2.1.3. Методи фізичної реабілітації контрольної та основної групи хворих

У контрольній і основній групі в умовах стаціонару додатково до базового лікування нами був застосований масаж поряд з комплексом спеціальної лікувальної фізичної культури, фізіотерапевтичних процедур.

У контрольній групі був проведений курс ЛФК, курс сегментарно-рефлекторного масажу з елементами класики, призначено методи фізіотерапії для загальнобіологічного впливу і з метою покращення гіпертонусу мязів в реабілітаційний комплекс включали парафінотерапію.

У перші дні лікування в стаціонарі хворим був запропонований щадно-тренуючий режим рухової активності для найшвидшої адаптації.

Хворим обох груп було запропоноване заняття з лікувальної фізкультури, де вони виконували загальнорозвиваючі та спеціальні фізичні вправи, направлені на розвиток рухів у суглобах та зменшення контрактур.

Заняття проводилися за принципом кругового тренування з використанням тренажерів, після чого характер заняття мав індивідуальний підхід до кожного хворого.

Заняття починались із вправ на розслаблення. Не допускалися різкі рухи та стрімке збільшення навантаження. Хворі виконували індивідуальні комплекси, навантаження збільшувалося поступово, заняття супроводжувалися музикою, підтримувалося активне спілкування та позитивний настрій в групі.

Хворого привчали до спеціальних вправ на розвиток рухів у суглобах, зменшення контрактур, парезів, зниження гіпертонусу мязів, укріплення м’язової системи, рівновагу та координацію рухів, розвиток міжполушарної взаємодії.

Кожну вправу хворі виконували 5 – 7 разів в повільному або середньому темпі, слідкуючи за правильним диханням, координуючи його із рухами. Особа увага приділялася кінцівкам, які найбільш уражені через ДЦП та відстають в розвитку.

Хворі контрольної групи за призначенням лікаря відвідували масажний кабінет, де їм проводився лікувальний масаж вражених кінцівок, спини та шейно-воротникового відділу в залежності від ураження. Курс лікувального масажу складав одну щоденну процедуру.

Розроблена комплексна програма для основної групи вміщувала такі засоби фізичної реабілітації, як лікувальна фізична культура, ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальний сегментарно-рефлекторний масаж з елементами класики та деякими прийомами гавайського масажу, пасивну лікувальну гімнастику, дозовану ходьбу та спеціальні маніпуляційні фізичні втручання.

Хворим основної групи проводили масаж вражених кінцівок, спини, шийно-воротникового відділу, верхніх та нижніх кінцівок в залежності від ураження. Тривалість масажу 25 хвилин. Курс лікування 15-20 процедур.

Для проведення ЛФК в перші дні в заняття включали вправи для дрібних і середніх м’язових груп та суглобів дистальних відділів кінцівок, поєднуючи ix з дихальними вправами. В міру покращання стану хворих (зменшення частоти нападів, їх тривалості,схильності бронхів до спазму) в заняття включали активні рухи кінцівками (середні й великі м’язові групи та суглоби), тулубом в поєднанні з дихальними вправами і паузами для пасивного відпочинку і розслаблення м’язів. Заняття доповнювали ходьбою в межах палати, потім відділення. Під час ходьби хворі виконували вправи з предметами.

Лікувальна гімнастика проводилась, як правило, після масажу, в комплексі з дихальною.

При бронхіальній астмі гімнастика сприяє зменшенню спазму бронхів, допомагає хворому управляти диханням, активізує трофічні процеси в тканинах, зміцнює організм, зокрема дихальну мускулатуру, покращує адаптацію організму до навантажень.

Комплекси лікувальної гімнастики складалися зі спеціальних дихальних вправ статичного і динамічного характеру, звукової гімнастики, загальнорозвиваючих вправ з обтяженнями, з приладами і на приладах. При виконанні рухів зберігається принцип запобігання форсованому диханню, застосування пауз для відпочинку та вправ на розслаблення. Темп виконання повільний і середній, кількість повторень вправ 8-12, тривалість лікувальної гімнастики 30-35 хв. Особам з рідкими нападами бронхіальної астми та при незначних структурних змінах у легенях призначали відразу тренуючий чи щадно-тренуючий руховий режим.Метод проведення занять – індивідуальний та в малих групах [5].

Велику увагу приділяли як статичним (діафрагмальним), так і динамічним дихальним вправам: вправи з повільним повноцінним і подовженим видихом забезпечували більш повноцінне виведення повітря з емфізематозно розтягнутих альвеолчерез звужені бронхіоли і тренували діафрагму там’язи живота, що беруть участь у повному видиху. Комплекс вправ, спрямованих на розвиток видиху та вдиху наведено в додатку В.

Звукова гімнастика сприяла формуванню правильного чергування фаз вдиху, видиху ідихальної паузи, шляхом вібрації розслабляла спазмовані бронхи, сприяла кращій евакуаціїмокротиння, з допомогою створення невеликогопозитивного тиску на видиху збільшувала рівномірність альвеолярної вентиляції і перешкоджаларанньому експіраторному закриттю дихальних шляхів. Її пацієнти також зможуть застосовувати в поліклінічних і санаторних умовах, вдома, нароботі та в побуті.

Для покращання вентиляції застосовували також спеціальні пристосування – мундштуки дляпасивного видиху та надування гумових іграшок і кульок.

Крім традиційних методик ЛГ при бронхіальній астмі в практиці фізичної реабілітації використовували методику К.П. Бутейко [4].

При затримці дихання потрібно затискувати ніс і слідкувати за тим, аби вдих після затримки був негли­боким. Тривалість перших затримок – 10 с, потім у процесі тренування вони подовжуються до 180-240 с. Затримка дихання проводиться на вдиху та видиху, із наступним ритмом: 10 кроків – вдих, 20 кроків – затримка, 20 кроків – видих, 10 кроків – затримка. Час виконання вправи 15-20 хв.

Після відновлення основних показників функціїзовнішнього дихання в заняття включали загально розвиваючі вправи, що сприяли тренуванню екстракардіальних факторів кровообігу, підвищеннюсили м’язів спини, ніг та рук. Після 1-2 загальнорозвиваючих вправ були вправи на розслаблення м’язів. Критерієм переносимості навантаженняслугували частота і тривалість нападів, застосування бронходилятаторів, частота дихання, артеріальний тиск і частота серцевих скорочень.

Тренування в ходьбі починали з виробленняу хворих навички керування диханням. На перших заняттях був такий ритм руху: на 1-2 кроки – вдих, на 3 – 4 – видих, поступово збільшуючичисло кроків на видиху. Вміру адаптації організму до руху відстань збільшували з поступовим підвищенням темпу руху і зменшенням кількості зупинок.

Використовувалась дозована ходьба з чергуванням природного та діафрагмального дихання (додаток Г). Діафрагмальне дихання при ходьбі виконувалось наступним чином: починали рух зі швидкого видиху, використовуючи всю силу м’язів черевного пресу, та на 6–8 пар кроків доводили видих до межі. Зупинившись, злегка нахилялися вперед, та випираючи живіт, робили вдих, і намагались відразу покашляти. Вдих та кашель повторювали ще 2 рази. Потім продовжували ходьбу.

В період реабілітації після загострення захворювання ходьба дозувалась наступним чином:

а) темп ходьби поступово збільшувався від дуже повільного до нормального;

б) тривалість ходьби поступово збільшувалась з 5 хв до 1 години;

в) відпочинок під час ходьби поступово зменшувався з 10 хвилин відпочинку після кожних 10 – 30 хв ходьби.

Ходьба здійснювалася в залі ЛФК та по сходах, з дотримуванням відпочинку до та після ходьби, та контролем пульсу.