2. Правила ведення робочої карти

Після того, як карта буде підготовлена до роботи, командир роти (батальйону) наносить вихідну обстановку (обстановка, яка склалася до моменту прийняття рішення командиром). Вона може наноситися з карти, яка отримана з вищестоящего штабу, з письмового бойового розпорядження (наказу) або з голосу по засобах радіозв’язку.

На тренуваннях з підрозділами, командних, командно-штабних навчаннях, в навчально-виховному процесі навчальних закладів вихідна обстановка наноситься на карту з тактичного завдання, в якому письмово або у вигляді схеми обстановки дається положення військ на визначений час.

Командири підрозділів наносять вихідну обстановку з отриманням бойового наказу.

Робочі карти ведуться всіма офіцерами самостійно. При цьому кожен офіцер наносить на карту тільки ті дані, які необхідні для роботи згідно обійманої посади.

Робота на карті повинна вестися таким чином, щоб будь хто зміг прочитати тактичну обстановку (командир або підлеглий). Крім того. Деякі карти мають велике значення при вивченні досвіду бойових дій.

Слід враховувати можливість передачі даних після її фотографування за допомогою мобільно зв’язку (ММС), 3G-передачі, блю-туза, вай-фай, скайпу, копіювальної техніки тощо.

Дані обстановки слід наносити акуратно, тонким олівцем (фломастером з фетровим наконечником) та встановленими умовними позначеннями, при чому розміри їх повинні узгоджуватися з величиною та кількістю військових одиниць, добре читатися та не забивати топографічну основу карти.

Обстановка на робочій карті може наноситися як поодинокими так і груповими умовними знаками одного кольору (синього – для противника; комбінацією умовних знаків різних кольорів – своїх військ).

Положення. Завдання та дії механізованих, танкових аеромобільних та авіації Сухопутних військ й тилу позначаються на карті відповідними знаками червоного кольору.

Положення, завдання та дії підрозділів артилерії, зенітних, інженерних, РХБЗ, радіотехнічних, підрозділів зв’язку та їх тилу позначаються чорним кольором.

Нумерація, найменування підрозділів, пояснювальні надписи, які відносяться до своїх військ позначаються чорним кольором, противника – синім. Умовні позначення, які позначають вогневі засоби, ОВТ наносять на карту відповідно дійсного розташування їх на місцевості та розташовуються по напрямку дій або ведення вогню.

Умовні тактичні позначення – своєрідна мова війська. Яка узаконена бойовими уставами та настановами. Символи тактичних умовних знаків повинні бути наглядними, простими, не допускати подвійного тлумачення їх змісту та забезпечити можливість користування технічними засобами для швидкого нанесення обстановки на робочу карту.

Лінійні замкнуті та напівзамкнуті умовні позначення (положення військ, траншеї, вогневі позиції артилерії, рубежі різноманітного призначення) наносять на карту з дотриманням масштабу тому їх називають масштабними умовними знаками.

Фігурні умовні знаки, які мають правильну геометричну форму (поодинокі танки, артбатареї, деякі тилові підрозділи), а також деякі комбіновані умовні знаки, які складаються з ліній та фігур (пункти управління, засоби зв’язку, деякі інженерні засоби і споруди) являють собою точкові об’єкти та є поза масштабними, тобто наносяться на карту без дотримання масштабу.

Важливе значення для успішного читання робочої карти є точне дотримання прийнятих умовних скорочень, позначень та надписів. Вони застосовуються для прискорення нанесення обстановки на карту та розробки бойових документів.

Способами нанесення об’єктів, які не позначені на карті:

а) окомірно за найближчими орієнтирами;

б) за напрямком і відстанню об`єкта;

в) за перпендикуляром і створом;

г) прямою засічкою з точки стояння;

д) за прямокутними координатами;

е) прокладанням компасного ходу.

Вибір способу залежить від бойової обстановки, місцевості, характеру об`єкта, погодних умов, наявності навігаційної апаратури.

З метою економії часу і забезпечення кращого взаєморозуміння, під час доповіді, формулювання завдань і складання бойових документів необхідно керуватися єдиними правилами користування картою.

Основні з них є:

1. На місцевості карту завжди тримати зорієнтованою.

2. Цілевказання проводити за квадратами координатної сітки, від орієнтиру (наближене орієнтування) або координатами.

3. Власні назви вказувати точно за картою і не відмінювати їх.

4. Береги річок, узлісся, околиці населених пунктів, боліт називати за сторонами горизонту. Береги річок можна називати правим і лівим.

5. Рубежі позначати не менше ніж двома, райони – не менше ніж трьома, смуги і ділянки – не менше ніж чотирма пунктами. Для своїх військ перелік пунктів (орієнтирів) здійснювати проти ходу годинникової стрілки, починаючи з його лівого флангу. Напрямок наступу вказувати кількома пунктами від переднього краю на всю глибину бойового завдання.

6. Вказувати, входить чи ні орієнтир до району. Дужки, які вказують положення відносно розмежувальної лінії мостів, невеликих населених пунктів, позначок висот, наносяться радіусом 4–5 мм; великих міст, лісних масивів та інших площинних орієнтирів – до 10 мм.

7. Поворотні пункти розмежувальних ліній називати з тилу до фронту. Першою називати розмежувальну лінію праворуч. У разі відступу пункти вказувати від фронту в сторону відступу; в обороні – на максимальну досяжність засобів ураження штатних або підтримуючих вогневих засобів.

8. Маршрути руху вказувати по населених пунктах або орієнтирах: перший пункт – звідки відступають, останній – у районі зосередження або на рубежі розгортання.