53 Національно-визвольна боротьба

У відповідь на антиукраїнську колонізаторську спрямованість діяльності уряду і шовіністично налаштованих громадсько-політичних об’єднань Польщі українці вели активну національно-визвольну боротьбу. В перші роки після війни ЗУНР з Польщею сили, що творили національну революцію в Західній Україні, не змирилися з польською окупацією і продовжували боротьбу.

Радикальна молодь створила у 1920 р. в підпіллі Українську військову організацію (УВО), яка розгорнула терористичну діяльність. У ній певний час мали значний вплив ліві, і УВО довго не ставала на шлях анти радянської боротьби. З´являються прорадянськи налаштовані партизанські загони. Радянська Україна з її українізацією, як пріоритетною політикою, справляє враження, що вона — батьківщина всіх українців. Цьому сприяли і протести СРСР проти окупаційного режиму в Східній Галичині і на Волині, а також винахідлива діяльність українських дипломатів із радянських зовнішньополітичних представництв у містах найбільшого зосередження українських зарубіжних громад. Поміркована українська газета «Діло», орган УНДО, писала: «На берегах Дніпра кладуть підвалини того національно-державного будинку, який об´єднує в собі всі частини роз´єднаної і розшматованої тепер землі».

Подібні настрої в 20-х роках пояснюють зростаюче бажання різних прошарків західноукраїнського населення до переміщення в УСРР. Це було прагнення української інтелігенції, інших соціальних груп до об’єднання національних сил в ім´я державотворчої роботи. Певні деякі можливості для цього існували тільки в УСРР. Зростаючий потік переселенців, переважно з Галичини, прибував до Харкова, Києва, інших міст і активно включився у суспільно-економічне, громадське та військове життя УСРР. Справжній ренесанс української мови і культури, атмосфера загального піднесення справляли позитивний вплив на західноукраїнське населення.

У 30-х роках контрукраїнізація, насильництво в часи форсованої індустріалізації та колективізації, голодомор, масові репресії загальмували і надали зворотного напряму прорадянським симпатіям значної частини західноукраїнського населення. Зближенню і єднанню національних сил українців було завдано величезної шкоди. Галичани, котрі переїхали до УРСР, загинули підчас репресій. В західноукраїнському таборі загострюються розбіжності і суперечності, хоча в боротьбі проти окупантів сили національного визволення часто прагнули однієї мети — об´єднати українців у незалежній державі.

Особливо загострилися протиріччя в кінці 20-х років, після того як загарбання Східної Галичини остаточно санкціонувалося країнами Заходу. Виявилося кілька груп суперечностей: між комуністами та їх опонентами, між радикальними націоналістами і центристськими партіями, католиками і греко-католиками, з одного боку, та православними — з другого, між політиками, традиційно схильними до співробітництва з колонізаторами, раніше австрійцями, тепер — поляками, і непримиримими до колоніального гніту діячами. Змінювався склад антиколонізаторських сил та їх структура.

Учасники національно-визвольної західноукраїнської революції, накопичивши досвід і революційне загартування, тепер були основною силою в галицькому суспільстві. Серед них була група борців, яка виховувала нові покоління, що, вступаючи в життя, займали своє місце в антиколоніальному русі. Старші і молодші покоління втягувалися в різні струмені боротьби: центристський, поміркований, де застосовувалися легальні форми діяльності; комуністичний, схильний до підготовки і проведення різних революційних дій; крайній радикальний націоналістичний, який вдавався як до масових революційних акцій, так і до індивідуального терору.

Лівий, центристський та правий напрями політичної діяльності українців охоплювали 12 партій. Серед них найчисельнішим і найвпливовішим було Українське національно-демократичне об´єднання (УНДО), прямий спадкоємець довоєнної Національно-демократичної партії — провідної до і в часи польсько-української війни 1918-1920 pp. Ця ліберальна партія української інтелігенції, духовенства і частково селян теоретичних пошуків пропонувалася агресивність до всіх, хто не погоджувався з його ідеями, з позицією інтегральних націоналістів. Донцов закликав молодь до славних справ, до «героїчного гину», і в той же час ставав на невиправданий шлях невіри в свій народ та пошуки зовнішніх факторів. І це поєднувалося з проповіддю необхідності українському народові, як представникові сильної раси, намагатись стати пануючим народом. Щоправда, конкретно не вказувалося, над якими народами панувати: «Живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на існування коштом слабких і нездар, які покладаються не на обставини, але на негнуту силу раси, для яких і розріс і їх ідея є догмою абсолютною...» Це вже була підміна загальнолюдських духовних цінностей і моралі правом і культом сили та насильства, від яких так багато страждав український народ.

Ця теоретична платформа могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху європейські та американські ліберальні демократії. Натомість вона привертала все пильнішу увагу фашистських режимів Німеччини та Італії і найголовніше — вона перекривала шлях до єдності всіх українських політичних сил, що виступали за національну свободу України та її державність. А без такого об´єднання, як свідчить історичний досвід, про незалежну Україну не могло бути й мови. Отже, ідеологія інтегрального націоналізму була тоталітарною, в ній відчувався вплив фашизму. Та його не можна відірвати від ідей свого часу: тоталітарні режими існували в кінці 20-х років в Італії, СРСР, Угорщині, демократія переростала в тоталітаризм у Німеччині й Польщі. В той же час історики недостатньо підкреслюють те, що ці погляди породжені пригнобленою нацією, яка вичерпала всі можливості демократичних форм боротьби за свою незалежність. Залишалося одне: боротьба глибоко законспірованих, суворо централізованих організацій з використанням жорстоких методів. Це породження відчаю нації, що терпіла поразки в боротьбі з сильними сусідами, яких не подолати у відкритій війні. Не можна відкидати і того, яка на тлі поразок попередніх методів боротьби нова ідеологія, стратегія й тактика інтегрального націоналізму багатьом, особливо молодим, здавалась ефективним досягненням, давала надію і натхнення, і хоча не можна виправдати терор і тоталітаризм інтегрального націоналізму, та можна його зрозуміти, враховуючи стан України в кінці 20-х — на початку 30-х років.

У січні — лютому 1929 р. була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Під його керівництвом вона зміцнювалася і розвивалася. Завдяки героїзму багатьох оунівців зростав її авторитет серед молоді. Однак головним методом їхньої боротьби був терор, жорстокий і кривавий. На жаль, окремі українські партії, хоча й різко критикували ОУН за жорстокість, водночас контактів з нею не цуралися. Для розширення свого впливу вона проникала в різні господарські, політичні структури та молодіжні організації і зуміла залучити на свій бік велику частину молоді, особливо студентства.

Практична діяльність ОУН зводилася до постійних збройних акцій проти окупантів, аж поки революційне кипіння мас не досягло такого напруження, яке мало вибухнути всенародним повстанням. З цією метою організовувалися численні терористичні акти, які особливо посилилися, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера (1933). На початку 30-х років, крім актів саботажу, нападів на банки, поштові відділення з метою експропріації коштів для боротьби, було здійснено 60 замахів та вбивств. Найбільший резонанс мали вбивства працівника радянського консульства у Львові (1933 p.), а також міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького (1934 p.). Наслідком убивства Б. Перацького був арешт великої групи діячів ОУН і серед них Степана Бандери. Заарештовані трималися мужньо, захищали і пропагували свою боротьбу і отримали широку громадську підтримку в Галичині та популярність у всій Західній Україні. Тому смертну кару, присуд якої вони зустріли з гідністю, їм замінили довічним ув’язненням. Разом із членами проводу великі строки.

Тому смертну кару, присуд якої вони зустріли з гідністю, їм замінили довічним ув’язненням. Разом із членами проводу великі строки тюремного ув´язнення отримали десятки рядових оунівців. Всі українські партії, керівник греко-католицької церкви А. Шептицький засудили терор ОУН. Вона ж продовжувала свою боротьбу. У 1938 р. Є. Коновалець був убитий у Роттердамі (Голландія) радянським розвідником. Наступником стає його перший заступник А. Мельник, який корегує тактику ОУН, орієнтуючись на фашистську Німеччину як головний чинник розв´язання проблеми незалежності України. Німеччина — ворог Польщі і СРСР — здавалася йому природним союзником ОУН. Тому майбутню діяльність закордонної частини ОУН він тісно пов´язує з політикою Гітлера, сподіваючись, що фюрер фашистської Німеччини допоможе здобути самостійність України. Перебування нового лідера ОУН за кордоном викликало невдоволення. Назрівали внутрішні суперечності, розколи, але організація продовжувала працювати, що мало дуже важливе значення в умовах насування Другої світової війни.

54 Упродовж тривалої диктатури Йосифа Сталіна будь-які прояви опозиційності придушувалися з надзвичайною жорстокістю. У Наддніпрянській Україні всі форми інакодумства викорінили ще в 1930-х роках, у Західній Україні – до середини 1950-х. В умовах, що склалися після війни, вже не могло йтися про методи боротьби за Україну, запропоновані ОУН. Її активні діячі або загинули, або перебували в еміграції і майже не впливали на події в УРСР. Проте причини, які народжували невдоволення комуністичною дійсністю, не зникли. Смерть Сталіна і розвінчання культу особи на XX з'їзді КПРС вселили надію на демократизацію життя і на можливість плюралізму думок. Тож розгублений після поразок і, здавалося б, розгромлений назавжди український рух, почав обережно підійматися. Від представників свідомої української інтелігенції почали лунати поки що несміливі голоси за захист прав української нації та прав людини.

Головними осередками незалежної громадської думки стали великі міста – насамперед, Київ. Львів, Харків, Одеса. Поряд із відкритою культурницькою і літературною діяльністю, спрямованою на викриття злочинів сталінського режиму, та проблематику української культури і мови, виникали й нелегальні організації. Їхня діяльність торкалася відродження української державності, свободи совісті, навернення до демократичних ідеалів. Зазвичай такі організації дуже скоро викривалися органами КДБ, а їхні учасники попадали до в‘язниць за обвинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі», «антирадянській агітації і пропаганді», «шкідництві».

Найбільш яскравим явищем на тлі суспільно-політичного життя України кінця 1950-х початку 1960-х років була діяльність „шістдесятників". Це були молоді національно свідомі українські письменники і поети: Ліна Костенко. Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська, Іван Дзюба. Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині. Своїми творами вони пробуджували громадську думку, вказуючи на розбіжності між комуністичною теорією і реальним життям. їхня діяльність не виходила за межі радянського законодавства, але становила потенційну загрозу існуючому ладу.

Репресії на опозиціонерів звалилися на початку 60-х років. У 1961 р. в Карному кодексі УРСР з'явилися статті, які значно ширше тлумачили поняття «антирадянської діяльності». А 1965 р. країною пройшли масові арешти вільнодумців.

Одночасно з інтелектуальною опозицією зростало і невдоволення трудящих. Причиною цьому стало погіршення економічного становища в СРСР і різке загострення продовольчої проблеми. Протести робітників виражалися в стихійних страйках. За часів Сталіна такі виступи загрожували учасникам засланням або смертю. Так і в 1962 р. комуністична влада вдалася до звичного методу розв'язання проблем, розстрілявши демонстрацію робітників у місті Новочеркаську (Ростовська область).

Прихід до влади СРСР Леоніда Брежнєва ознаменувався спробами згорнути псевдо ліберальний курс свого попередника і ліквідувати плоди „хрущовської відлиги". В Україні погроми і залякування опозиційної інтелігенції поновилися в 1972 р., коли Петра Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив Володимир Щербицький. Нового імпульсу дисидентському рухові надало підписання Гельсінської угоди (1975 р), у якій керівництво СРСР перед усім світовим товариством зобов'язувалося поважати громадянські права своїх підданих. Одразу ж в усіх союзних республіках, у тому числі і в Україні (листопад 1976 р.), утворилися громадські групи з нагляду за дотриманням домовленостей, підписаних у Гельсінкі. Українську Гельсінську групу очолив письменник Микола Руденко, її активними діячами були Петро Григоренко. Ніна Строката. Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична. В'ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський. Оксана Попович. Оксана Мишко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук, Юрій Шухевич. Василь Романюк.

З виникненням УГГ в Україні вперше з‘явилась відкрита громадська організація, яка вважала свою діяльність цілком.

З виникненням УГГ в Україні вперше з‘явилась відкрита громадська організація, яка вважала свою діяльність цілком легальною. Це стало якісно новим етапом у розвитку опозиційного руху. Але влада знову, всупереч своїм міжнародним обіцянкам, продемонструвала брутальність і нехтування елементарними правовими нормами. До 1980 р. більшість активістів Української Гельсінської групи опинились у тюрмах і таборах.

Іншою формою опозиційності було релігійне дисидентство. Влада за сімдесят років так і не спромоглася перетворити радянське суспільство на всуціль атеїстичне і тому мусила визнавати право на існування бодай Руської Православної Церкви. ЇЇ українська філія Київська і Галицька митрополія –охоплювала всю територію республіки. Але повна підконтрольність церкви державі, а надто співробітництво православних священнослужителів з атеїстично налаштованим режимом, що само по собі виглядало неприродно, відвертало від неї багатьох вірних. У цих умовах зростала активність сект і протестантських церков. Їхні головні центри знаходилися за кордоном, через що радянські органи ставилися до них із недовірою і всіляко перешкоджали їхній діяльності. Особлива ситуація склалася на Західній Україні, де багато людей попри офіційно нав'язане їм православ'я потайки залишалися прихильниками забороненої Української Греко-Католицької Церкви. У 1982 р. утворився комітет захисту УГКЦ, що ставив за мету домогтися її легалізації: У відповідь на це режим заарештував активістів Комітету. Проте, у міру подальшої кризи комуністичної ідеології, потяг людей до релігії зростав, і цей процес виходив з-під контролю держави.

У 1980-х роках уже ставало зрозумілим, що ресурс авторитарного правління виснажується, і всупереч репресіям, які раз од разу застосовувалися проти інакодумців, громадський опозиційний рух постійно живився зростаючою в суспільстві втомою від радянського способу життя і знаходив усе нові форми організації.