Экология 2

(21.30.) АЛЬБЕДО - характеристика отражательной способности поверхности: отношение потока излучения, рассеянного поверхностью по всем направлениям, к падающему на неё потоку. Понятием А. широко пользуются при исследованиях планет и их спутников, в частности при изучении процесса установления энергетич. баланса в планетных атмосферах, в расчётах поглощения и рассеяния излучения звёзд частицами пыли в межзвёздном пространстве.

Изменение альбедо и климат.

Итак, как мы видим, в последнее время происходит изменение крайне важного фактора, влияющего на энергетический баланс земной поверхности, а значит и на климат. Альбедо - это фактически доля отраженного Землей солнечного излучения, и уменьшение его значения свидетельствует об увеличении поглощения солнечной энергии земной поверхностью. И хотя точность полученных результатов невелика, сообщение должно заставить обратить пристальное внимание на данную проблему. За счет чего может происходить изменение альбедо, и что при этом происходит с другими факторами, влияющими на климатическую систему? Одним из важных факторов, влияющих на альбедо Земли, является площадь снежного покрова, многолетних и сезонных оледенений. При потеплении их площадь сокращается, и в связи с большой разницей в отражательной способности льда и снега с одной стороны, и иных типов поверхности (почва, вода) с другой стороны, изменение земного альбедо при этом должно быть довольно заметным. Наблюдения последних десятилетий показывают, что уменьшение площади морского оледенения Арктики с 50-х до 90-х годов ХХ столетия составило до 15% (1). Кроме того, за одни лишь 90-е годы толщина ледяного покрова уменьшилась на целых 40% (1). Наибольшее влияние на уменьшение многолетнего оледенения оказывают положительные летние аномалии температуры, когда достигается и превышается температура таяния льда в высоких широтах. По расчетам Будыко, для таяния и исчезновения многолетнего морского оледенения Центральной Арктики толщиной в 4 метра (т.е. для перехода этого оледенения в состояние однолетнего), необходимо чтобы в течение всего лишь 4 лет положительные аномалии летних температур составляли бы всего 4 °С (2). В этой связи обращает на себя внимание тот факт, что в высоких широтах последние годы отмечаются весьма значительные летние положительные аномалии (на фоне еще больших зимних) – так, к примеру, в Сибири в июле и августе 2001 года они составляли 3-5 °С (3). А в 2002 году среднегодовые положительные аномалии в Северном полушарии оказались около 2-3°С (в том числе и за счет высоких летних аномалий), что привело к беспрецендендентому таянию Гренландского оледенения и сокращению площади морских льдов В свою очередь, сокращение площади оледенения и уменьшение альбедо под воздействием первичного потепления приводит к увеличению доли поглощаемой Землей солнечной энергии и дальнейшему разогреву – начинает работать обратная связь между площадью оледенения и потеплением. В отсутствии других воздействий, эта связь должна приводить к последующему сокращению площади оледенения и потеплению до тех пор, пока не произойдет полное таяние ледяного покрова. Кстати, благодаря ликвидации морского оледенения в высоких широтах должно было бы произойти возрастание потока тепла, переносимого океаном, в областях, ранее покрытых до того льдом – лед является хорошим теплоизолятором, препятствующим теплообмену между океаном и атмосферой, и его таяние должно активизировать отдачу тепла океаном в атмосферу (так как растет площадь эффективной теплоотдачи). Вместе с тем, одним из следствий потепления и таяния морского и континентального оледенения, как упоминалось в сообщении от 12.04.03, должно стать значительное изменениие океанической циркуляции, замедление, а то и полное разрушение системы холодных и теплых течений, подобных Лабрадорскому течению и Гольфстриму. А как раз они-то и вносят основной вклад в мередиональный перенос тепла в океане. И в совокупности, уменьшение притока океанического тепла к высоким широтам и увеличение в приполярных областях теплоотдачи в атмосферу, должно стать существенным тормозящим фактором для дальнейшего таяния льдов. Кроме того, при таянии льдов и распреснении поверхностных вод между глубинными и поверхностными водами в океане формируется промежуточный слой с большим градиентом плотности, который препятствует переносу тепла из глубинных слоев океана к поверхности (2), а значит еще значительнее уменьшается приток тепла к поверхности океана, что также замедляет таяние оледенения, и соответственно, замедляет процесс уменьшения альбедо. Конечно, не одно лишь сокращение ледяного покрова способно повлиять на альбедо Земли. Изменения других типов поверхности тоже оказывают свое влияние на альбедо, и соответственно, на климат. Так, существуют предположения, что к примеру, широкое распространение саванн и степей в кайнозойскую эру заметно усилило начавшееся в это время похолодание – травяной покров отражает свет почти в два раза сильнее чем кроны деревьев (альбедо последних порядка 0,05-0,10). Причем распространение трав произошло в значительной степени благодаря снижению содержания углекислого газа в атмосфере (а значит и начавшемуся похолоданию) – особенности фотосинтеза большинства травянистых растений позволяют им хорошо себя чувствовать в условиях малого содержания углекислого газа в атмофере, в отличии от древесных растений.Также, развивающийся часто при похолодании дефицит осадков во внутриконтинентальных районах приводит к опустыниванию их, а значит и к увеличению альбедо – песок имеет альбедо приблизительно от 0,18 (темный влажный), до 0,25-0,30 (светлый сухой), что больше чем у почвы и, в большинстве случаев, даже травянистого покрова. Таким образом, включается еще одна обратная связь между похолоданием и увеличением альбедо.А в настоящее время уже зафиксированы изменения, приводящие к уменьшению альбедо, такие как начавшееся продвижение растительности в высоких широтах ближе к полюсу и залесение Сахары. По некоторым прогнозам, при потеплении средней температуры поверхности Земли на 2°С, произойдет резкое снижение площади тундры (более чем в 6 раз), за счет продвижения на север тайги, которую в свою очередь будут настолько же интенсивно замещать широколиственные леса (зона их распространения может увеличится в 3-4 раза). Увеличится и площадь степей и лесостепей, которые рапространятся и на север – в область ранее традиционную для лесов, и, возможно, на юг – в зону полупустынь. И хотя эти процессы происходят медленно (для деревьев особенно), к концу столетия зоны распространения растительности могут поменятся кардинально, что скажется и на альбедо.Альбедо планеты также зависит от состояния атмосферы, и в частности, от облачности, которая при потеплении, в связи с повышением испарения и ростом содержания водяных паров в атмосфере, должна расти также, причем наиболее заметным это должно быть в высоких широтах и на больших высотах, где складываются наиболее благоприятные условия для конденсации водяных паров. В настоящее время разброс мнений об изменении облачности в результате потепления земного климата довольно велик, что не позволяет делать точные прогнозы об изменении альбедо. Однако стоит все же упомянуть расчеты И. Мохова, который обработав большой массив экспериментальных данных, пришел к выводу, что при потеплении площадь, занимаемая облаками, растет приблизительно на 0,4% на каждый градус роста температуры. Это довольно мало, чтобы обратная связь между потеплением и облачностью заметно сказалась на альбедо и привела к существенному замедлению потепления. Кроме того, сама по себе облачность обладает двояким эффектом – с одной стороны рост облачности увеличивает альбедо и долю отраженной солнечной энергии, с другой стороны, этот же рост приводит к еще большему увеличению парникового эффекта – водяной пар и облака становятся мощнейшей преградой для инфракрасного излучения Земли. При этом, высота и тип облаков сильно влияют на соотношение вклада в потепление от роста альбедо или парникового эффекта – плотные кучевые облака, закрывающие практически все небо, хорошо отражают солнечное излучение обратно в космос, а при малой высоте над поверхностью они не мешают тепловому излучению атмосферы уходить туда же, преграждая путь инфракрасному излучению практически только одной лишь поверхности; в то же время высокие и тонкие перистые облака рассеивают солнечное излучение относительно слабо, а вот инфракрасное излучение, идущее и от поверхности, и от атмосферы, задерживают очень эффективно. Таким образом рост облачности при потеплении климата должен привести к слабому увеличению альбедо, но к значительно более выраженному росту парникового эффекта, так как увеличится содержание воды в атмосфере, и конденсация водяных паров будет происходить на больших высотах, нежели ранее (а значит, значительнее будет задерживаться тепловое излучение атмосферы).Еще один фактор, влияющий на альбедо, непосредственно связан с человеческой деятельностью – это выбросы сажи, которые уже сейчас оказывают влияние на поглощение солнечной энергии атмосферой и поверхностью. Некоторые современные исследования показывают, что сажа – второй наиболее значимый фактор современного потепления климата, после парникового эффекта от углекислого газа (5), ее вклад в потепление может достигать 15-30%. Влияние сажи проявляется в основном в индустриальных районах – альбедо снега, к примеру, там может падать до 30%, а поглощение солнечной энергии сажей в атмосфере может достигать нескольких десяткой процентов, против 1-2% в чистых районах (6). Стоит заметить, что если сажа попадает в высокие слои атмосферы, то она наоборот, становится охлаждающим фактором, так как преграждает путь к поверхности солнечным лучам, но случается это редко, в основном при сильных пожарах, подобных, например, тем, что были вызваны бомбардировкой некоторых немецких городов во время 2-й мировой войны (и расчеты «ядерной зимы» тоже предполагают такой эффект). В противоположность саже, сульфатные аэрозоли увеличивают альбедо Земли, рассеивая и отражая падающее солнечное излучение (в то же время они поглощают и инфракрасное излучение, но их антипарниковый эффект более выражен, чем парниковый). Основные источники поступления этих аэрозолей – вулканическая деятельность и промышленность. Причем, уже сейчас ведутся работы по снижению антропогенных выбросов сульфатных аэрозолей – ведь следствием этих выбросов становятся кислотные дожди, крайне негативно сказывающиеся на природе промышленных районов. Так что ожидать увеличения «антипарникового» эффекта от роста содержания в атмосфере антропогенных сульфатных аэрозолей не приходится. Еще одним значимым источником сульфатных аэрозолей, как показывают современные исследования (начиная с работ Ловелока), является планктон. Он выделяюет в атмосферу диметилсульфид – соединение серы, которое в ходе дальнейших химических реакций в атмосфере приводит как раз к образованию сульфатных аэрозолей. Однако поступления сульфатных аэрозолей из этого источника тоже сокращается – в последние десятилетия биомасса планктона уменьшилась, и довольно значительно – более чем на 10% за этот период

22.“Біосфера та її межі”

Біосфера - складна за генезою і будовою глобальна екологічна система.

Тому важко визначити її сутність однозначно, в одному аспекті.

В.І.Вернадський розглядав біосферу в багатьох ракурсах.

Тому в його роботах представлено не одне, а багато визначень того, що є біосфера.

Біосфера - особлива, охоплена житттям оболонка Землі.

Біосфера - поверхня нашої планети, її зовнішня область, яка відмежовує

її від космічного середовища.

Біосфера - область земної кори, де трансформується космічне

випромінювання в діяльну земну енергію (електричну, хімічну, механічну,

теплову).

Межі біосфери. Межі атмосфери визначаються наявністю умов, необхідних

для життя різних організмів.

Нижня межа біосфери обмежена температурою підземних вод та гірських

порід, яка поступово зростає і на глибині 1.5-15 км (гейзери-материнська

порода) вже перевищує 100°С. Найбільша глибина, на якій в шарах земної

кори знайдені бактерії становить 4 км. У нафтових родовищах на глибині

2-2.5 км бактерії реєструються в значній кількості. У океані - життя

розповсюджується до більш значних глибин і зустрічається навіть на дні

океанських западин (10-11 км від поверхні), де температура близько 0 °С.

Верхня межа життя в атмосфері обмежена інтенсивною концентрацією

ультрафіолетової радіації. Фізичною межею поширення життя в атмосфері є

озоновий екран, який на висоті 25-30 км поглинає більшу частину

ультрафіолетового випромінювання Сонця, хоча основна частина живих істот

концентрується на висоті 1-1.5 км. На висоті 20-22 км, де ще спостерігається наявність живих організмів:бактерій, спор грибів, найпростіших. Під час запусків геофізичних ракет

у стратосферу на висоті 85 км у пробах повітря було виявлено спори

мікроорганізмів у латентному (сплячому) стані. У горах

межарозповсюдження наземного життя сягає біля 6 км над рівнем моря.

Заселеними є найнеймовірніші місця існування: термальні джерела,

температура у яких сягає до 100°С, вікові сніги Гімалаїв, де на висоті

8300 м існують дев'ять видів бактерій, безводні пустелі та надсолоні

озера, де вирують ціанобактерії та один із видів креветок.

На поверхні Землі у наш час повністю відсутнє життя лише в областях

значних зледенінь та у кратерах діючих вулканів.

Біосфера - загальнопланетна оболонка.

Структура біосфери: нижні шари атмосфери, гідросфера, верхні шари

літосфери.

Склад і будова біосфери зумовлені сучасною і минулою життєдіяльністю

всієї сукупності живих організмів.

Біосфра є наслідком взаємодії живих і неживих компонентів, акумуляції та

перерозподілу в ній величезної кількості енергії.

Біосфера є термодинамічно відкритою, самоорганізованою, саморегульованою

динамічно зрівноваженою, стійкою системою.

Межі біосфери: верхня межа - променева - зумовлена наявністю жорсткого

короткохвильового ультрафіолетового випромінювання. Від нього життя

захищається озоновим шаром.

Нижня межа - термічна. В певних температурних режимах життя існувати не

може.

Біосфера - не просто зовнішнє середовище існування людини. Ми маємоще існування людини. Ми маємо

усвідомити, що це її домівка. Людина становилася за законами живого,

біосфери. Тому і сьогодні вона має рахуватися з законами саме біосфери

як сфери свого життя. Ігнорування або просто нерозуміння цих суттєвих

особливостей людського існування привело до трагічних наслідків -

глобальної екологічної кризи антропогенного походження. Проблематичним

стає взагалі подальше існування людського роду. Усвідомлюючи ці складні

обставини сучасного цивілізаційного розвитку, ЮНЕСКО як одну з

комплексних програм, що потребують глибокого вивчення визначило проблему

"Людина і біосфера". Такі дії є яскравою ознакою усвідомлення світовою

спільнотою глобальності, всезагальності проблеми біосфери і особливостей

людського буття в ній.

Втім, дійсне практичне розв"язання екологічних проблем має спиратися

перш за все на професійне науково-екологічне дослідження. Воно не може

обмежуватися рівнем вузько-прагматичного захоплення модною проблематикою

з ціллю впливу на масову свідомість для реалізації власних цілей певних

політичних або бізнесових кіл.

Таким чином, розв"язання екологічних проблем потребує глибокого

науково-екологічного вивчення феномену біосфери, закономірностей її

функціонування і розвитку, її історії, що триває як найменше 4 млрд.

років. Вона породжує людину, але й людина творить біосферу. І тому

"підсумкові" сьогоденні негативні впливи людини на біосферу не є лише

результатом соціоекономічного, тобто - цивілізаційного розвитку. Вони є

також наслідком особливостей еколого-еволюційного розвитку людини, тим

типом адаптації, який притаманний роду людському в біосфері.

В сучасній науці біосфера є предметом детального вивчення. Як же

розуміють сучасні вчені поняття біосфери?

Треба одразу зауважити, що оскільки різні вчені наслідували різні

історичні наукові традиції, крім того, дослідники є представниками

різних наук, єдиного визначення поняття біосфери немає, а існує багато

різних визначень. Як правило, суттєвим в біосфері вважають певний аспект

класичних уявлень про біосферу.

Так, певні автори (В.Ковда, А.Тюрюканов) підкреслюють, що біосфера - це

оболонка Землі, склад, будова та енергетика якої зумовлені колишньою і

сучасною діяльністю живих організмів. Біосфера охоплює нижню частину

атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.

Інші дослідники (А.Григорьев) визначаєють біосферу як сукупність живих

істот на планеті. Дж.Хатчінсон розглядає біосферу як частину земної

кулі, в межах якої існує життя.

М. Тимофєєв-Ресовський так структурує біосферу: біосфера в вузькому

смислі слова, тобто сума живих організмів - "жива речовина" і область

"колишніх біосфер", окреслена розрподілом на Землі біогенних осадових

порід.

М.Вассаєвич розуміє біосферу як складну багатошарову оболонку Землі і

позначає її терміном мегабіосфера. Вона склалася під впливом

життєдіяльності організмів. Зверху відмежована атмосферою, знизу -

геологічними покладами, в яких немає слідів життя. Мегабіосфера

структурована наступним чином. Апобіосфера - частина біосфери, щобіосфери, що

знаходиться над шаром атмосфери, в якому перебувають живі форми в стані

анабіозу. Парабіосфера - сфера анабіозних форм життя. Далі - власне

біосфера. І потім - метабіосфера - глибокі оболонки Землі, котрі колись

знаходились під впливом живої речовини.

Ю.Одум характеризує біосферу як найбільшу і найближчу за ознаками

самозабезпечення до ідеалу екологічну систему. Біосфера включає всі живі

організми Землі у взаємодії з фізичним середовищем, що забезпечує її

цілісність та єдність. Одум також називає біосферу екосферою,

підкреслюючи таким чином її екологічну сутність.Такими є характерні точки зору і міркуваня про біосферу і її сутність.Вони демонструють різні сторони вивчення цієї складної екосистеми і

відсутність єдиного її визначення.Втім, характерним є те, що людина в її соціокультурній сутності,

діяльність людини не включаються в наведені визначення біосфери, хоча ще

В.Вернадський нагалошував, що діяльність людини - це потужна геологічна

сила. Отже, переважають трактування сутності біосфери відповідно до

вимог класичного типу наукової раціональності. Хоча, як ми вже

розглядали в минулій темі, методологи екології наголошують на якісних

змінах біосфери і потребі урахування в її існуванні суттєвого впливу

людини. .Сучасне уявлення про біосферу.Вперше термін "біосфера" – "сфера життя" – був використаний австрійським вченим-геологом Едуардом Зюссом (найвизначніша праця "Лице Землі" про розвиток земної кори) ще в минулому столітті (1875). Однак він не дав визначення цього поняття. Сучасне його тлумачення, яке прийняте в усьому світі, належить українському вченому В.І.Вернадському – першому президенту Української Академії наук (1919). Наукові уявлення про біосферу як "живу" оболонку Землі вчений виклав у своїх лекціях, прочитаних у Карловому університеті в Празі та Сорбонні в Парижі протягом 1923-1924 pp. Згодом ці положення були узагальнені в книзі "Біосфера" (1926).

В.І.Вернадський розглядає життя як вищу форму розвитку матерії на Землі. Живі організми, – стверджує вчений, – перетворюють космічну сонячну енергію у земну, хімічну і створюють нескінченну різноманітність нашого світу. Ці живі організми своїм диханням, своїм живленням, своїм метаболізмом, своєю смертю і своїм розмноженням, постійним використанням своєї речовини, а головне – триваючою сотні мільйонів років безперервною зміною поколінь, своїм народженням і розмноженням продовжують одне з найграндіозніших планетарних явищ, що не існує ніде, крім біосфери.

Отже, біосфера – це оболонка Землі, яка включає частини атмосфери, гідросфери і літосфери, заселені живими організмами. Але повернемося до визначення біосфери, яке дав В.І.Вернадський, підкреслюючи скрізь її відмінні особливості, зокрема: а) біосфера являє собою оболонку життя – ділянку існування живої речовини; б) біосферу можна розглядати як ділянку Земної кори, зайнятої трансформаторами, які переводять космічні випромінювання в діяльну земну енергію – електричну, хімічну, механічну, теплову і т.д.

Якщо В.В.Докучаев вважав біотичні і абіотичні фактори рівноправними у творенні історичного живого тіла – ґрунту, то В.І.Вернадський, перейшовши на глобальний рівень осмислення планетарних процесів, довів, що провідним фактором, який перетворює образ Землі, є життя. Його особливість полягає не лише в прискоренні хімічних реакцій – деякі реакції поза організмами взагалі не відбуваються при нормальних температурах і тисках. Наприклад, жири і вуглеводи окислюються в організмі при температурі близько 37°С, а поза ним для їх окислення необхідна температура до 450-500°С. Як відомо, в організмах діють, за словами академіка І.П.Павлова, "збудники життя". Сьогодні вони відомі під назвою "ферменти", або "ензими".

Ці нові уявлення про роль ферментів у життєвих процесах дають підстави існуванню ще й такого визначення біосфери: це та оболонка Землі, в межах якої фізико-географічні умови забезпечують нормальну роботу ферментів. Біосфера в сучасному розумінні – це глобальна відкрита система зі своїм "входом" (потік сонячної енергії, який надходить з космосу) і "виходом" (утворені в процесі життєдіяльності організмів речовини, які із-за різних причин "випали" із біологічного кругообігу, так званий вихід "в геологію" – кам'яне вугілля, нафта, осадові породи тощо). З позицій кібернетики ця велетенська система, котра, як і її складові – біогеоценози, описується як "чорний ящик". Процеси, що відбуваються всередині нього, закодовані природою. Можна із впевненістю сказати, що система в її основних рисах є саморегульованою, самоорганізованою. Екологи пояснюють самоорганізацію системи інформацією, яка пронизує екосистему. Вона міститься в живих організмах, в їх генетичному коді і здатності адаптуватися до змін умов середовища. Отже, саморегулювання екосистеми забезпечується живими організмами. Такий підхід дає підстави вважати біосферу централізованою кібернетичною системою, оскільки в ній один елемент (підсистема) – живі організми – відіграє домінуючу, центральну роль у функціонуванні системи в цілому.

Згідно із законом необхідної різноманітності Віннера – Шеннона – Ешбі, який вважають основним кібернетичним законом, кібернетична система лише тоді володіє стійкістю для блокування зовнішніх і внутрішніх збурень, коли вона має достатнє внутрішнє різноманіття. Це різноманіття в основному і створюється живими організмами. Досить сказати, що сьогодні на Землі існує близько 2 млн видів організмів, з них частка рослин становить 500 тис. видів, а тварин – 1,5 млн видів

23. Озоновая дыра - это уменьшение концентрации озона в атмосфере. Концентрация озона снижается под действием совокупности различных факторов. Считается, что деятельность человека сыграла значительную роль в истончении озонового слоя. На сегодняшний день существует две крупные озоновые дыры, одна над Южным полюсом, другая над Северным и множество мелких дыр, которые иногда затягиваются, однако они могут появиться в других местах.

24. Ноосфера – частина біосфери, де вплив розумової діяльності людини стає основним визначальним чинником її розвитку, провідним чинником розвитку єдиної системи: людство-природа.

Ноосфе́ра (греч. νόος — разум и σφαῖρα — шар) — сфера разума; сфера взаимодействия общества и природы, в границах которой разумная человеческая деятельность становится определяющим фактором развития (эта сфера обозначается также терминами «антропосфера», «биосфера», «биотехносфера».

Ноосфера — предположительно новая, высшая стадия эволюции биосферы, становление которой связано с развитием общества, оказывающего глубокое воздействие на природные процессы. Согласно В. И. Вернадскому, «в биосфере существует великая геологическая, быть может, космическая сила, планетное действие которой обычно не принимается во внимание в представлениях о космосе… Эта сила есть разум человека, устремленная и организованная воля его как существа общественного».

25. Проблеми промислового та паливно енергетичного комплексу

Як було зазначено в розд. 2.1, нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивних законів розвитку і відтворення приро-дноресурсного комплексу України. У державі відбувалися структурні де-формації народного господарства, за яких перевага надавалася розвиткові сировинно-видобувних, екологічно найнебезпечніших галузей промисловості.

Якщо розглядати це питання більш детально стосовно України, то їй дісталась неприродна, штучно створена система промисловості, де гіпер-трофовану високу частку займають гірничодобувна, металургійна й хіміч-на промисловість, що складається з «супергігантів» із застарілими техно-логіями виробництва надзвичайно матеріало- й енергомісткими, що сильно забруднює навколишнє середовище. Займаючи 3 % території колишнього СРСР, Україна виробляла майже 20 % його суспільного продукту. Питома вага засобів виробництва (групи А) становить близько 70 %. Морально і фізично зношені і застарілі підприємства особливо сильно забруднюють природне середовище і екологічно небезпечні.

Гранично висока концентрація населення й виробництва, а отже, дуже напружена екологічна ситуація склалася в Донбасі. Названий район займає лише 8,8 % площі України, але у ньому проживає біля 16,0 % населення країни, у тому числі майже 22 % міського. Про високу просторову зосере-дженість промисловості Донбасу, особливо виробництв, які внаслідок своєї технології та недостатніх природоохоронних заходів найбільш згубно впливають на навколишнє середовище, свідчать такі дані: на даний район приблизно припадає 21 % випуску всієї промислової продукції країни, у томі числі 64 % паливної, 43 % чорної металургії, 31 % хімічної та нафто-хімічної, 25 % електроенергетичної.

Друге місце за густотою населення та рівнем територіальної концент-рації виробництва посідає Придніпров'я, зокрема міста Запоріжжя і Дніп-ропетровськ. На цей регіон припадає 9,8 % площі та близько 12 % населен-ня країни (міського — 14 %). У цьому районі сконцентровано 18 % випус-ку промислової продукції України, зокрема 52 % металургійної, понад 22 % електроенергетичної, 13 % хімічної та нафтохімічної. При цьому слід підкреслити, що у Придніпров'ї, як і на Донбасі, найбільші промислові під-приємства розташовані на досить обмеженій площі — на вузькій смузі. Саме у названих регіонах через неприпустимо сильну забрудненість повіт-ря, води й землі проблема охорони навколишнього середовища й раціона-льного використання природних ресурсів постає дуже гостро.

Таким чином, зони екологічної кризи сформувалися майже на третині території України. Це, насамперед, Донбас і середнє Придніпров'я, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористу-вання та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресур-сний потенціал. Високий рівень концентрації промислових об'єктів, нера-ціональна структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохо-ронних систем зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів та нестачу в безвітряні періоди кисню в приземних шарах атмосфери, що призводить до смогових явищ.