10. Філософське вчення Арістотеля

Філософія Сократа й Платона базувалася на життєвому досвіді й практичній необхідності. Платон стверджував: усім, що в них «є істинно сутнім, почуттєві речі зобов'язані своїм причинам». Вони не можуть сприйматися почуттями, тільки за допомогою розуму можна їх знайти. Платон їх класифікує як «види» або «ідеї». Кожен клас речей почуттєвого світу має свій «вид», або інакше — «ідею». Платон наголошував на тому, що «ідеї» не можуть ані народитися, ані вмерти. Навіть є «царство ідей», де останні класифіковані. Платон подає класифікацію:1. Вищі категорії буття мають свої ідеї. До цієї категорії входять краса, істина, справедливість.2. Фізичні явища — ідеї спокою, світла, звуку, руху тощо.3. Розряди істот — ідеї тварини, людини.4. Предмети, створені людиною, — ідеї ліжка, стільця тощо.5. Категорія науки — ідеї чисел, рівності, відносин. Принципи існування ідей:1. Ідея породжує ідею.2. Кожна з ідей буде еталоном, завдяки їм Деміург створював світ речей.3. Усе, що існує, прагне стати ідеєю. Усім живим і неживим керує душа Космосу. Саме вона стає «натхненником» ідей, переносячи їх у світ речей. Погляди Платона й Арістотеля істотно відрізняються. Арістотель не визнає платонівський постулат відриву ідеї речі від самої речі. Він переконаний, що ідея міститься всередині самої речі. Саме ця теза і є основною відмінністю платонівського й арістотелівського вчень.Арістотель уявляє собі річ як організм і пише про це в багатьох своїх роботах. Він вважає, що існує чотири причини або чотири принципи речі-організму.Перший принцип акцентує увагу на тому, що ейдос кожної речі зовсім не є абстрактним поняттям, а є сутністю, що міститься всередині самої речі й розшифровує

Другий принцип стосується матерії й форми. На перший погляд, матерія й форма не становлять собою жодного філософського інтересу.Третій принцип стосується ймовірності існування категорії руху. Арістотель виявив принципи існування будь-якої речі як єдиного організму: матерія,форма й діюча причина.Четвертий принцип, на його думку, — мета, що зводиться в особливу категорію.

[16] Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості. Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Гуманізм Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм. Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі. Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські

[17] К главным представителям пивничного гуманизма принадлежит Дезидерий Эразм Роттердамский (1469—1536), голландский мыслитель, вдохновенный писатель и ученый, филолог, философ и богослов. Эразм требовал возврата к подлинной, истинной христианской морали. Христианство должно избавиться от догматизма, от схоластической псевдонаучности, оно должно стать этикой, руководствующейся истинным учением Христа. Аскетизм, отказ от земной жизни и ее даров, является аморальным, смысл жизни состоит в использовании жизненных благ. В этом христианство должно учиться у классической древности. Философия должна сойти «с неба на землю», заниматься основными вопросами естественной жизни человека. Критика паразитической жизни духовенства и церковных бесчинств сближала Эразма с Реформацией, однако сам он не перешел на сторону лютеранства. Он опасался социально-политических последствий Реформации, поэтому начал искать компромиссов и примирения. Он верил, что очищение церкви от догматизма возможно без разрыва с католической традицией. Эразм полагал, что гуманизация общества и изменение в церковных отношениях могут быть достигнуты при помощи образования под руководством просвещенного правителя. Эти утопические воззрения приблизили его к воззрениям Томаса Мора. Великий французский гуманист Ренессанса Мишель де Монтень (1533—1592) был одним из современников гугенотских войн, приведших многих людей к отчаянию и безнадежности. Монтень, как решительный противник схоластики, отвергал бессодержательную академичность университетской философии, которая подчинилась авторитетам (Аристотеля, Платона и др.). Он делал упор на самостоятельность суждений, образцом для которых могло быть свободомыслие античной философии. Характерной чертой мышления Монтеня является скептицизм, однако это особый скептицизм, вытекающий из критики жизни, но не в духе пессимизма, а в духе любви к жизни. При помощи скептицизма он хотел избежать фанатических страстей. Подобно Декарту, скептицизм был для него лишь методом достижения истины при опоре на собственный разум, без слепого подчинения авторитетам. Осознание своего ограниченного, несовершенного познания является предпосылкой следующей ступени познания, которое Монтень понимает как процесс. В равной степени он отвергал как самоуспокоенность, самодовольство и догматизм, так и пессимистический агностицизм. Этическое учение Монтеня является натуралистическим. Против схоластической модели «добродетельной» жизни, против ее суетности, сумрачности он выдвигает гуманистический идеал яркой, любвеобильной, умеренной добродетели, но при этом достаточно мужественной, непримиримой к злобе, страху и унижениям. Этика Монтеня является полностью земной; аскеза, согласно его взглядам, бессмысленна. Человека нельзя вырвать из естественного порядка, из процесса возникновения, изменения и гибели. Монтень отстаивает идею независимости и самостоятельности человеческой личности. Его индивидуализм направлен против лицемерного конформизма, против того положения, когда под лозунгом «жить для других» часто скрываются эгоистические, корыстолюбивые интересы, в которых другой человек выступает лишь как средство. Он осуждает безразличие, подлость и подобострастие, которые душат самостоятельное, свободное мышление человека. К богу он относится скептически: бог непознаваем, поэтому он не имеет никакого отношения к делам человеческим и поведению людей; он считает бога неким неличным принципом. Его воззрения на религиозную терпимость были весьма прогрессивны: ни одна религия не "имеет преимуществ перед истиной.