Націон та іст память

Національна та історична пам’ять

уявленняякзасібпізнанняісторичногопроцесуурамкахдвохпарадигм сучасної історіографії – модерної (сцієнтичної) і постмодерної (конструктивістської). Автор книги порушує її насамперед з позицій культурнихмежісторичногоуявлення, які нетількивизначаютьспосіб мислення про минуле, але й зумовлюють вибір відповідних засобів і понять для його опису.

Дослідження М. Возняка відзначається продуманою і вдало реалізованою структурно-логічною схемою викладу матеріалу. Монографія складається із вступу, п’яти розділів, висновків і бібліографії. У першому розділі науковець указав на змістовне наповненняісторіографіїякспособуконструювання«можливихсвітів» або ж історичного минулого. Контекст другого розділу присвячений як виявленнюзмінупідходахдовивченняминулого, такізалежностіміж історією (з одного боку) та уявленням і пам’яттю (з другого). Третій розділ детально показує, чим є історичне уявлення. Межі уявлення проаналізовано у четвертому розділі. У п’ятому – вивчено вибрані парадигми історичного уявлення. Нарешті, автор підсумовує, що характер уявлення зумовлює відповідний тип історії.

У своєму дослідженні М. Возняк відштовхується від фундаментальних положень двох праць К. Помяна – «Минуле як предмет віри» [11] (сенс історичних подій був предметом віри і визначався волею Творця) і «Минуле як предмет науки» [12] (сенс минулого визначався як зумовлений (детермінований) історичним процесомізавданняісторикаполягалоуйоготлумаченні, «відкритті»). Зокрема, мається на увазі підхід, згідно з яким «дослідницький процес детермінований через окреслене розуміння того, чим є пізнання, що виступає його предметом, а також дефініювання пізнавальної ситуації, у якій знаходиться історик» [14, с. 7]. У сенсі такого бачення на сучасному етапі розвитку історичного знання в межах відповідного культурного дискурсу спостерігаємо чергову фазу історіографічних змін. Вонарепрезентовананасампередпредставникамиальтернативних щодо офіційної (наукової) історіографії течій.

Під впливом і в межах цих змін історичного мислення «минуле стає предметом конструкції» [14, с. 12]. Іншими словами, йдеться про нову – третю – фазу еволюційного ланцюга: «минуле як предмет віри» – «минулеякпредметнауки» – «минулеякпредметконструкції». Тут саме поняття конструктивізму вживається як мінімум у двох значеннях: 1) «конструювання знань відносно якогось предмета»;

2)«конструювання (в сенсі творення) такого предмета» [14, с. 23]. Історичне минуле з точки зору постмодернізму, як слушно слідом за

Я. Поморськимзауважуєавторпредставленоїтутмонографії, єпредметом аналізунаосновівідходувід«науковоїпарадигми». Цеозначає, по-перше, узгодження вибору між «правдою науки» і «правдою пам’яті». По-друге, спробу формулювання відмінної від традиційної часової перспективи,

220

Історичне минуле між «правдою науки» і «правдою пам’яті»

яка може бути окреслена як конфлікт між «часом історика» і «часом соціолога». По-третє, «демократизацію історії» у вигляді монополії історика на конструювання оповіді про минуле [14, с. 12–13].

При цьому необхідно особливо підкреслити наступне. Конструювання образів і спроба розуміння минулого в різного роду реляціях, що структурують дійсність, властиві насамперед для локальної, а не універсальної культурної спільноти. Разом з тим, на думку сучасного французького історика П’єра Нора, «демократизація історії пов’язана також із виникненням різноманітних форм пам’яті меншин з метою підкреслення їх окремішності й ідентичності» [7].

Інший надзвичайно важливий аспект, на якому акцентує увагу М. Возняк, полягає в культурному вимірі історичного пізнання фази постмодернізму [14, с. 15]. Йдеться про переформатування чи зміну форм відтворення образів минулого. Результат цього є не лише наслідком постмодерної філософської рефлексії, але й насамперед нового культурного контексту. Саме в його межах можна спостерігати вербалізацію і візуалізацію альтернативних щодо академічної історіографіїспособівартикуляції(вираження) ставленнядоминулого, якенаявнеутакзванихісторіяхконтрфактичнихінеконвенційних[1; 2; 6; 9] (наприклад, розповідіпроминулеувиглядіфільмівілітературних творів) чи історіях альтернативних (інтернет-портали, комп’ютерні історичні ігри, реконструкційні групи тощо).

ПроцитуємопоказовийуривокзмонографіїВ. Возняка:«Радикальна зміна ситуації має місце тоді, коли потрактуємо мультимедійність як рису сучасної культури, як сучасний тип аудіовізуальної культури… У такому випадку … історик не має вибору, оскільки повинен враховувати потреби відбирачів (інформації – С.Т.). У підсумку теза про те, що мультимедійний історичний переказ має бути присутній у сучасній історіографії, не лише не може бути відкинута історикамипрофесіоналами, але більше: історіографія потребує нових форм репрезентації минулого» [14, с. 252].

Такого типу рефлексія може допомогти у пошуку відповіді на питання, як відрізнити факти від фікції? Пошук відповіді у всі часи вів до змін – швидких чи повільних, явних чи прихованих – історіографічної традиції. Відповідно, справедливо вважає М.Возняк, на засадах «конструювання минулого» постмодерна історіографічна парадигма [5] також прагне розібратися у тому, свідченням чого є історія. Завершальноюфазоюпізнавальногопроцесуєз’ясуваннязміни ролі історичної науки в контексті, наприклад, актуальної дискусії щодо історичної політики або політики пам’яті [8] та вияснення завдань, які вона повинна виконувати [14, с. 15]. Відповідно під політикою пам’яті ми маємо на увазі процес творення або конструювання співзвучних настроям епохи і певних політичних і владних сил образів історичного минулого.

221

Національна та історична пам’ять

Услід за французьким істориком П. Нора можна сказати, що «пам’ятьнадалаісторіїновогоімпульсу, обновилапідходидоминулого і проникла у всі періоди та галузі дослідження» [3, с. 5]. Не менш влучнозцьогоприводувисловивсяінімецькийнауковецьЙорнРюзен: «Пам’ятьзмінюєчасовийстатусминулоготак, щовоно, неперестаючи бути минулим, стає просто-таки сучасним і відкриває перспективу на майбутнє» [4, с. 118].

Слід наголосити, що надзвичайно актуальною проблемою політики пам’яті як в Польщі, так і в Україні залишається абсолютне переважання, образно кажучи «виключно позитивної соціальної пам’яті» (термін мій – С. Т.). Ми маємо на увазі той факт, що в Києві та Варшаві однаково дуже охоче згадують моменти слави і перемог, але вважають за доречне не думати про якісь неприємні або такі, що подають у невигідному світлі, відповідні сторони історичні події. Така типова глоріфікація, тобто героїзація, звеличування історичного минулого, породжує багато міфотворчих або «доцільних» історичній ситуації дискурсів, які стосуються тієї або іншої сторінки історії. Іншими словами, певно, вживаючи терміни багатьох зарубіжних (П. Нора, М. Хальбвакс, Р. Стобєцкий) і вітчизняних (Ю. Зерній, А. Киридон) дослідників, – «конструювання політики пам’яті» і формування або «творення історичної політики пам’яті», – необхідно вести мову про їх залежність від характеру існуючої влади, від того, що ця влада хоче «сконструювати», «створити», які відповіді хоче отримати від істориків.

Особливе зацікавлення викликає категорія історичного уявлення та її участь у формуванні можливих/альтернативних образів минулого. Адже пізнання не може відбуватися без уявлення, як і без прийняття апріорних положень [див. також: 15]. Причому роль уявлення тим більша, чим повніше ми віддаємо собі звіт у тому, що минуле – чи, радше те, що після нього залишилося – є «уламковим, непевним і вирваним з контексту» [10]. Це ж, у свою чергу, означає, що минуле не можна відтворити без використання (залучення) уяви.

Водночас треба розуміти, що «уявлення саме по собі не відтворює історичних фактів, але створює умови для їх з’ясування» [14, с. 180]. Звідси – ще один слушний і змістовно вмотивований висновок: «У певному сенсі можна говорити, що історичний образ (текст) настільки є витвором уявлення, наскільки історик, поєднуючи минулі події у зв’язки/реляції, керується вимогами конструювання оповіді/фабули, а в підсумку надає їм нового значення» [14, с. 181–182].

Дозволимо собі у контексті цього навести розлогу цитату з монографії М. Возняка. Він пише: «До цього часу предметом нашого зацікавлення було уявлення (історичне) у сприйнятті знаряддя – або явища, яке може сприйматися як таке знаряддя – конституювання образів минулого, а, насамперед, проблем його присутності в дослідницькій практиці істориків. Однак, тут варто звернути увагу на

222

Історичне минуле між «правдою науки» і «правдою пам’яті»

той факт, що уявлення може сприйматися не тільки в якості складової практики й історичного дискурсу – з чим важко погодитися історикам, переконаним у виключно науковому характері дослідницької практики – але одночасно як важливий інструмент суспільного сприйняття дійсності, також, зокрема, й минулої. У контексті зв’язків і відносин між пам’яттю і уявленням ця теза навряд чи може викликати сумніви. Її узагальненням повинна бути – дещо спрощуючи проблему – кінцевість долаштування дискурсу, а також присутнього в ньому типу історичного уявлення до публічності, тобто споживачів історичних праць» [14, с. 249].

Ще одне надзвичайно важливе питання у контексті власне історичного уявлення слід сформулювати так: що виступає його джерелом, де локалізуються його кордони, знаряддям чого воно може бути? Треба усвідомлювати, що хоча дискусія з приводу реляцій між пам’яттю та історією має тривалу традицію, але у світлі постмодерністського/конструктивістського виклику вона може отримати новий поворотзадопомогоюзалученнядискурсуісторичногоуявлення.Відтак історики зможуть пропонувати конструкції інших, але рівнозначних з точки зору їх вірогідності, образів минулого.

Доречно зробити висновок, що представлений істориком образ подій минулого виступає як конструювання під впливом уявлення. Відповіднодокультурногооточення, вякомуфункціонуєісторіографія, тапов’язаногознимісторичногоуявлення, конструюютьсярізнісхеми минулого. Назагал, із точки зору постмодерністської візії, історичне уявлення відіграє істотну роль як у процесі синтезу, так і створення, побудови внутрішнього образу минулого.

Зрозуміло, що на цьому ґрунті розвивалося сильне, місцями навіть гіпертрофоване прагнення дати відповіді на багато складних питань, які стосуються історичного минулого, у тому числі спільного для українського і польського народів. Більше того, можна говорити про бажання як в Україні, так і в Польщі відшукати направляючий вектор, який, з’єднавши минуле і сучасне, був би спрямований у майбутнє. Безумовно, важливе значення при цьому відводилося відповідному контексту «конструювання» політики пам’яті.

Науково-теоретична й прикладна цінність такого конструювання значно зростатиме, якщо воно ґрунтуватиметься не на міфотворчості та неприйнятті іншої точки зору, а на максимально можливому дослідженні всієї складності і тонкості історичних процесів, особливо тих, які стосуються часто дуже суперечливого спільного минулого. Такий висновок, на нашу думку, справедливий для сучасних дискурсів аналізуісторичногоминулогойвивченнясоціальноїпам’ятітаполітики пам’яті. Прикладом може слугувати наукова розвідка М. Возняка про роль уявлення в історичних дослідженнях. На нашу думку, її слід розглядати як вдалу теоретико-методологічну спробу толерувати історичне минуле між «правдою науки» й «правдою пам’яті».

223

Національна та історична пам’ять

Загалом вважаємо, що представлена на розгляд наукової спільноти монографія М. Возняка виконана у контексті сучасних теоретико-методологічних історичних студій. Дослідження автором ролі історичного уявлення в конструюванні минулого у світлі постмодерністської парадигми розширює розуміння багатогранності та суперечливостінауковогопошуку, атакожзастосуванняйогорезультатів на практиці. На наш погляд, книга польського історика має знайти своїх адресатів, насамперед у середовищі науковців, які відстежують нові аспекти історичного пізнання й бачення минулого крізь призму філософії історії. Доречно також додати, що вона не завершує, а радше виступає важливим етапом дослідницької роботи М. Возняка над актуальними теоретико-методологічними проблемами історичного минулого, пам’яті, а також ролі останньої як історичного джерела.

Список використаних джерел:

1.ДоманскаЭва. Философияисториипослепостмодернизма/ ЭваДоманска. – М.: Канон+РООИ Реабилитация, 2010. – 400 с.

2.Доманьська Єва. Речі як Інші / Єва Доманська // Ейдос. – 2006. – Вип. 2. –

Ч. 1. – С. 125–143.

3.Нора П. Расстройство исторической идентичности / Пьер Нора // История, историки и власть: Международный круглый стол, Москва, 2 февраля 2010 г. Материалы к дискуссии. – М.: РАН, 2010. – 118 с.

4.Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Йорн Рюзен. – Львів: Літопис, 2010. – 358 с.

5.Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе ХІХ века / Х. Уайт. – Екатеринбург: Изд-во Уральского ун-та, 2002. – 528 с.

6.Domańska Ewa. Mikrohistorie. Spotkania w międzyświatach. Wydanie drugie uzupełnione i uaktualnione / Ewa Domańska. – Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 2005. – 360 s.

7.Nora P. Czas pamięci / P. Nora // Res Publica Nowa. – 2001. – N 7, lipiec. – S. 37–43.

8.Pamięć i polityka historyczna. Doświadczenia Polski i jej sąsiadów / pod red. R.Stobieckiego. – Łódż, Wydawnictwo Uniwersytetu Łódżkiego, 2008. – 398 s.

9.Pamięć, etyka i historia. Anglo-amerykańska teoria historiografii lat dziewięćdziesiątych (Antologia przekładów) / red. E. Domańskiej. – Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 2006. – 321 s.

10.Pomian K. Historia. Nauka wobec pamięci. – Lublin: Wydawnictwo UMCS, 2006. – 239 s.

11.Pomian K. Przeszłość jako przedmiot wiary / K. Pomian. – Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2009. – 394 s.

12.Pomian K. Przeszłośćjako przedmiot wiedzy / K. Pomian. – Warszawa: Aletheia, 1992. – 532 s.

13.Pomorski J. Historyk i metodologia / J. Pomorski. – Lublin: Wyd. UMCS, 1991. – 226 s.

14.Woźniak M. Przeszłość jako przedmiot konstrukcji. O roli wyobraźni w badabiach historycznych / Marek Woźniak. – Lublin: UMCS, 2010. – 280 s.

15.Wrzosek W. O myśleniu historycznym / W. Wrzosek. – Bydgoszcz: Epigram, 2009. – 144 s.

224

Гомотюк О. Є., Ярошинський О. Б.

ЦІННА ПРАЦЯ, НА ЯКУ ДАВНО ОЧІКУВАЛИ УКРАЇНОЗНАВЦІ

(КАЛАКУРА Я. УКРАЇНОЗНАВЧЕ ДОСЛІДЖЕННЯ: ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ. – К.; ТЕРНОПІЛЬ:

ДЖУРА, 2012. – 292 с.)

Нещодавно інтелектуальна скарбниця вітчизняного та зарубіжного українознавства поповнилася унікальним науково-методичним посібником відомого українського історика, українознавця, історіографа, джерелознавця, архівознавця, доктора історичних наук, академікаАНвищоїшколиУкраїни, ЗаслуженогопрофесораКиївського національного університету імені Тараса Шевченка, головного наукового співробітника Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, Заслуженого працівника вищої школи України Ярослава Степановича Калакури «Українознавче дослідження: теорія та методологія» (2012).

Ця ґрунтовна праця присвячена найактуальнішим проблемам українознавства, опрацюванню його теоретико-методологічних засад, освітніх, пізнавальних і світоглядно-виховних функцій. Книга носить підсумовуючийхарактер,систематизуючибагаторічністудіїталановитого вченого, його щонайширших інтересів і умінь із ключових проблем українознавчого дослідження. Винятково цінним є це дослідження для молодих науковців, які працюють у різних сферах українознавства: історії, історіографії, етнології, філософії, державознавства, демографії, лінгвістики, культурології, світового українства, біографістики та ін. У науково-методичному посібнику розглядаються ключові питання українознавчого дослідження, його системний, міждисциплінарний характер, теоретичні та методологічні засади.

По суті ця праця стала підсумком багаторічної праці автора в царині українознавства, яке для нього ніколи не було абстрактною теорією, а є частиноюособистогожиття,власнихпомислів,переконань,компонентом духовно-інтелектуального світу. Із перших сторінок достатньо помітне бажання допомогти молодим дослідникам, що спонукало до викладу науковихорієнтирівуформатіпосібника, аджеуЯрославаСтепановича величезний досвід роботи у цій царині. Під його керівництвом підготовлено 15 докторів та майже 50 кандидатів наук, він є автором понад 500 наукових, науково-популярних, навчально-методичних та публіцистичних праць. Читачі журналу «Українознавство» вже мали змогу познайомитися із окремими студіями Я. Калакури, які завжди вирізнялися логічністю, ґрунтовністю, глибиною осягнення проблеми, як і презентована напередодні ювілею праця.

225

Національна та історична пам’ять

Серед пріоритетних проблем українознавчого доробку вченого варто виділити розроблення теоретико-методологічних засад українознавства, категоріально-понятійного апарату, джерельної бази, періодизації та розгляду окремих періодів і знакових сторінок становленняйрозвиткуукраїнознавчоїнауки. Українознавство, прощо свідчить дана праця, вчений розглядає як інтегровану систему знань про Україну і українство. Дослідник простежує процес зародження і основні етапи розвитку та нагромадження цих знань у межах таких концентрів: український етнос, нація, держава; Україна – територія, природа; Україна– мова, культура, релігія, ментальність; Українаісвіт, Україна – постаті.

Серед основних завдань українознавчої науки вчений вважає з’ясуванняїївитоків, виявленняпровіднихтенденційізакономірностей розвитку, виокремлення внеску у збагачення знань визначних українських істориків та наукових осередків, інститутів, їх друкованих органів, прогнозування подальших досліджень.

Я. Калакура відводить важливе місце у рецензованій праці понятійно-термінологічному апарату українознавства, його методології та періодизації. До методологічного інструментарію українознавця віднесено три основні компоненти: а) принципи (правила) дослідження; б) методи (прийоми, способи) пізнання; в) засоби (спеціальні або допоміжні) дослідження: оргтехніка, обчислювальна, комп’ютерна та фото-фонотехніка. Зроблено наголос на необхідності дотримання принципів українознавчого дослідження: історизму, системності, об’єктивності(неупередженості), всебічності, наступності (спадкоємності), світоглядності, історичного антропологізму, людиноцентризму, єдностісвітобудовиібагатоманіття її прояву, внутрішній самоорганізації змісту й саморозвитку науки. Посібник охоплює аналіз комплексу основних дослідницьких методів українознавчого пізнання: наукового аналізу, синтезу, системного, порівняльного, ретроспективного, перспективного методів, методів наукометрії та бібліометрії, проблемно-функціонального та проблемно-ситуаційного, логічного, історико-генетичного, історикохронологічного, історико-ситуаційного методів, типологізації та

(комп’ютер, Інтернет, принтер, сканер, ксерокс тощо) (с. 100–128) . З’ясовуючи значення періодизації, вчений розглядає її як один із

дослідницьких методів українознавчого пізнання, який передбачає систему процедур, прийомів і способів, спрямованих на виокремлення найбільш важливих епох, періодів, етапів за спільними ознаками і критеріями. «Наука вже давно довела, що періодизація – не механічна процедураподілутогочиіншогопроцесунаокремівідрізкивчасовому вимірі, а спосіб або метод, який виконує дослідницькі функції. Саме

226

Цінна праця, на яку давно очікували українознавці

цей аспект періодизації як дослідницького методу в українознавстві належить до актуальних і недостатньо висвітлених у літературі проблем» – звертає увагу Я. Калакура (с. 88). Витоки українознавчої думки, а відтак і науки автор справедливо відносить до глибокої давнини. В її розвитку на шляху трансформації знань у науку вчений окреслив вісім тісно пов’язаних між собою періодів.

Уконтексті розвитку українознавчої думки виокремлено зростаючу рольособистостіукраїнознавця, щоєновимунауковихстудіях. Збірний,

авірніше, соборний образ українознавця увібрав у себе найбільш характерні риси представників різних поколінь науковців, починаючи від тих, хто закладав фундамент знань про Україну, хто поклав перші цеглинивйогобудівлю, ізакінчуючитими, хтовивершивїїукомплексну наукову систему і працює в ній сьогодні, – підкреслює Я. Калакура (с. 50). Цей образ складався як на материковій землі українців, незважаючинаїїрозірваністьміжПольщею, ЛитвоюйУгорщиною, між Річчю Посполитою і Москвою, між Російською та Австро-Угорською імперіями, так і за її межами – представниками української діаспори.

Утакий спосіб вчений підкреслює соборність образу українознавця, як і українознавства загалом. Нині у єдиний потік зливаються провідні течії і напрями українознавчої думки, консолідуються її представники навколовисокихідеалівукраїнськоїнаціональноїтадержавницькоїідеї зметоюглибокого, об’єктивного, всебічноготаправдивогодослідження і висвітлення українського буття.

Відмітна риса посібника у визначенні співвідношення проблеми і теми українознавчого дослідження. Проблема в українознавстві має ставитися і формулюватися як ключова ідея, з якої випливають дослідницькі завдання, що викладаються послідовно шляхом рейтингового ранжування, наголошує вчений (с. 150). На думку Я.Калакури,домінуючоювукраїнознавствібулаізалишаєтьсяпроблема «живої» людини, її світобачення, не випадково воно репрезентує себе як людинознавство і людинолюбство. Такими ж пріоритетними для українознавців, вважає автор, є проблеми теорії і практики етногенезу українського народу, формування його ідентичності й усвідомлення національної самобутності, історія української державності, культури, освіти, духовності та ментальності, національно-визвольного руху, світового українства тощо (с. 151).

Унауково-методичному посібнику поряд з ключовими питаннями теорії та методології українознавчого дослідження, з’ясуванням його системного та міждисциплінарного характеру, велика увага приділена прикладним питанням, зокрема визначенню теми дослідження, його об’єкта та предмета, бібліографії та історіографії, методиці пошуку,

класифікації, аналізу та використання джерел, складання плану і проспекту роботи, орієнтовного графіка написання тексту, його апробації, підготовки до опублікування або захисту, проведення

227

Національна та історична пам’ять

презентації. У проведенні об’єктивного дослідження, на думку автора, визначальну роль відіграє адекватна і повноцінна джерельна база, використання різноманітних за змістом та характером документів, у тому числі інформаційних ресурсів вищих органів влади та управління України, громадських організацій України, статистичних даних, соціологічних досліджень, інтернет-джерел тощо. Я. Калакура дає визначення українознавчого джерела як носія безпосередніх, здебільшого первинних відомостей про Україну та українців, про розвиток українознавства та його творців (с. 180). Цінним для дослідника є опанування методикою основних етапів роботи з джерелами, від яких залежить ефективність і якість роботи. Професор наголошує, що на найбільш важливими серед них є: а) пошук, виявлення і попередній відбір джерел для наступного опрацювання; б) систематизація такласифікаціяджерел; в) дослідженняджерел, їханалітичнакритика; г) синтетична критика та використання інформаційного потенціалу джерельного комплексу (с. 183).

Створюючи цю книгу, автор ніби бачив перед собою дослідникапочатківця, який тільки робить перші кроки в науці, а тому відчуває певну розгубленість, потребує фахової поради щодо визначення напряму, проблеми і теми наукового проекту, його об’єкту та предмету, вивчення бібліографії та історіографії, методики пошуку, класифікації, аналізу та використання джерел, складання плану і проспекту роботи, орієнтовного графіка написання тексту, його апробації, підготовки до опублікування або захисту, проведення презентації тощо. А ще молодий дослідник потребує й психологічної підтримки у виборі професії, яканапершийпогляднеспокушаєпривабливоюкар’єроюабо ж зарплатою і не завжди приносить радість та моральне задоволення, вимагає великої наполегливості, жертовності, сили волі, готовності відмовитись від деяких «повсякденних благ», здатності не опускати рукпередтруднощами, інколинудною, рутинноюічорновоюроботою. Професор Я. Калакура сам пройшов нелегкий життєвий шлях, але попри життєві негаразди у різні епохи українського буття – чи Другої РечіПосполитої, чи«радянізації» західноукраїнськихземель, побудови «розвинутого соціалізму» пріоритетними залишалися моральні та християнськічесноти, якіживилисязлюбовідорідногокраю, України. Ярослав Степанович упорався з труднощами й досяг неабиякого визнання в науковому світі. Своїм колосальним досвідом, роздумами про наболіле він щедро поділився на сторінках нової книги.

Для автора українознавство – це потужний інтелектуальний, ідейний і духовний чинник самоствердження українців, усвідомлення їх ідентичності, ефективний засіб збереження історичної пам’яті, осмислення національної ідеї, могутній фактор формування націо- нально-державницької свідомості і високих моральних цінностей. На глибоке переконання Я. Калакури, українознавець – не кабінетний

228

Цінна праця, на яку давно очікували українознавці

учений,байдужийдодолісвогонароду,досуспільнихпроцесів,аборець, людина дії, яка не просто має відповідні знання, збагачує їх і ділиться ними, а й вносить їх у суспільну свідомість, акумулює і поєднує в собі високий інтелект, професіоналізм, християнську моральність, щиру любов до України, національний патріотизм. Живими носіями таких цінностей були фундатори українознавства – ціла плеяда українських інтелектуалів, починаючивідНестораЛітописцяізакінчуючисотнями сучасних українознавців, зосереджених в академічних інститутах, Національному науково-дослідному інституті українознавства та всесвітньої історії, у численних вишівських центрах та кафедрах, у зарубіжних українознавчих осередках.

Книга знайомить читачів із сучасним трактуванням терміну «українознавство», сутнісними рисами і особливостями українознавчого пізнання (історизм, цілісність, комплексність, інтегративність, синергетизм), новітньою концепцією українознавства, структурою та концентрами українознавства, визначальними для українознавства поняттями, доробком провідних осередків українознавства, особливостями сучасного етапу продукування українознавчих знань, встановлює і характеризує напрями українознавства з погляду проблемно-хронологічного підходу, визначає актуальні завдання українознавчих студій, узагальнює досвід і найбільш характерні риси та ознаки періодів у розвитку українознавства, з’ясовує функції українознавства (теоретико-пізнавальної, світоглядної, виховної), теоретичні підстави українознавчого пізнання, закономірності українознавства, тлумачить близькі до українознавства категорії (народознавство, україністика, україніка).

Окремо з’ясовується зміст специфічних понять, термінів та категорій українознавства (українознавча ситуація, українознавчий факт, українознавча концепція), виокремлено історичну складову українознавства та його досліджень, філософію українознавства. Автор докладно торкнувся специфіки жанрів наукових досліджень із українознавства (узагальнюючі праці, монографії, наукові статті, тези доповідей і повідомлень, конспекти, анотації та резюме, курсові, дипломні, магістерські та дисертаційні роботи, автореферати дисертацій, бібліографічні огляди та рецензії), етапів власне українознавчого пізнання й написання українознавчого дослідження (задум, постановка проблеми, визначення тами дослідження, формулювання теми і назви наукової праці, обґрунтування наукової та суспільної актуальності теми, визначення предмету та об’єкту дослідження, мети і завдань, хронологічних й територіальних меж, складання плану, проспекту роботи та плану-графіка його реалізації, вивчення літератури, аналіз стану дослідження проблеми, пошук, дослідження та систематизація джерел, підготовка змістовної частини, формулювання висновків, пропозицій, рекомендацій наукової праці,

229