Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Тема 10.Соц.контроль, девіація

.doc
Скачиваний:
9
Добавлен:
06.02.2016
Размер:
120.83 Кб
Скачать

10. Поняття девіації та її прояви у суспільстві.

1.Поняття соціального відхилення (девіації).

2. Зміст соціального контролю , його компоненти та механізм дії.

3.Виховання в системі соціального порядку.

4.Соціальна аномія та соціальні хвороби

В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані форми людської поведінки. Як небажана вважається поведінка: злодіїв і геніїв, лінивих і занадто працелюбних. Різні відхилення в соціальній поведін­ці і діяльності від середньої норми – як в позитивному, так і в негативному напрямку – загрожували стабільності суспільства, яка завжди цінувалася більш за все. Відхилення поведінки та діяльності від норм в соціології прийнято називати девіантним, тобто це такі дії та вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Сутність девіантної поведінки полягає у недотримуванні вимог соціальної норми в різних ситуаціях, що призводить до порушення взаємодії особистості і суспільства.

Соціологи називають відхилену від норми поведінку – девіантною. Вона являє собою будь-які дії, які не відповідають писаним або неписаним нормам. Отже, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної дум­ки, називають – девіантною: «кримінал», «пияцтво», «суїцид». Але це – в широкому розумінні. У вузькому розумінні, девіантною поведінкою вважають порушення неформальних норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. Практично життя будь-якого суспільства характеризується наявністю девіацій. Соціальні відхилення є властивістю кожної соціальної системи. Проблеми соціальних відхилень вивчають: психологія, криміналістика, правова статистика, педагогіка. Кожна із цих наук відповідно висвітлює природу девіації. Так, психологія аналізує девіацію через призму психофізіологічних змін, вивчає особливості характеристик людей, основні фізіологічні чинники, що за певних обставин викликають відхилення. Педагогіка аналізує девіацію з точки зору виховного процесу і засобів щодо її запобігання в процесі соціалізації, виховання людини. Кримінологія розглядає патологічні форми вияву девіації – делінквентивна (протиправна) установка, поведінка, дії. Лише соціологічний підхід дає можливість комплексно об’єднати всі досліджувані сторони природи девіації, її функціонування і «місце» у суспільних відносинах.

Всі серйозні порушення формальних норм і законів, дотримання яких гарантується державою, а значить, вони є протиправними – виступають в якості делінквентивної поведінки. Тому перший тип поведінки (девіантна) є відносним (те, що для одних людей є відхиленням, для інших є звичайною нормою), а другий є абсолютним. До делінквентивності відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини. Але, як уже зазначалося вище, прояви девіантної поведінки можуть мати не тільки негативний, а і позитивний характер.

До першого типу (негативний характер поведінки) відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть небезпечних форм, внаслідок чого суспільство повинно застосовувати відповідні санкції. Такого типу відхилення від соціальних норм називаються деструктивною девіацією. Вчинки, поведінка, діяльність лю­дей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше – активно протистоять загальносуспільним, зокрема правовим нормативам, є протиправним посяганням. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є «деформовані» потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства.

Другий тип девіантної поведінки (позитивний характер відхилення) пов’я­заний з елементами розвитку суспільного життя і не має відтінку соціально небажаного негативного і антисоціального взірця. Цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст і найчастіше спостерігається в період певних соціальних змін, реформ, перетворень тощо, коли руйнуються стереотипи і застарілі норми та взірці поведінки. До такого типу можна віднести: героїв, бунтарів, першовідкривачів, геніїв, легендарних передовиків та інших пансіонаріїв.

Якщо провести статистичні підрахунки, то виявиться, що в цивілізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих груп припадає близько 10–15% загальної чисельності населення. Близько 70% населення становлять так звані «середняки» – люди із несуттєвими відхиленнями у поведінці та діяльності.

Найчастіше девіантна поведінка спостерігається у підлітків. Причиною є, зокрема, психологічні особливості віку: бажання гострих відчуттів, прагнення задовольнити цікавість, а також недостатня здатність прогнозувати свої дії, бажання бути незалежним. Підліток девіації (10–15%)часто у своїй поведінці не відповідає вимогам, котрі пред’являє до нього суспільство, і разом із тим не готовий до виконання певних соціальних ролей тією мірою, якою очікують від нього оточуючі. У свою чергу, підліток вважає, що не отримує від суспільства того, на що вправі розраховувати. Всі ці протиріччя і є основним джерелом девіації. Близько 1/3 молодих людей так чи інакше беруть участь у будь-яких протиправних діях. Найбільш поширеними формами девіації серед молоді є: алкоголізм, проституція, наркоманія, хуліганство, само­губство.

Таким чином, на одному полюсі – група осіб, які виявляють максимально несхвальну поведінку (злочинці, бунтарі, терористи, зрадники, бродяги, циніки, вандали тощо). На іншому полюсі – група осіб із максимально схвалюваними відхиленнями (національні герої, видатні діячі науки, спорту, культури, таланти, успішні цивілізовані підприємці, місіонери, меценати та ін.).

При аналізі негативних сторін життя соціологи переважно оперують такими поняттями, як «пияцтво», «бюрократизм», «злочини», «бродяжництво», «наркоманія», «проституція», «аморальність», «відсутність культурних цінностей». Згідно з даними соціологічних обстежень всіх вікових категорій, найбільшу тривогу викликають масштаби поширення негативних явищ серед молоді.

З кінця 80-х – початку 90-х років збільшилися масштаби протиправної діяльності, коли поруч із зростанням злочинів проти особи, суспільства, держави, реальну небезпеку почали становити організована злочинність ті чи інші модифікації мафіозних груп. Знята завіса з таких негативних реалій, як наркоманія, проституція, корупція. Предметом відкритого наукового і політичного обговорення є економічна злочинність і діяльність різних молодіжних об’єднань, що характеризуються кримінальною поведінкою.

Найпоширенішими є рецидиви (як серед молоді, так і загалом у суспільстві) таких явищ, як злочинність, наркоманія, алкоголізм, проституція, що перебувають у тісному взаємозв’язку і які «вписані» як в наше, так і в інші суспільства досить міцно.

Система соціального контролю є одним із елементів механізму соціалізації особистості. Соціалізацію ми уявляли як процес освоєння культурних норм та соціальних ролей. Соціалізація стосується перед­усім індивіда і відбувається під певним наглядом суспільства, оточуючих (які не тільки навчають дітей, але й контролюють правильність засвоєння взірців поведінки). Вважається, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і підданості соціальним нормам, правилам поведінки, цінностям. А також інтерпретується як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, що і забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою, внаслідок чого і виникає «здоровий» соціальний порядок, дотримується у формі систем групових норм, цінностей, звичаїв, стереотипів, моралі, професійної етики; у формі соціальних заходів: санкцій, стимулів.)

нормальний уклад суспільного життя (теорії Е. Росса, Р. Парка). Проб­лема соціального контролю по суті є складовою проблеми взаємовідносин індивіда та суспільства, громадянина та держави. Образно кажучи, соціальний контроль виконує функцію міліціонера, котрий стежить за поведінкою людей і «штрафує» тих, хто не дотримує належних правил. Якби не було соціального контролю, люди могли б робити все, що вони забажають, і так, як вони забажають. Тому соціальний контроль виступає фундаментом стабільності в суспільстві, його відсутність або послаблення призводять до безпорядків, соціаль­ної аномії (ігнорування норм та правил).

Соціальний контроль – це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню. До його системи входять всі способи реакції як великих суспільних утворень, так і конкретного індивіда на різноманітні конкретні дії людини чи то груп, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити позанормовану поведінку та діяльність у певні соціальні межі.

Розглядаючи соціальні інститути, бачимо, що вони виконують контролюючу, впливову, регулюючу функції, що зводяться до певного «соціального контролю» (можна навести приклади із повсякденного життя). Схематично можна пояснити так: кожен член суспільства усвідомлює те, як себе вести в різних ситуаціях, щоб бути зрозумілим, щоб знати, чого чекати як від нього, так і – якою буде реакція груп. Тобто, «організований хід» нашого суспільного життя може бути забезпечений завдяки тому, що взаємопередбаченою є поведінка людей.

Кожна соціальна група виробляє систему засобів, завдяки яким кож­на особа поводить себе відповідно до норм, взірців поведінки в різних ситуаціях. У процесі соціального контролю формуються відносини, які, однак, є набагато складнішими, ніж «підгонка» індивідуальних якостей під ті чи інші соціальні стандарти. Тут необхідно враховувати принципову особливість функціонування індивідуальної свідомості та соціальної. Індивід та суспільство (соціальна група) являють собою взаємодіючі складові елементи соціального контролю. Це – процес взаємодії індивідів та усуспільнень (групи, класи), до схеми якого включаються два типи дій: індивідуальні дії та дії соціальні (групові, колективні). Але і цього ще недостатньо. Принципово важливо взяти до уваги свого роду додаткові проміжні елементи цієї системи, перемінні соціально-психологічного характеру: самооцінка суб’єкта дії (як індивіда, так і соціальної групи), сприйняття та оцінка соціальної ситуації (соціальна перцепція) як окремою особою, так і соціальною групою.

Самооцінка та оцінка ситуації – важливі соціально-психологічні показники, вияв яких дозволяє значною мірою передбачити зміст та напрям індивідуальних та соціальних дій. У свою чергу, самооцінка, оцінка та сприйняття соціальної ситуації залежать від специфіки соціальної та індивідуальної шкали оцінок. Схематично механізм дії соціального контролю показано на рис. 9.

До системи засобів соціального контролю відносять:

система міри, норм, правил, заборони, санкцій, законів, система придушення (включаючи фізичне знищення);

система стимулів, нагород, позитивних, доброзичливих заходів заохочення тощо.

Все це називається системою «соціального контролю». Він являє собою механізм підтримки суспільного порядку і вимагає наявності двох основних груп елементів – норми і санкції.

Норми – це настанови, наставляння: як потрібно поводити себе в суспільстві. Це перш за все обов’язки людини або групи до інших, а також і очікування (жаданої поведінки). Вони формують мережу соціальних відносин, взаємодій у групі, суспільстві. Соціальні норми – це і «вартові» порядку та цінностей.

Санкції – засоби заохочення і покарання, що стимулює людей дотримуватися норм.

Елементами системи соціального контролю можна назвати: звичку – як встановлений спосіб поведінки індивіда в різних ситуаціях, де він не має негативної реакції від групи;

звичай або традиції – як встановлений спосіб поведінки, де група пов’язує свої моральні оцінки і порушення якого група викликає негативні санкції;

закони – як нормативні акти, прийняті вищим органом державної влади;

санкції – як система заходів, дій, які регулюють поведінку людей (про них йшлося вище).

Законом суспільство захищає найдорогоцінніше: людське життя, державну таємницю, власність, людські права та гідність. Соціальні норми виконують у суспільстві дуже важливі функції, а саме:

регулюють загальний хід соціалізації;

інтегрують людей у групи, а групи – в спільності;

контролюють відхилення від унормованої поведінки та діяльності;

слугують взірцем, еталоном поведінки.

Санкції – охоронці норм, вони «несуть відповідальність» за дотримання норм людьми. Соціальні санкції – досить розгалужена система, з одного боку, винагород, заохочень за виконання норм, тобто за конформізм, згоду. З іншого – покарань за відхилення та недотримання їх, тобто за девіантність. Конформізм, узгодженість та правильність дій – мета соціального контролю. Таким чином, санкції можуть мати позитивний та негативний характер. Іншим критерієм поділу соціальних санкцій служить наявність закріплення їх дій у нормативно-законодавчій базі. Тому вони поділяються на формальні та неформальні. Те ж саме стосується і соціальних норм. Отже, норми та санкції об’єднані в єдине ціле. Виходячи із цього, норми та санкції можна умовно відобразити у вигляді логічного квадрату (рис. 10).

Самі по собі норми безпосередньо нічого не контролюють. Поведінку людей контролюють інші люди на основі цих же норм і на підставі санкціонуючих циркулярів.

Формальний контроль, як вже зазначалося, заснований на засудженні або схваленні з боку офіційних органів влади або адміністрації. Він глобальний, здійснюють його люди, наділені повноваженнями,– агенти формального контролю: працівники правоохоронних органів, адміністративні та інші уповноважені особи.

Неформальний контроль заснований на схваленні або засудженні з боку родичів, друзів, колег, знайомих, громадської думки. Для прикладу: традиційна місцева громада і до сьогоднішнього дня контролює всі аспекти життя своїх членів. В єдину систему соціального контролю органічно впліталася і релігія (суворе дотримання ритуалів та церемоній, пов’язаних із святами та ритуалами). Існує система контролю та неформальних відносин між членами злочинного угруповання або спільнот тюремного ув’язнення.

Особливий різновид елементів соціального контролю становить громадська думка та самоконтроль. Громадська думка – це сукупність уявлень, оцінок, припущень, суджень здорового глузду, які поділяє більшість населення. Вона існує і у виробничому колективі, і у невеличкому поселенні, соціальному прошарку.

Самоконтроль називають ще і внутрішнім контролем, який виявляється через свідомість та совість, і формується в процесі соціалізації. Вчені з’ясували, що соціальний контроль більш як на 2/3 здійс­нюється завдяки самоконтролю. Чим вище у членів суспільства розвинутий самоконтроль, тим менше цьому суспільству доводиться застосовувати зовнішній контроль. І навпаки. Чим менше у людини розвинутий самоконтроль, тим більше цьому суспільству доводиться застосовувати зовнішні чинники-важелі.

Якщо розкласти в системі координат всі елементи правил та норм (Х) у зростаючому порядку залежно від міри покарань (Y), то їх впорядкованість матиме такий вигляд (рис. 11).

Дотримання норм регулюється суспільством із різним ступенем суворості. Більш за все караються порушення юридичних законів та

Рис. 11

заборон (убивство людини, розголошення державної таємниці, наруга над святинею тощо); і менш за все – звички (елементи неохайності, невихованості та ін.).

В умовах нашої дійсності можна говорити про існування аномії. Перша причина тому – зіткнення з абсолютно новою для нас ситуацією – ринком. Відбулася радикальна зміна характеру суспільних відносин, і вся система існуючих конструктивних правил не тільки виявилася зовсім нездатною регулювати соціальні процеси, а й стала значною перешкодою на шляху їх розвитку. Навіть уже нововведені правила не відображають реальних відносин і не є чіткими орієнтирами та регуляторами життєдіяльності підприємців та інших когорт населення.

Проблема подолання різноманітних проявів злочинності, правопорушень і девіантної поведінки в цілому вимагає комплексної системи дослідження стану і тенденцій зміни соціального середовища – його суспільних норм, правового системозабезпечення. Важливе місце у вирішенні актуальних питань зміцнення законності та правопорядку займає і взаємна спрямованість соціології та кримінології. Це багато в чому визначає і шляхи запобігання, а також подолання девіантної поведінки.

Все це потребує знання суті, причин, ознак, факторів як зовнішнього макросоціального рівня, так і внутрішньо-особистісного рівня суб’єкту девіації – що свідчить про комплексний підхід даної дисцип­ліни щодо обґрунтування практичних заходів з даної проблеми.

Виховання в системі соціального порядку.

Проблема виховання – одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Загалом, виховання можна визначити як процес цілеспрямованого та планомірного впливу на людину з боку інших людей, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя, діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду.

Виховний процес – всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її людей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання – один з об’єктів вивчення соціології, воно здійснюється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета – формування особи. При цьому важливим є відбір таких засобів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу.

Осмислення форм і змісту виховання є об’єктом таких досліджень, як педагогіка, психологія, філософія та багато інших суміжних дисциплін. Як соціальне явище, процес виховання дедалі частіше стає спеціальним об’єктом дослідження соціологічної науки. Соціологію цікавить соціальний аспект виховання, а саме: як завдяки вихованню людина включається в ті чи інші соціальні групи, займає певні позиції в структурі суспільства, освоює та виконує ті чи інші соціальні ролі та функції у суспільстві. Соціологію у вихованні цікавлять його соціальні характеристики, вплив на цей процес соціального середовища, соціальних інститутів і т. ін.

Суть виховання особи – це врахування її взаємодії з об’єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований вплив на особу.

Виховання має всі ознаки соціальних відносин. Перш за все, це і засвоєння соціальних норм і цінностей, зразків поведінки для збереження і функціонування суспільних відносин. Це і система соціального контролю, завдяки якій поведінка індивіда, груп приводиться у відповідність до визначених зразків діяльності і критеріїв цінностей. Виховання, як соціальний інститут, являє собою систему закладів, засобів (навчальних, організаційних, виховних), в яких відповідним особам надано повноваження для виконання функцій організації виховного процесу і регулювання поведінки людей, груп.

У вихованні (соціалізації) людини беруть активну участь різноманітні соціальні інститути – починаючи від дитячих дошкільних закладів – до навчальних, трудових колективів залежно від того, де навчається, працює людина. Проте особливий вплив, уже з перших кроків дитини, справляє сім’я, де, власне, і починається її соціалізація, закладається основа моральності. Тому сім’я, батьки несуть особливу відповідальність за виховання підростаючого покоління.

Сім’я, освіта, а також школа продукують систему способів, форм виховної діяльності, норм поведінки вихователів, колективів, інституцій, засобів соціального контролю і систем цінностей. Саме завдяки цим виховним «продуцентам» встановлюють допустимі рамки взаємовідносин у суспільстві. В ранньому дитинстві у людини формуються елементарні знання про моральну культуру, правила поведінки в суспільстві, котрі в подальшому ви­зна­чатимуть її морально-ціннісну цілісність. Отже, сім’я закладає фундамент особистості, а її остаточне формування здійснює школа. Школа, належна організація навчально-виховного процесу, який мають здійснювати кваліфіковані спеціалісти,– основний базовий ком­понент (інститут) в системі виховання й освіти.

Отже, виховання людини здійснюється в процесі її соціалізації, котра розпочинається і відбувається в соціальному мікросередовищі – в сім’ї, дошкільній дитячій установі, школі, студентському чи трудовому колективах.

Одним з найпродуктивніших способів виховання вважається і самовиховання особи. Це – процес формування самого себе. Складовими структури системи, які спрямовуються державно-су­спіль­ною системою виховання, є його різновиди, а саме: політичне, тру­дове, моральне, екологічне, релігійне, фізичне, інформаційно-пізна­вальне та ін. У своїй сукупності, за ступенем впливу, вони фор­мують індивідуальність, забезпечують соціальну потенційність людини.

Соціальна аномія та соціальні хвороби.

Поняття «аномія» виникло понад двадцять століть тому. Давньогрецьке поняття «anomos» означає «беззаконний», «некерований». В соціологію цей термін ввів видатний французький соціолог Еміль Дюркгейм, а пізніше істотно розвинув американський соціолог Роберт Мертон. Аномія - відсутність закону, організації, правил поведінки; стан суспільства, при якому настає розпад норм, крах системи регулювання індивідуальних бажань. Фундамент для Теорії аномії, что вікорістовується при поясненні причин злочинності, заклав Еміль Дюркгейм. Аномія за Е.Дюркгаймом це ситуация послаблення СОЦІАЛЬНИХ норм и порядку внаслідок розходження між завищеними очікуваннямі й обмеженістю економічних благ при посиленні економічної криз. За Р.К.Мертоном, поняття аномії виражає собою історично обумовлений процес руйнування базових елементів культури, насамперед в аспекті етичних норм. При досить різкій зміні суспільних ідеалів і моралі певні соціальні групи перестають відчувати свою причетність до даного суспільства, відбувається їх відчуження, нові соціальні норми і цінності. Явища аномії, зачіпаючи при соціальних потрясінь всі верстви населення, особливо сильно діють відносно молоді.

Соціальная аномія знижує ефективність управління, дієвість соціальних інститутів і організацій. Особливо яскраво це проявилося в умовах політичної та соціально-економічної кризи, в якому опинилося пострадянське суспільство в 90-і роки. Економічні реформи в деяких регіонах викликали зростання безробіття і різке зниження рівня життя, призвели до соціально-політичної нестабільності і високої соціальної напруженості. Руйнування звичного способу життя, погіршення соціальної інфраструктури, послаблення ролі соціальних інститутів негативно вплинули на всі сторони життя населення. Політичні та соціально-економічні реформи супроводжувалися зміною ціннісних орієнтацій і радикальною зміною законодавства. Співіснування минулого нормативно-ціннісної системи і народжується новою моральної і правової системи норм супроводжувалося конфліктами, моральними колізіями, дезорганизованности в суспільстві. Тут можна виявити всі ознаки глибокої соціальної аномії.

Поняття аномії характеризує стан суспільства, при якому наступають дезінтеграція і розпад системи норм, які гарантують громадський порядок. Соціальна аномія свідчить про те, що норми поведінки серйозно порушені і ослаблені. Аномія викликає такий психологічний стан особистості, яке характеризується відчуттям втрати орієнтації в житті, що виникає, коли людина опиняється перед необхідністю виконання суперечать один одному норм. «Колишня ієрархія порушена, а нова не може відразу встановитися ... Поки соціальні сили, надані самим собі, не прийдуть в стан рівноваги, відносна цінність їх не піддається обліку і, отже, на деякий час всяка регламентація виявляється неспроможною». Пізніше аномія розуміється також як стан у суспільстві, викликане надмірністю норм, причому суперечливих (Р. Мертон). У цих умовах особистість губиться, не знаючи, яким нормам слідувати. Руйнується єдність нормативної системи, системи регулювання суспільних відносин. Люди соціально дезорієнтовані, переживають почуття тривоги, ізольованості від суспільства. Це закономірно веде до девіантної поведінки, маргінальності, злочинності та іншим асоціальним явищам. аномія, по Мертону, - це крах системи регулювання індивідуальних бажань, в результаті чого особистість починає хотіти більше, ніж вона може домогтися в рамках даної соціальної структури. Аномія - це цілковите розбіжність між декларованими цивілізаторську цілями і соціально структурованими шляхами їх досягнення. Особистість при цьому позбавляється всякого почуття наступності, традиційності, позбавляється всіх зобов'язань. Її зв'язок із суспільством зруйнована. Аномія - це відсутність психічної і соціальної інтеграції, цілісності особистості і суспільства в цілому. Ці види пристосування (адаптації) не є характеристиками особистості. Вони лише дають наочне уявлення про те, який вид поведінки вибирає індивідуум як відповідна реакція на підсилюється аномію: 1. Конформізм, 2.Інновація, 3. Заколот, 4. Ритуалізм, 5.Відхід від світу.

Під конформізмом він розуміє гармонійне поєднання проголошених цивілізаторських цілей і структурних шляхів їх досягнення. 1.Конформізм - символ соціальної стабільності. 2.При всьому цивілізаторську сподіванні на свій успіх у досягненні мети вибирають в якості основного виду пристосування інновацію, 3. Ті, розуміють, що домогтися цього соціально визнаними шляхами вони можуть не завжди. І тоді вони звертаються до інституційно НЕ дозволеним, новим і часто вельми дієвим засобам. Так, комерсанти намагаються досягти бажаного шляхом різних господарських правопорушень. Службовці здійснюють крадіжки у своїх роботодавців, починаються соціальні бунти. І суспільство нерідко криміналізує відхід від світу, видає закони проти бродяжництва, пияцтва в громадських місцях, зловживання наркотиками. При заколоті старі цілі і методи відкидаються. Вони замінюються новими цілями і методами. Прикладами заколоту як виду пристосування служать революції, альтернативні форми існування. Заколот викликає до життя такі злочинні дії, як замаху на вбивство, вибухи бомб або заворушення із застосуванням насильства. Таким чином, загальноприйняте визначення аномії зводиться до наступного актуальному змістом: це стан суспільства, в якому ті чи інші області соціального життя, типи соціальних відносин і поведінки людей в значній мірі випадають зі сфери нормативного регулювання з боку суспільства.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.