багатьох «чужих», ідеологічно заангажованих, а то й неправдивих, трактувань.

Принципове значення мала політика держави, яка спрямована на реальне впровадження у навчальний процес базового курсу історії Українитаствореннядляцьогоякісноновихпідручниківтаметодичних посібників. Хоча науковий рівень підручників і сьогодні є предметом критики викладачів і громадськості; вітчизняна освіта, як середня, так і вища, перетворилася на потужний ретранслятор знань про минуле, стала модератором історичної пам’яті нового покоління українських громадян.

Безумовно, наукові знання мають дуже опосередкований вплив на становлення історичної й колективної пам’яті. Але все ж нове наукове дослідження української історії й формування бази достовірних знань про неї створили міцну основу для деконструкції історичної пам’яті громадян, а відтак і деконструкції радянської ідентичності.

Певну позитивну роль відіграла й позиція політичного керівництва незалежної Української держави, яке в різні часи і в різний спосіб намагалося демонструвати повагу до подій вітчизняного минулого. Хоча в багатьох своїх проявах ця політика була надто компромісною, такою, що консервувала в свідомості українців рудименти імперськорадянського розуміння національної історії. Тому суспільна свідомість часом дезорієнтувалася в процесі нерозбірливої репрезентації

66

Національна та історична пам’ять

історичних подій та постатей. Адже важко формувати історичну пам’ять в умовах, коли імена вождів тоталітарної доби увічнюються в пам’ятниках, назвахплощтавулицьпоручзіменамидіячівукраїнського відродження й Української революції 1917–1920 рр.

Та й стратегія керівництва держави, спрямована на прискорення національного самоусвідомлення українців, на жаль, значною мірою нівелюється під час перманентного політичного протистояння. Амбівалентність історичної й національної свідомості українців капіталізується в перебігу виборчих президентських і парламентських кампаній, упрактиціборотьбизаполітичнувладу. Гранарозбіжностяху ставленнідонайбільшдраматичнихсторіноквітчизняногоминулого, якоттрагедіїГолодомору, Другоїсвітовоївійни, українськогонаціональновизвольного руху, призвела до загострення суспільних конфліктів, поглибила лінії регіональних розколів та протистоянь у країні.

Небезпечністьтакихманіпуляційзпоглядуперспективстановлення модерної української політичної нації, на жаль, недостатньо усвідомлюєтьсянаціональнимістеблішментом.Державніінституції,що належатьдорізнихгілокукраїнськоївлади, вітчизняніполітичніпартії й громадсько-політичні рухи не завжди демонструють консолідовану політику щодо конструювання історичної свідомості громадян. По суті, необхідність здійснення єдиної стратегії щодо формування національної ідентичності українців ігнорується політичними силами, які саме й покликані генерувати цю ідентичність.

Інтенсифікація процесу будівництва української політичної нації потребуєвиваженоїтаосмисленоїполітикидержавищодоформування історичної пам’яті українського народу. Зусилля всіх інституцій державної влади варто зосередити на:

-досягненніспільногобаченнягромадянамивласноїісторії, атакож суспільного консенсусу навколо її знакових подій та «примирення» суперечливих бачень минулого;

-публічній демонстрації державою й політичними силами поваги до вітчизняної історії, прагнення відновити історичну пам’ять і справедливість;

-належному вшануванні визначних історичних подій і постатей, гуртуванні навколо них суспільної думки шляхом широкої участі громадськості в офіційних ритуалах, публічних акціях, святкуваннях тощо;

-модернізації українського історичного наративу й державній підтримці вітчизняної історіографії, її інтеграцію у європейський та світовий науковий контекст;

-сприянні розвитку вітчизняної археології, архівної й музейної справи, краєзнавства, історичноготуризму; відродженнятазбереження національних святинь і пам’яток історії, історико-культурних заповідників.

67

Національна та історична пам’ять

В будь-якому разі вибір інструментів, конкретних заходів і практик державної політики щодо формування історичної пам’яті громадян України має підпорядковуватися ширшому завданню – національному самоусвідомленню українців та прискоренню реалізації українського національного проекту.

Список використаних джерел:

1.Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні / Лариса Нагорна. – К.:

ІПіЕНД. – 2002. – 272 с.

2.Гирич І., Шаповал Ю. Чому необхідно переосмислювати минуле? / І. Гирич, Ю. Шаповал. – К.: Фонд Конрада Аденауера, 2010. – 44 с.

3.Грицак Я. Страсті за націоналізмом / Ярослав Грицак. – К.: Критика, 2004. –

330 с.

4.Гессен М. Австралийское покаяние / Маша Гессен // Вокруг света. – 2012. –

№8. – С. 60–64.

5.Експертна доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку». – К.: Славутич-Дельфін ТОВ, 2007. – 255 с.

6.Зерній Ю. О. Історична пам’ять як об’єкт державної політики / Ю. О. Зерній

// Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 1 (2). – С. 71–76.

7.Конституція України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. president.gov.ua/content/chapter01.html.

8.ГрачоваС. Пам’ять, контрпам’ятьіполітика/ С. Грачова// Критика. – 2006. –

№11(109). – С. 20–23.

9.Феномен прошлого / Отв. ред. И. Савельева, А. Полетаев. – М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2005. – 476 с.

10.КозеллекР.Минулемайбутнє.Просемантикуісторичногочасу/Р.Козеллек.–

К.: Дух і літера, 2005. – 380 с.

Головченко В. И. Историческая и коллективная память как составные национального сознания

Рассмотреныместоирольисторическойиколлективнойпамятив формировании национального сознания украинцев, а также очерчены перспективы совершенствования государственной политики.

Ключевые слова: государство, элита, историческая память, нация, политика.

Holovchenko V. I. Historic and collective memory as components of the national consciousness

The article spotlights place and role of historic and collective memory in formation of the Ukrainians’ national consciousness; perspectives of corresponding state politics’ improvement are described also.

Key words: state, elite, historic memory, nation, policy.

68

СПОГАДИ ДІТЕЙ ВІЙНИ ПРО ХАРКІВ

УЧАСИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Устатті визначаються основні проблеми, які піднімають діти війни, згадуючи життя у Харкові за часів нацистської окупації.

Ключові слова: діти, спогади, респондент, окупація, голокост, мінка, умови життя, ідеологічна ситуація.

Постановка проблеми. У сучасній історичній науці все більшої актуальності набувають такі наукові напрями, як «усна історія» та історія «повсякденності». Розповіді пересічних громадян дають можливість побачити як жили люди у різні часи, про що мріяли, на що сподівались. А ще це дає змогу побачити як витримувала звичайна людина різноманітні перепитії історії. Адже ці розповіді часто захоплюють сильніше будь-яких романів або кінофільмів, бо лунають із вуст безпосередніх учасників подій.

Тому у даній статті ставилася мета показати основні теми, яких торкаються мемуаристи, яким на початок Великої Вітчизняної війни було від 6 до 17 років.

Джерельна база. Для роботи над статтею було відібрано 7 спогадів (трьохчоловіківічотирьохжінок). У1941 роціїхвікколивавсявід6 до 13 років. Трижінки(Л. Р. Алксніс, О. С. ГрінченкотаЛ. Л. Овсяннікова) познайомились у післявоєнний час і до сьогодні спілкуються. Усі інші між собою незнайомі.

Виклад основного матеріалу. Мемуари були написані у вільній формі, а не через анкетування. У зв’язку з цим зміст спогадів цікавий, перш за все, тим, що у них через дитячі враження можна дізнатися що було загальним, а що було притаманним для життя дітей під час нацистської окупації.

При ознайомленні із спогадами відчувається вплив сучасної ідеологічної ситуації в Україні. Навряд чи у радянські часи оповідачі, остерігаючись цькування з боку влади, стали б виносити на широкий загал інформацію про ввічливе ставлення окупантів до місцевого населення, про щирі стосунки німців із харків’янками, про навчання у школі. Але сьогодні, коли заборони зняті, мемуаристи згадують про такі факти, розуміючи важливість свідоцтв очевидців і тому відверто ділятьсясвоїмиспогадами. Такожвідчуваєтьсявпливсучаснихзасобів масової інформації (ЗМІ). Теми, пов’язані з війною, які піднімаються на телебаченні або у пресі, обов’язково знаходять своє відлуння в доповненні. Перш за все, це стосується Голокосту, стосункам між людьми.

На початку спогадів оповідачі згадують перший день війни – 22 червня 1941 року. Повідомлення про початок війни вони почули

69