19 Проблема «зайвої людини» в творчості і.С.Тургенєва, соціальна і психологічна характеристика героя, еволюція типу дворянина-інтелігента.

Прототипом головного герояДмитра Миколайовича Рудина став учасник кружка Н.В.Станкевича М.А.Бакунин. Прекрасно знаючи людей «рудинского» типу, Тургенєв довго коливався в оцінці історичної ролі «росіян Гамлетов» і тому двічі перероблявроман. Рудин же в остаточному підсумку вийшов особистістю суперечливої, і це багато в чому було результатом суперечливого відношення до нього автора

Що ж за людина була Рудин, герой першого тургеневского роману? З ним ми знайомимо тільки він з'явиться в будинку Дар'ї Михайлівни Ласунской, «багатої й знатної барині»: «Увійшла людина років тридцяти п'яти, високого зросту, трохи сутулуватий, кучерявенький, з особою неправильним, але виразним і розумним... з рідким блиском у швидких темно-синіх очах, із прямим широким носом і красиво обкресленими губами. Плаття на ньому було не ново й вузько, немов він з нього виріс». Поки все достаточно звичайно, але дуже незабаром всі присутні в Ласунской відчують різку незвичайність цієї нової для них особистості. Спочатку Рудин легко й добірно знищує в суперечці Пигасова, виявляючи дотепність і звичку до полеміки. Потім він виявляє багато знань і начитаності. Але не цим він скоряє слухачів: «Рудин чи володів не вищою таємницею - музикою красномовства. Він умів, ударяючи по одним струнах сердець, змушувати смутно дзенькати всі інші...». На слухачів також діє його захопленість винятково вищими інтересами. Людина не може, не повинен підкоряти своє життя тільки практичним цілям, турботам про існування, затверджує Рудин. Освіта, наука, сенс життя - от про що говорить Рудин так натхненно й поэтично. Силу впливу Рудина на слухачів, переконання словом, відчувають усе. Увірвавшись у відстале суспільство провінційних дворян, він приніс із собою подих світового життя, дух епохи й став самою яскравою особистістю серед героїв роману. Із цього треба, що Рудин - виразник історичного завдання свого покоління в трактуванні письменника

Персонажі роману - точно система дзеркал, що відбивають по-своєму образ головного героя. Наталя Ласунская відразу охоплена ще неясним їй самої почуттям. Басистов дивиться на Рудина як на вчителя, Волинцев віддає належне рудинскому красномовству, Пандалевский на свій лад оцінює здатності Рудина - «дуже спритна людина!». Озлоблений і не визнає достоїнств Рудина один Пигасов - від заздрості й образи за поразку вспоре.

У відносинах з Наталею розкривається одне з головних протиріч рудинского характеру. Тільки що напередодні Рудин говорив так натхненно про майбутнє, про сенс життя, і раптом перед нами зовсім разуверившийся в собі людина. Правда, досить заперечення здивованої Наталі - і Рудин корить себе за малодушність і знову проповідує необхідність робити добро

Високі помисли Рудина, його воістину донкіхотські безкорисливість і самовідданість сполучаються із практичною непідготовленістю, дилетантством. Він береться за агрономічні перетворення у власника великих маєтків, мріє про «різні вдосконалення, нововведення», але, побачивши безуспішність своїх спроб, їде, втрачаючи при цьому «насущний шматок хліба». Невдачею кінчається й спроба Рудина викладати в гімназії. Позначилася не тільки недостатність знань, але й вільний образ його думок. Натяк на зіткнення Рудина із суспільною несправедливістю укладений і в іншому епізоді. «Я б міг розповісти тобі, - говорить Рудин Лежневу, -як я потрапив було в секретарі до сановної особи й що із цього вийшло; але це завело б нас занадто далеко...». Це умовчання багатозначно.

Багатозначні й такі слова Лежнева, рудинского антагоніста, про причини відірваності ідеалів головного героя від конкретної дійсності: «Нещастя Рудина полягає в тому, що він Росії не знає...».

Так, саме відірваність від життя, відсутність приземлених ідей робить Рудина «зайвою людиною». І його доля трагична насамперед тим, що з юного років цей герой живе лише складними поривами душі, необґрунтованими мріяннями

Тургенєв, як і багато авторів, що зачіпали тему «зайвої людини», випробовує свого головного героя «набором життєвих критеріїв»: любов'ю, смертю. Нездатність Рудина зробити вирішальний крок у відносинах з Наталею ще сучасна Тургенєву критика витлумачила як ознаку не тільки духовної, але й суспільної неспроможності головного героя. А фінальна сцена роману – загибель Рудина на барикадах у повсталому Парижі – тільки підкреслила трагізм і історичну приреченість героя, що представляв «росіян Гамлетов» збіглої в минуле романтичної епохи

Другий роман - «Дворянське гніздо» (1858) зміцнив репутацію Тургенєва як суспільного письменника, знавця духовного життя сучасників, тонкого лірика в прозі. І, якщо в романі «Рудин» Тургенєв позначає роз'єднаність сучасної йому прогресивної дворянської інтелігенції з народом, незнання ними Росії, нерозуміння конкретної дійсності, то в «Дворянському гнізді» письменника цікавлять у першу чергу джерела, причини цієї роз'єднаності. Тому й герої «Дворянського гнізда» показані з їх «коріннями», з тим ґрунтом, на якій вони виросли

Подібних героїв у цьому романі два: Лаврецкий і Ліза Калитина. Які ж життєві переконання героїв - вони шукають відповідь насамперед на питання, які їхня доля ставить перед ними. Ці питання полягають у наступному: про борг перед близькими, про особисте щастя, про своє місце в житті, осамоотречении.

Найчастіше невідповідність життєвих позицій приводить до ідейних спор між головними героями. Звичайно ідейна суперечка в романі займає центральне місце. Учасниками подібної суперечки стають закохані. Наприклад, для Лізи джерелом єдино правильних відповідей на будь-які «прокляті» питання, є релігія, як засіб дозволу самих болісних протиріч життя. Ліза намагається довести Лаврецкому правоту своїх переконань. За її словами, він хоче всього лише «орати землю…і намагатися якнайкраще неї орати». Фаталістичне відношення до життя визначає її характер визначається. Лаврецкий не приймає «Лізиної» моралі. Він відмовляється від смиренності й самозречення. Лаврецкий намагається знайти життєву, народну, по його вираженню, правду. Правда повинна полягати «насамперед у її визнанні й смиренності перед нею…у неможливості стрибків і гордовитих переробок Росії з висоти чиновницької самосвідомості - переробок, не виправданих ні знанням рідної землі, ні дійсною вірою в ідеал...».

Як і Ліза, Лаврецкий людина з «коріннями», що йдуть у минуле. Про його родословье згадано з XV століття. Лаврецкий є не тільки потомственим дворянином, але й сином селянки. Його «мужицькі» риси: незвичайна фізична сила, відсутність витончених манер завжди нагадують йому про селянське походження. Тим самим він близький до народу. Лаврецкий саме в повсякденній селянській роботі намагається знайти для себе відповіді на будь-які питання: «Тут тільки тому й удача, хто прокладає свою стежку не кваплячись, як орач борозну плугом».

Фінал роману, є своєрідним підсумком життєвих шукань Лаврецкого. Визначає всю неспроможність Лаврецкого, робить його «зайвою людиною». Привітальні слова Лаврецкого наприкінці роману невідомим молодим силам означають не тільки відмова героя від особистого щастя, але самої її можливості. Слід зазначити, сама точка зору Тургенєва на «зайву людину» є досить своєрідною. Тургенєв приводить ті ж доводи, що й Герцен у виправдання Рудина й взагалі «зайвих людей». Однак ці доводи розходяться у визначенні ступеня їхньої провини. Тургенєв відкидає шлях порятунку, «зайвих людей» шляхом насильства, думаючи, що ніякі політичні зміни не можуть звільнити людину від влади сил історії й природи

На відміну від Тургенєва, Герцен засуджує «зайвих людей» тим, що вони, відпавши від свого середовища, не відповіли на насильство насильством. Тим, що вони не пішли до кінця в справі порятунку миру й себе. Добролюбов у цій суперечці прийняв серединну позицію. Він визначив положення Рудина й Лаврецкого як істинно трагічне, тому що вони зіштовхуються «з такими поняттями й вдачами, з якими боротьба, дійсно, повинна злякати навіть энергического й сміливої людини».