Анатомія рослин

Анатомія рослин

Анатомія рослин, розділ ботаніки, присвячений вивченню зовнішньої та внутрішньої будови рослин. Основний об'єкт цієї науки - т.з. судинні рослини, що володіють спеціалізованою водопровідною тканиною - ксилемою. До них відносяться плауни, хвощі, папороті, голонасінні і покритонасінні (квіткові) рослини.

Історичний аспект. Перші анатомічні опису рослин зустрічаються в працях Теофраста (3 ст. до н.е.). Він розрізняв такі структурні частини, як корінь, стебло, гілка, квітка і плід, а головними рослинними тканинами вважав кору, деревину і серцевину. Ці подання до загальних рисах збереглися до сьогоднішнього дня. Коли Р. Гук у 1665 за допомогою сконструйованого ним мікроскопа відкрив клітку, це створило нові можливості для вивчення анатомії рослин. Грю в 1682 у своїй чудово ілюстрованій роботі описав мікроскопічну будову різних рослинних структур, угледівши в ньому схожість з переплетенням ниток в тканині. Х.фон Моль у 1831 простежив хід провідних пучків в стеблах, коренях і листках. К. Саніо в 1863 з'ясував походження камбію і показав, яким чином щорічно утворюється новий циліндр ксилеми і флоеми (тканини, по якій у рослині транспортуються органічні речовини). У 1877 Антон де Барі опублікував свій класичну працю: "Порівняльна анатомія вегетативних органів явнопарних і папоротей (Vergleichende Anatomie der Vegetationsorgane der Phanerogamen und Farne)", в якому підсумував весь зібраний на той час матеріал з цього питання. У 20 ст. розвиток анатомії рослин йшов особливо бурхливими темпами і було нерозривно пов'язане із загальним прогресом біологічних наук, обумовленим появою нових методів дослідження.

При надзвичайній зовнішнішній різноманітності рослин їхні клітини мають схожий пристрій. Щоб зрозуміти внутрішню будову організму, необхідно познайомитися із загальною організацією його клітин і з особливостями різних їх типів.

Клітка. Рослинна клітина складається з драглистої протоплазми, оточеній жорсткою оболонкою (клітинною стінкою), а остання -- головним чином секретується з протоплазмою целюлози і пектинових речовин. У багатьох клітинах після завершення їх зростання на внутрішній стороні вихідної (первинної) клітинної стінки відкладається т.зв. вторинна. Протоплазма - це суміш води, білків, цукрів, жирів, кислот, солей і багатьох інших речовин. Розподілені в правильних співвідношеннях по різних частинах клітини, вони забезпечують протікання біохімічних процесів, тобто життєвих функцій. Під мікроскопом видно, що протоплазма підрозділяється на ядро і цитоплазму, в якої знаходяться пластиди. Ядро - це більш-менш сферичне тільце, оточене подвійною мембраною. Воно координує хімічні процеси в клітині і містить її спадковий матеріал. Цитоплазма - в'язка речовина, що містить складну мережу структур і більші просвіти, в т.ч. властиві тільки рослинам пластиди. У безбарвних пластидах (лейкопласти) запасаються живильні речовини, у зелених (хлоропластах) йде фотосинтез цукрів. У старих клітинах центральну частину займає вакуоля - оточене мембраною скупчення водянистої рідини, в якій розчинені різні речовини. При цьому протоплазма відтіснена на периферію у вигляді тонкого шару, що примикає до клітинної стінки. Від клітин з описаним вище будовою ведуть своє походження всі інші їх види, що зустрічаються в рослинах.

Тканини. Рослинний організм підрозділяється на спеціалізовані зони, або частини, особливості яких визначаються типами і взаєморозташуванням клітин, що входять до їх складу. Такі ділянки називаються тканинами. Згідно з класичним визначенням, тканини різняться походженням, структурою та функціями. Проте вони не завжди чітко відмежовуються один від одного, вони не обов'язково однорідні, а їхні функції можуть частково збігатися. Це надзвичайно ускладнює класифікацію тканин, тому в наш час все частіше говорять просто про різні зони рослини. У такому топографічному сенсі на поперечному зрізі стебла і кореня судинного рослини від периферії до центру зазвичай можна розрізнити наступні концентричні зони: епідерміс (епідерму), кору, яка проводить циліндр і (часто) центральну серцевину.

Корінь - це безлиста частина рослини, що поглинає з грунту (або іншого середовища) воду з розчиненими в ній поживними речовинами, утримує його в субстраті, а іноді служить головним запасаючих органом, наприклад у моркви або буряка. Топографічно в ньому чітко видно епідерміс, кору і стебло (осьовий, або центральний, циліндр); вони ростуть в результаті поділу та диференціювання клітин апікальною (верхівковою) меристеми. Меристему називають групи клітин, що зберігають здатність до поділу та освіти спеціалізованих клітин (вже не діляться). Апікальна меристема відокремлює з поверхні кореня чохлик, що оберігає його від механічних пошкоджень в ході просування кінчика кореня крізь грунт. Ділення, ріст і диференціювання клітин - це послідовні процеси, які дозволяють розрізняти за вертикалі наступні зони: кореневий чохлик, апікальні меристеми, зону розтягування і зону дозрівання. В них простежуються різні стадії формування епідермісу, кори і стели. Безпосередньо над зоною розтягування епідермальні клітини утворюють довгі циліндричні вирости - кореневі волоски. Вони збільшують усмоктувальну поверхню кореня.

Стела складається з первинної ксілеми та первинної флоеми, початок яким дає апікальна меристема. Ксілема знаходиться ближче до центру і утворює радіально сплощені промені, які чергуються з тяжами флоеми. Серцевина в корені здебільшого відсутня, але у однодольних зустрічається частіше, ніж у дводольних. Бічні корені закладаються в шарі меристематичних клітин (перициклі) на поверхні стели і пробивають собі шлях назовні через кору. У коренів, здатних рости в товщину (вдруге товщати), між ксилемою і флоемю розвивається шар вторинної меристеми - камбій. Поділ і диференціювання його клітин дають вторинну ксилему (з внутрішньої сторони) і вторинну флоему (з зовнішньої). При посиленому рості в товщину епідерміс і кора розриваються і відмирають. До цього моменту у внутрішній частині первинної кори, перециклі або вторинній флоемі закладається корковий камбій (фелоген), утворює навколо кореня захисний шар пробки.

Стебло - це осьова частина рослини, яка несе листя і репродуктивні органи. Він служить опорою надземним органам, забезпечує надходження в них води, а також транспорт синтезованих поживних речовин до кореня і в інші місця, де використовуються ці сполуки. Стебла можуть бути зеленими, як у кактусів, тобто здатними до фотосинтезу. Важливу роль відіграють вони і в запасанні поживних речовин, а нерідко служать для вегетативного розмноження, наприклад у цукрового очерету або картоплі.

Апікальна меристема. Верхівка стебла прикрита, як ковпачком, масою діляться на диференційованих клітин - апікальної меристеми, що утворює конус наростання. Тут виникають зачатки листків, які спочатку черепицеподібно налягають один на одного. Поступово проміжки послідовно з'являються між листям, розтягуючись, перетворюються на міжвузля, а ті місця, де листя відходять від зрілого стебла, стають вузлами.

Стела вивчена краще, ніж будь-яка інша частина рослини. Розрізняють два основних її типу. Протостела складається з суцільного тяжа ксилеми, оточеною флоемою; сіфоностела відрізняється тим, що ксилема утворює порожнистий циліндр, що оточує центральну серцевину. З еволюційної точки зору, протостела примітивніша. Вона характерна для стебел і коренів плаунів, деяких папоротей, перших наземних рослин (судячи по викопних залишках) і коріння насіннєвих видів. У всіх інших випадках зустрічається сіфоностела (з тими чи іншими модифікаціями).

Від стели в листя йдуть судинні пучки, названі листовими слідами. Над листовим слідом первинні ксилема і флоема не розвиваються. Тут в центральному циліндрі знаходяться т.зв. листові прориви (листові щілини), заповнені паренхімою. В еволюції судинних рослин простежується тенденція до збільшення висоти листових проривів, в результаті чого стела набуває вигляду ажурного циліндра з окремих судинних пучків. Це т.з. діктіостела. Вона часто зустрічається у трав'янистих насінних рослин. Подальша спеціалізація простежується у однодольних: судинні пучки такі численні, що вже не розташовуються циліндром навколо серцевини, а розсіяні по всій товщі стебла.

У всіх насінних рослин, за винятком однодольних і деяких високоспеціалізованих форм, між первинними ксилемю і флоемю формується камбій. У деревних порід помірної кліматичної зони щорічно протягом вегетаційного періоду утворюється добре помітне річне кільце ксілеми, що складається з двох шарів деревини - ранньої (весняної) і пізньою (літньою).

Лист за своїм внутрішнім будові абсолютно не схожий ні на стебло, ні на корінь. Зверху він покритий шаром епідермісу. Під ним знаходиться т.зв. палісадні мезофіл з одного або кількох шарів клітин, витягнутих перпендикулярно площині листа. Далі слід багатошаровий губчастий мезофіл, клітини якого утворюють тривимірну мережу з добре розвиненими міжклітинниками. Нижню поверхню листа покриває епідерміс, пронизаний продихами. Палісадні і губчастий мезофілл - це по суті видозмінена кора, а листові жилки - відгалуження стели. Листя ж можна вважати сплощеним і укороченими гілками.

Листок - це лабораторія творення живої речовини. Від зеленого листка, як відзначав великий вітчизняний вчений К. А. Тімірязєв, "... беруть початок всі прояви життя на Землі". Безмежна кількість найдивовижніших органічних сполук, наявних у живій природі, започаткована в цьому удавано простому й неймовірно складному насправді утворі - зеленому листку. З тих речовин, що їх творить листок у зернах хлорофілу з вуглекислоти, води й сонячної енергії, в подальшому процесі в клітинах рослин і тварин виникає все те, що притаманне живій матерії.

Ми не маємо на меті в деталях розглядати тут той дивовижний процес творення живої речовини в зеленому листку, бо це не є нашим завданням. Спробуємо лише на прикладах показати розмаїття зеленого листка, варте захоплення своєю завершеністю, доцільністю й неповторністю.

Насамперед запам'ятайте прості деталі зеленого листка. Істотною й найбільш помітною частиною типового листка є листкова пластинка. Власне її й називають листком. А до стебла листкова пластинка у більшості рослин прикріплюється за допомогою черешка, який зовні дещо скидається на стебло, але за походженням є частиною листка.

Листкова пластинка відіграє основну роль органа фотосинтезу (процес утворення органічної речовини), а черешок служить для кращого розміщення пластинки по відношенню до сонячних променів та уникнення руйнівної дії вітру на листкову пластинку. В деяких рослин з довгим черешком листкова пластинка дуже чутливо реагує на найменший рух повітря. Особливо яскраво це помітно в осики. Тому й в народі це знайшло своє відображення у прислів'ї: тремтить, мов осиковий лист.

Листки, що мають черешки, звуться черешковими (у більшості рослин), а листки без черешків - сидячими (наприклад, у маку, жимолості козолистої). Сидячий листок іноді своєю основою охоплює стебло, тоді його звуть стеблообгортним. Якщо листок своєю основою переходить на міжвузля, то його звуть збігаючим (талабан польовий, волошки). Якщо краї основи листкової пластинки зростаються за стеблом, а стебло ніби проходить крізь них, листок звуть пронизаним (наприклад, у ласкавця круглолистого.

У злаків, осок, зонтичних, орхідних та деяких інших рослин нижня частина листка розширена й охоплює стебло у вигляді трубки, яка зветься піхвою. Вона захищає пазушні бруньки і молоду, довго ростучу основу міжвузль (у злаків) та підвищує міцність стебла під час згинання. А великі піхви у банана так тісно охоплюють одна одну, що утворюють несправжнє високе "стебло". Буває й так, що в деяких рослин нижні, а то й навіть всі листки спрощуються і набувають вигляду піхви.

Біля основи листка у багатьох рослин утворюються особливі вирости різної форми (плівки, луски, маленькі листочки, щетинки тощо), які називають прилистками. Звичайно вони бувають парними. Роль прилистків різна. У фікуса, наприклад, із зрослих прилистків утворюється ковпачок над верхівковою брунькою, у гречкових - розтруб для захисту бруньок. Великі прилистки у гороху й фіалки виконують функцію листка, а колючки з прилистків у білої акації відіграють захисну роль.

Який би листок не взяти до рук, то вже з першого погляду можна помітити безліч жилок (невдало їх звуть "нервами"), які особливо чітко виділяються, якщо розглядати листкову пластинку проти сонця. Вони утворюють густу сітку, розходячись у всіх напрямках листкової пластинки. Що ж таке жилки? Це - провідні пучки, які умовно можна б назвати "транспортними шляхами" листка: вони сполучають його з стеблом. Отож, і завдання жилок постачати в листок воду й мінеральні солі та відводити з нього готову продукцію - утворені в тканині листкової пластинки органічні речовини різного ступеня складності. Та й це ще не все.

Сама тканина листка - паренхіма - м'яка й неміцна. Опорою для неї служать жилки, які виконують роль арматури. Жилки дуже міцні (навіть доброму силачеві не вдасться розірвати листок новозеландського льону і гарантують ту міцність клітин деревини, лубу та склеренхімним волокнам. Завдяки численним жилкам листок спроможний протистояти різним зовнішнім впливам (дії вітру, дощу тощо).

У рослин жилки листка розташовуються по-різному і за характером жилкування (до уваги беруться лише великі жилки) розрізняють кілька типів листків: паралельножилковий (у злаків та осок), дугожилковий (у конвалії), пальчастожилковий (у клена гостролистого), пірчастожилковий (у верби козячої, груші, сливи, яблуні та ін.), дихотомічножилковий (у гінкго).

Взагалі ж, паралельне та дугоподібне жилкування притаманне хвойним (шпильковим) та однодольним, а пальчасте й пірчасте - дводольним рослинам. Останні типи жилкування характеризуються тим, що найдрібніші жилки сполучаються одна з одною (анастомозують); в разі розриву пластинки листка це дає змогу проводити воду обвідним шляхом у ті ділянки, які розташовані вище місця розриву. Явище анастомозу (від грецького анастомозис - сполучення) менше поширене у листках з паралельним і дугоподібним жилкуванням і майже зовсім відсутнє у папоротей та голонасінних.

Коли спостерігати в природі листки рослин, то кидається у вічі велике розмаїття форм і розмірів листкової пластинки.

Ось візьмемо листок сосни (його ще звуть хвоєю). Він вузький і загострений, як голка (чи шпилька), і такий тип листка за (його формою звуть голчастим. Він властивий майже всім хвойним, або шпильковим, рослинам (ялина, смерека, модрина, тис, яловець звичайний та ін.).

У пирію, пшениці та всіх інших злаків, а також у болотної рослини сусака зонтичного, деяких осокових та лілійних рослин листок зветься лінійним, бо він обмежений двома паралельними краями; довжина його в багато разів перевищує ширину.

Довгасті листки мають каштан їстівний, евкаліпти, персики та чимало інших рослин. Основа й верхівка листкової пластинки тут однакової ширини, а довжина в три - чотири рази перевищує ширину.

Досить поширені серед рослин ланцетні листки: вони поступово звужуються від основи до верхівки, причому довжина листка в кілька разів перевищує його ширину (у багатьох верб).

Оберненоланцетний листок характеризується тим, що він розширений у верхній частині і звужений до основи, а довжина також перевищує. ширину.

Листок черемхи зветься еліптичним, бо пластинка його в обрисі має; форму еліпса.

У кропиви дводомної листок овальної форми, а в бука - яйцеподібний, у в'яза - оберненояйцеподібний, бо більше розширений у верхній частині. Осика має округлий листок, оскільки в обрисі пластинка його наближається до кола. У горлянки повзучої листок: зветься лопатчастим, - пластинка нагадує лопатку. Ромбічні листки у водяного горіха, широкояйцеподібні - у берези, а в красолі - щитоподібні.

У липи листок серцеподібний;, бо має виїмку біля основи, а у верхній частині загострений. Зовсім тупий серцеподібний листок, ширина пластинки якого перевищує довжину, зветься ниркоподібним, як, наприклад, у копитняка. У стрілолисту, поширеного а прибережних водах прісних водойм, а також у гірчака березковидного (однорічний бур'ян) листок зветься стрілоподібним. Більшість видів щавлю, які дико ростуть на луках і полях по всій території України, мають списоподібний листок.

Наведені форми листкової пластинки характерні для рослин з простим листком, але вони далеко не вичерпують всієї різноманітності, яку пропонує вашій увазі рослинний світ планети Земля.

Чималу розмаїтість побачимо і в обрисі краю пластинки листка. Якщо подивимось на тютюн, бузок чи копитняк, то неважко помітити, що край листка у них цілісний, тобто являє собою суцільну неперервну криву лінію; іноді вона майже пряма, як у багатьох злаків. Такі листки і звуться цілокраїми. Але, крім таких листків, є безліч інших з різним ступенем зубчастості, тобто по краю пластинки є різні поверхневі виступи й заглиблення у вигляді зубців. Тип і форма їх надають листкам характерного обрису.

Так, листки з округлими зубцями звуться зарубчастими; з гострими, нахиленими в один бік, - пилчастими. Якщо зубці по краю листка гострі й обидва краї їх приблизно однакової довжини, то листок зветься зубчастим, коли ж зубці гострі, а виїмки овальні - виїмчастим. Всі ці прості листки згаданих чотирьох типів вважаються цілісними, бо виїмки по краях пластинки не досягають чверті ширини її.

Поруч з такими серед рослин дуже поширені й листки, у яких виїмки по краю пластинки досягають чверті ширини, але не більше третини, тоді їх звуть лопатевими. Ті ж листки, у яких виїмки по краю пластинки перевищують половину ширини її, звуться роздільними, а якщо виїмки доходять до головної жилки, то розсіченими.

Для кожного з цих типів листків розташування лопатей чи виїмок буває пірчасте, трійчасте і пальчасте. Тому й маємо, наприклад, у дуба звичайного листок не просто лопатевий, а пірчастолопатевий, у грициків - пірчастороздільний, у валеріани - пірчасторозсічений; у клена гостролистого - пальчастолопатевий, у багатьох видів герані - пальчастороздільний, у деяких жовтців - пальчасторозсічений; у печіночниці - трилопатевий. Пірчасторозсічений листок суріпиці, ріпи та брюкви звуть ще ліроподібним, бо кінцева частка пластинки значно більша від бічних.

Наведені приклади типів і форм листкових пластинок у рослин ілюструють ту велику різноманітність, яка в живій природі виникла під впливом умов середовища в процесі еволюції. Кожному виду рослини (іноді навіть цілим родам, а то й родинам) притаманний певний тип листкової пластинки. Всього їх відомо близько 200.

Коли вивчити основні типи й форми листків, то удаваний хаос стане для допитливого світом чарівних витворів природи, а знання того розмаїття допоможе легко розпізнати безліч рослин. 1 особливо в тих випадках, коли форма листка є надто своєрідною і привабливою.

Дуже багато рослин має такий листок, у якого на спільному черешку розміщена значна кількість цілком самостійних листочків, з'єднаних звичайно із спільним великим черешком за допомогою окремих малих черешків.

Такі листки звуться складними, їх можна бачити в люпину, конюшини, суниць, гороху, квасолі, акації, кропу, моркви, гіркокаштана, картоплі та інших рослин. Під час опадання складного листка окремі листочки відокремлюються незалежно один від одного. Проте наявність спільного великого черешка дає рослині можливість змінювати в широких межах положення окремих листочків.

Складні листки, так само як і прості, характеризуються великою різноманітністю типів. Почнемо з простіших.

У суниць і конюшини, сої, люцерни, бобівника трилистого та деяких інших ми бачимо по три окремих листочки, прикріплених до спільного черешка. Такий листок зветься трійчастим. У гіркокаштана кінського, дівочого винограду, люпину й конопель черешки окремих листочків прикріплені до головного черешка, ніби в одній точці, а самі листочки відходять радіально; такий складний листок зветься пальчастоскладним.

Якщо на головному черешку бокові листочки розміщені з обох боків по всій довжині черешка, то він зветься пірчастоскладним. Якщо такого типу листок на верхівці закінчується непарним поодиноким листочком, то його звуть непарнопірчастим, як, наприклад, у горобини, шипшини, дикого горошку, еспарцету та деяких інших рослин. Коли ж верхівковий непарний листочок відсутній (наприклад, у арахісу), а замість нього є тільки вусик або гострячок, то весь листок буде парнопірчастим.

Дещо оригінальніший листок у картоплі: великі листочки вподовж головного черешка чергуються з дрібними. Такий листок звуть переривчасто-пірчастоскладним.

Нерідкі приклади, коли сам головний черешок ніби галузиться раз чи двічі. В цьому випадку говорять про двічі- (у багатьох справжніх акацій, гледичії й мімози) або тричіпірчастоскладний (у більшості зонтичних) листок.

Серед рослин помірної смуги майже не трапляється листків дуже великих розмірів. Тут найчастіше рослини мають дрібні листки - від кількох міліметрів до 20 см завдовжки. Лише у деяких злаків лінійні листки перевищують один метр.

За величиною листкової пластинки у нашій флорі чи не першим виступає лопух. Близькі до них і листки катрану серцелистого, борщівника, підбілу, лотоса, латаття, глечиків жовтих.

Незрівняно більше прикладів велетенських розмірів листків мають рослини тропічної й субтропічної флори.

На південно-американському континенті досить звичайною є "лопухова двійня" за схожістю листка - гунера. її розкішні листки досягають понад півтора метра в діаметрі і вся рослина з кількома листками здатна зайняти площу більше десяти квадратних метрів. Велетенське листя має також тропічна водна рослина вікторія. її листок надійно утримує на воді дво-, трирічну дитину.

Всяк, хто бачив уперше листки банана, не міг стримати вигуку захоплення, його пластинка нерідко досягає двох метрів завдовжки й до півметра впоперек, а весь листок з черешком досягає десяти метрів. Проте першість серед простих листків за своїми розмірами належить мадагаскарському "дереву мандрівників".

Його листки ростуть в одній площині, утворюючи велетенське "вічнозелене" віяло до 12 м висоти і навіть більше. Лише сама пластинка цього простого видовженого листка досягає трьох метрів завдовжки. На Мадагаскарі ними вкривають дахи будівель. Не дивно, що таким листкам важко протистояти сильним вітрам, тому пластинки листків равенали часто бувають розірвані на торочки; та це не псує їх краси.

Великих розмірів досягають і листки американської стеркулії, дерево панами, іменем якої названа республіка Панама. Щитоподібні листки нижнього ярусу нерідко досягають одного метра завдовжки і пів-метра завширшки.

Капустяні дерева на заході тропічної Африки (родина будлейних) теж спроможні здивувати розмірами листків. У одного з них листки нижніх гілок мають довжину від 1,5 до 2,5 м.

Функції покривних тканин - захист органів від випаровування, висихання, охолодження, різних пошкоджень. Разом з тим клітини епідерми забезпечують газообмін (продихові клітини) і всмоктування води та розчинених у ній речовин (клітини епіблеми з кореневими волосками).

За зовнішнім виглядом, будовою і біологічними особливостями вищі рослини дуже різноманітні. До них крім квіткових і голонасінних належать папороті, хвощі, плауни і мохи. Сучасних вищих рослин відомо не менш як 300 тис. видів, а на думку деяких ботаніків - не менш як 500 тис.

Вищі рослини - це новий етап еволюційного розвитку рослинного світу. У них виробилось багато різних властивостей і пристосувань до життя в різних умовах суходолу. З вищих рослин найбільшого розвитку і пристосування до наземного способу життя досягли покритонасінні.

У процесі тривалої еволюції сформувались вегетативні органи: корінь та пагін І змінені та пристосовані до наземного середовища органи розмноження. Велика поверхня стикання із зовнішнім середовищем досягалась значним галуженням надземної і підземної частин. Ускладнилась анатомічна будова, сформувались тканини. Розвинулась покривна тканина, яка захищає рослину від зайвого випаровування. Потреба в надходженні води й мінеральних солей до надземних органів та зворотному відтоку органічних речовин з листків в усі інші органи рослин зумовила формування провідної тканини. А зі збільшенням фотосинтезуючих органів (листків) розвинулась асиміляційна тканина. З'явились також запаслива, механічна та інші тканини.

Для вищих рослин характерним є чітко виражене чергування двох поколінь: статевого (гаметофіта) і безстатевого (спорофіта). Спорофіт почав поступово домінувати над гаметофітом. Лише у мохоподібних гаметофіт переважає над спорофітом.

У процесі еволюції статевий процес ускладнився, утворились багатоклітинні статеві органи, які захищали яйцеклітину від висихання. Жіноча гамета - яйцеклітина - рухливі, з джгутиками сперматозоїди у досконаліших типів рослин (покритонасінних) перетворились на спермії без джгутиків, втративши здатність до самостійного пересування. І якщо у більш давніх наземних рослин (мохів, плаунів, хвощів і папоротей) спостерігається залежність процесу запліднення від наявності води, то у більш високоорганізованих типів (більшість голонасінних і всі покритонасінні) спостерігається вже повна незалежність статевого розмноження від краплиннорідкої води.

Спорофіт - нестатеве диплоїдне покоління, на якому утворюються органи нестатевого розмноження - спорангії. В них після редукційного поділу утворюються гаплоїдні спори. З них розвивається гаплоїдний гаметофіт.

Будова рослин

Рослинні тканини

Рослинні організми можуть бути одно і багатоклітинними. Тіло одноклітинної рослини складається лише з однієї клітини, яка і здійснює всі необхідні життєві функції та процеси (живлення, дихання, виділення, розмноження).

Тіло багатоклітинної рослини складається із сукупності клітин, групи яких спеціалізуються на виконанні певних функцій. Такі спеціалізовані групи клітин у рослині утворюють тканини. Тканина - це сукупність клітин, що мають спільне походження, однакову форму і виконують одну й ту саму функцію (або тканина - це стійкий, тобто закономірно повторюваний, комплекс клітин, які подібні за походженням, будовою і пристосовані до виконання однієї або кількох функцій). Між клітинами в деяких тканинах знаходиться міжклітинна речовина, яка не має клітинної будови залежно від виконуваної функції виділяють такі типи тканин: твірна, основна, провідна, покривна, механічна, багато з них можна поділити на дрібніші групи. Покривна, провідна, механічні і основні тканини (постійні тканини) рослини виникають з твірної тканини, клітини якої безперервно діляться і дають початок постійним тканинам.

Твірна тканина, або меристема, складається з клітин невеликого розміру з тонкою оболонкою і великим ядром, які щільно прилягають одна до одної без міжклітинних просторів. За розміщенням на рослині розрізняють верхівкові, бічні і вставні твірні тканини. Верхівковою (апікальною) називають твірну тканину верхівки стебла (конус наростання), верхівки кореня (ділянка поділу), верхівок їхніх бічних відгалужень. Бічна тканина закладається всередині стебла й кореня і зумовлює ріст стебла і коренів у товщину. Вставна (інтеркалярна) буває в певних ділянках стебла і листка (наприклад, біля основи міжвузля стебла злакових рослин), її клітини забезпечують вставний, або інтеркалярний, ріст стебла.

За походженням твірні тканини бувають первинними і вторинними. Первинна твірна тканина зумовлює розвиток проростка і первинний ріст органів, тобто це клітини зародкових стебла і кореня, що діляться. Вторинна твірна тканина виникає з первинної. До неї належить, наприклад, камбій, поділ клітин якого дає ріст стебла і кореня в товщину у дводольних рослин. З клітин твірної тканини (меристеми) формуються всі інші типи тканин.