35. Політичне становище і соціально-економічний розвиток східноукраїнських земель у першій половині 19 ст. Колоніальна політика царизму щодо України.

Україна в російсько-турецькій віиш 1806-1812 рр. Як і в попередніх війнах Росії з Ту- реччиною, Україна була найближ-чим тилом російської армії. Укра­їнське селянство змушене було

постачати для неї велику кількість транспортних засобів, фураж для кінноти, провіант для солдатів. Апробованою формою поповнення російського війська був набір українців у земське ополчення, який проводили у Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській та . Катеринославській губерніях.

У складі російських військ, які з 1806 р. вели військові зперації під проводом М. Кутузова і розгромили на Дунаї зсновні сили Туреччини, були українські ополченці та козаки. Внаслідок перемоги на Дунаї у 1812 р. було підписано Бухарестський мирний договір, за яким до Російської ;

імперії відійшла частина Молдови - Бессарабія.

Перемога над Туреччиною мала для Росії велике значення. Вона забезпечувала їй надійний тил на півдні й вивільнила Дунайську армію напередодні війни з Наполеоном.

Участь українських ополченців солдатів, козаків у Вітчизняній війні 1812 р Вторгнення наполеонівських військ пробудило в українського населен- патріотичні почуття. У багатьох населених пунктах України молодь прагнула потрапити в діючу армію, . щоб боронити свою землю. Населення підтримало розпорядження уряду про формування добровільних козацьких полків, сподіваючись після перемоги над ворогом дістати .' полегшення в житті, а можливо, й відновлення козаць- } ких прав. Козацькі полки налічували у своїх лавах понад 26 тис. чоловік, а земське ополчення - понад 40 тис. ратників.

У складі регулярної російської армії діяли військові з'єднання з України: перший і другий Бузькі козацькі полки, Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські і полки. Київський і Чернігівський драгунські полки. Українські солдати мужньо билися з ворогом поблизу міс-гечок Мир і Красне, під Смоленськом, а в серпні відзначилися під Бородино.

Плани Наполеона щодо України не справдилися. Йому не вдалося підняти українців на партизанську війну проти Росії. Наштовхнувшись на опір народного ополчення, його військам не вдалося захопити Київ, прорватися в глиб України і захопити великі запаси продовольства, фуражу, військового спорядження. Під час контрнаступу в діючій армії Росії перебувало понад 20 тис. українських козаків.

Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. Серед їх ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його формування діяло на території Смоленщини і знищувало ворожі обози та фуражирів. Зібравши 3 тис. ратників, озброєних сокирами, рогатинами і мисливськими рушницями. Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт й інші місцевості та утримував їх до підходу регулярних частин. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Федір Потапов після втечі з полону організував під Полоцьком загін месників з місцевих селян і колишніх полонених.

Проте сподівання українського населення на покращання свого життя після війни не справдилися. Царський уряд не збирався відновлювати автономію України, повертати селянам волю та землі, забрані в них у попередні роки.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні Незважаючи на те що переважнабільшість земель перебувала у влас-Дворянства, а селяни - у крі-

посницькіи залежності від поміщиків та держави, в усіх сферах суспільно-економічного життя, в тому числі й сільському господарстві, розвивалися ринкові відносини. Поглиблювався суспільний поділ праці, зростала чисельність міського населення. Протягом 1811-1858 рр. міське населення України зросло в 2,5 раза. Збільшувалася чисельність людей, які були зайняті в обробній промисловості.

Розширювалися посівні площі під технічні культури:

коноплю та тютюн у Полтавській і Чернігівській губерніях, льон у Катеринославській та Херсонській, цукровий буряк - на Правобережжі та Лівобережжі. Процеси спеціалізації спостерігалися також у садівництві, город­ництві та тваринництві. Вони були переконливим виявом пристосування сільського господарства до потреб внутрішнього ринку, який формувався в Росії.

У незначній частині поміщицьких господарств вдавалося запроваджувати досконаліші знаряддя праці, поширювати кращі сорти культур, використовувати передову технологію обробітку ґрунту. Проте прогресивні зрушення в сільському господарстві гальмувалися кріпосницькою системою господарства. Необхідну кількість сільськогосподарської продукції на внутрішній та зовнішній ринок переважна більшість поміщиків постачала не завдяки продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуатації кріпосних селян, використання панщини та різних натуральних повинностей.

Упродовж першої половини XIX ст. в Україні зростала кількість підприємств, насамперед у цукровій, горілчаній, тютюновій та в інших галузях харчової промисловості та обробки тваринної сировини. Їх засновниками були представники різних соціальних прошарків суспільства:

поміщики, купці, заможні селяни, міщани. На цих підприємствах, починаючи з 30-40-х років XIX ст., вже використовувалася вільнонаймана праця, частка якої в цілому у промисловості зросла з 25 відсотків у 1825 р. до 75 відсотків у 1861 р.

Починаючи з 30-х років у промисловості стала використовуватися удосконалена техніка. В цукроварнях утвердився паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудування. До 1859 р. в Україні з'явилося близько двох десятків механічних заводів, які виробляли устаткування, знаряддя праці переважно сіль­ськогосподарського призначення. У 50-ті роки потреби в металі задовольняли кілька десятків чавуноливарних та залізоробних підприємств на Чернігівщині, Київщині, Одещині.

Збут і закупівля сільськогосподарської та промислової продукції в Україні здійснювалися через розгалужену мережу торгів, базарів, особливо ярмарків. Серед ярмарків загальноросійське значення мали три Харківські, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. - у Полтаві), Введен-ський (Суми), Масляний (Ромни), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлисаветград). Зовнішня торгівля в Україні через чорноморсько-азовські порти здійснювалася в основному товарами сільськогосподарського виробництва.