Функції політичної комунікації

Політична комунікація – це процеси вироблення, передачі і обміну політичною інформацією, яка структурує політичну діяльність і надає їй нового значення. Одне з найповніших визначень політичної комунікації дав французький соціолог політики Р. Ж. Шварценберг: «це процес передачі політичної інформації, за допомогою якого інформація циркулює між різними елементами політичної системи. Безперервний процес обміну інформацією може бути як між індивідами, так і між владою та підлеглими».

У будь-якому суспільстві політична комунікація виконує ряд функцій. Дослідники по-різному їх класифікують. Для нашої роботи ми створимо власну класифікацію на основі різноманітних праць. Зокрема, Девід Істон у своїх працях зазначав, що політичну комунікацію потрібно аналізувати на етапах входу, середини і виходу.

По-перше, виділимо функції первинні (формування політичної свідомості), вторинні (відповідальність за поширення ідейно-політичних цінностей, знань, політичної інформації в суспільстві) та функції третього рівня (розвиток політичної культури суб’єктів політики, підготовка та сприяння громадськості до участі в політичній діяльності) з боку комуніканта (влади). Ці функції нерівноцінні, а перебувають в ієрархічному та односторонньо залежному співвідношенні.

По-друге, виділимо функції політичної комунікації з боку каналу (в нашому випадку ЗМІ). Зокрема також варто виділити функції первинні, вторинні та функції третього рівня. У своїй праці Герд Штромайєр до первинних функцій мас-медіа відносить забезпечення відкритості.

На основі первинної функції формуються вторинні: інформація та контроль. Мас-медіа виконують інформаційну функцію, діючи як платформа для поширення й отримання політичної інформації. ЗМІ виконують також контрольну функцію, контролюючи та у разі потреби критикуючи дійових осіб у політиці. Функції третього рівня об’єднують в собі функції політичної соціалізації та інтеграції, політичного навчання та виховання, формування громадської політичної думки і політичної волі, а також мобілізаційна та інноваційна функції. Усі функції третього рівня можна узагальнити та назвати одним словом – пропагандиські.

Окрім зазначених функцій, які виділяють такі дослідники як Г. Штромайєр, Ф.Кирилюк, М. Юрій, ми додамо власну – релаксаційну. Вона є перехідним етапом між вторинними функціями та функціями третього рівня. Релаксаційна функція полягає у розважанні населення за допомогою інформації. Основна мета – привернення уваги. Останнім часом все частіше серйозна політична інформація набуває певного розважального характеру.

По-третє, виділимо функції політичної комунікації стосовно реципієнта – громадянського суспільства – третьої ланки політичної комунікації. Основною функцією отримувача є самовираз індивідів, їх самоорганізація та самостійна реалізація ними власних інтересів. До функцій третього рівня ми віднесемо функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.

Зазначимо, що політична комунікація має бути засобом координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування, реалізації прав і свобод особистості, демократичної політичної культури та свободи мас-медіа від владних структур.

Політична комунікація реалізується щодня. Найвища ланка, себто політики (джерело інформації, комуніканти), здійснюють свої функції у Верховній Раді, Парламенті, політичних партіях. Каналом інформації виступають усі ЗМІ (телебачення, радіо, преса, Інтернет). Третьою ланкою, яка сприймає інформацію (реципієнт, комунікат), є громадськість.

Аналізуючи інформаційний простір України, в загальному можна сказати, що втілення політичних функцій більш-менш дотримуються усі ланки. Функції політичної комунікації ми будемо аналізувати на прикладі проекту «Велика політика». Він передбачає створення популярної телевізійної програми для обговорення найбільш актуальних суспільно-політичних проблем України. Жанр програми – ток-шоу.

Підготовка та проведення випусків ток-шоу здійснюється на основі такої схеми: а) обговорення поточних подій; б) спеціальні/тематичні випуски. Ток-шоу проходить в прямому ефірі і передбачає такі категорії учасників: а) ведучий програми Євгеній Кисельов; б) 10 основних учасників програми (гості з членів уряду та парламенту, керівники різних відомств; відомі публічні особистості); в) спеціально запрошені гості (експерти у різних галузях); г) аудиторія (до 100 осіб). Також, при необхідності, участь в програмі беруть зарубіжні або вітчизняні гості, які перебувають в інших країнах світу чи регіонах України.

Отож, як ми бачимо, в проекті беруть участь усі три ланки політичної комунікації: влада або комунікант, журналісти і саме ток-шоу (як канал) і глядацька аудиторія як сприймач.

Головна роль серед ланок політичної комунікації у проекті відводиться все-таки каналу, тобто ток-шоу. Ми можемо наочно прослідкувати дотримання первинної функції каналу – забезпечення відкритості. Це підтверджується кількома факторами: по-перше, в студію може прийти будь-який політик (тобто владна ланка чітко прослідковується); по-друге, в студію може прийти будь-яка людина (представник третьої ланки політичної комунікації); по-третє, проект виходить у прямому ефірі (себто будь-яка людина має вільний доступ до інформації).

Цікавий той факт, що керівництво проекту націлене на зв’язок з аудиторією. Це полягає у тому, що на початку телепередачі ведучий ставить питання, на яке телеглядачі можуть відповідати за допомогою смс та короткої відповіді «так» чи «ні». Ще один приклад зв’язку проекту з реципієнтами є на офіційній веб-сторінці: це пропозиція поставити питання або написати новину, яка може стати приводом та темою для нової передачі.

В студію щоразу запрошують відомих політиків, таких як Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Володимир Литвин, Сергій Тігіпко, Дмитро Табачник та інших, залежно від подій, які трапилися за тиждень. Наприклад, в той час, коли була так звана епідемія грипу в Україні, в студію був запрошений лікар Володимир Комаровський.

Ток-шоу – це певна можливість для політиків сформувати політичну свідомість реципієнтів відповідно до своїх поглядів, наводячи ті факти, які вигідні самим урядовцям. Звичайно, ведучий телепередачі Євген Кисельов ставить впливовим гостям провокаційні питання, але це і їхня можливість виправдатися. Тобто первинна функція комуніканта – формування політичної свідомості – у передачі дотримана.

Щодо третьої ланки політичної комунікації – громадянського суспільства – то його первинна функція, як було зазначено вище, полягає у самовираженні індивідів. Ця функція в аналізованому проекті теж задіяна: представники громадянського суспільства, які присутні в студії, можуть поставити питання безпосередньо там. Телеглядачі мають можливість голосувати за допомогою смс. Ще одна первинна функція громадського суспільства констатується у реалізації ним власних інтересів. На нашу думку, ця функція дотримана. Щодо вищенаведеного випуску на тему епідемії грипу, ми бачили, що народ прагнув знати більше як про стан самої епідемії та хвороби, так і про її лікування. У студію були запрошені експерти, які пояснили та прояснили ситуацію, яка склалася на той час в країні. Проект зреалізував функцію задоволення власних інтересів громадськості повністю.

Політики, які запрошені в студію несуть повну відповідальність за поширення ідейно-політичних цінностей та знань. А це вже виконання вторинної функції владної ланки. Представники влади ґрунтовно готуються до ефіру, тому що їх контролюють не лише представники ЗМІ, але й громадськість. Отже, вторинна функція ЗМІ – критика та контроль. В цій передачі вона зреалізована, мабуть, найбільше. В студії щоразу присутні журналісти таких видань як «Тижневик 2000», «Сьогодні», «Кореспондент», іноземні журналісти (Айрад Шивалієв, кореспондент російського телеканалу НТВ та ін.). Вони контролюють та, залежно від ситуації, критикують кожен вислів політика. Ведучий, який теж є представником ЗМІ, виконує функцію контролю як за політиком, так і за журналістами. Слугувати прикладом контролю та критики може уривок передачі з Віктором Януковичем, коли один журналіст попросив роз’яснити ситуацію з «відомим українським поетом Антоном Павловичем Чеховим».

Вторинними функціями громадськості є систематизація та регулювання політичної інформації. Аналізуючи передачі, можна зробити висновок, що кожен глядач, себто реципієнт, окремо для себе систематизує отриманий матеріал та робить власні висновки.

Функції третього рівня збігаються у влади та ЗМІ – це пропаганда. Як представники влади, так і представники ЗМІ прагнуть зреалізувати функцію формування громадської думки та політичної волі. За допомогою аналізованого ток-шоу і політики, і журналісти можуть спрямувати реципієнта в потрібний або правильний (за їхніми поглядами) бік. Функції третього рівня збігаються і для ланок громадськості та представників ЗМІ. Вони полягають у захисті інтересів та зворотньому зв’язку. Представники громадськості, як уже було зазначено раніше, підтримують зворотній зв’язок через смс-голосування, а також за допомогою коментування телепередачі через мережу Інтернет на офіційному веб-сайті. Зворотній зв’язок здійснюється безпосередньо через канал політичної комунікації (представників ЗМІ). Прикладом такої взаємодії можуть слугувати блоги на офіційному веб-сайті, дзвінки та листи до редакції телепроекту.

!!!!!!!!!!!!Пpoцec передaвaння полiтичної iнфopмaцiї, якa циркyлює вiд oднiєї частини

пoлiтичнoї сиcтeми до iншoї, мiж пoлiтичнoю та cyспiльнoю системами, а тaкож

мiж пoлiтичними cтpyктyрaми, сyспiльними гpyпами та iндивiдaми, нaзивaєтьcя

полiтичною комyнiкaцiєю.

Перші теоретичні напрацювання стосовно політичної комунікації з’явились в кінці 1940-х –

на початку 1950-х років і були пов’язані з післявоєнною хвилею демократизації, появою та

розвитком кібернетичної теорії, виникненням та активним використанням нових комунікативних

технологій і систем.

Під політичною комунікацією розуміють процес передачі, обміну політичною інформацією,

який структурує політичну діяльність та надає їй нового значення, формує громадську думку і

політичну соціалізацію громадян з урахуванням їхніх потреб та інтересів.

Політична комунікація теж містить усі складові класичної парадигми, але можна

сформулювати декілька основних її особливостей:

І. Суб’єктами політичної комунікації є: громадяни, групи, політичні інститути і політичні

актори (зовнішні і внутрішні) (виборці, формальні і неформальні групи, об’єднання громадян,

громадські організації, об’єднання і рухи, політичні партії, лобістські структури, органи державної

влади і місцевого самоврядування, регіональні, міждержавні і міжнародні організації).

ІІ. Категорії суб’єкт і об’єкт політичної комунікації перегукуються, оскільки залежно від виду

комунікації суб’єкт політичної комунікації може ставати її об’єктом (наприклад, комунікація в

системі владних відносин може відбуватись в напрямку від органів державної влади (суб’єкт) до

політичних партій (об’єкт), тоді як ініціатором електоральної комунікації на парламентських

виборах є політична партія і її об’єктом виступає виборець).

ІІІ. Політичні комунікації відрізняються і змістом комунікацій, тими повідомленнями, що

поширюються під час здійснення зв’язків з громадянами в політичній сфері.

Політичне повідомлення є ключовим аспектом політики, оскільки більшу частину політично

значущої інформації людина отримує саме завдяки розповсюдженим повідомленням і зовсім не з

власного досвіду. Доступність відомостей про минуле і прогнози щодо майбутніх подій є

можливою лише під час передачі повідомлень.

Політична комунікація розглядається як функціональна властивість одного з компонентів

політичної системи суспільства, її особливої підсистеми, яка встановлює зв’язки між інститутами

політичної системи. Значення цієї системи дуже велике, оскільки люди здатні оцінювати дії, в тому

числі і політичні, лише за наявності певного обсягу знань і інформації.

Здійснення політичних комунікацій відбувається в різних напрямах. Можна виділити

зовнішню і внутрішню політичну комунікацію. Внутрішня політична комунікація відбувається

всередині групи, політичного інституту чи політичного актора між його структурними елементами.

Зовнішня політична комунікація відбувається за такими напрямками: група – громадяни,

політичний інститут – громадяни, політичний актор – громадяни, громадяни – група, громадяни –

політичний інститут, громадяни – політичний актор, група – політичний інститут, група –

політичний актор, політичний інститут – група, політичний інститут – політичний актор,

політичний актор – група, політичний актор – політичний інститут, група – інша група, політичний

інститут – інший політичний інститут, політичний актор – інший політичний актор.

Відповідно до акторів комунікації можна виділити три рівні інформаційних потоків в системі

політичної комунікації. Перший рівень обслуговує органи влади і управління (циркулює переважно

службова інформація). Другий – утворює інформаційне середовище діяльності партій, профспілок,

суспільних рухів (циркулюють програми, статути, інформація про їх діяльність). Третій звертається

безпосередньо до громадської думки, до масової свідомості, до політичної поведінки.

Крім того, різні типи акторів створюють і різну політичну комунікацію: владну, коли однією

із сторін виступає влада; власне політичну, участь в якій обов’язково беруть політичні інститути;

громадянську, коли обмін інформацією відбувається між громадянами стосовно політичної

проблематики. Особливий тип політичної комунікації – виборча, яка активно здійснюється у передвиборчий період і активізує усі політико-комунікативні суб’єкти, а особливо політичні партії чи кандидатів, між якими ведеться боротьба за перемогу. Схематично виборчу комунікацію можна зобразити так: суб’єкт – політична партія, блок, кандидат; об’єкт – виборець; зміст – передвиборча агітація; мета – здобуття прихильності; результат – кількість набраних голосів; канали – ЗМІ,зустрічі з виборцями, неформальні зв’язки (ця конструкція може мати інший формат – система панашаж).

На противагу виборчій комунікації можна поставити комунікацію у міжвиборчий період,

коли припиняються передвиборчі баталії і домінуючою стає владна комунікація.

Предмет політичної комунікації становлять дії суб’єкта (групи, актора, інституту) і

представлення і захист загальнонаціональних чи групових інтересів громадян. На основі цього і формулюються основні повідомлення.

Р.-Ж. Шварценберг виділив три основні способи (канали) політичної комунікації, що

ґрунтуються на використанні різноманітних засобів :

1. Комунікація через засоби масової інформації: друковані засоби (преса, книги, плакати),

електронні (радіо, телебачення). Така комунікація реалізується через проведення прес-конференцій,брифінгів, розсилання прес-релізів, розміщення політичної реклами.

2. Комунікація через організації, коли ланкою передачі слугують політичні партії, групи

інтересів, суспільні організації і рухи.

3. Комунікація через неформальні канали з використанням особистих зв’язків.

VIІІ. Будь-яка дія в політичному просторі містить інформаційно-комунікаційну складову і

спричиняє певні наслідки. Тому доцільно говорити про прямі (безпосередні) і непрямі

(опосередковані) результати політичної комунікації.

Політична комунікація функціонує в певних умовах :

а) політичні умови (партійна система, виборча система, політичні події (внутрішньої та зовнішньої політики), політичні проблеми);

б) історичні умови (тенденції часу, основні течії, політична культура);

в)суспільні умови (події суспільного життя – спорт, культура, свята, канікули тощо); г) організаційні умови – організація, фінанси, партійне членство; д) комунікаційний простір – організаційна структура ЗМІ, журналістика, спілки, дополітичний простір (товариства), профспілки, церкви.

Загалом політична комунікація відбувається на таких основних рівнях: міжнародному (вихо-

дить за межі однієї держави), загальнонаціональному (в межах всієї держави), регіональному (в

рамках регіону, області), локальному (на місцевому рівні), базовому (охоплює місто, селище, село).

Відповідно до цих рівнів змінюється контекст політичної інформації і аудиторія, якій вона

адресована.

По відношенню до політичної системи та громадянського суспільства політична комунікаціявиконує певні функції :

1) інформаційну (поширення необхідних знань про елементи політичної системи та їх

функціонування);

2) регулятивну (дає змогу виробити оптимальний механізм взаємодії як між елементами

політичної системи, так і між політичною системою і громадянським суспільством);

3) функцію політичної соціалізації (сприяє встановленню важливих і необхідних норм

політичної діяльності і політичної поведінки);

4) маніпулятивну (сприяє формуванню суспільної думки з найбільш важливих політичних

проблем);

5) інтеграційну/дезінтеграційну (за певних політичних обставин об’єднує/поляризує громадян

або їх погляди на гостро актуальні питання);

6) мотиваційну (отримана реципієнтом інформація може спонукати його до вчинення певних

дій, наприклад, виборча комунікація мотивує громадян до участі у виборах).

Висновок. Політична комунікація – це процес, посередництвом якого відбувається

спілкування між органами влади, політичними партіями, громадськими організаціями і рухами,

посадовими особами і населенням.

Її обов’язковими складовими є комунікатор, повідомлення, канал, комунікант, реакція і зворотний зв’язок, причому за певних обставин комунікатор і комунікант можуть мінятись місцями. Проте її особливістю є те, що вона охоплює лише політичну сферу життя людини. Політична комунікація здійснюється через ЗМІ, політично організовані утворення і неформальні канали. Процес політичної комунікації є безперервним, проте зростання його активізації спостерігається у виборчий період, коли застосовуються найрізноманітніші шляхи впливу на електорат з метою завоювання його прихильності.