2.3. Атеїзм і вільнодумство епохи відродження.

Епоха Відродження з її антропоцентризмом, опорою на людину і висуненням його як «заходи речей» на перший план, з невпинними спробами створення вільного від вимог середньовічногобогослов'я культурного простору, обмирненням життя і виникненням автономної (світської і політичної) моралі всього лише готує умови для майбутніх атеїстичних вчень, але у своїй основі все ще залишається релігійної, незважаючи на те, що кордони християнства розмиваються і стародавній світ з йогорелігієюікультуроюстає невід'ємною частиною возрожденческого гуманізму. Окремі нападки на релігію й інститут папства, прагнення «виправити» релігію, привести її у відповідність з культурними та життєвими запитами свого часу не можуть вважатися атеїзмом в строгому сенсі цього слова, перш за все тому, що не припускають, заперечення Бога і критику церкви поєднують з вірою у рятівничість християнства.Характернав цьому відношенні постать Еразма Роттердамського (1469-1536); найбільший представник «християнського гуманізму»,перекладачі коментатор Священного Писання і праць отців Церкви з такою силою висміює звичаї католицького духовенства у своїх художньо-повчальних творах («Похвала глупоті» та ін), що вони починають розглядатися трохи Чи не в якості атеїстичної літератури.  З великої кількості різноманітних напрямків та течій філософської і суспільної думки епохи Відродження найбільш близький до атеїзму пантеїзм -Світогляд, в основі якого лежить ототожнення Бога і природи. Це ототожнення, у разі послідовного його проведення, з необхідністю веде до заперечення особистого Бога, і тільки непослідовністю у висновках можна пояснити, чому багатьом прихильникам цього напрямку вдалося уникнути докорів в атеїзм. З деякими застереженнями до атеїстів епохи Відродження слід віднести філософів, що стоять на позиціях пантеїзму, - П'єтро Помпонацці (1462-1525), Дж. Бруно (1548-1600), Т. Кампанеллу(1568-1639).

2.4. Атеїзм XVII - XVIII ст.

У філософії Просвітництва в тісному зв'язку з абсолютизацією людського розуму, звільненого від «забобонів», вірою в розумяк засіб вирішення всіх проблем і утопічними проектами перебудови суспільства на «розумних» засадах переоцінці піддається негативне ставлення до атеїзму. У теоретичнихсуперечкахпро «природні права» людини, «вільнодумстві» і «віротерпимість» робляться спроби реабілітувати атеїзм і зрівняти його зхристиянськоювірою. Широке поширення отримуєфілософіядеїзму, у своєму крайньому вираженні визнає Бога лише як Творця світу і заперечує Промисел Божий, підмінялахристиянство«природною релігією», в якій немає місця для дива, таємниці, авторитету і священства(Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Д. Юм та ін.)

Найбільш відомі представники французького деїзму - Вольтер (1694 - 1778) і Руссо (1712-1778) визнають існування Бога, але їх розуміння Бога не йде далі уявлень про нього як про анонімний Верховному Істоті, в кращому випадку, забезпечує право, і моральний порядок. Формально не будучи атеїстами і виступаючи проти атеїзму, вони, тим не менш, залишаються супротивниками церкви і християнства.

У формуванні безрелігійної ідеології, що підготувала Французьку революцію з усіма її трагічними подіями, особливе місце належить французькому матеріалізму- вченню, яке зводить явища духу і душевнужиття людинидо «матерії» або до тілесної «природі» і, за своїм вихідним положенням, вороже релігійної віри . Механістичні і натуралістичні вчення Ж. О. де Ламетрі (1709-1751), пізнього Д. Дідро (1713-1784) і К. А. Гельвеція (1715-1771) цілком можуть бути віднесені до атеїзму, однак найбільш завзято це світогляд, позбавлене філософської глибини і спирається на помилки розуму і почуттів, представлено в багатьох антирелігійних і антицерковних творах П. А. Гольбаха (1723-1789) і в головному його праці «Система природи», в яких походження релігії він пояснював необізнаністю людей, їх невіглаством, а також корисливими інтересами духовенства.

XIX столітті Німецька класична філософія, від Канта до Гегеля включно, незважаючи на ряд висунутих нею сумнівних ідей і вчень, однак, зберігає внутрішній зв'язок із християнством і вважає його абсолютної релігією. Це не завадило лівим гегельянцем еволюціонувати спочатку до деїзму і пантеїзму, а потім до відкритого атеїзму. (Д. Ф. Штраус, Б. Бауер, А. Руге, Л. Фейєрбах, К. Маркс та ін.) У числі лютихкритиківГегеля був йогосучасникА. Шопенгауер (1788 - 1860), атеїст за своїми переконаннями, що розвивав не без впливу з бокубуддизмуфілософію«ніщо» і заперечував існування Бога.

XIX ст. набуває широкого поширення теоретичний атеїзм; вінпов'язаний з філософськими напрямками свого часу -позитивізмом,антропологічноїфілософією, анархізмом, матеріалізмом і філософією життя. Пронизані духом невіри іскептицизмучисленні дослідження в галузі історії релігії, її походження і виникнення. Під впливом позитивної філософії та еволюційної теорії Ч. Дарвіна, механічно перенесеної на громадське життя і тлумачення релігії, атеїзм починає розглядатися в якості необхідної складової «наукового світогляду».

До відомих атеїстів XIX ст. відносяться ідеолог анархізмусоціаліст П. Ж. Прудон (1809-1865), який стверджував, що «Бог - це зло»; вульгарніматеріалістиЛ. Бюхнер (1824-1899), К. Фохт (1817-1895), Я. Молешотт (1822 -1893), природодослідник Е. Геккель (1834-1919), автор кн. «Світові загадки».

Творець антропологічної філософії, один з найбільших теоретиків, А. Л. Фейєрбах (1804-1872), вінзвертається до принципу суб'єктивності, але замість «трансцендентального суб'єкта» в основу філософії вважає вчення про людину. Якщо у своїй ранній книзі «Історія філософії Нового часу» (1833) Фейєрбах приймає вчення Р. Декарта, у якогодоказибуття Бога пов'язані з наявністю в людському мисленні вродженої ідеї Бога, то в пізніх творах він, використовуючи з деякими змінами ті ж ходи думки, приходить до протилежного результату - до переконання, що Бог є всього лише уявлення людини, щолюдина«не може задаватися питанням, що таке Бог сам по собі ». Тим самим він повністю заперечуєхристиянськевчення про Бога і Церкви, відкидає авторитет Священного. Писання і Передання. Заперечуючи існування Бога в Собі, Фейєрбах не помічає, що на підставі тієї ж логіки слід було б і світ тлумачити лише як людське уявлення.

Він пише: «Бог є одкровення внутрішньої суті людини, вираз його «Я»; це означає, що людинароздвоюється, його сутність відчужується і «об'єктивується», отримує ідеальнуреальність«Бога» і владу над людиною. «Божественна сутність є не що інше, як людська сутність, звільнена від кордонів природи».

Інший теоретик атеїзму племінник головного рабина в місті Трірі Карл Маркс (1818-1883). Значення атеїзму для вчення Маркса надзвичайно велике. До своєї філософії діалектичного та історичного матеріалізму він приходить через атеїзм. Проте атеїзм як «критики релігії», будучи вихідним пунктом всього світогляду та вчення Маркса, отримує своє обґрунтування через саме це вчення і тільки таким чином підвищується у своєму статусі і стає «науковим атеїзмом». Знайомство з працями Фейєрбахазіграло важливу роль у формуванні атеїстичних поглядів Маркса та його сподвижника Ф. Енгельса.  Визнаючи в цілому правильним вчення Фейєрбаха про Бога як проекції людських почуттів, сподівань і страхів і доповнюючи йоготеоріями«фетишизму» і «уособлення», Маркс і Енгельс, у міру розробки філософсько-політичного вчення, знаходять помилки в атеїстичних поглядах свого попередника. Основний недолік вони бачать у вузькості антропологічного підходу і тому вважають за необхідне виявити соціальні таекономічніпередумови виникнення віри в Бога та релігії. У створеній Марксом концепції суспільно-економічної формаціїрелігіярозглядається як одна з форм суспільної свідомості, «надбудови», яка визначається «базисом» (або економічними відносинами) і повністю залежить від змін у ньому. Проте Маркс, який вважав, щоісторія, аж до комунізму як її завершення, характеризується послідовною зміною суспільно-економічних формацій (одного базису іншим), не помітив, щорелігія, зокремахристиянство, не зникає зі зміною «старого базису», як має було б відбутися згідно з його теорією. Це упущення намагався виправити Енгельс у роботі «Людвіг Фейєрбах ...», що доповнив теорію положенням про відносну самостійність« надбудови », але тим самим був обмежений головна теза Маркса про визначальну роль« базису »і всенавчанняпридбало Можливий характер, втратило ясність і сенс.

Третій найбільший представник атеїзму, Ніцше, виходець з роду священиків, протягом всього життя вів тяжбу з Богом, що завершився тяжким психічним захворюванням. Про важливість і невирішеності для Ніцше питання про Бога говорить той факт, що написані у стані хвороби тексти він підписує іменами «Діоніс» або «Розіп'ятий».

Ніцше - творець нового різновиду атеїзму, містичного. Якщо Фейєрбах намагався обґрунтувати свій атеїзм з позиції "людини", Маркс - «суспільства», то для Ніцше основною темою стає «культура». Під культурою Ніцше розуміє цілісне історична освіта, тип життя, в основі якого лежить міф як «вища цінність».Культураяк система цінностей, за Ніцше, народжується з міфу, живе вірою в міф і вмирає зі смертю міфу. Вже в ранній роботі «Походження трагедії з духу музики», намагаючись знайти ключ до розуміння античної культури, Ніцше звертається до аналізу грецької релігії і міфології і виділяє два визначальні початку - аполлоновское (краси, співмірності, розуму) ідіонісійське(екстатично, хаосу, волі до життя),відповіднігрецьким богам -Аполлонуі Діонісу.

У концепції «нігілізму», що розробляється в пізніх творах, мовайде про кризу європейської культури, витоки якої Ніцше безпосередньо пов'язує з християнством і з християнськими уявленнями про Бога. Ніцшесправедливо пов'язує нігілізм з атеїзмом, з втратою віри в Бога, але помиляється, подібно до інших атеїстам, вважаючи, що Бог створюється людьми; тільки цими міркуваннями можна пояснити слова Ніцше «Бог помер» та віру його у подолання епохи нігілізму шляхом «переоцінки цінностей» , створення нового міфу як основи нової епохи. Таким міфом стає вчення про «надлюдину», і цим «надлюдиною», вважає Ніцше, потрібно заповнити утворену зі «смертю Бога» порожнечу буття.

Ставлення Ніцше до християнства - вкрай негативне, до Христа - двоїсте, образХриста його одночасно притягує і відштовхує.