Терміни

Східна деспотія – “ніким та нічим не обмежена влада царя”, форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Він є спадковим монархом, править за допомогою складного військово-бюрократичного апарату. Східній деспотії притаманні повне свавілля влади та безправне становище населення, що підтримується сакральним характером влади правителя.

Майорат – система пріоритетного успадкування всього, або більшої частини майна старшим сином.

Номи – адміністративні округи Давнього Єгипту (єгип. – “сепати”). Єгипетська держава являла собою політичне об’єднання окремих номів, які до об’єднання являли собою невеликі державні утворення в межах локальних іригаційних систем.

Номарх – назва, яку дали давні греки правителям номів. Єгипетська назва посади – “андж-мер” – “той, хто копає канал”. Номархи були царськими намісниками, яких призначали. В межах ному номарх очолював адміністративний апарат, суд та військо. Він також слідкував за станом іригаційної системи, відав розмежуванням земель, збором податків та трудовими відробітками, храмовим господарством. В періоди децентралізації Єгипту номархи ставали самостійними, навіть спадковими правителями, незалежними від фараонів.

Фараон – загальноприйняте визначення давньоєгипетських царів, з ХХІІ династії – титул царя. Термін “фараон” походить від давньоєгипетського слова “пер-о” (буквально – “великий дім”), яке було передане біблейською традицією як “фараон”. Цим терміном спочатку позначався царський палац, та лише з XVIII династії сам цар, який вважався сином Сонця, земним втіленням Гора та спадкоємцем Осіріса.

Піраміда – гробниця фараонів у Давньому Єгипті. Першою була збудована піраміда засновника ІІІ династії – Джосера. ІV династія єгипетських правителів відзначилася найбільш масштабними пірамідами, за що в історії їх назвали “будівельниками пірамід”.

Мастаба – трапецієвидна гробниця давньоєгипетських вельмож, значно менша за своїми розмірами, ніж піраміда.

Чаті – або візир, перший заступник фараону в адміністративному апараті; йому підпорядковувалися всі відомства в державі, окрім військового.

Неджес – первісне значення – “малий”, “слабкий”. В добу Середнього царства це люди незнатного походження, вільні общинники-землероби та ремісники. Заможна частина неджес поповнювала собою чиновництво, писарів, дрібне жрецтво, воїнів та утворювала таким чином середній прошарок службової знаті: їх називали уру, вони були опорою владі фараонів у протистоянні останніх знаті та жрецтву.

Баку – залежне населення в Давньому Єгипті; баку ототожнюють з рабами. Вони працювали у господарствах окремих осіб, були їх приватною власністю.

Хему – або “царські хему” (“хему нісут”) – основний виробничий клас у Давньому Єгипті. Хему не мали власності на землю, працювали у царських, храмових та господарствах вельмож, вважалися “службовим майном”, бо разом із землею, на якій вони працювали, були закріплені за тією чи іншою посадою, але не конкретною людиною.

Шадуф – водопостачальний пристрій, що нагадує “лелеку”; застосовувався у Єгипті для подачі води на “високі” поля (ті, які розташовувалися вище рівня Нілу чи каналів).

Табарна – титул та ім’я хеттських царів. Перший цар Хеттського царства носив ім’я Лабарна, яке було фонетичним варіантом майбутнього титулу “табарна”. Також існує версія, що таким було узагальнено пізніше ім’я перших хеттських правителів.

Лугаль – буквально “велика людина”, “господар” – правителі давньомесопотамських міст-держав; спочатку так називалися військові ватажки, які управляли племенем разом із радою старійшин, народними зборами, енсі; згодом лугалі ставали царями, владу передавали у спадок та брали царські титули.

Енсі – буквально “той, хто кладе наріжний камінь”, або “жерці будівельники”; представники правлячої верхівки у давньомесопотамських містах-державах; часто функції енсі виконувалися лугалями.

Гуруші та нгеме – підневільні робітники та робітниці великих уніфікованих царсько-храмових господарств в Шумеро-Аккадському царстві періоду ІІІ династії Ура; мешкали у трудових таборах, об’єднувалися у робочі загони, на час виконання примусових робіт не мали права заводити сім’ю. Їх примусова праця регламентувалася і тривала кілька місяців на рік.

Кудурру – документи-камені, які ставилися на межі приватних земель, які вилучалися з державного фонду як пожалування. На каменях фіксувалося ім’я власника та підтверджувалося його право на дану землю. Копії кудурру зберігалися у храмах. Земля, передана царем згідно з кудурру згодом ставала приватною власністю. “Кудурру” називався також сам акт передачі землі у приватну власність.

Амелуту – підневільні храмові робітники у середньовавілонському суспільстві.

Хапіру – соціальна група населення в країнах давнього Близького Сходу, яка складалася з біглих рабів, храмових робітників, навіть збіднілих повноправних общинників, які убігали від пригнічення у важкодоступні лісові та степові райони, де засновували свої поселення. Там займалися землеробством, скотарством, наймалися на сезонні роботи, а також часто промишляли грабіжництвом.

Зіккурат – масивна східчаста три-, п’яти- чи семиярусна споруда релігійного призначення у формі поставлених один на одного паралелепіпедів, чи зрізаних пірамід, що звужувалися догори. Верхівка зіккурату скоріше за все була олтарем, куди доступ мав тільки верховний жрець.

Авелум – буквально “мужі”, повноправні вільні члени міських та сільських общин у Давній Вавілонії, були власниками землі в межах общинного фонду. Їх майно, земля, особа захищалися законами.

Мушкенум – буквально “покірні”, особисто вільне населення Давньої Вавілонії, яке мало обмежені, у порівнянні з категорією авелумів, юридичні та політичні права; не мали нерухомого майна, отримували від держави (царя) за службу або роботу землю як умовне володіння.

“Ділові дома”, або торговельні дома – великі торговельно-лихварські корпорації, що існували у давній Вавілонії з середньовавілонського періоду. Займалися різноманітними операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів, каналів, брали на відкуп у держави збір податків. Діяльність деяких ділових домів тривала століттями. Так, відомі “дім Егібі та синів” (спеціалізувався на зовнішній торгівлі), та “дім Мурашу та синів” (спеціалізувався на внутрішній торгівлі).

Ішшіакку – титул правителів м. Ашшур в староассирійський період (тотожні до енсі в Месопотамії). Влада ішшіакку була практично спадковою. Він був верховним жерцем, головним адміністратором, військовим ватажком. За звичай займав посаду укуллу.

Укуллу – голова общинної ради у м. Ашшур в староассирійський період, призначався радою старійшин, був головним землевпорядником.

Лімму – посадовець у м. Ашшур, якого обирали на один рік (спочатку на півроку) із складу ради старійшин, до якої входили представники знатних родів. Лімму були епонімами року (за їх іменами вели відлік років), а також, можливо, скарбниками.

Левірат – обов’язковий шлюб вдови з братом померлого чоловіка. Метою такого звичаю було запобігти розпорошенню сімейного майна.

Сорорат – шлюб удівця з сестрою померлої дружини. Як і у звичаї левірату, метою було запобігти розпорошенню сімейного майна.

“Очі та вуха царя” – спеціальні чиновники (своєрідна таємна поліція), які у давній Персії стежили за діяльністю сатрапів.

Сатрап – правитель провінції (сатрапії) в Мідії, а згодом у Давній Персії (при Ахеменідах та Селевкідах). Сатрап підпорядковувався верховному правителю держави та був його намісником, мав всю повноту адміністративної та судової влади, міг карбувати срібну монету. Військові функції виконував військовоначальник, незалежний від сатрапа та підпорядкований безпосередньо начальнику військового округу, що об’єднував кілька сатрапій.

Дарик – золота монета, введена Дарієм І в якості єдиної грошової одиниці в Ахеменідській державі. Вага дарика дорівнювала 8,4 г золота. Завдяки високій пробі золота ця монета відігравала впродовж кількох століть важливу роль у міжнародній торгівлі. Карбування дарика було царською монополією.

Колонія – (від лат. colo – “населяю, живу, обробляю”) нове поселення, засноване на чужих землях.

Колонізація – процес заснування нових поселень на чужих територіях; була притаманна історії багатьох давніх народів, але найбільше у колонізаційних процесах відзначилися фінікійці та греки.

Метрополія – (з грец. “місто-мати”) місто або держава, з якої виведена колонія.

Хора – сільськогосподарська територія навколо Карфагену, яка була завойована у місцевих лівійських племен наприкінці VI ст. до н.е.

Суфети – магістрати (виборні посадові особи) в Карфагені, які мали верховну виконавчу владу. Їх обирали терміном на один рік з найзаможніших та знатних громадян міста. Суфети входили до Ради тридцяти, яка наряду з Радою 104-х та народними зборами являла собою вищу державну установу у Карфагені.

Ібрі – сутійські (аморейські) племена, які у ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. знаходилися у заіорданській області. Буквально “ібрі” – “той, хто перейшов через річку”. Спочатку так називали велику групу племен (ізраїльських, арамейських, арабських), які прийшли з Верхньої Месопотамії перейшовши річку Євфрат. Ця назва походила від легендарного спільного предка Ебера (перекладається як “перехід [через річку]”. Після розселення племен по Месопотамській долині та навколишніх територіях, ця назва закріпилася за тією групою племен (за традицією нащадки Іакова та Ізраїля), які найдовше мігрували, та, згодом, “перейшовши” річку Іордан опинилися в Палестині. Звідси походить назва “євреї”.

Коліна – поняття, яким позначали племена у давніх євреїв. За традицією вважалося, що колін було 12, очолювалися вони виборними вождями-суддями. Коліна складалися з патріархальних родів. Вважається, що поділ на коліна був зумовлений не реальною кількістю родів, а військовою необхідністю.

Судді – виконували функції тимчасових військових та цивільних вождів у давніх євреїв, визнавалися як “обранці” бога.

Пророки – одна з категорій жерців у давній Палестині. Існували пророки, які входили до державно-храмових інститутів (служили при царському дворі, в Єрусалимському храмі) та ті, які були незалежними. Саме останні відігравали важливу роль у так званому русі пророків (8-6 ст. до н.е.). Проголошували монотеїзм, виступали проти соціальної нерівності та несправедливості, ідеалізували родоплемінний лад, для них характерні також антиміська позиція та нетерпимість до інаковіруючих.

“Артхашастра” – великий соціально-економічний та політичний трактат, який містить поради царю щодо керування державою. “Артхашастру” приписують брахману Каутільї.

Варни – соціальні групи. Поділ індійського суспільства на варни – найдавніша форма соціальної стратифікації, яка почала оформлятися ще в доведійський період. Варни відрізнялися між собою суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі і поведінки (дхармою), родинними зв’язками, професією. Існувало чотири варни: брахмани, кшатрії, вайші, шудри. Кожна варна мала свій колір-символ: брахмани – білий (що позначав моральні чесноти), кшатрії – червоний (енергія та рішучість), вайші – жовтий (поєднання перших двох кольорів), шудри – чорний (порочність). Поділ населення на варни вважався священним: за одним з міфів варни створив бог Пуруші з різних частин свого тіла: брахманів з губ (ритуально найчистіша частина тіла), кшатріїв – із рук, вайшів – із стеген, шудр – із ритуально нечистих ступень. Перші три варни були двічінародженими, а остання – “народжені один раз”.

Касти – професійні групи, до яких входили представники однієї професії, яка передавалася у спадок. Переходити з касти в касту було неможливо. Зараз в Індії налічується близько 10 тисяч каст.

Брахмани – (брахма – “дух”) жерці, вища соціальна група в системі варн. Брахмани виконували релігійні обряди, зберігали традиції, читали священні тексти. Були звільнені від податків, користувалися пошаною у суспільстві.

Ван – титул правителя у давньому Китаї.

Чжухоу – узагальнена назва знаті, наділеної князівськими титулами “гун”, “хоу”, “бо”. Чжухоу присягали вану у відданості, зобов’язувалися ділитися з ним військовою здобиччю та виконувати його розпорядження.

Даосізм – соціально-етичне вчення, в основі якого лежать ідеї, які відкидають значення цивілізації та заклики повернення до первісності. Дао (шлях) – це універсальний закон природи, першопричина всього існуючого, основа буття.

Конфуціанство – суспільно-політична доктрина, автором якої був Кун-цзи (“вчитель Кун”, латинізована форма – Конфуцій). Ця доктрина закріпила народні традиції, які були зведені до рівня державних норм: шанобливе ставлення до батьків та старших за віком; міцна сім’я – запорука сильної держави та ін.

22) Територія Малої Азії в різні історичні періоди входила (повністю або в значній частині) до складу різних держав: Хеттське царство, Лідійське царство, Мідія, держава Ахеменідів, держава Олександра Македонського, держава Селевкидів, Понтійське царство, Пергам, Стародавній Рим, Візантія, Конійській султанат та інші. Арена дії багатьох давньогрецьких міфів.

К началу II тысячелетия до х.э. в Малой Азии среди местного населения проживали торговцы из разных стран, в основном из Ашшура и Северной Сирии. Это мы узнаем из так называемых "каппадокийских" (по более позднему названию восточной части Малой Азии) клинописных табличек, обнаруженных на городище Кюль-тепе (близ современного города Кайсери), на месте которого в древности был расположен г. Каниш (он же Неса), в Богазкёе (Хаттусе) и Алишар-Хююке (возможно, древнем городе Амкува). Согласно данным этих источников, иностранными купцами с целью лучшей организации торговли в Малой Азии были созданы торговые поселения двух типов - карум (букв. "гавань" - колония иноземных торговцев, имевшая при местном городе-государстве права самоуправления) и вабартум - торговый стан. Организационный центр всех иноземных торговых общин располагался в каруме Каниша. Торговые поселения были расположены почти во всех главных городах-государствах Центральной Малой Азии.

23. Найдавніші цивілізації у стародавній Месопотамії. Особливість найдавнішої політичної історії Месопотамії полягає в тому, що тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кінці IV — на початку III тисячоліття до н. е. на півдні Дворіччя виникли міста-держави Ур, Урук, Лагаш, об'єднані істориками збірною назвою Шумер (на ім'я народу, що жив там). Дещо пізніше сформувалося і почало завоювання царство Аккад. У III тисячолітті до н. е. велика частина Месопотамії потрапляє під владу Вавилонського царства. Потім, з XVI ст. до н. е., посилюється міць Асирії (її столиця — місто Ніневія). Після нового недовгого піднесення Вавілона в VI ст. до н. е. Межиріччя було завойоване північним сусідом — Персією

(Іраном).Культура цих держав мала певні відмінності, але чітко простежується її спадкоємність, спільні риси. Месопотамію часто називають колискою людської цивілізації. Багато що з того, що становить сучасну культуру і оточує нас в повсякденному житті, виникло саме там. 24.Нашестя амореїв в Месопотамію. Піднесення Вавілону Конец 3 тыс. до н.э. был для Восточного Средиземноморья и всего Ближнего Востока временем разрушения многих городов, ухода с исторической арены старых государств и возникновения новых, в которых воцарились аморейские династии. Серьёзные изменения произошли в этот период и в Месопотамии. Единое централизованное государство, более ста лет объединявшее всю Южную Месопотамию (III династия Ура), распалось, прежде всего, из-за внутренней нестабильности. Распад государства сопровождался крушением созданной царями третьей династии Ура общегосударственной централизованной системы управления, в том числе и управления ирригационными комплексами, полным разрывом устоявшихся внутри государства прочных связей производства, сбора и распределения продуктов. Все это катастрофически отразились на хозяйственной жизни страны. Этим воспользовались группы аморейских племён, постепенно все более активно занимавшие территории между городами Южной Месопотамии. Грабежи, поджоги, нападения на поселения и даже на города стали повсеместным явлением. Многие города, особенно на юге, пришли в упадок и запустение и даже были на некоторое время покинуты жителями. Важнейшие рычаги политической и военной силы в Месопотамии в это время оказалась в руках вождей аморейских племен, военные отряды которых контролировали территории, окружавшие отдельные города. Правители и население этих городов были заинтересованы в дружественных отношениях с этими аморейскими вождями, надеясь на их защиту в случае появления других племен и на возможность продолжать при их поддержке традиционный образ жизни. Письменные источники начала 2 тыс. - многочисленные административно-хозяйственные, юридические документы, письма - содержат сведения о дипломатических контактах правителей городов с вождями дружественных аморейских племен, о династических браках, заключавшихся между семьями правителей и представителями аморейской аристократии и о военных столкновениях с враждебными племенами. Возникновение аморейских династий Постепенно - этот процесс продолжался, примерно, 100-150 лет - либо мирным путем (династические браки), либо военным в большинстве городов Месопотамии к власти пришли аморейские династии. Занявшие в конце III тыс. до н. э. территорию Междуречья племена амореев в течение XX в. до н. э. стали образовывать независимые царства. В 1895 г. до н. э. аморейским вождём Суму-абумом было создано одно из таких царств с центром в Вавилоне. В ходе активных войн между государствами Месопотамии к 1800 г. до н. э. Вавилон стал центром юга страны, подконтрольного царству Ларса. Смерть царя Шамши-Адада I-го, правившего огромной державой, включавшей в себя Верхнюю Месопотамию, позволила вавилонскому царю Хаммурапи начать присоединение разрозненных царств. За 1764—1756 гг. до н. э. были завоёваны Элам, Мари, Ашшур, Эшнунна, Сузиана — образовалась единая общемесопотамская держава, самым знаменитым памятником которой стали Законы Хаммурапи. Деятельность правителей I вавилонской династии, в основном, находилась в рамках аккадских традиций, их надписи составлялись на аккадском языке, и о том, что они были амореями, говорят только их имена. В результате нашествия арамеев на юге обособилось царство с центром з городе Ларсе, севернее его возникло независимое государство с центром в Иссине. На севере Месопотамии большую роль играла государства: Мари на Евфрате и Ашшур на Тигре, в районе реки Диялы — государство Эшнуна. В них правили аморейские династии, опиравшиеся на вооруженные отряды своих воинственных соплеменников.

25.Периодизация истории Вавилонии Старовавилонское царство - XIX-XVII г. до н.э. (19-17) Середньовавылонське царство - XVI-XII г. до н.э. (17-12) Политический упадок Вавилона - XII-VII г. до н.э. (12-7) Нововавилонское царство - VII-IV г. до н.э. (7-4) 26). Старовавілонський період: характеристика періоду. Древний Вавилон возник на месте более древнего шумерского города Кадингир, название которого было впоследствии перенесено на Вавилон. Первое упоминание о Вавилоне содержится в надписи аккадского царя Шаркалишарри (XXIII век до н. э.). В XXII веке до н. э. Вавилон был завоёван и разграблен Шульги, царём шумерского государства Ура, подчинившего себе всю Месопотамию.Занявшие в конце III тыс. до н. э. территорию Междуречья племена аморейцев в течение XX в. до н. э. стали образовывать независимые царства. В 1895 г. до н. э. аморейским вождем Суму-абумом было создано одно из таких царств с центром в Вавилоне. В ходе активных войн между государствами Месопотамии к 1800 г. до н. э. Вавилон стал центром юга страны, подконтрольного царству Ларса. Смерть царя Шамши-Адада I-го, правившего огромной державой, включавшей в себя Верхнюю Месопотамию, позволила вавилонскому царю Хаммурапи начать присоединение разрозненных царств. За 1764—1756 гг. до н. э. были завоеваны Элам, Мари, Ашшур, Эшнунна, Сузиана — образовалась единая общемесопотамская держава, самым знаменитым памятником которой стали Законы Хаммурапи. Старовавилонский период (20—17 вв. до н. э.). В первой половине 2 тысячелетия до н.э. наиболее значительной в Двуречье была так называемая старовавилонская культура. ,оформилась в результате важного политического преобразования. Царь Хаммурапи (1792—1750 гг. до н.э.),объединил области Шумера и Аккада в одно государство под главенством города Вавилона, (в переводе «Ворота бога»). Общество Южного Двуречья, "пережив жесточайший социально-экономический и политический кризис, вновь набирало силы. Наметился новый подъем ирригационного земледелия, оживились торговля и городская жизнь. Этим тенденциям препятствовали политическая раздробленность и междоусобные войны. На повестке дня снова встал вопрос о создании единого централизованного государства 27). Закони Хаммурапі як історичне джерело Семинарская тетрадка 28) Середньовавілонський період: характеристика періоду. При преемнике Хаммурапи Самсу-илуне (1749—1712 гг. до н. э.) в 1742 г. до н. э. на Месопотамию обрушились племена касситов, позже образовавшие кассито-аморейское государство Хана, которое к XVI веку до н. э. контролировало большую часть страны. Официальным названием государства касситов было Кардуниаш. Его цари в XV—XIV вв. до н. э. владели обширными территориями долины Нижнего Евфрата, Сирийской степи — вплоть до границ египетских владений в Южной Сирии. Правление Бурна-Буриаша II (ок. 1366—1340 гг. до н. э.) было апогеем касситского могущества, однако после его правления наступает 150-летний период вавилоно-ассирийских войн. Окончательно касситская династия была разгромлена эламитами около 1150 г. до н. э. 29) Развивая военные успехи и опираясь на союз с могущественной Мидией, вавилоняне начали готовиться к захвату всех областей к западу от Евфрата, которые прежде принадлежали ассирийцам. Но Египет также претендовал на эти земли и стремился захватить Сирию и Палестину, что вызвало довольно острые египетско-вавилонские противоречия. В 607 г. до н. э. Набопаласар, оставив в своих руках управление внутренними делами государства, передал командование армией своему сыну Навуходоносору. Прежде всего Навуходоносор решил захватить город Каркемиш на Евфрате, где находился сильный египетский гарнизон, в составе которого были и греческие наемники. В 605 г. До н. э. в жестокой битве, превратившей город в пылающие руины, весь египетский гарнизон был уничтожен. После этого вавилоняне захватили Сирию и Палестину, уже не встретив никакого сопротивления. При Навуходоносоре II Вавилон превратился в неприступную военную

крепость. Город обнесли двойной стеной из сырцовых и обожженных кирпичей, скрепленных раствором асфальта и камышом. Внешняя стена была высотой почти 8 м, шириной 3,7 м, а длина ее в окружности равнялась 8,3 км. Внутренняя стена, распо-ложенная на расстоянии 12 м от внешней, была высотой в 11—14 м и шириной 6,5 м. Город имел 8 ворот, охранявшихся царскими воинами. Кроме того, на расстоянии 20 м друг от друга размещались укрепленные башни, с которых можно было обстреливать противника. Перед внешней стеной на расстоянии 20 м от нее находился глубокий и широкий ров, наполненный водой. Царствование Навуходоносора II было временем экономического расцвета и культурного возрождения Вавилонии. Вавилон превратился в крупнейший город на Древнем Востоке с населением около 200 000 человек. Город был расположен у Евфрата и двух его крупных каналов. Часть его ле-жала к западу от Евфрата (так называемый Новый город) и соединялась с остальной территорией Вавилона с помощью моста длиной 123 м и шириной 5—6 м. На одном конце города находился огромный царский дворец, на другом было расположено возведенное на искусственной платформе главное святилище вавилонян — Эсагила. Это было квадратное здание, каждая сторона которого имела длину 400 м. Единое целое с Эсагилой составлял расположенный к югу от нее семиступенчатый зиккурат высотой 91 м, который назывался Этеменанки («храм краеугольного камня небес и земли»). Названый в Библии Вавилонской башней, он считался в древности одним из чудес света. На вершине башни, куда вела наружная лестница, располагалось святилище верховного бога Вавилонии Мардука, облицованное глазурованными кирпичами, стены и потолки его были покрыты золотом и украшены драгоценными камнями. 30) В 550г. до н. э. персидский царь Кир покорил Мидию. Готовясь к борьбе, Вавилония, по некоторым известиям, вступила в союз с Египтом и Лидией (в Малой Азии). Но Киру удалось в 546 г. завоевать всю Малую Азию, включая Лидию, причём его войска прошли вдоль вавилонской границы. После покорения Лидии персы стали явно готовить поход на Вавилон. В 538 г. началось наступление персов и мидян вниз по долине реки Диялы. После сражения под Описом, у впадения этой реки в Тигр, персы без боя миновали Мидийскую стену Навуходоносора и заняли Сиппар. Вавилон был взят при следующих обстоятельствах: Набонид вернулся в Вавилон и вместе с Валтасаром заперся в цитадели. Но когда персидские войска оказались под стенами Вавилона, перед ними ворота были открыты без боя. Сражались только во дворах дворца-цитадели; Набонид был захвачен в плен и позже отправлен в почётную ссылку в Карманию, на востоке Ирана; Валтасар был убит. Характерно, что персы взяли под охрану вавилонские святилища, и культ отправлялся все время беспрепятственно. Когда же через некоторое время Кир лично явился в Вавилон, была составлена надпись-манифест, в котором Кир присвоил себе традиционную титулатуру вавилонских царей и выражал порицание “безбожному” правлению Набонида. Статуи богов, свезённые Набонидом в Вавилон перед осадой, были возвращены на их прежние места. Жречеству Вавилонии персы оказывали всяческое покровительство. Формально Вавилонское царство просуществовало ещё некоторое время и после этого, так как цари персов продолжали одновременно именоваться “царями Вавилона”. Но надежды вавилонской знати на ведущую роль в Персидской державе не оправдались. На Вавилонию была наложена дань, которая около 500 г. до н. э.- составляла более 30 т серебра в год; даже Египет уплачивал меньше — 20 т. .

31) Созданное ассирийцами государство со столицей в городе Ниневия (пригород нынешнего города Мосул) существовало с начала II тысячелетия примерно до 612 г. до н. э., когда Ниневия была разрушена объединившимися войсками Мидии и Вавилонии. Крупными городами были также Ашшур, Калах и Дур-Шаррукин («Дворец Саргона»). Цари Ассирии сосредоточили в своих руках почти всю полноту власти — они одновременно занимали должность верховного жреца, и военного вождя, а некоторое время даже — казначея. Царскими советниками были привилегированные военачальники (управляющие провинциями, обязательно служившие в армии и платившие царю дань). Земледелием занимались рабы и зависимые работники.

Ассирия достигла вершины могущества во время правления династии Саргонидов (конец VIII—VII века до н. э.). Саргон II, основатель новой династии, захватил Израильское царство и переселил его жителей, разрушил хеттские крепости и раздвинул границы царства до Египта. Его сын Сеннахериб запомнился тем, что после восстания в Вавилоне (689 г. до н. э.) сравнял этот город с землей. Своей столицей он избрал Ниневию, отстроив её с величайшей пышностью. Территория города была значительно увеличена и обнесена мощными укреплениями, был построен новый дворец, обновлены храмы. Для снабжения города и разбитых вокруг него садов хорошей водой соорудили акведук высотой 10 м.

Захватнические военные походы ассирийцы начали со второй половины VIII века до н. э., в результате чего образовалась огромная империя. Ассирийцы захватили всю Месопотамию, Палестину и Кипр, территории современных Турции и Сирии, а также Египет (который, однако, потеряли спустя 15 лет). На покоренных землях они образовали провинции, обложив их ежегодной данью, а наиболее искусных ремесленников переселяли в ассирийские города (вероятно, поэтому в искусстве Ассирии заметно влияние культур окружающих народов). Своей империей ассирийцы управляли очень сурово, депортируя или казня всех бунтовщиков.

32) (староассирийский период) Ухудшение климата на Аравийском полуострове во второй половине 3-го тысячелетия до нашей эры вызвало переселение оттуда семитских племён к среднему течению Евфрата и далее на север и восток. Северной группой этих семитских переселенцев были ассирийцы, тесно связанные по происхождению и языку с племенами, расселившимися на той части Месопотамии, где Евфрат приближается к Тигру и получивших название аккадцев. Ассирийцы говорили на северном диалекте аккадского языка.

Первый город, построенный ассирийцами (вероятно, на месте субарейского поселения), они назвали Ашшур, по имени своего верховного бога Ашшура. Города, впоследствии составившие ядро ассирийского государства (Ниневия, Ашшур, Арбела и др.), были основаны до XV века до н. э.. Сначала Ашшур был центром сравнительно небольшого, номового, преимущественно торгового государства, в котором ведущую роль играли купцы. Ассирийское государство до XVI в до н. э. называлось «алум Ашшур», то есть народ или община Ашшур. Используя близость своего города к важнейшим торговым путям, купцы и ростовщики Ашшура проникли в Малую Азию и основали там свои торговые колонии, важнейшей из которых является город Каниш.

С III тыс. до н. э. — номовое государство Ашшур на среднем Тигре.

В XXI в. до н. э. — входил в державу III династии Ура.

Около 1970 г. до н. э. — власть переходит к коренным ашшурцам.

Около 1720 г. до н. э. — правитель из рода аморейского вождя Шамши-Адада восстанавливает независимость.