Контури державної будівлі в хі столітті

  Тип ранньої руської державності можна узагальнено визначити як патримонію, тобто політичний устрій, за якого влада пануючої династії і підпорядкована їй територія вважались нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член панівного дому, а після смерті чергового володаря територія розподілялась між його синами як співучасниками владарювання. Глибинна суть патримонії, сягаючи корінням язичницьких практик родоплемінного укладу, полягала в тому, що право кожного члена пануючого роду на співучасть у владі вважалося так само очевидним і безсумнівним, як спадкові права землероба-общинника на землю в межах своєї общини. “Владарювати” було нормальною функцією, невідчужуваною сутністю всього роду, а підвладна територія сприймалась за його буквальне тілесне продовження, тобто, відповідно до архаїчного світосприйняття, перебувала у безпосередній залежності від фізичного здоров’я володаря, його удачливості, долі, поведінки тощо.

За визначенням Олексія Толочка, на концепцію і спостереження якого спиратиметься автор цього нарису в характеристиках давньоруських владних структур, підвалини, на яких функціонувала Київська Русь, сформувалися довкола метафори родини з її колективним (родинним) правом володіння Руською землею^*. За логікою цієї схеми, вивершення одного члена роду коштом інших (самовластя) рішуче не схвалювалося: межі повноважень вважалися сакрально встановленими, і кожен князь мусив дотримуватися їх, не переступаючи преділа братня. Ідея братства усіх представників династії знаходила опертя і в церковній доктрині, згідно з якою бажати об’єму влади більшого, ніж є – значить нехтувати Божим промислом^** .

Паралельно в рамках уявлень про рівність усіх членів роду оформилась – вірогідно, починаючи з середини Х ст., – ідея старшинства [старійшинства] князя-батька [старійшого], що давало йому право на київський [старійший] престол і певну владу над молодшими: братами, синами, племінниками, онуками. Відтак політична система Русі ХІ ст. передбачала існування особливого "столичного" уділу – Київського, правитель якого набував статусу старійшого, або великого князя.

Співвідношення язичницького і християнського ракурсів у сприйнятті особи князя та характеру його влади модифікувалося протягом усього ХІ ст., особливо за княжіння Володимирового сина Ярослава Мудрого (1015-1054) та його безпосередніх наступників.

Зокрема, промовистим символом “імперських амбіцій” Києва було спорудження знаменитого Софійського собору. Мурований храм, який донині прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037-1044 рр. (за іншою версією, його заклали у 1017 р. на місці однойменної дерев’яної будівлі, поставленої Володимиром Святославичем і пізніше спаленої печенігами). Освячений в ім’я Софії Премудрості Божої, головний собор київських князів безпосередньо апелював до однойменного імператорського храму в Константинополі. Софія Константинопольська, побудована в VІ, а реставрована у ІХ ст., символізувала перемогу християнства і осяйну могутність візантійських володарів, Софія Київська – утверджувала нове віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця Володимира-першохрестителя. Показово, що Софійські храми, аналогічні київському, були споруджені у цей самий час у Новгороді (1045-1050) та Полоцьку (сер. ХІ) – містах, які завжди претендували на певну незалежність від південного центру.

Грецькі майстри, які будували і прикрашали Ярославів храм у Києві, повторили композиційні та художні прийоми візантійських першовзірців. Однак на ктиторських фресках, зрозуміло, вже були зображені не члени візантійських імператорських родин, а сімейство Ярослава Мудрого – він сам, його дружина, сини і дочки. Дехто з членів сім’ї несе великі свічки: за візантійським імператорським церемоніалом, останнє пов’язувалось з великодніми виходами багрянородних до Софійського храму. Цей паралелізм промовистий – на середину ХІ ст. княжий рід уже претендував на статус царственного не тільки за язичницькими, але й за візантійсько-християнськими мірками. В обожнюванні княжої влади давньоруські книжники відштовхувались від візантійської традиції, однак до неї міцно прив'язана і язичницька символіка. Характерним прикладом такого симбіозу може слугувати усталений набір так званих княжих імен, які давали тільки членам роду Рюриковичів. Кожен з них, окрім хресного церковного імені, мав власне княже ім'я з репертуару язичницької антропонімії, і саме так його величають сучасники, вже на підставі імені підносячи над загалом.

У подібному напрямі – до поєднання язичницького і християнського сприйняття інститутів влади – відбувалася і еволюція її зовнішньої атрибутики. В країнах Західної Європи, де прообразом інтронізації стала коронація 800 р. у Римі імператорською короною володаря франків Карла Великого, можновладці отримували відповідні інсигнії від церкви, яка за встановленою процедурою освячувала помазаника Божого. На Русі інтронізації відповідав обряд посадження на стіл, який відбувався за участю церковних ієрархів, з перенесенням престола, на якому після урочистого богослужіння сідав князь, до кафедрального собору.

Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійських імператорів ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів. Цей факт забезпечував офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб’єктом міжнародного права [jus qentium]‚ у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (хоча б номінально) недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів тощо.

Найбезпосереднішим проявом прилучення до християнської сім’ї володарів були перехресні династичні шлюби. Ця практика впродовж ХІ ст. швидко втягнула в себе і руських князів. Так, з-поміж доньок самого Ярослава Мудрого, якого іноді називають "тестем Європи", Анастасія була за угорським королем, Єлизавета – за норвезьким (і овдовівши – повторно за датським), Анна – за французьким^* . Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Наприклад, при дворі Ярослава Мудрого в Києві у різний час жили норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Грізний, племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Андрій згодом сам стане королем, зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда Залізнобокого. На початкові десятиліття ХІ ст. припадають перші описи Києва іноземцями – єпископом Бруно з Кверфурта, який через володіння Володимира Святославича простував з місійною метою до печенігів, та архієпископа Тітмара Мерзебурзького (останній у своїй хроніці під 1017 р. записав свідчення очевидців – німецьких найманців, які допомагали Святополку у боротьбі з Ярославом Мудрим за батьківський престол). Бруно називає князя Володимира великим і багатим володарем, а Тітмар, описуючи столицю Королівства Русів, говорить, що тут мешкає незліченне число люду і є понад 400 церков та 8 ринків. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі домові каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, які сталися за княжіння Володимира і Ярослава, вражає. Тим-то логічно вмотивованою видається патетика проповіді “Слово про закон і благодать”, зверненої до Ярослава та його родини майбутнім Київським митрополитом, а на той час пресвітером княжої церкви Спаса на Берестові Іларіоном:

Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого – нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславилися в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!

У згаданій проповіді Іларіон уперше наголошує на “столичній” функції Києва. Для попередньої, язичницької ментальності поняття “столиці” не існувало: оскільки держава персоніфікувалася з особою володаря, то “столиця” містилася там, де резидував він сам. Тож ідея “столиці”, як і згадана вище розбудова Києва, навіяна паралеллю з Константинополем. Проте саму постановку питання можна розцінити як перший сигнал відщеплення у свідомості підданих персони володаря від інституту держави.

Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської Правди. Ясно, що регулювання конфліктів між вільними, рівноправними мужами здійснювалося в родоплемінному суспільстві і раніше, виходячи з усного Закону, який тлумачили жерці. З розвитком ранньодержавних відносин цей Закон став першим джерелом для норм писаного права; останнє серед германських народів Західної Європи позначалося латинською назвою Лех [досл. закон, у традиційному перекладі – правда], а серед слов’ян – словом Правда. Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись після смерті батька і боротьби з братом Святополком на київському престолі, відправив додому загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі словами: “По се грамоте ходите, якоже списах вамы, такоже держите”. Далі в літописі під заголовком А се есть правда руская вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до штрафів за обиду.

Ще за життя Ярослава Мудрого (вірогідно, після 1036 р.) згадані статті були доповнені двома княжими уставами про нормування збору судових штрафів за обиду та крадіжки, а невдовзі після його смерті (1054) Ярославові сини прийняли важливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом (пізніші юридичні пам’ятки назвуть його головничьство). Врешті, додатки першої чверті ХІІ ст., що регулювали кредитно-боргові зобов’язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Поширена Руська Правда. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе руське право, як буде ширше показано далі, почало витіснятися у Галичині лише з 30-х років ХV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського – у 40-60-х роках ХV ст., а на території Московського Великого князівства – після затвердження Судебника 1497 р.

Як і в згаданих вище ранніх юридичних пам'ятках інших народів, у Руській Правді над правовою думкою ще тяжіє архаїчна процесуальна символіка з язичницькими уявленнями про суть злочину й кари. Однак деталізація норм регулювання кримінальних, спадкових, родинних та власницьких відносин показує, що людина, соціалізуючись як індивід, вже помітно звільнилася від опіки роду. Нагляд же за дотриманням норм співжиття забезпечувала княжа влада: її адміністративно-судовий апарат був уповноважений чинити суд і правду іменем князя.