- •Http://history.Franko.Lviv.Ua/yak_r2-1.Htm
- •§ 2. Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я
- •§ 3. Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів. Загадка Кия
- •§ 4. Руси і Русь у іх-х століттях
- •Розділ іі. Під знаком візантійської цивілізації
- •§ 1. Київська Русь: держава і люди Володимирове хрещення в легенді та реаліях
- •Контури державної будівлі в хі столітті
- •Боротьба князів за київське причастя (хіі-хііі ст.)
- •Люди Русі: ораторес, беллаторес, лабораторес
- •Етнос. Мова. Писемна культура
- •§ 2. Русь і Степ. Монгольське нашестя Народи Степу в руському прикордонні (до початку хііі ст.)
- •Походи Батия і створення Золотої Орди
- •§3.Галицько-Волинське князівство, або Королівство Руське Формування території
- •Війни за "за галицьку спадщину". Данило Галицький
- •Нові претенденти на "галицьку спадщину". Розпад Руського князівства
- •Рoздiл III. Нeсxoжi пaгoни руськoгo стoвбурa (кiнeць XIV – сeрeдинa XVI ст.)
- •§ 1. Гaлицькa I Пoдiльськa Русь
- •Дeмoгрaфiчнi змiни
- •Вiд дружинникiв I бoяр дo шляxти-русинiв пoльськoї нaцiї
- •Руська і Римська церкви: перші досвіди співжиття
- •Eтнiчнa стрoкaтiсть мiстa
- •Грoмaдськe сaмoврядувaння в мiстax. Мaґдeбурґiя I цexи
- •Фeнoмeн мiськoї культури. Лaтинськa нaукa в мiстax Русi
- •Нa пeрexрeстi нoвиx вaртoстeй
Нові претенденти на "галицьку спадщину". Розпад Руського князівства
Близько 1323 р. за невідомих обставин (припускають – у поході проти Орди) загинули обидва останніх представники роду Романовичів – брати Андрій та Лев Юрійовичі, перший з яких був волинським, а другий галицьким князем (після смерті Данила, що сталася 1264 р., Галичина і Волинь формально витворювали одну державу, хоча частіше управлялися двома правителями). Претендентів на спадщину загиблих не бракувало, проте показово, що серед них уже не було жодного з-поміж династів-Рюриковичів – так далеко зайшло відчуження колишньої руської княжої братії. Між 1324-1325 рр. в ролі галицького і волинського правителів епізодично згадуються двоє братів-князів із Силезії, нібито запрошених боярами, а на початку 1325 р. княжий стіл обійняв обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович, син мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни.
Охрещений за руським обрядом під іменем Юрія, Болеслав з титулом природженого князя і володаря Русі ·[natus dux et dominus Russiae] осів у Володимирі, обравши його за свою столицю. Проте міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю закидали надмірну протекцію городянам-іноземцям – чехам та німцям, потурання католицькому духівництву, що слідом за ними простувало на Русь, а також якісь докладніше невідомі утиски в правах волинської верхівки. Тож щодалі дужче міцнішала пролитовськи настроєна партія бояр, яка орієнтувалася на Любарта (сина великого князя литовського Ґедиміна), одруженого з дочкою котрогось із загиблих Юрійовичів. Врешті 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, охрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів судилося розійтися остаточно.
За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира ІІІ. Чи було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг, наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько [Дедко]. Під титулом управителя, або старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри, визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідних володарів – Любарта, Казимира ІІІ і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого*. Проте дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344-1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів, контрольованих Дядьком, Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід на Русь, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську землі волинцям вдалося відбити*, а боротьба за Галичину продовжувала з перервами тривати аж до 1382 р.
Так завершився розтягнутий більш, як на півстоліття другий цикл воєн "за галицьку спадщину". Про несхожі долі обох половин Галицько-Волинського князівства – польської і тієї, що відійшла до Литви, мова піде в наступних розділах цього нарису. Тут же варто підкреслити, що власне в ці неспокійні часи остаточно окреслилась переорієнтація життя галичан на Захід, на взірці, запозичені від угорських, чеських та польських сусідів. Так, з середини ХІV ст. у містах почало розповсюджуватись маґдебурзьке право, занесене іноземцями-ремісниками; в княжих канцеляріях під впливом юридичної практики латинського акта оформилися канони руської актової мови; у вжиток увійшло безліч нових реалій соціального життя і супутніх їм деталей побуту. Їхний зміст і еволюція детальніше будуть показані далі, узагальнено ж можна сказати, що на момент розпаду Галицько-Волинське князівство являло собою перший місток між русько-візантійским Сходом і латинським Заходом.
В цілому ж для Русі-України візантійська епоха скінчилася в жорстоких сум'яттях переділу території сильнішими сусідами. Цій катастрофі, на жаль, не передувало об'єднання, тому в свідомість українців Київська Русь на довгі віки увійшла у вигляді двох, різних для українських сходу й заходу, історичних спогадів. Перший з них уособлювали величні руїни Києва, а другий – пам'ять про королів галицьких. Погляду на те, як поволі зближувалися ці дві українські Русі, ніби заново "впізнаючи" одна одну, будуть присвячені наступні розділи. ґ