18. Козацько-селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст.

З початку 1590-х років козацтво широко виступає за боротьбу не тільки проти турецько-татарських агресорів, але й польсько-шляхетського панування. Історики відмічають дві хвилі народних виступів: перша (1591–1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 – 1638 рр.) – тривалішою.

Основними причинами активного протесту народних мас були посилення кріпосницького та національного гніту, енергійна експансія шляхти на землі, колонізовані козаками, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств, непослідовна політика польського уряду щодо козацтва.

Перше козацько-селянське повстання 1591–1593 рр. було пов’язане з ім’ям шляхтича Криштофа Косинського. Поступово цей виступ набув значної сили і протягом 1592 – 1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства.

Для боротьби з повстанцями було зібрано численне шляхетське військо під командуванням київського воєводи К.Острозького. Вирішальна битва відбувалася в 1593 р. під м. П’ятка (теперішня Житомирщина), у якій повстанці зазнали поразки. Криштоф Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запоріжжя. Проте козацтво не склало зброї. Зібравши двохтисячне військо, повстанці уже в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський, але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши місцевого старосту О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя. Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове повстання 1594 – 1596 рр., цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко.

Наприкінці 1595 р. – на початку 1596 р. козацько-селянські повстання охопили Київщину, Брацлавщину, волинь, Поділля, перекинулися у Білорусь. На допомогу наливайківцям прибули запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули. Коли повстанці стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою урядом було прийнято рішення кинути проти козаків і селян коронне військо С. Жолкевського.

Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги. Повстанці відійшли за Дніпро під Переяслав, а потім рушили далі на Схід, але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки.

19. Українська національно-визвольна революція середини XVII ст.

раїнська національна революція. Україна напередодні революції.

У першій половині XVII ст. більшість території України перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в XV ст. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569) — Волинь, Київщину і Брацлавщину. Причини революції. У середині XVII ст. в різних сферах українського суспільства визріло гостре невдоволення існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин. Політична сфера. Українська нація, перебуваючи в складі Речі Посполитої, не мала жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на відтворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність. В середині XVII ст. польська політика спричинила денаціоналізацію української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї. Послідовно проводився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого головні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Козацтво було тією силою, яка могла повести боротьбу за національну незалежність. Отже, інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі. Національно-релігійна сфера. Колоніальний характер польської політики виразно окреслився у цій сфері. Відверто цинічною була вона щодо православної церкви. Докладалося всіх зусиль до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму: закривали православні церкви і монастирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприяли місіонерській діяльності католицьких орденів; зневажали релігійні почуття православних та навертали їх (часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх, хто брав участь у національно-релігійному гнобленні. Соціально-економічна сфера. У цей період в Україні починається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувається зародження мануфактурного виробництва, Особливо виразно це виявилося в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за своєю суттю фермерського. Протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним із головних причин «вибуху» 1648 р. Козацтво виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву. Надзвичайно швидкими темпами посилювався соціально-економічний визиск селян і міщан і закріпачувалося ще відносно вільне населення півдня та сходу. Соціально-психологічна сфера. Як стверджують фахівці, придушення базових інстинктів особи (голоду, власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей) породжує «революційні відхилення у поведінці людей». Протягом 20—40-х років XVII ст. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою земельної та інших форм власності. Постійні напади татар і жорстокі репресії колоніального режиму придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження й самовираження успадкованих здібностей, свободи.

Досвідчені та вправні запорожці становили лише організуюче ядро повстанської армії, навколо якого гуртувалась маса міщан та селян, погано навчених і озброєних. Вони здебільшого могли оборонятися в укріплених позиціях, робити відчайдушні партизанські вилазки чи безладні масові атаки і не більше. Пересування на полі бою іспанськими чи шведськими прийомами повстанські маси засвоїти не могли. І тому проти масованого натиску першокласно озброєної й закутої в залізні лати польської важкої кінноти був лише один порятунок — міцні окопи. До 1648 р. козаки, як правило, ніколи не атакували шляхетське військо, а лише оборонялися. З огляду на це поляки завжди мали ініціативу і кожний бій вигравали далеко меншими силами. Талант Б. Хмельницького — полководця, його правильний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік — усе це зумовило успішний розвиток подій революції, особливо на початку. У 1648 р. Б. Хмельницький уклав Бахчисарайський договір з Іслам-Гіреєм, за яким на боці козаків виступили 4 тисячі татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. За свідченням Самовидця, військо Б. Хмельницького налічувало на час виступу 5 тисяч чоловік. Проти нього виступило не менше польське. На цьому етапі боротьби Б. Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Під час переговорів з послами М. Потоцького в березні 1648 р. вимагали вивести польське військо з цих земель, ліквідувати на них «управління Речі Посполитої», надати їм права укладати договори із зарубіжними володарями. Але ці вимоги козаків виявилися неприйнятними для польської сторони. Шляхетські війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті 16 травня 1648 р. у битві під Жовтими Водами, а 26 травня 1648 р. — під Корсунем. Здобувши блискучі перемоги, Б. Хмельницький мав намір продовжувати наступ у центральні райони. Через Тугай-бея він передав М. Потоцькому програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було* вперше сформульовано ідею створення національної держави. Рушійні сили та особливості революції,її типологія, хронологічні межі та періодизація. Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала інтересам майже усіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духовенства, української дрібної шляхти, що й об'єднувало їх в роки революції. Однак найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби.

Вже наприкінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за винятком Чернігова) утвердилася полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана поширилась на Брацлавське, Київське, Подільське (за винятком Кам'янця) і частину Волинського воєводств. Польський уряд фактично відмовився задовольнити помірковані вимоги старшин. Правлячі кола Речі Посполитої не сприймали навіть у зародковому стані ідеї української державної автономії. Наприкінці серпня мирні переговори було зірвано, відновилися воєнні дії. 19—21 вересня 1648 р. під Пилявцями на Волині українська армія розгромила 40-тисячне польське військо. Ця перемога створила сприятливі умови для визволення західноукраїнських земель. Б. Хмельницький вирушає на захід, 8—26 жовтня 1648 р. був взятий в облогу Львів, а згодом — Замостя (6—21 листопада). Шлях на Варшаву був відкритий. Це був дуже важливий момент для Б. Хмельницького. Вперше ставала реальною можливість об'єднання усіх українських земель у межах національної держави. У гетьмана вперше з'являються думки щодо звільнення західноукраїнських земель. Однак національна державна ідея ще не стала панівною у політичній програмі українських діячів, що залишалися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва). Окрім того, становище Хмельницького було складним: у боєздатних підрозділах налічувалося не більше ЗО тисяч осіб; відчувалася нестача гармат і боєприпасів; існувала загроза вторгнення литовського війська; козацькі полки не були готові до ведення військових дій у зимових умовах, будучи відірваними від своїх баз; поширювалася епідемія чуми. Все це, мабуть, і змусило гетьмана припинити наступ. На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва. Більшість істориків вважає, що відмова від наступу вглиб Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького. Замість того щоб укріпитися на західних кордонах українських земель, завершити створення місцевих органів влади і козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно протистояти наступові ворога, гетьман добровільно віддав йому західний регіон України. Внаслідок цього було втрачено майже третину визволеної території з її високорозвинутим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ. До лютого 1649 р, полякам вдалося окупувати територію по лінії Бар — Меджибіж — межиріччя Горині і Случі. Розробка Б. Хмельницьким основних принципів української державної ідеї У таких умовах 20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори, які показали, що переосмислення Б. Хмельницьким уроків національно-визвольної боротьби допомогло йому здійснити в основних рисах розробку програми державного будівництва козацької України. Згодом ці ідеї набули подальшого розвитку під час переговорів з московським посольством Г. Унковського. Основні положення цієї програми: —право українського народу на створення держави в етнічних межах проживання; —незалежність Української держави від Речі Посполитої; —соборність Української держави; —Українська держава є спадкоємницею Київської Русі. 25 лютого 1649 р. з польським посольством було укладено перемир'я, згідно з яким Б. Хмельницький досяг визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип'ять та м.Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті. Навесні 1649 р. почалася нова хвиля народної боротьби. Польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ. 10 липня 1649 р. козаки взяли в облогу м.Збараж, а 15—17 серпня 1649 р. відбулася битва під Зборовом, під час якої польська армія була майже розгромлена, але через зрадницьку позицію Іслам-Гірея Б, Хмельницький змушений був вступити в переговори з поляками, намагаючись зберегти якомога більшу автономію для козацької України. Проте відстояти основні вимоги не вдалося. За укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію України складали лише три воєводства — Київське, Брацлавське, Чернігівське, які поділялися на 16 полків і 272 сотні. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами осіб. Шляхта отримала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати феодальні повинності. Питання скасування унії відкладалося до рішення сейму. 24 серпня було знято облогу Збаража. Воєнні дії припинилися.