Екзистенціалістські мотиви

В основу п’єси покладено традиційну неоромантичну колізію – розлад героя-ідеаліста з дійсністю. Малахій стає жертвою своєї мети – переробити світ у відповідності зі своїми мріями негайними реформами. Це персонаж, який живе у переломний час і не може уникнути вибору. У романтичній структурі герой здебільшого не може протистояти своєму часові, і М. Куліш переконує, що бунт проти епохи приречений на поразку, що це абсурдний, сізіфівський бунт, проте це не нівелює його потреби.

Малахій Стаканчик – трагічний і комічний, величний і жалюгідний водночас – прагне зруйнувати змертвілі форми бездуховного існування. Живучи в світі традицій Міщанської вулиці, він духовно вивищується через релігійні обряди. Його «так чудно тривожить» церковний спів, він «до буковки» знає Святе Письмо та бачить Бога уві сні. Внаслідок поверхового засвоєння принесених революцією ідей він переживає внутрішню кризу і доходить висновку, що близький і зрозумілий йому Бог помер. Проте відсутність морального суду не жахає Малахія, а приносить цілком безтривожне відчуття відповідальності за всі Божі творіння. Образ Бога в уявленні персонажа був надто примітивним, щоб його смерть стала трагедією. Якщо Бог такий схожий на звичайного селянина, то й Малахій може перейняти на себе його функції. Теза про смерть бога акцентувала в екзистенціалістській філософії проблему вибору і відповідальності, поставивши питання: «Хто має право робити вибір за всіх, коли не існує верховного судді та майбутньої відповідальності перед ним?» Малахій Стаканчик через свою обмеженість не переймається пошуками відповіді на це питання. Відкинувши Бога, він залишається носієм релігійної свідомості.

Малахій сповідує свободу, проте водночас відчуває себе обраним. Він не вільний у своєму виборі, а лише сповідує нового бога, яким стала для нього революція. Малахій упевнився, що Бог помер, але не дійшов висновку про особисту відповідальність кожної людини. Свободу він сприйняв не як існуючу й невід’ємну для кожного, а як подаровану (неважливо, Богом чи революцією), і в цьому, імовірно, й криється причина його краху.

Міщанська повсякденність, у якій існує Малахій, – це наскрізь фальшивий архаїчний світ, де людина лише імітує справжні почуття, а не живе ними. Театральність у стосунках Стаканчикових родичів (за винятком Любуні) і сусідів підкреслюється і стилем їхнього мовлення, і їхньою поведінкою та слугує постійним комічним засобом. На фоні свого оточення Малахій, попри своє надміру піднесене проповідницьке мовлення, видається єдиною нормальною людиною, адже його пафос – щирий. Вочевидь, за таких умов перед екстатичним героєм постає необхідність негайно щось змінити, і він з найкращих міркувань бере на себе місію реформатора. Малахія ніщо не зупиняє, бо революція дала йому свободу, проте цю свободу він визнає лише за собою. Таким чином він вивищується над своїм оточенням, прирікаючи себе на самотність і поступово втрачаючи хоч якось сприймати точку зору інших. Стаканчик замикається у своєму фанатизмові, його реакції на репліки інших персонажів стають неадекватними. Якщо в першій дії його поетичний піднесений тон мовлення вивищував понад над примітивним середовищем, то в наступних наростаючий пафос надає його словам абсурдного й комічного звучання. Малахій, що досі видавався єдиною щирою людиною серед містечкового оточення, ніби сам починає розігрувати фарс, уявляючи себе месією та носієм єдиної істини. Інші персонажі (і читачі) сприймають інакший зміст, аніж вкладає у свої слова Стаканчик, буквально його фрази розуміють лише пацієнти психлікарні.

Малахій починає повністю жити у своєму ілюзорному світі та оцінювати за його мірками світ реальний. Маніакальний реформатор ладен навернути в свою віру силою задля блага неправедних, керуючись дарованою йому свободою він жертвує свободою інших. Він такий певний у власній мудрості, що вимагає негайної реформи людини, і реформує й себе згідно з уявленнями про свою місію: із народного делегата він перетворює себе на Нармахнара Першого. У прагненні насильно загнати людей у рай він відкидає будь-які людські цінності та спокійно приймає людські жертви – спершу страждання Олі, яку він обманув задля своєї втечі із божевільні, а згодом і самогубство власної дочки.

У фіналі наростає релігійний мотив: людей, позбавлених свободи вибору та відповідальності за нього, Малахій сприймає, вочевидь, за стадо безпомічних ягнят, а себе уявляє всесвітнім пастухом, новим богом, яким він став, зрікшись Бога старого.