6 семенар

У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав у образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.

Містерії використовували й історичні факти. У 1429 р. з'явилася "Містерія про облогу Орлеана" з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону, у 1548 р. містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.

В Україні драми-містерії ставили у XVII ст. Авторами містерій були М. Довгаленський ("Комічна дія"), Д. Туптало ("Комедія на день Рождества Христова"). Відомі анонімні містерії "Слово про збурення пекла", "Царство Натури Людской", "Мудрость предвічная". У XIX—XX ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський "Містерія Буф"), Т. Шевченко свою поему "Великий льох" назвав містерією. К. Гамсун написав роман "Містерії".

Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — "чудо", яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була "Гра про Святого Миколая" Жана Боделя. У "Міраклі про Теофіла" Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів ("Міракль про Гібур", "Міракль про Роберта-Диявола"). Міракль побутував на сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка "Диво святого Антонія". Український міракль представляють твори "Розмова про грішну душу" і "Успенська драма". Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.

Ауто, ауту (іспанське та португальське auto — дія) — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, набула поширення в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. Ауто близька до містерії, її виконували актори у кількості 3—4 чоловік. Персонажі ауто — Смерть, Купідон, Янгол, Імператор. Майже 400 ауто написав Лопе де Вега. До жанру ауто зверталися Тірсо де Моліна і Иедро Кальдерон. У 1765 р. ауто як архаїчна драма була заборонена.

Скетч (анг. sketsch — ескіз, начерк) — невеликий твір гумористичного або сатиричного характеру. В його основі — гострий сюжет, несподівані смішні ситуації. Скетч, як правило, складається з однієї дії, яка триває сім — п'ятнадцять хвилин, тематика скетчів — родинно-побутова. Скетчами є твори А. Чехова "Ведмідь", "Пропозиція", одноактні п'єси Сервантеса, Мольєра, Меріме. Скетч близький до фарсу, він може бути сатирою, пародією, фейлетоном. Розквіт жанру припадає на 50-ті роки XIX ст. Скетчі використовуються в театрах мініатюр та в цирку.

Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.

Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори "Трагедокомедія о міді в будущей жизні..." Варлаама Лащевського і "Воскресіння мертвих" Георгія Кониського.

Шкільна драма жанр церковної драматургії. Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а використовувалися вчителями і учнями духовних шкіл. Для шкільних драм використовувалися біблійні сюжети, а згодом історичні явища і факти. Шкільна драма мала віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3—5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів.

Драма включала пролог і епілог. Вистави відбувалися до Різдва і Великодня. Історія шкільної драми пов'язана з такими творами, як "Олексій, Божий чоловік" (1674 p.), "Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая..." (сценізована у 1728 p.). Найвиразніший твір цього жанру — трагікомедія "Володимир" (1705 р.) Феофана Прокоповича.

Драматична хроніка. Утвердилася в епоху середньовіччя. Це вид драми, близький до епосу, в його основі — історичні події. Сюжет розвивався у часовій послідовності, сюжетні лінії і епізоди мали закінчений характер. З драматичних хронік запозичував сюжети Шекспір. До жанру драматичної хроніки належать "Хроніка рицарських часів" О. Пушкіна, "Жакерія" П. Меріме, "Дмитрій Самозванець" О. Островського.

Драматичний етюд — це одноактний драматичний твір, в основі якого один епізод, події змальовані статично, характери дійових осіб лише окреслені. Виділяють трагічні ("Зимовий вечір" М. Старицького, "Кам'яна душа" І. Франка), ліричні ("В холодку", "Не співайте, півні, не зменшайте ночі" С. Васильченка, "Прощання", "Айша та Мохам мед" Лесі Українки), гумористичні і сатиричні ("По ревізії" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка), символічно-алегоричні ("Осінь", "При світлі ватри", "Тихого вечора" Олександра Олеся), трагікомічні ("Лихо не кожному лихо — іншому й талан" М. Кропивницького) жанрові різновиди.

Вертеп — пересувний ляльковий театр, популярний в Україні у XVIII—XIX століттях, у якому ставили релігійні та світські п'єси. їх виконавцями були школярі, дяки, згодом мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Приміщенням театру була найчастіше двоповерхова скринька з прорізами у підлозі. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно щілин, з яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі: Ангела, Пастуха, Воїна. За спиною перебував хор, який виконував молитви і Духовні кантати. Крім вертепної скриньки вертепний театр використовував восьми або дванадцятипроменеву зірку, що засяяла, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрувався сюжет про народження Христа та Ірода, який звелів винищити всіх немовлят, за це Смерть покарала його. На нижньому поверсі ставили жартівливі побутові сценки, в яких висміювалися недоліки тодішнього життя. У другій частині вертепного дійства використовувалися прислів'я, приказки, народні пісні.

Навігація

Користувач

Пароль

Запам'ятати мене

Головна

ПОСЛУГИ

Гостьова книга

Правила користування

Авторизація/Реєстрація

Винятки та обмеження майнових суміжних прав

Суміжні права

Суміжні речові права

Поняття та особливості суміжних прав

Захист авторських і суміжних прав

Міжнародна охорона суміжних прав

Особисті немайнові та майнові суміжні права

Об'єкти та суб'єкти суміжних прав

Країнознавство в системі географічних і суміжних наук

Особливості формування та розвитку авторського і суміжного прав

Головна Література Основи літературознавства - Ференц Н.С.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

10.5. Суміжні змістоформи

Суміжні змістоформи виникають внаслідок взаємодії літературних родів. Поєднання епічних і ліричних елементів породило ліро-епічні твори: баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, ліро-епічну поему, роман у віршах.

Балада (лат. bailare — танцювати) — у добу середньовіччя (XII—XIII ст.) була любовною хоровою піснею до танцю. Втративши танечний рефрен, у французькій поезії XIV ст. вона стала придворним жанром. У Англії набули популярності балади драматичного характеру з хоровим приспівом про Робін Гуда. В українській поезії термін "балада" почав застосовуватися в XIX ст. У сентименталістів і романтиків балада була твором героїко-фантастичного характеру. Балади такого змісту писали Р. Берне, С. Колрідж — в Англії, Ф. Шиллер, И.В. Ґете, Г. Гайне — в Німеччині, В. Гюґо — у Франції, В. Жуковський, О. Пушкін — у Росії, Т. Шевченко — в Україні. Балада XX ст. представлена творами Є. Плужника, В. Сосюри, А. Малишка, Олександра Олеся, П. Тичини, В. Симоненка, І. Драча. У баладі синтезувалися особливості усіх трьох родів літератури. У баладах XX ст. розповідне начало витісняє психологічний елемент. Свідченням цього є книжка І. Драча "Балади буднів".

Драма — ліро-епічний твір героїчного характеру про історичні події з життя українського народу. Думи відтворюють боротьбу проти турецько-татарської неволі ("Маруся Богуславка", "Козак Голота", "Самійло Кішка", "Втеча трьох братів з города Азова"). У думах розкривається родинне життя, порушуються морально-етичні проблеми ("Козацьке життя", "Удова і три сини", "Прощання з родиною"). У думі можна виділити три частини:

1) заспів (заплачка);

2) розповідь;

3) закінчення.

Вона має урочистий стиль, для створення якого використовуються архаїзми, уповільнена форма розповіді. Перша згадка про думу, зауважує М. Возняк, є у хроніці польського історика С. Сарницького "Аннали" (1587 p.). Він писав про хоробрих братів Струсів, які загинули в боротьбі з волохами. "Про них, — відзначав С. Сарницький, — іще сьогодні співають елегії, їх називають українці (руси) думами, які висловлюють зміст пісні сумним голосом і жестами співаків, що колишуться в один і другий бік, ба навіть і на їх зразок і на дудках висловлює тут і там сільський народ те саме в мелодіях — голосіннях". Таким чином, за свідченням Сарницького, дума мала в XVI ст. елегійний настрій, ліричне забарвлення, оспівувала лицарську смерть, отже, була сумною мелодією й "виконувалася не тільки співом, але й супроводжувалася ритмічними рухами професійного співця, що його мотиви наслідували селяни, виграючи на дудках"1.

Збирали й публікували думи М. Максимович, М. Цертелєв, А. Метлин-ський, П. Куліш. М. Максимович увів термін "дума" в науковий обіг. Т. Шевченко на честь творців і виконавців дум назвав свою книжку "Кобзарем". Теми і образи дум використовували П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко. Окрім ліро-епічних дум, зустрічаються епічні ("Іван Богун", "Перемога Корсуиська"), ліричні ("Невольницький плач", "Сестра і брат", "Проводи козака до війська").

Історична пісня-твір ліро-епічного характеру про історичні події та історичних осіб. Найдавнішими є історичні пісні козацьких часів (XV-XVIII ст.), у них оспівується боротьба проти турецько-татарських, польських та московських загарбників. У піснях про турецько-татарську навалу возвеличується героїзм воїнів-патріотів ("Пісня про Байду", "Пісня про Коваленка", "Пісні про побережців", "За річкою вогні горять", "Коли турки воювали"), відтворюються складні родинні колізії ("Ходить турчин по риночку", "В Цареграді на базарі", "Чому, кури, не пієте"). Козацько-польським війнам, подіям 1648—1654 pp. присвячені пісні "Чи не той то хміль", "Гей не дивуйтесь, добрії люди", "Засвистали козаченьки". У багатьох історичних піснях відображено колонізацію України Москвою після Переяславської ради ("А вже років двісті", "Я сьогодні щось дуже сумую", "Ой за річкою, за Синюхою"). У другій половині XVII—XVIII ст. з'являються пісні про повстання проти панщини, гайдамацький і оприш-ківський рух, у XX ст. — пісні січових стрільців ("Молитва за Україну",

"Ой у лузі червона калина", "Як з Бережан до Кодри", "Гей ви, стрільці січовії", "Ой на горі, на Маківці", "Ой та зажурились стрільці січовії"). В історичних піснях знайшла відображення й боротьба за Карпатську Україну ("Цього року сумні свята", "В Закарпатті радість стала", "А Тисою пливуть трупи"), боротьба ОУН-УПА ("Ой у лісі на полянці", "Лента за лентою", "Чи то буря, чи грім").

Авторами історичних пісень були здебільшого учасники подій. Вони передають дух епохи, представляють часто в історичному ореолі історичних осіб.

Термін "історична пісня" існує з початку XIX ст. Першу історичну пісню про Палія і Мазепу опублікував у збірнику "Опыт собрания старинных малоросийских песней" (1819 р.) М. Цертелєв. А найповніше видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов ("Исторические песни малорусского народа". — К., 1874 1875).

Історичні пісні можуть бути епічними ("У селі Грузькому жила вдова Бондариха"), ліричними ("Зажурилась Україна, бо нічим прожити").

Байка — алегоричний твір дидактичного характеру. Включає розповідь і повчання, яким може починатися або закінчуватися байка. В алегоричних образах тварин, рослин висміюються людські вчинки і вади. Першим байкарем був легендарний грек Езоп (VI—V ст. до н. е.), він писав байки прозою. До цього жанру зверталися давньогрецькі байкарі Архілох, Платон, Софокл, давньоримські — Горацій, Федр. Римська байка мала віршовану форму. Популярним жанром була байка у літературі XVI—XIX ст. її розвиток пов'язаний з творчістю Лафонтена, Лессінга, Крилова. В українській літературі байка набула популярності у XVIII—XIX ст. у творчості Г. Сковороди, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського. У XX столітті до цього жанру зверталися М. Годованець, В. Поліщук, П. Ребро.

Г.Е. Лессінг розділив байки на розважальні, повчально-веселі і серйозні. В. Жуковський виділив у історії байки три періоди:

1) коли байка була звичайним риторичним прийомом, прикладом, порівнянням;

2) коли стала моральною оцінкою моралізуючого оратора або філософа, до цього періоду відносяться байки Езопа, Федра, Лессінга;

3) коли байка із сфери красномовства переходить у сферу поезій. Тут мається на увазі байка XIX століття.

У сучасній літературі зустрічаються байки-napodiï, байки-жарти, байки-епіграми, байки-памфлети. Вони безсюжетні.

Співомовка — сюжетний твір гумористичного або сатиричного характеру. В основі його — комічний або трагікомічний епізод, героїв небагато, події змальовані лаконічно і динамічно. Кінцівка — несподівана, дотепновражаюча. Цей жанр остаточно утвердився у творчості С. Руданського. Елементи співомовок були у Л. Боровиковського та Є. Гребінки. До жанру співомовок зверталися І. Франко ("Нові співомовки"), В. Самійленко ("Божий приклад"), І. Манжура ("Пан брехун"). Автором співомовок є С. Крижанівський ("Розсудив", "Місяць чи сонце").

Буколіка (грец. boucolicôs — пастух, bon colikos — пастуша пісня). Це жанр античної пасторальної поезії, яка мала форму монологів або діалогів. Джерело буколіків — грецький фольклор, зокрема народні пісні про життя і смерть Діоніса, який був безнадійно закоханим і помирав від нерозділеного кохання у юному віці. Основоположник жанру — пост Теокріт (III ст. до н. е.). Чи не найкращим твором цього жанру є "Буколіки" римського поета Вергілія. У буколічних віршах змальовується щасливе, безтурботне життя пастухів на лоні природи. Буколіки мають форму поетичного змагання двох пастухів, які виголошують по кілька віршованих рядків. Авторами буколіків були Каллімах, Данте, Петрарка, Тассо, Ронсар. Буколічні мотиви є в українській поезії XVIII століття. Зразком буколіки є вірш Сковороди "О селянський милий, любий мій покою". До цього жанру зверталися "неокласики" М. Зеров, М. Рильський.

Видами буколічної поезіїї були ідиліїта еклоги.

Ідилія (грец. eidyllion — замальовка, віршована пісенька). Основоположником ідилії був грецький поет Теокріт (III ст. до н. с.). Ідилія відтворює щасливе життя людини на лоні природи. Автори ідилій уникають зображення життєвих труднощів. Першим автором української ідилії був Л. Боровиковський ("Полражаніс Горацію"). Ідилія набула популярності у творах сентименталістів і романтиків (М. Карамзіна, В. Жуковського, М. Гнєдича). До жанру ідилії зверталися П. Куліш, О. Стороженко, І. Франко, М. Рильський. У збірці М. Рильського "Синя далечінь" є ідилія "На узліссі" — це чистий, радісний малюнок навколишнього світу.

Еклога (грец. eklogë — вибір) — жанр буколічної поезії, побудований у формі діалога між пастухом і пастушкою, який змальовує побутову сценку. Цим відрізняється від ідилії, в основі якої внутрішні переживання ліричного героя. Еклоги Теокріта і Вергілія були свого роду пропагандою ідеології дрібних землевласників або ідеалізацією селянського життя. Були у них міфологічні мотиви і політичні елементи. Автором еклог в українській літературі був новолатинський поет Григорій Чуй Русин (1523—1573 pp.). В основі його "Еклоги" прикрашений акровіршами діалог пастухів Кастора і Поллукса, До цього жанру зверталися брати Юзеф Бартоломей Зиморович ("Селянки нові руські") і Симон Зиморович ("Рок-солани, або Руські панни"). Особливості еклоги розкриваються в давніх українських поетиках ("Ліра", 1696 p., "Сад поетичний", 1736 p.).

Поема (грец. poіema — твір) об'єднує різні твори як за змістом, так і за формою. Первісна поема мала епічний характер і міфологічний зміст ("Іліада", "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Вергілія). Епічними є "Пісня про Роланда", "Слово о полку Ігоревім".

У XIX ст. з'являється травестійно-бурлескна поема І. Котляревського "Енеїда", романтичні ліро-епічні поеми "Мандрівки Чайльд-Гарольда" Байрона, "Цигани" Пушкіна, "Демон" Лермонтова, "Гайдамаки" Шевченка, "Витязь Янош" Ш. Петефі.

Помітний внесок у розвиток поеми зробив І. Франко, у творчому доробку якого є психолого-філософська поема "Мойсей", філософсько-епічні поеми ("Руба'ї", "Ex nihilo"), історична поема "На святоюрській горі".

Ліро-епічна поема XX ст. пов'язана з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Юрія Клена, М. Бажана, І. Драча, Ліни Костенко, Б. Олійника, Д. Пав-личка.

Які ж жанрово-стильові особливості поеми? Це переважно віршовий твір, у якому змальовуються значні події минулого, сучасного або майбутнього і яскраві характери. Розповідаючи про події, вчинки, поет передає особисті переживання, які поглиблюють розкриття теми і передають ставлення автора до зображуваного. Сюжет ліро-епічної поеми чіткий, динамічний, характеристика героїв поєднується з ліричними відступами.

Ліро-епічні поеми можуть мати форму прози. А. Ткаченко до ліро-епічних поем відносить твори М. Коцюбинського "Intermezzo", "Цвіт яблуні", цикл ліричних мініатюр (віршів) у прозі —"Хмари", "Утома", "Самотній", "Сон", зауважуючи, що вони не є новелами, бо не мають гострої інтриги, динамічного сюжету і несподіваної розв'язки.

У поетичній практиці зустрічаються такі жанри поеми: поема-нарис, поема-оповідання, поема-повість, поема-роман, поема-феєрія, поема-видіння, поема-ораторія, поема-памфлет, монопоема, колаж, новелема (новела + поема), повема (повість + поема), лірико-документальна поема, конспект рефлексій, поема естампів, байка-поема, поема-диспут, лірико-дидактична фантазія, поема-детектив, лірична поема. Кажуть, що натхнення має відвагу і письменники готові захищати свої експерименти. Для складних явищ вони шукають нових форм і визначень, не уникаючи гібридних. Окрім ліро-епічних, є ліро-драматичні твори, зокрема драматичні поеми, ліро-драми та епо-драми.

Драматична поема — твір середній за обсягом, у якому поєднуються драматичні та ліричні елементи. Бона відзначається лаконізмом, відсутністю широкого тла подій. Драматичними поемами є твори "Великий льох" Т. Шевченка, "Сон князя Святослава" І. Франка, "Остання ніч" М. Старицького, "Кассандра", "Руфін і Прісцілла", "У пущі", "Бояриня", "Оргія" Лесі Українки, "Свіччине весілля", Ярослав Мудрий" І. Кочерги, "Дума про вчителя", "Соловейко-Сольвейг" І. Драча, "Сніг у Флоренції" і "Дума про братів неазовських" Ліни Костенко.

Ліро-драма може мати велику, середню та малу форми. На думку А. Ткаченка, основним жанром драматичної поеми є ліро-драма, а жанрами малої форми — ліро-драматичний етюд, ліро-драма тич па сцена. "Подальшу доцільність чи недоцільність таких термінологічно-понятійних уточнень, — зауважує А. Ткаченко, — ствердить чи заперечить художня практика. Однак безперечною вже тепер є потреба вироблення гнучкішої системи дефініцій саме на цьому помежів'ї та їх більш диференційованого застосування до явищ як історії літератури, так і сучасного її стану".

До речі, І. Франко вживав термін "драматичний образок", а Леся Українка — "ліро-драматична сцена". Дослідник драматичної поеми Б. Мельничук називає драматичними етюдами твори Лесі Українки "Вавілонський полон", "В катакомбах", "На руїнах". О. Пушкін ліро-драматичні сцени називав маленькими трагедіями.

Епо-драми. В епічній драмі розповідь домінує над дією. У трагедії Есхіла "Перси" герої не діють, а розповідають про те, що діялося. Драматичний конфлікт — слабий, а епічне начало — посилене. Це характерне для твору Б. Брехта "Матінка Кураж і її діти". В епічній драмі завжди присутній автор, він пояснює те, що відбувається, розкриває його зміст, нерідко використовуючи фото і кіно-хроніку.

О. Чирков підкреслює, що епічний драматург мислить історично-конкретно, встановлює причинно-наслідкові зв'язки між процесами. Історія у його творах може мати форму самої історії або умовні, алегоричні форми. Б. Брехт використовує притчу. В епічних драмах зустрічаються прологи, авторські роздуми, репліки інформаційного характеру, діалоги-розповіді. У ремарках, прологах, діалогах-розповідях виявляється авторська позиція. В епічній драматургії катарсис виходить за рамки морального очищення, він просвітлює "свідомість глядача". Б. Брехт писав, що матінку Кураж катастрофи нічому не навчили, але публіка "можливо, по-моєму, все ж чомусь навчиться, дивлячись на неї". В епічній драматургії катарсис має формулу: здивування + допитливість + співчуття. Його готують перипетія, інтрига, дізнавання.

О. Чирков виділяє такі жанри епічної драми, як хроніка-алегорія ("Матінка Кураж і її діти" Б. Брехта), драма-парабола ("Гувернер" Б. Брехта, "Марко в пеклі" І. Кочерги). У драмах-параболах поєднується алегорія з притчею, парадоксом, гротеском. Серед епічних драм зустрічається жанр навчальної драми з яскраво вираженим дидактичним елементом. Цей жанр, на думку О. Чиркова, має свою передісторію. Дидактичний компонент входив у середньовічні містерії, шкільну драму. Зразком навчальної драми є твір Б. Брсхта "Свята Іоанна скотобоєнь". У драмі-тенденції відкрито сформульована авторська позиція, дана оцінка того, що відбувається. Драмою-тенденцією є твір Б. Брехта "Страх і злидні". У драмі-тенденції життя змальоване у (формах життя без іносказання і притчі.

Роман у віршах — ліро-епічний жанр, у якому розповідь супроводжується ліричним акомпонементом. У романах, віршах використовуються епічні (розвиток сюжету, характерів) і ліричні засоби зображення, у розповідь включається ліричний герой. У розвитку сюжету і розкритті характерів помітну роль виконують ліричні відступи. Романи у віршах відзначаються підвищеною емоційністю.

Першим романом у віршах був середньовічний анонімний твір "Флуарі Бланшефлер". Жанр роману у віршах розвинувся в добу романтизму ("Дон Жуан" Дж.Г. Байрона, "Пан Тадеуш" А. Міцкевича, "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна). У XX столітті до нього зверталися такі поети, як Б. Пастернак ("Спекторський"), Якуб Колас ("Симон-музика"), Іван Багряний ("Скелька"), Василь Барка ("Для сонць шестикрилих"), Ліна Костенко ("Маруся Чурай", "Берестечко").

До суміжних змістоформ відносяться мемуари, щоденники, художні життєписи.

Музична драматургія

Сучасні літературознавці оминають увагою такі види музичної драматургії, як опера, оперета. У них важливу роль виконує словесний текст. Першою оперою була "Дафна" (1595 р.), яку створили поет О. Ріннуччіні і композитор Я. Пері за мотивами античної міфології. Серед опер виділяють героїчні ("Іван Сусанін" — текст С. Городецького, музика Глінки), казково-фантастичні ("Чарівна флейта" Моцарта — текст Е. Шиканде-ра), комічні ("Сивільський цирульник" Россіні, лібретто Сгербіні; "Наталка Полтавка" М. Лисенка — текст І. Котляревського).

Оперета з'явилася в XIX ст. у Франції. Це музично-комедійний твір. Відомими оперетами є "Сільва" Кальмана, "Фраскіта" Легара, "Травіата" Верді, "Кармен" Бізе.

Кіномистецтво

Взаємодія літератури і кіномистецтва породила таку змістоформу, як кіносценарій (XIX — поч. XX ст.). У літературній практиці зустрічаються такі жанри, як кін о новела, кінонарис, кіноповість, кінороман, кінопоема, кінопритча, кінобалада, кінопародія, кінодифірамб. Найпопулярнішими є кіноповісті ("Зачарована Десна" О. Довженка, "Криниця для спраглих" І. Драча).

Діапазон жанрів кінодраматургії дуже широкий і майже не досліджений.