Розділ 2 загальна характеристика забезпечення умови безпечної діяльності при проведенні спеціальних операцій: методико-рокомендаційний аспект

2.1. Особливості ведення переговорів – тактична сторона забезпечення безпеки при проведенні спеціальних операцій.

Переговори зі злочинцями– це прояв реальної дійсності у боротьбі зі злочинністю, вид людської діяльності, що виявляється в діалозі між злочинцями та працівниками органів внутрішніх справ з метою попередження, розкриття та розслідування злочинів, все більше становиться об’єктом наукового дослідження. Саме тому очевидна соціальна необхідність і потреба їх вивчення. На сьогодні вони представляють відносно самостійну галузь прикладних знань, які використовують понятійний апарат науки про переговори та інших наукових дисциплін «Тактико-спеціальна підготовка», «Оперативно- розшукова діяльність», «Управління в органах внутрішніх справ», «Юридична психологія» тощо, орієнтованих на вдосконалення правозастосовчої практики. Переговори зі злочинцями потребують подальшого розвитку та вдосконалення службово-бойової діяльності переговірників органів внутрішніх справ, зокрема, пошуку найефективнішого шляху в досягненні мети, творчого та ініціативного рішення завдань, що виникають. Непередбаченість і неповторюваність кримінальних ситуацій, в яких використовуються переговірні процеси, робить недостатнім репродуктивне мислення, не знаходячи нових підходів із урахуванням специфіки конкретних випадків переговорів. 

Окремі питання організації переговорного процесу правоохоронними органами розглядались у наукових працях В.Л. Васильєва, В.О. Вікулова, Ю.В. Дубка, О.О. Жижка, В.П. Ілларіонова, М.М. Лєбєдєва, В.І. Старікова та ін. Проте питання щодо висвітлення особливостей проведення переговорів у спеціальних операціях органів внутрішніх справ окремо не висвітлювалося, а в існуючих наукових працях ще не знайшло належного відбиття. Тому метою статті є дослідження закономірностей та механізмів переговорів зі злочинцями під час проведення спеціальних операцій органів внутрішніх справ з метою підвищення ефективності боротьби зі злочинністю. Новизна роботи міститься в аналізі переговорного процесу зі злочинцями як допоміжного заходу при проведенні спеціальних операції органів внутрішніх справ, а також розвитку положення про суб’єктів, стадії, компоненти та класифікацію зазначених переговорів. 

Безсумнівно, що успіх спеціальної операції зі звільнення заручників, збереження їхнього життя багато в чому залежать від тактики ведення переговорів зі злочинцями. Як свідчить зарубіжний і вітчизняний досвід, саме переговори мають певні переваги перед іншими можливостями. Переговори є відносно новим напрямком в оперативно-розшуковому процесі, який ведеться в ході припинення терористичних та інших інцидентів.

Під час переговорів насамперед застосовуються такі оперативно- розшукові заходи, як опитування (у тому числі розвідувального та замаскованого характеру), спостереження, зняття інформації з використанням технічних засобів, ідентифікація особи екстремістів тощо. Переговори дозволяють вирішувати такі специфічні для оперативно-розшукової діяльності завдання, як забезпечення відмови від злочинних намі- рів у ході інциденту терористичного характеру, виявлення ознак злочинів та осіб, що їх вчинили, збирання інформації, яку використовують оперативні працівники та слідчі для розслідування цього злочину та ін.. Одночасно переговори зі злочинцями є й видом оперативно-розшукового забезпечення спеціальних операцій, оскільки, з одного боку, при їх проведенні здобувається інформація, що дозволяє правильно обрати тактичні способи дій, а з іншого боку, вони можуть забезпечити виграш часу для розгортання груп бойового порядку та відвернути увагу злочинців. В ідеальному варіанті в складі оперативного штабу необхідною є спеціальна група оперативно-розшукового та технічного супроводження переговорного процесу, яка включає працівників кримінальної міліції та установ з питань виконання покарань (вони повинні знати звички, жаргон та інші особливості представників криміногенного середовища); спеціалістів із переговорів, що отримали підготовку на курсах чи у навчальних закладах; слідчих; експертів-криміналістів (зокрема в галузі складання словесного портрету); стенографісток- друкарок; техніків радіо і дротового зв’язку з апаратурою для аудіо- та відеозапису; експерта-психолога (фахівця з психодіагностики, у тому числі, візуальної); психіатра; спеціаліста-аналітика, який уміє використовувати оперативно-розшукову інформацію; інших фахівців залежно від розвитку ситуації.

Але, на жаль, у повсякденній практиці доводиться спиратися на значно скромніші можливості, коли ведення переговорів доручається одному з офіцерів блоку кримінальної міліції. До особи, що веде переговори, ставляться певні вимоги: необхідно перебувати в гарній фізичній і психічній формі, мати розвинений інтелект, приємну зовнішність, добре поставлений та приємний голос, уміти ставити запитання й аргументовано переконувати, швидко орієнтуватися в критичних ситуаціях, володіти рідною мовою злочинця. Існує також низка рис, наявність яких в особи, що веде переговори, є небажаною. Це надмірне покладання надій на силу в розв’язуванні конфліктних ситуацій, зайва самовпевненість, невміння виражати свої почуття, бідний словниковий запас. Небажані також надто велика владність, негнучкість характеру, невміння «вести торг», непоказний зовнішній вигляд, відсутність здатності до самоаналізу, погана фізична форма, незнання переконань злочинця. Дослідження переговорів зі злочинцями ґрунтується на використанні даних кримінології, кримінального, кримінально- виконавчого права, кримінального процесу, криміналістики, міжнародного й цивільного права, соціології, психології, педагогіки, теорії управління та інших наук. До їх складу входять окремі положення етики, психіатрії, логіки, інформатики, конфліктології, системології та інших галузей знань. Одночасно, на нашу думку, в силу своєї правової специфіки, вони є складовою теорії службово-бойової діяльності сил охорони правопорядку. За різноманітними критеріями можна провести таку класифікацію переговорного процесу зі злочинцями: 

1) за метою ведення переговорів: про звільнення заручників та інших викрадених осіб, попередження вибухів, підпалів, отруєнь та інших негативних наслідків, видачу зброї, вибухових пристроїв та вибухових речовин, поверненні викрадених культурних, історичних цінностей тощо, здачу злочинців владі (одночасно можуть досягатися дві та більше цілей); 

2) за мотивами дій злочинців: політичним, націоналістичним, корисливим, незаконної міграції, ухилення від затримання, звільнення з-під варти, помсти, іншим злочинним намірам (мають місце різні сукупності таких мотивів); 

3) за відношенням до злочину та порушення кримінальної справи: до скоєння злочину, під час скоєння злочину, після скоєння злочину; до порушення кримінальної справи, після порушення кримінальної справи; 

4) за тривалістю ведення: короткострокові (їх період визначається хвилинами або годинами); середньострокові (їх період визначається добами); довгострокові (їх період визначається тижнями, місяцями тощо); 

5) за ступенем складності: прості (обговорюється лише один предмет переговорів) та складні (обговорюється низка питань); 

6) за кількістю учасників: один на один (представники кожної зі сторін), по декілька осіб з кожної сторони, між групами осіб, а також комбіновані (різні комбінації чисельності сторін у залежності від ситуації); 

7) за характером умов, що висуваються злочинцями: прийнятні, неприйнятні, частково прийнятні; 

8) за формою опосередкування контакту сторін: прямі (безпосередній контакт), за допомогою посередників (перекладачів), за участю третьої нейтральної сторони, комбіновані типи зазначених переговорів;

 9) за формою контакту сторін, формою ведення: усні, письмові, без використання технічних засобів (радіо, телефон, мегафон та інші засоби зв’язку), комбіновані форми контакту сторін; 

10) за рівнем представництва сил правопорядку: на місцевому рівні (місто, район); на рівні Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя; на державному рівні; за участю представників зарубіжних держав; комбіновані рівні представництва;

11) за кількістю сторін: двохсторонні, багатосторонні, коли кожна сторона має власні інтереси у переговорах; 

12) за ступенем гласності: гласні, про хід яких інформується громадськість; негласні - коли визнано необхідним не повідомляти про них за різними оперативно-тактичними та іншими підставами. 

Практика ведення переговорів зі злочинцями також вимагає розмежування ситуацій у залежності від таких факторів: – відомо чи невідомо місцезнаходження злочинців і заручників; – можливість застосування до злочинців сили (заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї – статті 12-15 Закону України «Про міліцію»); – знаходження злочинців у кабіні пілотів або штурманській рубці (при захопленні по- вітряного або морського чи річкового суден); – наявність відомостей про особи злочинців та їх жертви, злочинні наміри; – стаціонарне місцезнаходження злочинців і заручників (жилий масив, промисловий об’єкт, підприємства, установи, організації, польові умови та ін.) або їх перебування у русі (різні види транспорту). Зупинимося більш детальніше на учасниках переговорів. З одного боку – це злочинці, тобто особи, які скоїли злочин (злочини). Ми вважаємо, що при проведенні переговорів із злочинцями необхідно максимально знати їх індивідуальні особливості, тобто особливості конкретної людини – соціальний статус, життєвий досвід, особисті якості, причини антигромадської (злочинної) поведінки. Знання зазначених характеристик дозволить забезпечити особистісний підхід до суб’єкту переговорів, виявити риси характеру, приналежність до певної категорії аргументації, що надасть можливість вибрати найбільш ефективну лінію ведення з ним діалогу, дебатування, пошуку компромісних рішень. 

Отже поглиблене вивчення особи злочинця, незалежно від того, чи діє він окремо або представляє злочинну організацію, є першоосновою для ведення успішних переговорів. Очевидно, що переговори зі злочинцями мають вимушений характер, вони пов’язані з необхідністю захищати життя, здоров’я, свободи, законні інтереси громадян тощо. Злочинцям протистоять сили держави, всього суспільства; осмислення цього факту складає сутність поняття суб’єкти переговорів, які представляють суспільство. В розпорядженні другої сторони знаходяться всі можливості припинення злочинних дій силою, зокрема, застосовуючи зброю та спеціальні засоби. В той же час допускається можливість делегування своїх представників на переговори зі злочинцями з метою пошуку найбільш доцільного вирішення конфлікту. При цьому особливістю ведення переговорів із злочинцями є те, що найчастіше за все саме вони обирають тих, з ким бажають вести діалог (суперечити злочинцю в цьому випадку не- має сенсу, оскільки це може призвести до загострення конфлікту). Що стосується третіх осіб, то в переговорах із злочинцями можуть приймати участь потерпіли за справами про викрадення дітей, подружжя або близькі родичі заручників, інші громадяни за власною ініціативою або за проханням сторін. Перекладачі (як і посередники) формально не є сторонами в переговорах із злочинцями. Проте від їх вміння в певній мірі залежить успіх ведення переговорів, оскільки вони не тільки перекладають діалоги сторін, але й певним чином інтерпретують одержані ними тексти. Помилковий вибір перекладача може привести до зриву переговорів, оскільки кожний текст можна перевести у більшому чи меншому ступеню його прийнятності до співрозмовника. Важливо, щоб робота перекладача була логічним продовженням роботи зусиль сторони органів внутрішніх справ, а не заважала діяльності неадекватною (неоднозначною чи некоректною) передачею суджень, неприйнятною з національної точки зору формою їх словесного викладення (ця проблема набуває особливої актуальності під час проведення переговорів з особами кримськотатарської національності в Автономній Республіці Крим). Існує думка, що засоби масової інформації ніяким чином не повинні сприяти злочинцям ні шляхом прямого втручання до проведення спеціальних операцій, ані їх «смакуванням», ані їх утрируванням і драматизацією. Низький рівень терористичних проявів у соціалістичних країнах пояснюється тим, що там не вели переговорів з терористами, їх діяльність не одержувала певного широкого висвітлення, що доповнювалося суворими заходами контролю, зокрема, на кордонах. Але, на нашу думку, позитивний вплив на хід переговорів можуть чинити такі особи, що залучаються до спеціальної опе- рації, як представники громадськості, засобів масового зв’язку, церковні служителі, рідні та близькі злочинців, проте їх участі в переговорах повинна передувати попередня проробка лінії їх поведінки. Ю.В. Дубко звертає увагу на те, що раніше при організації зв’язку органи внутрішніх справ особливо не брали до уваги, що їх переговори можуть бути почуті, але тепер, у деяких випадках, злочинці, організатори масових безпорядків мають приймачі та радіо- станції, які дозволяють прослуховувати переговори працівників органів внутрішніх справ. Тому необхідною є організація прихованого управління силами й засобами, тобто системи заходів, що передбачає умовні (кодові) слова, сигнали, наявність таблиці заміни для ведення переговорів, зміни повсякденно використовуваних частот (каналів) на інші. Окрім того, недопустимим є ведення переговорів особисто керівником операції. Навіть в операціях невеликого масштабу йому потрібен помічник із засобів зв’язку, через якого він може передавати розпорядження. У великих операціях керівник повинен здійснювати управління за кількома блоками через своїх заступників, а не управляти особисто кожною групою бойового порядку або навіть нарядом. Звичайно, у ході операції в керівника може виникнути необхідність особисто викликати по радіо того чи іншого командира (старшого) групи та віддати йому відповідну команду, але це лише виняток із загального правила. Саме тому важливим аспектом є те, що при проведенні радіообміну між органами та підрозділами, задіяних у спеціальних операціях, категорично забороняється: 1) передавати відкритим текстом інформацію, яка містить службову, державну чи воєнну таємницю; 2) вести переговори приватного характеру; 3) передавати відомості, які розкривають сутність оперативних заходів і конкретну обстановку; 4) називати прізвища, посади чи звання посадових осіб тощо. Перебуваючи складовою частиною оперативно-тактичних операцій, які проводяться в необхідних випадках органами внутрішніх справ, переговори зі злочинцями звичайно містять такі компоненти: 1) специфічна кримінальна ситуація, яка вимагає ведення таких переговорів, без яких неможливо досягнення запланованої мети; 2) діалог сторін – суб’єктів переговорів – для досягнення результату; 3) вирішення завдань попередження, розкриття та розслідування злочинів і пов’язаних з ними питань шляхом досягнення угоди; 4) виконання взятих на себе обов’язків сторонами (у випадку позитивного проведення переговорів). 

Правильною тактичною лінією в переговорних процесах буде демонстрування психологічної стійкості, зняття емоційної напруги, можливе затягування переговорів для того, щоб виграти час для всестороннього уточнення обставин скоєного злочину, здійснення розвідувальних (діагностичних) пошукових заходів: з’ясування особи злочинців, їх кількості, наявності судимості, вікових, психічних та інших особливостей, а також інформації про їх наміри, зв’язки, види та кількість наявної зброї.