- •1.Предмет, завдання і значення курсу історії України.
- •3. Сутність понять „етнос",„народність", „народ ,„нація".Основні концепції формування українського народу.
- •5. Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців.
- •6. Теорії прабатьківщини слов'ян та основні етапи слов'янського етногенезу.
- •7. Особливості етнічного розвитку в князівський період української історії.
- •1. Вирізнення українського народу із давньоруської етнополітичної спільноти
- •2. Український етнос в умовах кризи давньоруської державності та золотоординського поневолення
- •3. Український етнос у XIV - другій половині XVI ст.
- •8. Проблема формування трьох східнослов'янських етносів, теорія „давньоруської народності”: міф, чи реальність.
- •9. Етнічний розвиток українських земель в період Козаччини.
- •10. Походження назв „Україна", „Малоросія", „Великоросія", „Росія". Походження назви "Україна"
- •Происхождение и употребление слова «Русь»
- •11. Становище українського етносу в XIX – XX ст.
- •12. Особливості формування української нації.
- •13. Роль і значення української діаспори в сучасному українському націогенезі.
- •14. Сучасний стан українського етносу та нації.
- •15. Зародження українського визвольного руху (XIV - початок XVII ст.).
- •Чинний націоналізм[ред. • ред. Код]
- •Козакійство[ред. • ред. Код]
- •16. Створення та діяльність братств у XVI – початку XVII ст. Розвиток освіти в XVI—XVII ст. Початок діяльності братств
- •17. Козаччина та її роль в історії українського народу. Козаччина
- •18. Козацько-селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст.
- •19. Українська національно-визвольна революція середини XVII ст.
- •20. Причини та характер визвольної війни
- •Повстання
- •Утворення держави
- •21. Національно-визвольна і антифеодальна боротьба на Правобережній та Західній Україні наприкінці XVII – XVIII ст.
- •22. Українське національне відродження XIX ст., його сутність та зміст.
- •23. Особливості українського національного відродження хіх ст. Західній Україні
- •24. Роль Кирило-Мефодіївське братство в українському національному відродженні XIX ст.
- •25. Вплив ідей т.Шевченка, м.Драгоманова, м.Міхновського на розвиток українського національного руху.
- •Участь у гетьманському русі
- •26. Створення та діяльність політичних партій в Україні на рубежі хіх – хх
- •27. Українська національно-демократична революція 1917 – 1921 pp.
- •28. Причини поразки та уроки української революції 1917 – 1921 pp., її історичне значення.
- •2. Причини поразки революції
- •3. Історичні уроки революційних подій 1917-1921рр. В Україні
- •29. Політика "українізації'' в Україні у 20-х рр., XX ст.
25. Вплив ідей т.Шевченка, м.Драгоманова, м.Міхновського на розвиток українського національного руху.
М. П. Драгоманов. Серед діячів громад і взагалі суспільно-політичного руху в Україні другої половини XIX ст. визначне місце належить М. П. Драгоманову (1841—1895), відомому історику, фольклористу, філософу, літературознавцю, публіцисту і громадському діячеві. Син нащадка козацьких старшин — дрібнопомісного дворянина з м. Гадяча Полтавської губернії, Драгоманов ще студентом Київського університету включився в діяльність громад і після цього все життя брав активну участь у суспільно-політичному житті. Рятуючись від переслідувань царського уряду, Драгоманов у 1876 р. емігрував за кордон, де в Женеві заснував вільну українську друкарню. Видавав громадсько-політичні й науково-літературні збірники під назвою «Громада» (у 1878—1879 pp. 1—4-а книги, 1882 p.—5-а), а в 1880 р. разом з С Подолинським і М. Павликом видав два номери журналу під тією ж назвою, що став першим українським вільним, безцензурним органом. У 1881—1883 pp. Драгоманов співробітничав і певний час редагував ліберальну газету земств «Вольное слово», яка видавалася за кордоном. У 1889—1895 pp. він працював професором всесвітньої історії Софійського університету. У 1895 р. у Софії помер і там похований. У своїх численних наукових і публіцистичних творах Драгоманов пристрасно викривав кріпосницько-бюрократичний, антинародний режим, режим політичного безправ'я, експлуатації і гноблення, носіями якого були цар, поміщики й чиновники — «турки внутрішні», й рішуче закликав до знищення «всеросійського самодержавства» — «цього допотопного страхіття». Рішуче виступаючи проти царизму, Драгоманов не ототожнював його з російським народом, якого вважав братом народу українського, відстоював дружбу між ними, єдність між слов'янськими і всіма народами світу. Він поділяв і пропагував ідеї російських революційних і прогресивних діячів та письменників — Герцена, Чернишевського, Добролюбова, Гоголя; Толстого та ін. «...Ми, — писав Драгоманов, — цінимо Росію декабристів, Пушкіна, Гоголя, Герцена,., а не Росію Миколи Павловича». Драгоманов, засуджуючи реакційну гнобительську політику царизму, найближчим завданням ставив необхідність добитися політичних свобод у Росії. Він відстоював визволення й рівноправність усіх народів, у тому числі й українського, їх право на вільний національний розвиток.
Мико́ла Іва́нович Міхно́вський
З початком Української революції 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська.[12]