Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

право

.doc
Скачиваний:
27
Добавлен:
05.02.2016
Размер:
124.42 Кб
Скачать

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра охорони праці та навколишнього середовища

Контрольна робота з правознавства

Завдання №20;7

Виконав студент 33 групи

будівельного факультету

Тисяк В.І.

Перевірив

асистент Савченко А.М.

Київ 2014

Завдання №20

  1. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

  2. Право власності на землю в Україні.

Завдання №7

Визначте ролі співучасників злочину.

Група молодих людей вирішили пограбувати квартиру. Сергій слідкував за мешканцями, встановив коли їх не буде вдома, підготував відмички та складаючи план пограбування доручив Олексію на машині чекати під будинком, доки решта проникнуть в квартиру і винесуть звідти цінні речі, а у випадку чого подати сигнал спільникам, Іван мав збути награбовані речі, а Тарас мав допомагати виносити речі з квартири.

Місцеве самоврядування — це право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140 Конституції України). Головне у самоврядуванні — це надати жителям сіл, селищ, міст можливість самостійно вирішувати пи­тання місцевого значення. Адже ніхто краще, ніж жителі цих населених пунктів, не знає їхніх потреб, бажань, інтересів.

Згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. система місцевого самоврядування в Україні включає:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

Територіальна громада — це сукупність жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох із них.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Громада може вирішувати питання, віднесені до її компетенції, через місцеві референдуми, загальні збори, місцеві ініціативи.

Сільські, селищні, міські ради також є органами місце­вого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені певні повноваження. Виконавчими органами цих рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління. Виконавчі органи очолюються відповідно сільським, селищним, міським головою, що визнається головною посадовою особою певної територіальної громади.

Районні, обласні ради, що представляють спільні інте­реси територіальних громад сіл, селищ, міст, діють у межах повноважень, визначених законодавством, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Сільські, селищні, міські, районні в місті (у разі їх створення) ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення), районні, обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і пря­мого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень рад — чотири роки. Усі ради працюють сесійно. Сесії складаються з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради. У радах створюються постійні й тимчасові контрольні комісії. Постійні комісії ради є органами ради, що обираються з числа її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до їх відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради та її виконавчого комітету.

Тимчасові комісії здійснюють контроль з конкретно визначених радою питань.

Сільські, селищні, міські ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють вирішення питань, що виносяться тільки на їх пленарні засідання. До компетенції таких рад відносять:

затвердження регламенту ради;

утворення та ліквідацію постійних та інших комісій ради, затвердження та зміну їх складу, обрання голів комісій;

утворення виконавчого комітету ради, затвердження його персонального складу та його розпуск;

прийняття рішення щодо проведення місцевого референдуму;

прийняття рішення щодо випуску місцевих позик;

затвердження статуту територіальної громади та ін.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:

обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення їх з посади;

утворення, обрання та ліквідація постійних та інших комісій ради, зміна їх складу, обрання голів комісій;

утворення президії (колегії) ради, затвердження положення про неї;

затвердження регламенту ради та ін.

Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну і фінансову основу, на яку поширюється їхня компетенція. Так, територіальні громади села, сели­ща, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку та контролюють їх виконання; затверджують місцеві бюджети тощо.

Обласні та районні ради мають приблизно аналогічну компетенцію, що поширюється на їхні території.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають повноваження у таких сферах і галузях: соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку бюджету, фінансів і цін, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку, будівництва, освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, земельних від­носин та охорони навколишнього природного середовища, соціального захисту населення, забезпечення законності й правопорядку та ін.

Сільський, селищний, міський голова забезпечує здійснення повноважень органів виконавчої влади на відповідній території:

організовує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету;

здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчим комітетом, підписує їх рішення та ін.

Місцеві органи виконавчої влади

Конституція України (ст. 118) зазначає, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Президент України видає обов'язкові для голів місцевих державних адміністрацій укази та розпорядження, а Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу всіх органів виконавчої влади.

Крім того, місцеві державні адміністрації в цілому підзвітні й підконтрольні відповідним радам народних депутатів (обласним і районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня. Отже, адміністрації знаходяться у системі подвійного підпорядкування.

Обласна чи районна влада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення, дає обґрунтовану відповідь. Тобто Президент України може і не погодитися із висловленою недовірою. Проте, якщо не­довіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили 2/3 депутатів від складу відповідної ради, Президент приймає рішення про його відставку.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

виконання Конституції і законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-куль­турного розвитку;

підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Загальні положення

Особливим об'єктом права власності в Україні є земля, яка є найціннішим природним ресурсом, основним компонентом довкілля і, водночас, основним засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві, місцем розташування виробничої та соціальної інфраструктури, нерухомим майном в цивільно-правових відносинах. Набуття та реалізація прав на землю і земельні ділянки забезпечує існування людини як біологічної та соціальної істоти. Право власності на землю є важливою гарантією реалізації економічних, соціальних, рекреаційних, естетичних прав та інтересів особи.

Специфіка правовідносин у сфері права власності на землю на сучасному етапі обумовлюється кардинальною зміною економічних, ідеологічних та правових підходів до землі як об'єкта права власності. Як відомо, впродовж радянського періоду на території України була запроваджена виключна монополія права державної власності на землю та інші природні ресурси1, тому одним із головних напрямків земельної реформи, яка розпочалась в Україні у 1990 році, стало запровадження багатоманітності форм права власності на землю.

Розвиток відносин права власності на землю за останні двадцять років пройшов декілька етапів, а саме:

1) 1990 р. - 1992 р. (проголошення права власності Українського народу на землю в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.; запровадження довічного успадковуваного землеволодіння Земельним кодексом УРСР від 18 грудня 1990 р.; збереження монополії права державної власності на землю та надання її іншим суб'єктам виключно в користування);

2) 1992 р. - 1994 р. (відхід від принципу виключної монополії права державної власності на землю та легалізація права колективної та приватної власності на землю Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. і Земельним кодексом України в редакції Закону України від 13 березня 1992 р.);

3) 1994 р. - 1996 р. (запровадження паювання земель сільськогосподарського призначення та продажу земель несільськогосподарського призначення як особливих підстав набуття права власності на землю згідно з Указами Президента України);

4) 1996 р. - 2002 р. (конституційне закріплення права власності Українського народу на землю; проголошення юридичних, фізичних осіб, держави та територіальних громад суб'єктами права власності на землю в Конституції України від 28 червня 1996 р.);

5) 2002 р. - 2004 р. (відмова від права колективної власності на землю в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р.; запровадження поряд з приватною та державною власністю права комунальної власності на земельні ділянки);

6) 2004 р. - до цього часу (відтворення конституційної моделі права власності на землю Українського народу в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р.; визнання суб'єктами права власності на землю фізичних та юридичних осіб, державу та територіальні громади).

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Законами, які визначають особливості здійснення права власності на землю в Україні, є Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.1 (далі - ЗКУ), Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.2 (далі - ЦКУ), Лісовий кодекс України в редакції Закону України від 8 лютого 2006 р. Водний кодекс України від 6 червня 1995 р.4, Кодекс України про надра від 27 липня 1994 р.5, Закони України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р.6, "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р.7, "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р.8, "Про захист конституційних прав громадян на землю" від 20 січня 2005 р.9, "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 р.10, "Про плату за землю" в редакції Закону України від 19 вересня 1996 р.11, "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 5 лютого 2004 р.12, "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" від 17 листопада 2009 р.13 та ін. Законодавчі положення щодо набуття та реалізації права власності на землю розвиваються у підзаконних нормативно-правових актах.

Специфіка землі та окремих земельних ділянок як важливих складових довкілля зумовлює особливе правове регулювання нормами спеціальної комплексної галузі земельного права відносин, що виникають у сфері охорони та раціонального використання земель. В юридичній літературі наголошується, що земля - це не звичайне майно, товар. Це цінність особливого роду, унікальний природний об'єкт, тому чисто цивілістичний підхід до регламентації суспільних відносин, які виникають з приводу землі, навряд чи є прийнятним1. Правове регулювання права власності на землю забезпечується насамперед нормами ЗКУ, виданими на розвиток його положень законами та підзаконними нормативно-правовими актами, а норми цивільного права застосовуються субсидіарно, про що зазначено в ч. 1 ст. 9 ЦКУ.

Об'єктами права власності є земля та окремі земельні ділянки, які суттєво розрізняються між собою та мають різний правовий режим2. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про охорону земель" від 19 червня 2003 р.3 земля - це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Як особливий об'єкт вся земля в межах території України визнається власністю Українського народу відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 324 ЦКУ. Інші суб'єкти набувають право власності на окрему земельну ділянку - частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗКУ). Кожна земельна ділянка належить до певної категорії земель (сільськогосподарського чи лісогосподарського призначення, водного чи природно-заповідного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, житлової чи громадської забудови тощо) і має певне цільове призначення (для будівництва та обслуговування житлового будинку, для садівництва, для фермерського господарства тощо), що зумовлює особливості суб'єктного складу права власності на неї, підстав набуття та припинення зазначеного права.

У земельному та цивільному законодавстві визначено суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку), якими є: Український народ, фізичні та юридичні особи, держава та територіальні громади.

Відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 324 ЦКУ власником всіх земель в межах території України є Український народ - громадяни України всіх національностей. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожен громадянин має право користуватися землею як об'єктом права власності Українського народу відповідно до закону. Необхідно зазначити, що ні земельне, ні цивільне законодавство не визначають механізмів здійснення права власності Українського народу на землю, що знижує ефективність правового регулювання, зумовлює звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення зазначених норм, свідчить про законодавчу незавершеність концепції права власності на землю в Україні.

Фізичні та юридичні особи визнаються суб'єктами права власності на земельні ділянки за умови наявності у них загальної та спеціальної правосуб'єктності. В земельному законодавстві не встановлені загальні умови набуття земельної право-і дієздатності, що зумовлює застосування відповідних положень цивільного законодавства про правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб2. Водночас, для набуття права власності на земельні ділянки окремих категорій особа повинна мати спеціальну земельну дієздатність3. Так, відповідно до ч. 4 ст. 22 ЗКУ лише громадяни України та юридичні особи України можуть набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Виключно громадяни України можуть отримати земельні ділянки у власність шляхом приватизації та розпаювання земель. Лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, та юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва, можуть бути покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 130 ЗКУ). Умовою набуття права власності на земельну ділянку для ведення фермерського господарства є проходження громадянином України професійного відбору на право створення фермерського господарства (статті 5 - 7 Закону України "Про фермерське господарство").

Держава набуває і реалізує право власності на землю в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. У ст. 85 ЗКУ передбачено, що іноземні держави також можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Територіальні громади здійснюють право власності на земельні ділянки безпосередньо (через місцевий референдум, загальні збори громадян тощо) або через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради - щодо земель територіальних громад; районні, обласні та Верховну Раду Автономної Республіки Крим - щодо земель спільної власності територіальних громад).

У теорії земельного права право власності на землю (земельну ділянку) розглядається в об'єктивному та суб'єктивному значеннях. В об'єктивному значенні право власності на землю (земельну ділянку) становить систему правових норм, які визначають підстави, порядок, гарантії набуття та реалізації права власності на землю чи конкретну земельну ділянку. Право власності на землю в об'єктивному розумінні розглядається як комплексний правовий інститут, нормами якого регулюється статика земельних правових відносин, як стан належності земельних ділянок певній особі1. Право власності на землю (земельну ділянку) в суб'єктивному значенні - це гарантована відповідними правовими нормами здатність та можливість уповноваженого суб'єкта набувати і реалізовувати право власності на землю чи визначену на місцевості земельну ділянку.

Зміст права власності на землю (земельну ділянку) становлять повноваження з володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою) (ст. 78 ЗКУ, ст. 317 ЦКУ). Легальне визначення повноважень, які становлять зміст права власності на землю, відсутнє. Такі ознаки землі як нерухомість, локальність, обмеженість зумовлюють особливості здійснення повноважень, що становлять зміст права власності на землю.

Право володіння - гарантована нормами чинного законодавства можливість уповноваженої особи фактично володіти землею (земельною ділянкою), тобто здійснювати межування земельної ділянки, мати доступ до земельної ділянки та вчинювати будь-які інші дії з господарського панування над нею у встановлених законом, адміністративним актом чи договором межах.

Право користування землею (земельною ділянкою) полягає в юридично забезпеченій можливості уповноважених суб'єктів здобувати корисні властивості землі (земельної ділянки) шляхом присвоєння диференційної ренти державою та територіальними громадами, одержання сільськогосподарської продукції та продукції лісового господарства фізичними та юридичними особами, спорудження будівель та споруд, розташування об'єктів природно-заповідного фонду, рекреаційного та історико-культурного призначення тощо у встановлених законом, адміністративним актом чи договором межах. Обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим, що зумовлено її цільовим призначенням. Цільове призначення земельної ділянки - це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку (ст. 1 Закону України "Про землеустрій" від 22 травня 2003 р.2). Відповідно до ст. 91 ЗКУ та ч. 4 ст. 373 ЦКУ власник має право та водночас зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Право розпорядження землею (земельною ділянкою) - це гарантована нормами чинного законодавства можливість уповноваженого суб'єкта визначати юридичну долю землі (земельної ділянки) шляхом її відчуження, добровільної відмови, надання в користування іншим особам тощо в межах, встановлених законом, адміністративним актом або договором. Нормами земельного права суттєво обмежено право розпорядження землями сільськогосподарського призначення. Відповідно до п. 15 Перехідних положень ЗКУ до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 р., не допускається купівля - продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб, а також купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Зазначені повноваження власників землі (земельних ділянок) конкретизуються в їх правах, які закріплені в Конституції України, ст. 374 ЦКУ, ст. 90 ЗКУ, інших законах. У науковій літературі права власників земельних ділянок поділяють на земельні, земельно-майнові та земельно-екологічні1. До земельних прав власників земельних ділянок належить право продавати та іншим способом відчужувати земельну ділянку, право передавати її в оренду, заставу, спадщину тощо. Об'єктом вказаних прав є саме земельна ділянка, яка перебуває у власності певної особи.

На відміну від земельних прав, земельно-майнові права спрямовані на задоволення певних майнових інтересів, які водночас можуть бути реалізовані лише за наявності в особи права власності на землю. До вказаної групи прав власників земельних ділянок можна віднести право самостійно господарювати на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди та ін.

Земельно-екологічні права також тісно пов'язані із правом власності на землю, проте їх реалізація спрямована на задоволення екологічних потреб та інтересів певних осіб. Зокрема, земельно-екологічну групу прав власників земельних ділянок становлять: право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також право використовувати інші корисні властивості землі тощо.

Крім наведеної, можна провести іншу класифікацію прав власників земельних ділянок. Залежно від реалізації тієї чи іншої правомочності власника земельної ділянки можна виділити права, пов'язані із реалізацією правомочності володіння земельною ділянкою (право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом), права, пов'язані із реалізацією правомочності користування земельною ділянкою (право самостійно господарювати на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі, право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди) та права, пов'язані із реалізацією правомочності розпорядження земельною ділянкою (право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину).

Момент виникнення права власності на землю. Відповідно до ст. 125 ЗКУ право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 р.

Право власності на земельну ділянку посвідчується: а) державним актом на право власності на землю; б) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; в) свідоцтвом про право на спадщину. Цивільно-правова угода та свідоцтво про право на спадщину посвідчують право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж та цільового призначення (ст. 126 ЗКУ).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]