12. Особливості формування української нації.

Кожна з існуючих у світі культур є унікальною та складає невід'ємну частину скарбниці світової культури. На розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави та інші. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

Для внутрішньої єдності народу найважливіше значення має культура, яка надає людям усвідомлення своєї спільності. Культура як необхідний компонент, і як одна з особливостей етносу, забезпечує його повноцінне функціонування. Але часто відбувається й зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тож, розглядаючи різноманітні аспекти української культури, слід зупинитися й на проблемах етногенезу українців.

Україна -- одна з найбільших держав Європи, яка має саму велику територію, а по чисельності населення поступається тільки кільком країнам. Українці -- другий по чисельності слов'янський етнос (після російського). На початку 90-х років в світі проживало більше 56 млн. українців, в тому числі біля 16 млн. -- за межами України. Динаміка чисельності і географічне розселення нації обумовлені складними політичними і соціально-економічними умовами її розвитку.

Формування українського етносу проходило на протязі кількох століть нерівномірно. В його основі лежали процеси консолідації східнослов'янських племен, а також асиміляції з ними інших етнічних груп, що жили поряд і вступали з ними в контакт. Початком історичного життя українського етносу М. Грушевський вважав кінець ІV ст., а найближчими предками -- східнослов'янські племена антів. Специфічний характер культурно-побутового устрою українців, їх традиції складалися і розвивалися на протязі багатьох поколінь під впливом способу життя, осідлого обробітку землі, кочівного скотарства, природніх умов на території проживання від Десни до Карпат, зв'язків з іншими етносами. З 500 р. до нашої ери слов'яни стали виділятися в окремі етнічні спільності. На великій території від Десни до Карпат і Дніпра жили українці -- окремий етнос.

Важливим етноконсолідуючим фактором давньоруського народу виступає державна єдність в Х -- на початку ХІІІ ст., прийняття християнства. І все ж на Київській Русі зберігаються корені українського народу. З ХІІ ст. став вживатися етнонім Україна, який неухильно витісняє Русь. Великий вплив на формування українського етносу має геополітичний фактор, що визначає характер соціально-економічної діяльності народу, систему зв'язків з оточуючим світом і навіть психологію.

Процес формування української етнічної території закінчився до кінця ХVІІІст. і тоді ж майже 90% території ввійшли до складу Російської імперії. Умови для формування української нації склалися в ХІХ ст., але цей процес затягувався через штучне гальмування з сторони російської влади, що стверджувала, ніби українці є частиною єдиного російського народу. В 20-х роках ХХ ст. українці створили національно державне утворення -- Радянську Україну, яке при всій своїй недосконалості забезпечило більш сприятливі умови розвитку корінного етносу і підготовило на початку 90-х років основу для проголошення на основі волевиявлення українського народу дійсно суверенної демократичної держави України.

Етнічні процеси, що проходять в Україні в сучасних умовах, досить різноманітні. Визначальну роль в розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, пов'язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальнійшим зближенням основних рис культури і побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відритим стиранням відмінностей між регіональними діалектами і широким приміненням української літературної мови в усномовній практиці. Якщо на початку ХХ ст. українське населення являло досить різноманітну масу, то в кінці століття онуки хохлів, малоросів, гуцулів, лемків, русинів називають себе українцями.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення в юридичному плані мети національного відродження -- проголошення української самостійної незалежності -- аж ніяк не означає остаточного розв'язання завдань всіх трьох фаз національного відродження. В Україні не можна вважати вповні завершеною академічну фазу, бо накопичення знань українського народу про себе нині лише розпочалося і триває. Мова йде не лише про повернення та очищення від фальсифікації наукових здобутків старої української історіографічної, історіософічної, етнографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси, які відбуваються в Україні нині. На часі сьогодні і вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя -- від Верховної Ради до школи та дошкілля, витворення та досягнення структурної повноти сучасної української культури. Нарешті, не знімається з порядку денного завдання наповнення реальним змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб, так і українського народу в цілому. Варто прислухатися і до думки зарубіжних вчених українського походження, які вважають, що в сучасниій Україні ще немає і теоретичної політології українського питання, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, економічної і особливо національної дійсності.

Утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз або підетапів національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основної мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію в галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів. Для соціологів їх наукові пошуки є цікавими насамперед тим, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести протікання націо- та державотворчих процесів у власному домі і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перспективу в цілому.

Говорячи про основні завдання соціології нації під час національного відродження, перш за все необхідно зробити аналіз проблем української нації. Отже, етнонаціональний розвиток сучасної України -- надзвичайно складне явище, що характеризується наступними тенденціями:

-- скороченням питомої ваги українців у складі населення;

-- зростанням числа росіян, які проживали в Україні;

-- звуженням сфери вживання української мови;

-- поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40 %), російськомовних українців (33--34%) та російськомовних росіян (20--21%);

-- існування різного ставлення до проблем державного суверенітету;

-- наявністю різних політичних симпатій населення.

Зазначені процеси і явища ускладнюють національне відродження України в цілому, загострюють проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичне забарвлення.

Ці, а також і інші проблеми можуть досліджуватися засобами соціології, що допоможе зламати багато стереотипів мислення і поведінки та виробити нову політичну лінію молодої незалежної держави.