Утворення та розвиток Київської Русі

Як ми вже знаємо ,Новгородський князь Олег захопив київський престол . Два політичні центри - Київ і Новгород-об*єдналися в одну державу , яка мала назву Київська Русь . Першим князем на Київської Русі став Олег. Його настпником- Ігор заснував правлячу на русі династію Рюріковичів.

Теорії походження Київської Русі .

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій половині XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги - германо-скандинавська народність, яких ще називали вікінги, або нормани. В добу появи Давньоруської централізованої держави, варяги як раз вели активну військову, торгову й політичну діяльність.

Свою гіпотезу «норманісти» мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських вчених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед військовими професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей

процес був складним та тривалим і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднані (II - поч. VII ст.). Таким чином, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії, на різних етапах впливаючи на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.

Що ж стосується походження власне українського народу, то стосовно цього в історичній літературі існує кілька точок зору. Головною проблемою тут є визначення часу, коли можна казати про існування українців, як окремої етнічної спільноти, а також питання про те, які народи приймали участь в їхньому етногенезі. Слід також додати, що об'єктивному розв'язанню проблеми походження українського народу заважала й заважає надмірна політизація цього питання.

В Російській імперії, практичного до самого кінця її існування, офіційною та пануючою була точка зору про існування єдиного "русского народа", об'єднаного спільністю походження, віри, мови, культури. В принципі не заперечувалося існування в цьому етносі окремих частин (великоросів, малоросів, білорусів), але за ними визнавалися лише діалектичні та етнографічні особливості. Цю точку зору підтримувала і більшість російських істориків. Тут, зокрема, можна згадати теорію відомого російського історика першої половини XIX ст. М. П. Погодіна. Згідно з нею слов'янське населення Середньої Наддніпрянщині після монголо-татарської навали XIII ст. (особливо після розгрому Києва) стало масово покидати південні території Київської Русі і масово переселятися на північ, де і склало основу великоруської народності. Та ж частина слов'янського населення, яка залишилася на півдні стала згодом називатися малоросами або українцями. Щоправда, при цьому можна відзначити деяких російських істориків - головним чином представників демократичного табору ( В.О. Ключевський та ін.), які не заперечували існування окремої української нації, підкреслюючи при цьому спільність походження росіян та українців.

* В протилежність цьому, наприкінці ХІХ - на початку XX ст. виникає автохтонна теорія М.С. Грушевського. Відповідно до неї, починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На його основі в першій половині І-го тис. н.е. формується антське племінне об’єднання. Антів, як вже зазначалося вище, М.С. Грушевський вважав предками українського народу. Доповнена і модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення, теорія М.С.Грушевського є зараз однією з провідних в сучасній українській історичній науці.

ОЛЕГ(882 - 9І2)

У 882 році Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захоплює владу і утверджується в Києві як великий князь. Формально Олег правив від імені Ігоря, регентом якого він був, але фактично він був повновладним князем. Олег об'єднав Руську Північ з Півднем і проголосив Київ столицею цієї держави. Звідси літописне з його вуст "Се буде мати градам руським". Олег крок за кроком приєднував до Київської держави племінні союзи древлян, полян, сіверян, радимичів, ільменських словен, сіверян, кривичів, радимичів, уличів, можливо, дулібів і хорватів, а також інші менші етнічні об'єднання. Водночас започатковується процес державотворення, вдосконалюються управлінські структури, судочинство, посилюється збирання з князівств на користь держави данини.

В часи князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава часів Олега залишалася все ж таки не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства - примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на Візантію у 907р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 91І років стали першими політичними актами молодої держави.

ІГОР(9112-945рр.)

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика - Ігор. Започаткована Олегом політика знаходить своє продовження в часи князювання Ігоря. Своє князювання він почав традиційно для князів цього періоду - із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

На 40 рр. X ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі й малі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в X ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя з древлян, повернувся туди щоб стягнути його вдруге, за що був убитий повсталими 944р. Найбільш суттєвою відміною його князювання від свого попередника було перетворення збирання данини у своєрідну карну політику відносно непокірних, за що він був убитий древлянами. Все це дозволяє зробити узагальнення, що Олег і Ігор виступили будівниками першого етапу Київської держави.

ОЛЬГА (945 -964рр.)

Після смерті Ігоря залишився малолітній син Святослав, тому правління державою перейшло до його дружини Ольги. Своє князювання вона розпочала з придушення древлянського повстання. Проте смерть Ігоря гостро ставила питання про форми і методи державного управлінні. За князювання Ольги відбуваються деякі принципові зміни в процесі державотворення. Вона прийняла ряд рішучих заходів, спрямованих на впорядкування стягнення і норм данин н, введення замість неї урочної системи. "Полюдь" замінюється так званим "повозом", який був своєрідним першим кроком на шляху до постійного державного податку. Створюються осередки централізованої князівської влади на місцях-"становища" і "погостя". На місцях вводиться, на всіх невласних Києву землях, єдина по суті адміністративна і судова системи. Це сприяло активному одержавленню князівств, поступовому перетворенню їх на державну територію Київської Русі. В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов'язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньорусько/держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цього візиту було укладення союзної русько-візантійської угоди.

Не можна не згадати найзначнішу в житті Ольги подію: її хрещення. Відсутність точних фактів викликала кілька припущень, де й коли христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона - за літописом - у 955-му році. Однак, в документах про перебування Ольги в Царгороді імператор Костянтин не згадує такої видатної справи , якої хрещення. Отже, треба гадати, що охрестилася Ольга до подорожі, можливо, 955 року в Києві.

Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.

Процес державотворення був законодавчо закріплений адміністративною реформою князя Володимира Красне Сонечко (980 - 1015рр.), яка перетворила князівства у невід'ємні частини єдиної великої європейської імперії, що називалася Київська Русь. Складовою частиною формування Давньоруської держави стало приєднання неслов'янських племен. Це була, в основному, мирна колонізація, в процесі якої неслов'янські землі заселялися і освоювалися слов'янами.

У перші роки формування Київська Русь була надплемінною державою. З часом вона перетворилась на державу територіальну. У цьому процесі змінювались і форми державності-спочатку це була дружина державність, за часів князювання Володимира Велико гота його адміністративної реформи - ранньофеодальна, великокнязівська, монархічна держава, в якій дружина перестала відігравати свою привілейовану попередню роль і при Ярославі Мудрому перетворилася на військову силу.

Про монархічний характер держави свідчить те, що поступово із набуттям спадковості великокнязівська влада стає одноосібною. На чолі держави стояв Великий князь київський - власник усієї землі, тобто найбільший феодал. При ньому діяла рада світлих і великих князів (вожді племінних князівств) і великих бояр - князівська верхівка, що разом з Великим князем уособлювала державну владу в Київській Русі. Адміністративне управління державою Великий князь, як і місцеві князі, здійснювали за допомогою значного чиновницького апарату - посадських, тисяцьких, соцьких, мечників та інших служилих людей.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від ранньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (958-1015рр.)

. Із фортець, які були побудовані в ті часи, можна назвати Білгород. Васильків, Переяслав, та ін. Слід зазначити й те, що Володимир першим використав для оборони так звані "змійові вали", які тяглися на сотні кілометрів понад річками, що впадали в Дніпро. Територія Київської Русі за Володимира стала найбільшою в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі - Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені - Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі.

Найголовніше досягнення Володимира - введення християнства 988 року. З точки зору внутрішньої політики християнство ставало могутньою ідеологічною силою в руках держави. Згодом і сама церква стає державним атрибутом.

Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, шо відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культурний докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували "еребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамословие" тощо. Християнство сприяло зміцненню політичної єдності давньоруських земель і остаточній ліквідації племінної відокремленості. Введення християнства - релігії, загальноприйнятої в Європі, зближувало Київську Русь з європейськими країнами, зміцнювало й позиції на міжнародній арені. Християнство справило значний вплив на розвиток духовного життя Київської Русі.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (1019-1054рр.)

Після смерті Володимира його нащадки розпочали боротьбу за великокняжий стіл. У ході чотирирічного братовбивчого протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокнижився Ярослав. Він всі свої зусилля направив на продовження справи батька - посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Для посилення ролі Києва як політичного центру Давньоруської держави Ярослав Мудрий розгорнув широку розбудову та укріплення міста. Воно було обведено величезними валами і рубленими стінами. Межі Києва часів Ярослава окреслювались з півдня майданом Незалежності, вулицями Мала Підвальна і Ярославів вал, з заходу - Львівською площею, з північного сходу - Великою Житомирською вулицею та схилами Дніпра. В системі укріплень міста було троє воріт: Золоті, Лядські та Жидівські. Ярослав Мудрий багато увагиприділяв зміцненню християнства. За його розпорядженням Київським митрополитом було призначено відомого громадського і культурного діяча Іларіона. що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під впливу Візантії. 3 ім'ям Ярослава пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі, пам'ятки руського права - "Устава Ярослава", або "Руської правди", яка регламентувала внутрідержавні феодальні відносини.

Значну увагу Ярослав приділяв розвитку культури і освіти. Насамперед слід зазначити появу писемності, яка за останніми дослідженнями виникла ще до введення християнства. Пізніше був створений Кирилом і Мефодієм слов'янський алфавіт, який став називатися "Абетка" або "Кирилиця". Поширення писемності сприяло створенню шкіл як для знаті, так і для дітей нижніх верств населення. Київська Русь мала школи як для хлопчиків, так і дівчаток. Перша жіноча школа в Європі була організована у Києві при Андріївському монастирі 1068 року дочкою Всеволода Ярославовича. За часів Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві була заснована перша на Русі бібліотека, де писалися літописи і перекладалися книги, особливо з грецької мови. Давньоруській державі було добре відоме музичне і театральне мистецтво, знання з основних правил арифметики, геометрії, географії.