4. Еволюція героїчного епосу як жанру («Пісня про мого Сіда», «Пісня про Нібелунгів»)

«Пісня про Сіда» (ісп. Cantar de mío Cid) — пам'ятка іспанської літератури, анонімний героїчний епос. Єдиний оригінал поеми про Сіда — рукопис 1207 року, вперше виданий не раніше XVIII століття.

Головним героєм епосу виступає доблесний Сід, борець проти маврів і захисник народних інтересів. Основна мета його життя — звільнення рідної землі від арабів. Історичним прототипом Сіда послужив Кастільський воєначальник, дворянин, герой Реконкісти Родріґо (Руй) Діас де Бівар (1040—1099), названий за хоробрість Кампеадором («бійцем»). Переможені ж ним араби прозвали його Сідом. Всупереч історичній правді, Сід зображений лицарем, який має васалів і який не належить до вищої знаті.

Образ його ідеалізується в народному дусі. Він перетворений на справжнього народного героя, який терпить образи від несправедливого короля, вступає в конфлікти з родовою знаттю. По помилковому звинуваченню Сід був вигнаний з Кастілії королем Альфонсом VI. Проте, перебуваючи у несприятливих умовах, він збирає загін воїнів, здобуває низку перемог над маврами, захоплює здобич, частину з якої відправляє в подарунок королю, який вигнав його, чесно виконуючи свій васальний обов'язок.

Зворушений дарами і доблестю Сіда, король прощає вигнанця і навіть сватає за нього синів своїх наближених — знатних інфантів де Карріон. Але зяті Сіда виявляються підступними і боягузливими, жорстокими кривдниками дочок Сіда, вступаючи за честь яких, він вимагає покарати винних.

У судовому поєдинку Сід здобуває перемогу над інфантами. До його дочок сватаються тепер гідні женихи — інфанти Наварри і Арагона. Звучить хвала Сіду, який не тільки захистив свою честь, але і поріднився з іспанськими королями.

«Пісня про мого Сіда» більш близька до історичної правди, ніж інші пам'ятки героїчного епосу, у ній змальовано правдиву картину Іспанії й у дні миру, й у дні війни. Її мотивам властивий високий патріотизм.

«Пі́сня про Нібелу́нгів» (нім. Das Nibelungenlied) — середньовічна німецька епічна поема, написана невідомим автором наприкінці XII — початку XIII століття. Належить до числа найвідоміших епічних творів людства. У ній розповідається про одруження драконоборця Зігфрида з бургундською принцесою Кримхільдою, його смерть з причини конфлікту Кримхільди з Брунгільдою, дружиною її брата — Гунтера, а потім про помсту Кримхільди за смерть чоловіка.

Історія твору

Пісня про Нібелунгів дійшла до нас у 10 рукописах (XIII—XVI ст.) та багатьох уривках. У новий час вона стала відома з середини XVIII століття: у 1757 Бодмер видав останню частину Нібелунгів, разом з так званою Жалобою (Klage) — невеликою ліричною поемою, що розповідає, як Етцель, Дитріх з Гільдебрандом, родина та люди Рюдігера та інші оплакували померлих. У 1782 Мюллер (Myller) видав повний текст Нібелунгів, але без усілякої спроби до наукової критики та розбору. З початку XIX століття з'являються характеристики й розбори поеми; один з її перекладачів, Гаген, вже у 1810 прагне дати її критичне видання, з розбіжностями.

Честь першого суто наукового досліду нібелунгів належить Лахману. Палкий прибічник теорії Вольфа у гомерівському питанні, впевнений, що народні пісні самі по собі — вершина художності, що їх псують й розбавляють водою пізні поети-збирачі, Лахман поставив собі за мету відокремити в Нібелунгах істинні пісні від подальших додавань. Матеріалом для цього послужила ретельна критика тексту Нібелунгів.

З 3-х найдавніших (XIII ст.) пергаментних рукописів кожен являє особливу редакцію:

один (гогенемський, нині мюнхенський, А) значно коротший за всі інші;

другий (санкт-галленський, В; в ньому, як і в А, поема має назву «Der Nibelunge nôt» — Горе Нібелунгів), до якого долучається більшість рукописів пізніх та який тому може вважатись вульгарним, стоїть у цьому сенсі посередині;

третій (раніше теж гогенемський, нині в Донауешингені, С — «Der Nibelunge lied» — Пісня про Нібелунгів) являє текст найбільш широкий.

Лахман робить висновок, що A найближче до пісень, а В і С — його пізніші розповсюдження; за допомогою прийомів, безсумнівно дотепних, але іноді штучних, з 2316 строф рукопису А він викидає 745, а решту 1571 розділяє на 20 пісень, які, на його переконання, явились на світ між 1190 та 1210 (все решта перероблено, до С включно, з'явились у наступному 10-літті). Оскільки Лахман у той же час роз'яснив основу поеми й визначив її відношення до скандинавських переказів про Ніфлунгів, то його висновки до 50-х років вважались загальновживаними.

Проте 1851 року звернули увагу на цікаву обставину, приховану Лахманом: число строф у кожній пісні виявилось кратним 7 — а він був відомим прихильником гептад, у своїх роботах з історії грецької поезії.

У 1854 проти теорії Лахмана виступили незалежно один від одного два германіста: Гольцман («Untersuchungen ueber das Nibelungenlied») і Царнке («Zur Nibelungenfrage»); вони відхилили можливість механічно зліплених народних пісень та дійшли висновку, що С ближче за всіх до оригіналу, а В й А — його скорочення. Спалахнула полеміка (вона мала, окрім спеціального, досить важливе загальне значення: справа йшла про участь особистості у створенні пам'яток народної поезії), оскільки на захист теорії Лахмана виступив його ученик Мюлленгоф («Zur Geschichte der Nibelunge na ôt», 1855).

У 1865 з'явилось дослідження Барча («Untersuchungen ueber d. Nibelungenlied»), який, прийняв дотепну здогадку Пфейфера, що автором Пісні був австрійський лицар Кюренбергер, що писав розміром Пісні, відніс створення поеми до 1150, а першу її переробку — приблизно до 1170; з неї вийшли незалежно В і С, А ж є лише поганим скороченням популярного тексту В, який і потрібно класти до основи видання. Дослідники кінця XIX століття погоджуються між собою в тому, що первинну редакцію поеми у дійсний час відновити неможливо, а слід прагнути до її історичного пояснення та виділення різноманітних елементів, з яких склав цю поему єдиний автор; у справжньому своєму вигляді поема призначалась не для співу, а для читання у придворних колах Австрії.

Сказання про Нібелунгів, що складає сюжет поеми, було створено в епоху переселення народів до землі прирейнських франків, з двох елементів:

давньонімецької героїчної саги (на думку більшості — міфу) про Зігфрида, вбивцю дракона, визволителя віщої діви Брунхільди, який потрапляє до влади лихих братів і втрачає скарб, наречену й саме життя,

й історичної саги про загибель бургундського королівського дому 437 року в битві з гунами Аттіли (Етцеля).

У 453р між німецькими племенами розповсюджуються чутки про смерть страшного завойовника Аттіли в ніч його шлюбу з Ільдико, яку народний голос вважає винуватицею смерті чоловіка. Шукають мотив для цього вчинку — і знаходять його у події 437 р. В результаті з’являється сага про те, як Аттіла, чоловік бургундської принцеси Гільди, вбиває її братів, королів Гундахарі, Годомара та Гізлахари, й гине від руки їхньої сестри, яка раніше була дружиною Зігфрида, що трагічно загинув.