4. Особливості реформування політичної системи України.

Після 22 років незалежності сучасна політична система України включає в себе не тільки суверенну, демократичну, правову, соціальну державу, багатопартійну партійну систему "атомарного типу" та сукупність нових, "посткомуністичних" громадських організацій і установ, так і залишків елементів старої політичної системи (головними з яких є стереотипи, міфологеми, догми політичного мислення), нової політичної культури та більш-менш вільних від диктату держави незалежних засобів масової інформації. Магістральний напрямок реформування політичної системи України є забезпечення реального народовладдя, подолання відчуження механізму влади від народу, завершення переходу від залишків тоталітарної політичної системи до демократичної політичної системи держави транзитивного типу. Конкретний зміст політично-правової реформи політичної системи в Україні складається з таких напрямків: • політична реформа: • конституційна реформа; • адміністративна та судова реформи; • реформа розподілу владних повноважень між головними суб'єктами державної влади. В українському суспільстві зріє розуміння необхідності більш масштабної політичної реформи, ніж це мислилось на початку століття - ініціація Президентом України обговорення ідеї двопалатного парламенту (перехід до бікамералізму був підтриманий народом на референдумі 2000 року), позбавлення народних депутатів статусу недоторканості (наближення до принципу рівності всіх перед законом), боротьба з корупцією та аморальністю у політиці - все це повинно забезпечувати у кінцевому підсумку повне реальне народовладдя.

Щодо конкретного наповнення повноважень головних владних суб'єктів - Президента, Прем'єр-Міністра, Верховну Раду, то дискусії не вщухають, бо від перших залежить форма республіканського правління: президентська "м'яка", "жорстка президентська", парламентсько-президентська чи парламентська республіка. При аналізі стану політичної системи до уваги беруться наступні фактори. По-перше, це стабільність існуючих політичних відносин між основними елементами політичної системи. Особливу увагу слід звернути на їх характер: усталеність та продуктивність, конфліктність чи співробітництво між гілками влади, далі проаналізувати відносини "влада-армія" тощо. Як показує перебіг політичної ситуації у Пакистані військо-цивільні відносини є важливими. З одного боку, армії імпонує твердий, рішучий стиль керівництва державою, а з іншого - армія сама претендує на висування зі своїх лав такого політичного лідера. У цьому відношенні слід поставити питання: наскільки можливим є втручання силових інституцій держави у перебіг політичної боротьби чи політичного процесу? Американські дослідники зазвичай вказують, що у США традиційним є побоювання стосовно можливого втручання армії у цивільні (політичні) справи, тому "батьки-засновники" країни попервах вважали за необхідне ввести всезагальне озброєння народу. Далі аналізу потребує поточна зовнішня політика держави з точки зору того, наскільки звичайною є практика застосування силових методів. Країни з тоталітарними або фашистськими режимами тяжіють до проведення агресивної політики як всередині держави, так і на міжнародній арені. Традиції зовнішньої політики менш помітні, але вони більш тривкі у часі. Так, дослідники зовнішньої політики Великої Британії вказують, що традиційним для англійських керманичів є прагнення зіштовхнути у боротьбу країн-суперників, а Британія стоїть начебто осторонь, що є різновидом "стратегії не прямих дій". Беруться до уваги такі нові фактори, як-то: наявність чи можливість утворення терористичних організацій чи їх філіалів типу "Аль Каїди", "ЄТА", тренувальних таборів та центрів підготовки терористів, можливість їх доступу до зброї масового знищення, до комп'ютерних мереж, енергосистем тощо