35. Фінанси суб'єктів господарювання
Організація і функціонування фінансів суб’єктів підприємництва базується на основах комерційного розрахунку, який є основним методом господарювання і передбачає: отримання максимального прибутку при мінімальних затратах; повну самостійність суб’єктів господарювання; невтручання держави у внутрішні справи підприємств; реальну відповідальність за результати праці, своєчасне виконання зобов’язань, сплату податків. Основними принципами організації фінансів суб’єктів підприємницької діяльності є: Саморегулювання господарської та фінансової діяльност. Сутність цього принципу полягає у наданні підприємствам (крім казенних) повної самостійності в прийнятті та реалізаціїї заходів у сфері виробництва, інвестиційної діяльності, враховуючи наявні фінансові, трудові і матеріальні ресурси. Для виконання завдань підприємство планує діяльність за допомогою складання бізнес-плану і поточних виробничих, інвестиційних та фінансових планів залежно від попиту на свою продукцію, роботи й послуги. Оперативне фінансове планування підприємство здійснює за допомогою бюджетування – системи кошторисів, які складають на підставі контрактів зі споживачами продукціїї та постачальниками матеріальних ресурсів, зобов’язань перед бюджетом і державними цільовими фондами тощо. Самоокупність і самофінансування. Це принцип господарювання, відповідно до якого підприємство за рахунок доходів від реалізації здійснює витрати, пов’язані з основною діяльністю. Найнижчою межею самоокупності є беззбитковість, тобто ситуація, коли доходи рівні витратам і немає прибутку. Самофінансування – це можливість підприємства не тільки окупити витрати на виробництво і реалізацію продукції, а і здійснювати за рахунок отриманого прибутку матеріальне стимулювання працівників, вирішувати питання соціального розвитку і, головне, здійснювати розширене відтворення і розвиток підприємства. Розмежування джерел формування капіталу на власні й запозичені. Поєднання власних та запозичених коштів дає змогу раціональніше використовувати і зберігати власний оборотний капітал, своєчасно реалізовувати інвестиційні проекти. Наявність фінансових резервів. Формування фінансових резервів підприємств в умовах ринку є однією з важливих умов їхньої діяльності. Суб’єкт господарювання має право самостійно вирішувати, як розпорядитися чистим прибутком, які фінансові ресурси формувати і як їх використовувати. Фінансова діяльність підприємства регламентується державою через податкову, амортизаційну, валютну, митну політику. Суб’єкт господарювання несе реальну економічну відповідальність за результати діяльності і своєчасне виконання своїх зобов’язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. По своїх зобов’язаннях підприємство відповідає власним майном і доходами. Свої втрати і збитки підприємство покриває за рахунок фінансових резервів, системи страхування і за рахунок власного прибутку.
36. Матеріальна основа функціонування суб’єкта підприємництва
Фінансові ресурси – це сукупність грошових коштів, які знаходяться в розпорядженні підприємств. Фінансові ресурси можна розглядати як ресурси, які представлені в активі балансу – довготермінові матеріальні, нематеріальні та фінансові активи, виробничі запаси, дебіторська заборгованість, грошові кошти та їх еквіваленти. Джерела фінансових ресурсів представлені в пасиві балансу підприємства. Їх можна поділити на дві укрупнені групи: власні та залучені кошти. До власних належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід та прибуток. До залучених – отримані кредити, пайові та інші внески, кошти, мобілізовані на фінансовому ринку, цільові асигнування. Джерела формування фінансових ресурсів залежать від форми власності підприємства. Так, при створенні державних підприємств фінансові ресурси формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів вищих органів управління, коштів інших аналогічних підприємств при їх реорганізації тощо. При створенні колективних підприємств – за рахунок пайових (часткових) внесків засновників, добровільних внесків юридичних і фізичних осіб тощо. Усі ці внески (кошти) – це статутний (первинний) капітал, що акумулюється в статутному фонді створеного підприємства.
37.Державне регулювання підприємницької діяльності.
Під державним регулюванням підприємницької діяльності слід розуміти реалізацію об'єктивності економічної необхідності координування, узгодження діяльності підприємницьких структур з метою досягнення загальної мети макроекономічного розвитку - задоволення суспільних потреб. Отже, досягнення цієї мети в значній мірі залежить від наявності системи управління, форми і методів державного регулювання підприємницької діяльності. Згідно з чинним законодавством держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємствами, захищає споживачів від проявів недобросовісної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: - податкову й фінансово-кредитну політику, в тому числі встановлення ставок податків і процентів із державних кредитів, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій; - державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; - науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; - договори на виконання робіт і поставок для державних потреб. Слід звернути увагу на складові економічного механізму регулювання підприємницької діяльності: ринкові, спонукальні основи та стимули, економічні відносини суб'єктів ринкової системи, форми й методи державного регулювання. Побудова сучасного механізму регулювання підприємницької діяльності базується на використанні певних принципів. По-перше, це - ефективність дії механізму. Регулювання повинно сприяти зростанню добробуту населення, вирішенню на цій основі соціальних питань і не бути дорогим для держави. Другий принцип - справедливість. Вона повинна сприяти забезпеченню рівноправності усіх без винятку суб'єктів підприємницької діяльності. У поєднанні з відповідальністю за дотримання законодавства як органами державного регулювання, так і їх працівниками це дозволить зробити даний механізм послідовним, ввести такі принципи, як відповідальність і послідовність. Останнім принципом виступає простота. Правові акти мають бути зрозумілими за змістом, легкі у виконанні.
38. Охарактеризувати особливості організації фінансів підприємств соціальної сфери
До соціальної сфери нац ек входять такі складові: освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, туризм, фізична культура і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення населення. їхня діяльність значною мірою залежить від організації фінансового забезпечення. За формами власності джерела фінансування поділяють на бюджетні та позабюджетні. За видами — бюджетні — за рівнями бюджетів і позабюджетні — за рівнями централізації коштів. Інструментами формування цих джерел фінансування соціальних проектів і програм є податки соц-ек характеру, які стягуються в основному з населення, і державно-ек характеру — основними платниками яких є усі інші сфери господарської діяльності, а також благодійні внески та ін. Джерела фінансування проектів і програм соціальної політики України поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні джерела фінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами. До позабюджетних джерел (коштів) можна віднести: державні і недержавні соціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні територіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підприємств, організацій і установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти і програми. Зовнішні джерела фінансування можуть формуватися за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових організацій; гуманітарної допомоги з-за кордону. Мобильные телефоны, новинки!e-katalog.com.ua Таким чином, головним фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспільства є державний бюджет. Витрати на соціальну сферу становлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансується приблизно 80 % усієї соціальної сфери. Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів,а також за рахунок недержавних джерел.
39.Організація фінансів громадських організацій і доброчинних фондів
Добровільні громадські формування, об’єднуючі громадян на основі єдності інтересів, захоплень тощо, є некомерційними організаціями. Вони створюються для задоволення і захисту соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів громадян. Найбільш масовими і популярними серед громадських організацій є політичні партії, професійні союзи, спілки діячів мистецтв, спортивні спілки тощо. Доходи громадських організацій формуються в більшості за рахунок вступних і членських внесків, надходжень від комерційних структур, які належать таким організаціям, від проведення платних заходів, добровільних і спонсорських пожертвувань фізичних і юридичних осіб. Добровільні пожертвування надаються неприбутковим організаціям, доходи яких формуються виключно з добровільних пожертвувань або з бюджетних асигнувань. Вимоги цільового використання пожертвувань ставляться тільки при проведенні екологічної, оздоровчої, культурної, освітньої, релігійної, наукової і добродійної діяльності. Для політичних партій встановлені деякі обмеження. Зокрема, створені ними установи і організації, можуть належати тільки до засобів масової інформації, а комерційна діяльність повинна бути пов’язана з продажем суспільно-політичної літератури, продукції з власною символікою, проведенням фестивалів, свят, виставок, лекцій тощо. Витрати громадських формувань пов’язані з необхідністю фінансування витрат на здійснення статутної діяльності і її розвиток, на оплату праці штатного управлінського апарату, адміністративно-господарських витрати, проведення культурно-масових заходів тощо. Оскільки громадські організації – це некомерційні організації, вони не сплачують податок на прибуток. Їх діяльність регламентується виключно власним статутом. Професійні союзи - найбільш чисельні самодіяльні громадські організації. Метою їх діяльності є захист інтересів і прав громадян, об’єднаних за професійною ознакою. Діяльність профспілкових організацій забезпечується за рахунок: вступних і членських внесків їх членів; доходів від господарської, комерційної і ін. діяльності підприємств і організацій, які їм належать; добродійних внесків; коштів, що поступають від підприємств відповідно до колективних договорів. Профспілкові організації мають право зберігати вільні кошти в установах банків, мати власність у вигляді будівель, готелів і ін. майна. Кошти, що поступають первинним профспілковим організаціям, витрачаються відповідно до кошторису на: культурно-виховну роботу; фізичну культуру і спорт; матеріальну допомогу членам профспілок; адміністративно-господарські і організаційні витрати; преміювання профактиву. Професійні союзи не є платниками податків, а підлеглі їм комерційні організації сплачують їх на загальних підставах. Однією з форм реалізації і розвитку добродійної діяльності в сучасних умовах є створення доброчинних фондів. Головною метою їх функціонування є здійснення доброчинної діяльності на користь суспільства або окремих категорій громадян. Особливістю фінансів доброчинних фондів є те, що в джерелах формування їх коштів, переважають добровільні пожертвування і спонсорські внески. Держава може надавати їм допомогу і додаткові пільги. Доходи доброчинних фондів формуються за рахунок: внесків членів фондів; добродійних внесків і пожертвувань фізичних і юридичних осіб; коштів, що передаються на договірній основі фізичними і юридичними особами для фінансування конкретних програм, що відповідають завданням фонду; кредитів і інших позик; частини доходів від діяльності створених доброчинними фондами суб’єктів підприємництва в межах, передбачених їх статутними документами. Кошти доброчинних фондів витрачаються: на доброчинну діяльність відповідно до статуту (виділення стипендій обдарованим дітям, організацію спортивних змагань, олімпійських і параолімпійських ігор і ін.); оплату праці штатним працівникам; адміністративно-господарські витрати і ін. В Україні до доброчинних фондів відносяться такі фонди як «Україна дітям», «Відродження», «Сімейний круг» тощо.
40. Домогосподарство: суть та роль в економічному розвитку держави.
Домогосподарство виконує дуже важливу роль в економіці країни. Домогосподарства виконують роль виробництва товарів та послуг і тим самим використовують ці кошти для подальшого споживання. Домашнє господарство – одна з головних структурних одиниць економіки, найважливіший суб’єкт ринкових відносин, основна забезпечуюча ланка фінансової системи. Воно може складатися з одного або декількох чоловік. В системі національних рахунків, прийнятій ООН і рядом міжнародних організацій в 1993 році, домашнє господарство визначається як «невелика група людей, які проживають спільно на одній житловій площі, вносять свій дохід і багатство повністю або частково до загального фонду і спільно споживають деякі товари та послуги, в основному – житло і продукти харчування». Нерідко домашнє господарство співпадає за розмірами з сім’єю. Проте до його складу можуть входити і особи, що не є членами даної сім’ї. У різних країнах склад домашнього господарства може сильно відрізнятися залежно від традицій, освіти, культурних особливостей, клімату і т.д. Домогосподарством визнається сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об’єднують та витрачають кошти. Ці особи можуть перебувати в родинних стосунках або стосунках свояцтва, не перебувати у будь-яких з цих стосунків або бути і в тих, і в інших стосунках. Домогосподарство може складатися з однієї особи. Сектор домашнього господарства у будь-якій національній економіці поставляє на ринок економічні і трудові ресурси, попит на які проявляють підприємства (фірми), держава. Одержані домашнім господарством доходи
використовуються для задоволення власних потреб індивідуумів, в основному у вигляді споживання товарів і послуг. Домашні господарства є також найважливішим джерелом внутрішніх заощаджень, що є вагомим інвестиційним джерелом фінансової системи, та споживачем фінансових послуг, що пропонуються фінансовим ринком. Основний мотив участі домашніх господарств в економічній діяльності максимальне задоволення соціально-економічних та культурних потреб учасників домашнього господарства.
41. Джерела і форми доходів домогосподарств. Номінальні та реальні доходи.
Під доходами домогосподарств мають на увазі результати їх економічної діяльності. Вони можуть мати грошову й натуральну форми. Джерелом формування їх можуть бути: заробітна плата, доходи від підприємницької діяльності та самозайнятості, продажу сільськогосподарської продукції, вироблених товарів та послуг, доходи від власності, соціальні виплати з державного бюджету та ін. Головним джерелом доходів домогосподарств є доходи від ресурсів, які вони постачають національному виробництву, або ж доходи від чинників виробництва, насамперед послуг чинника"праця". Розрізняють номінальні й реальні доходи домогосподарств. Номінальні доходи — це сума грошових доходів, які одержують домогосподарства. Реальні доходи - це кількість різних споживчих благ (товарів та послуг), які можуть купити домогосподарства за свої грошові доходи. їх рівень залежить від: номінальних доходів, рівня цін на споживчі блага, величини податків та інших обов'язкових платежів. Отже, реальні доходи домогосподарств залежать прямо пропорційно від величини грошового (номінального) доходу і обернено пропорційно від рівня цін.
42. Основні моделі стратегій виживання домогосподарств.
Вітчизняні вчені виділяють декілька основних моделей стратегій виживання, що фіксують діапазон можливих варіантів поведінки. 1. Зменшення споживання. Основна мета — заощаджувати на всьому, купувати лише дешеві продукти, дешеві або вживані речі, не купувати побутової техніки, книжок, відмова від відвідування кінотеатрів, поїздок на відпочинок. Тобто у таких умовах має місце відмова від усього, від чого можна відмовитися без серйозної загрози для здоров'я і життя. Як правило, це єдиноможлива стратегія для самотніх людей похилого віку.2. Перехід до самозабезпечення. Головна мета — організувати своє життя і побут так, щоб мінімізувати потребу в грошах. Виробляти самостійно всі чи майже всі необхідні для життя продукти харчування, а їх надлишки обмінювати на інші продукти або продавати на ринку. У такий спосіб метою домогосподарства є не товарне виробництво (не виробництво товарів на продаж), а задоволення потреб сім'ї у конкретних продуктах. Таку стратегію обирають жителі сільської місцевості, а також жителі міст, які мають земельні ділянки. 3. Пошук додаткової роботи. Основна мета — мати кілька незалежних джерел доходу, щоб не так гостро відчувати наслідки затримок і невиплати заробітної плати. При цьому необхідно мати доволі високу кваліфікацію та можливість координувати витрату власного робочого часу. Таку стратегію обирають консультанти, експерти, викладачі, письменники, програмісти та фахівці інших аналогічних професій. 4. Заснування власного бізнесу. Основна мета — відкрити власне підприємство, зареєструвати його і розпочати діяльність. Однак така діяльність передбачає як фахову підготовку, так і відповідний тип характеру. 5. Тіньова діяльність. Основна мета — мати альтернативні джерела доходів, ніде незареєстровані і неоподатковані. Це може бути малий бізнес, дрібна торгівля, будівництво і ремонт будинків, нелегальна робота за кордоном, робота за наймом без контракту. Незареєстрованість дає змогу швидко як розпочинати, так і закінчувати діяльність. 6. Використання соціальних зв'язків. Основна мета — знайти можливість жити за рахунок допомоги родичів, знайомих, релігійних фондів, держави. До такої стратегії вдаються люди, які опинилися в скрутних життєвих обставинах, не мають ні роботи, ні доходів. Наведений перелік стратегій фіксує діапазон можливих варіантів поведінки. Проте у чистому вигляді ці стратегії застосовуються досить рідко. Часто домогосподарство (і навіть одна людина) використовує декілька стратегій поведінки одночасно. Отже, успішність адаптації домогосподарства до швидкозмінних умов ринку залежить від уміння обирати найдоцільнішу стратегію поведінки.
43. Витрати бюджету домогосподарств, їх класифікація.
Витрати домогосподарств як економічна категорія — це сукупність грошових коштів та матеріальних благ, які витрачаються у процесі виконання ними (передусім, сім’ями) економічних функцій, з приводу витрачання яких між членами сім’ї, сім’єю у цілому, з одного боку, різними гілками державної влади, фінансово-кредитними інститутами та іншими суб’єктами з другого боку, формуються відносини приватної та неприватних типів власності в окремих сферах суспільного відтворення. Чіткіше суб’єкти цих відносин виявляються при з’ясуванні структури витрат. Основними статтями витрат домогосподарств є: 1) податки; 2) витрати на харчування; 3) витрати на одяг і взуття; 4) витрати на оплату квартири; 5) транспортні витрати; 6) витрати на оплату комунальних послуг (електроенергії, води, газу, телефону); 7) витрати на отримання освіти; 8) витрати на відпочинок, подорожі та розваги; 9) внески у фонди соціального страхування; 10) нагромадження; 11) добровільні пожертвування та внески на громадські організації; 12) придбання цінних паперів; 13) сплата заборгованості за кредит; 14) інші витрати. При здійсненні виплат податків домогосподарства вступають у відносини економічної власності з різними гілками влади (центральними, регіональними та місцевими); при здійсненні витрат на придбання продуктів харчування — з комерційними структурами, а опосередковано — з державою у випадку вилучання непрямих податків; при виплаті внесків до фондів соціального страхування — зі страховими компаніями, різноманітними держаними фондами; при здійсненні заощаджень — з ощадними та комерційними банками тощо. Якщо при отриманні доходів домогосподарствами відбувався процес нарощування приватної сімейної власності (трудової і нетрудової), то при здійсненні витрат — її зменшення. Виняток складають витрати на купівлю цінних паперів, вкладення в банки, які за сприятливих умов можуть забезпечити приріст власності у близькому майбутньому; витрати на освіту, які можуть за таких же умов забезпечити нарощення приватної власності у віддаленій перспективі.
44. Споживча поведінка домогосподарств. Гранична схильність до споживання.
В умовах ринкової економіки домогосподарства є власниками усіх видів ресурсів (землі, капіталу, праці та підприємницького хисту) і постачальниками цих ресурсів на відповідні ринки. Переважну частину коштів, отриманих від продажу цих ресурсів, домашні господарства витрачають на споживання. Споживання є найважливішою сферою ринкової економіки, оскільки саме воно визначає тенденції і обсяги оборотів товарів і капіталу у суспільстві, а також формує ринковий попит на них. Наявність споживання й самої позиції споживача є обов’язковою й невід’ємною частиною конкурентних відносин. Загалом усі споживчі витрати домогосподарств поділяють на три основні категорії: - витрати на товари щоденного вжитку (товари зі сподіваним терміном використання до трьох років: продукти харчування, переважна частина одягу, предмети особистої гігієни, канцтовари, пальне для автомобілів та ін.);- витрати на товари тривалого користування (товари очікуваний термін використання яких перевищує три роки: телевізори, холодильники, меблі, легкові автомобілі та ін.); - витрати на послуги (оплата житла та комунальних послуг, послуг транспорту, юридичних, освітніх послуг та ін.). На рівень та структуру споживання в Україні впливають такі основні чинники: рівень доходів споживачів, глобальна диференціація доходів, особливості менталітету та культури споживання. Крім того, українські споживачі знаходяться під впливом дії таких специфічних чинників як вплив досвіду та стилю життя в умовах централізовано-планової економіки, складність економічної ситуації, поява нових економічних питань. Одним з аспектів сфери споживання є споживча поведінка, що характеризує комплекс дій споживача, які пов’язані з виникненням та усвідомленням потреби, рішенням здійснити покупку, вибором товару, його використанням та знищенням або утилізацією.
45. Заощадження домогосподарства. Основні чинники, що впливають на здатність до заощадження.
Заощадження — це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання. Причини для збереження доходу можуть бути найрізноманітнішими. Якщо зробити спробу ці причини класифікувати, то їх можна розділити на дві групи. Одна група — захист доходів, наприклад, прагнення забезпечити себе на “чорний день” у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин — спекуляція на біржі, тобто зберігання частини доходу з метою витрачання його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості. Причини заощадження криються в необхідності захищеності та здійснення ділових операцій. Домогосподарства заощаджують, щоб мати кошти
на випадок непередбачених ситуацій (хвороби, нещасні випадки). Однак бажання або готовності до заощадження ще не досить. Це бажання має супроводжуватись можливістю до заощаджень, що залежить від розмірів доходу. Якщо дохід родини дуже низький, то вона може мати «від’ємні заощадження», тобто родина споживає більше, ніж становить її післяподатковий дохід. Це відбувається тоді, коли беруть позику або використовують заощадження, набуті у роки з вищими доходами.
46. Характеристика основних елементів страхування.
Практика страхування виділяє наступні елементи системи страхування. Страховик – це фінансова установа, яка створена у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю, а в окремих випадках і державною організацією, що має статус юридичної особи та володіє ліцензією на право здійснення страхової діяльності. Страхувальник – це юридична або фізична особа, яка уклала договір на страхування, сплатила страхові внески і має право при настанні страхового випадку на страхове відшкодування в межах страхової суми, обумовленої в полісі. Страховий тариф – ставки страхових платежів з одиниці страхової суми чи об’єкта страхування за певний період. Складається з нетто-ставки і навантаження, що дорівнює брутто-ставці. Страховий тариф з обов’язкового виду страхування затверджується державою, з добровільного – самостійно страховиком. Страховий внесок (премія, платіж) – це сума, що її сплачує страхувальник страховикові за зобов’язання відшкодувати збитки останнім в разі настання зумовлених подій в життєдіяльності страхувальника. Страховий ризик – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику,
застрахованій або іншій третій особі. Страховий випадок – це подія, у разі настання якої виникає зобов’язання страховика сплатити страхувальникові страхове відшкодування. Страховий фонд – сукупність фінансових резервів, призначених для попередження та відшкодування збитків, завданих непередбачуваними обставинами. Страхова виплата – це сума в грошовому еквіваленті, яка виплачується страховиком страхувальнику відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. Перестрахування – система перерозподілу ризику між страховиками, при якій певний (прямий) страховик приймає від страхувальника увесь ризик на власну відповідальність, а в подальшому перерозподіляє між собою та іншими страховиками. При настанні страхового випадку збитки виплачуються першим (прямим) страховиком, після чого інші страховики відшкодовують прямому страховику збиток у відповідності з умовами договору перестрахування.
47. Класифікація форм та видів страхування в Україні.
Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін. В обов’язковому страхуванні — інша справа. Тут страхові відносини виникають згідно із законом, а страхування здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено перелік об’єктів, що підлягають страхуванню; перелік страхових подій, винятки з них; максимальні страхові тарифи; страхові суми; рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно із Законом України «Про страхування» форми типового договору і порядок проведення обов’язкового страхування визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, при укладанні договору обов’язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається «свободи маневру», адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов’язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами. Принцип обов’язковості однаково поширюється і на страхувальника, і на страховика. Перший має обов’язково застрахувати передбачений законодавством об’єкт, а другий не в праві відмовити йому в цьому. За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задовольняв єдиний страховик — Держстрах, проведення обов’язкового страхування не супроводжувалося укладанням договорів. Нині оформлення договорів страхування є обов’язковим у будь-якому випадку. Право на здійснення обов’язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. У Законі України «Про страхування» наведено перелік 33 видів обов’язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в нашій країні, і встановлено, що нові види обов’язкового страхування можуть бути введені лише шляхом внесення змін у цей Закон.
48. Страховий ринок: його сутність, структура та функції.
Страховий ринок – це особливі соціально-економічне середовище і сфера економічних відношень, де об’єктом купівлі-продажу (товаром) є страхова послуга, формуються попит і пропозиція на неї. Основна мета страхового ринку – забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення через продаж специфічної фінансової послуги (страхової гарантії), що здійснює матеріальну компенсацію шкоди (збитку), яка заподіяна майновим інтересам страхувальників у результаті настання подій, що називаються страховими випадками. Страховий ринок можна розглядати і як особливу систему організації грошових відносин із формування і розподілу страхового фонду, щоб забезпечити страховий захист суспільства за допомогою створення структури страхових організацій, які беруть участь у продажу відповідних страхових послуг. Структура страхового ринку може бути охарактеризована в інституційному і територіальному аспектах. В інституційному аспекті вона представлена акціонерними, державними і кооперативними страховими організаціями, суспільствами взаємного страхування. Існують закриті акціонерні страхові суспільства, акції яких поширюються серед засновників, і відкриті (їх акції яких вільно продаються і купуються). В територіальному аспекті можна виділити: • місцевий (регіональний) страховий ринок; • національний (внутрішній) страховий ринок; • світовий (зовнішній) страховий ринок. Розвиток ринкових стосунків знищує територіальні перешкоди, підсилює інтеграційні процеси, веде до включення національних страхових ринків в світовій. Прикладом такої інтеграції може служити створення загальноєвропейського страхового ринку стран—членов ЄС. В залежності від масштабів попиту і пропозиції на страхові послуги можна виділити страхові ринки: • внутрішній — місцевий ринок, в якому є безпосередній попит на страхові послуги, що тяжіє до задоволення конкретними страховиками; • зовнішній — ринок, що знаходиться за межами внутрішнього ринку і тяжіє до суміжних страхових організацій, як в даному регіоні, так і за його межами; • міжнародний — означає пропозиція і попит на страхові послуги в масштабах світового господарства. По галузевій ознаці виділяють ринки: • особистого страхування; • майнового страхування; • страхування відповідальності. Виділяють такі основні функції страхового ринку: 1. Організація страхового захисту за допомогою продажу страхових полісів. 2. Акумулювання значних фінансових ресурсів з їх подальшим інвестуванням за певними напрямами. 3. Забезпечення зустрічі страхувальника та страховика.
49. Перелічити види та вказати особливості діяльності посередників страхового ринку.
Посередницька діяльність страхових та перестрах у вальних брокерів здійснюється як виключний вид діяльності та може включати: — консультування; — експертно-інформаційні послуги; — роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування); — інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, установленим уповноваженим органом. До діяльності страхових брокерів застосовують такі обмеження: — страховий брокер не може проводити інші види діяльності, у тому числі посередницької, крім посередницької діяльності на страховому ринку; — страховий брокер може укладати договори страхування з одним страховиком на суму страхових платежів, що не перевищує 35 % загальної суми страхових платежів за всіма договорами страхування, укладеними цим брокером протягом року; — розмір отримуваних страховим брокером — юридичною особою страхових платежів протягом кожного кварталу не повинен перевищувати розмір сплаченого статутного капіталу страхового брокера; — страховий брокер має право отримувати страхові платежі, якщо він забезпечує набрання чинності договором страхування не пізніше одного дня після отримання ним страхових платежів. В іншому разі такі операції здійснює страховик.
50. Охарактенризувати структуру доходів та витрат страхової організації.
Доходи страхової компанії можна поділити на три групи: доходи від страхової діяльності – всі надходження на коритсь страховика, пов’язані з проведенням страхування та перестрахування. Такі доходи формуються за рахунок страхових премій, відшкодування частки збитків по ризиках, переданих у перестрахування, а також за рахунок комісійних і брокерських винагород, коли страховик виступає в ролі посередника страхових послуг; доходи від інвестиційної та фінансової діяльності – пов’язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів. Вони формуються за рахунок інвестування коштів страхових резервів і власних вільних засобів; інші доходи – ті, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом зявляються у страховика в процесі його звичайної господарської діяльності і надзвичайних подій. До них належать: суми відсотків, нарахованих на рахунки по преміям; суми, одержані в порядку регресу після виконання страховиками своїх зобов’язань по страхових виплатах; дохід від реалізації основних фондів, матеріальних цінностей та інших активів; доходи від здачі в оренду майна страховика; оплата споживачами консультаційних послуг, що надаються страховиком. Витрати страхової організації пов’язані з двоїстим характером її діяльності. Відокремлюють витрати на проведення страхових операцій та витрати на проведення інших операцій. Понад 90 % загальної суми витрат страхової компанії припадає на страхові витрати. Ці витрати дуже неоднорідні. Всю їх сукупність можна поділити на три групи: виплати страхових сум та відшкодувань за договорами страхування і перестрахування; витрати на обслуговування процесу страхування і перестрахування; витрати на утримання страхової компанії. Витрати страховика формують собівартість страхової послуги, яка враховується при визначенні фінансового результату і бази оподаткування. Віднесення витрат на собівартість страхової послуги регулюється загальними та галузевими нормативними актами.
51. Державне регулювання страхової діяльності.
Державне регулювання страхування, як і економіки загалом, є науково обґрунтованим самозахистом суспільного ладу від властивих механізму ринкової економіки тенденцій, що саморуйнуються, які зумовлені наявністю позитивних зворотних зв'язків. Визначальними стуктурними ознаками ринкової економіки є: - основні форми власності; спосіб координації господарських економічних інтересів. Координація - це механізм впливу соціально-економічної системи на дії господарюючих суб'єктів у відповідності до ''пріоритетних цілей цієї системи". Такий вплив здійснюється як адміністративними, так і економічними засобами, на пріоритетну користь останніх. Тобто регулювання фінансового-господарського механізму у сфері страхування з боку держави направлено на реалізацію головної сучасної цілі суспільного ладу - стабілізацію економіки держави за допомогою організаційного, юридичного, фінансового та мотиваційного впливу на суб'єктів фінансово-господарських відносин. Система правового регулювання в Україні включає в себе наступну ієрархію нормативно-правових актів: Конституція України - основний закон; міжнародні договори, згоду на обов’ язковість яких дала Верховна Рада і які в силу цього є частиною національного законодавства України; Цивільний Кодекс України; Закони України - акти вищої юридичної сили; Декрети Кабінету Міністрів (на сьогодні в Україні ще діють близько 50 документів); усі інші нормативно-правові акти В умовах створення правової держави та розвитку ринкової економіки в Україні визначення основ регулювання страхової діяльності має важливе значення. Можна зазначити основні причини необхідності державного регулювання страхової діяльності в Україні. А саме: по-перше, гроші за страховку платяться сьогодні, а потенційна вигода буде отримана в майбутньому, а отже, страховики можуть покористуватися та втягнути несправедливий дохід; по-друге, страхування є дуже складним предметом, інформаційна асиметрія між страхувальниками та страховиками може призвести до того, що споживачі придбають не той страховий продукт чи заплатять за нього дуже дорого; по-третє, страхування - це досить прибутковий вид бізнесу, який повинен підлягати оподаткуванню; в-четвертих, страхування має великі можливості інвестиційної діяльності, в якій кровно зацікавлена держава. Державне регулювання страхової діяльності має певні етапи, які можна представити наступним чином: У зв'язку із зазначеними етапами можна визначити об'єкт державного регулювання страхової галузі - система соціально-економічних відносин з приводу організації захисту від ризиків та здійснення страхового бізнесу за допомогою об'єднання коштів суб'єктів цих відносин. Суб'єктом державного регулювання виступає держава в особі її різноманітних інститутів. Страхування є об'єктом контролю з боку державних органів, починаючи ще з XV - XVI ст. Насамперед комерційна діяльність страхової компанії повинна регулюватись з метою створення гарантій достатності коштів у страхових товариств для виплати страхових відшкодувань при настанні страхових випадків, а платоспроможність компанії - головна ціль контролю з боку державних страхових наглядів.
Сутність, функції та значення фінансового ринку в фінансовій системі України.
Фінансовий ринок — особлива сфера фінансової системи, складова її інфраструктури, де здійснюється рух тимчасово вільного капіталу, формуються і функціонують обмінно-перерозподільні відносини, пов'язані з процесами купівлі-продажу вільних фінансових ресурсів, їх трансформація в позиковий та інвестиційний капітал через фінансово-кредитні інститути на основі попиту та пропозиції, формується ціна на різноманітні фінансові інструменти.
Значення фінансового ринку в системі ринкових відносин полягає у можливості відкласти нинішнє споживання, нагромадити заощадження і спрямувати їх у сферу підприємництва.
Фінансовий ринок — це підсистема фінансових відносин, що має структуру та визначені функції.
Фінансовий ринок виконує такі функції:
обслуговує товарний обіг за допомогою кредиту;
акумулює грошові заощадження та нагромадження населення, підприємств, держави;
трансформує акумульовані грошові кошти у позиковий та інвестиційний капітали;
перерозподіляє на взаємовигідних умовах грошові кошти підприємств з метою їх ефективнішого використання;
впливає на грошовий обіг та прискорення концентрації й централізації капіталу, обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;
формує ринкові ціни на окремі види фінансових активів;
здійснює страхову діяльність і створює умови з метою мінімізації фінансових та комерційних ризиків;
Значення та види фінансового посередництва на фінансовому ринку.
Діяльність фінансових посередників на практиці пов'язана зі створенням нових фінансових інструментів. Фінансові інститути, які виконують посередницькі функції, мають можливість одержати прибуток за рахунок економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. їх діяльність таким чином направлена на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти у різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик.
Залежно від обслуговування учасників ринку фінансових посередників поділяють на спеціалізованих і універсальних.
Спеціалізовані - фінансові посередники, що займаються на ринку одним видом діяльності (страхові компанії, ІСІ, брокерські фірми, пенсійні фонди тощо). До універсальних відносять фінансових посередників, що надають своїм клієнтам широкий спектр фінансових послуг і діють на розвинених фінансових ринках. До цієї групи належать банки.
=> Залежно від укладання і виконання угод з фінансовими інструментами фінансових посередників поділяють на дві групи. Перша група - це безпосередні фінансові посередники: комерційні банки, торгівці цінними паперами, компанії з управління активами, інвестиційні фонди, довірчі товариства;друга - фінансові посередники, які забезпечують формування інфраструктури фінансового ринку, тобто його функціонування. Це депозитарії, фондові біржі, торгово-інформаційні системи, зберігачі, реєстратори та інші саморегулівні організації. Обидві групи фінансових посередників стосуються професійних учасників фінансового ринку, які здійснюють підприємницьку діяльність з перерозподілу фінансових активів та їх обслуговування щодо випуску та обігу, а також надання консультацій організаційного, технічного та іншого плану.
Структура фінансового ринку.
Щодо часової ознаки фінансовий ринок поділяють на дві складові:
1) грошовий ринок — ринок, де здійснюється короткострокове інвестування надлишкових фінансових активів, переважно терміном не більше одного року.
2) ринок капіталів — ринок призначений для середньо- та довгострокового інвестування фінансових активів на термін більше одного року. Класичними операціями ринку капіталів с операції з акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгостроковими депозитами та позиками комерційних банків, операції з фінансовими активами спеціалізованих інвестиційних компаній.
Грошовий ринок, в свою чергу, має підструктуру:
1) обліковий ринок - це ринок, на якому відбуваються трансакції з високоліквідними активами (векселі, чеки) за альтернативною вартістю, що вимірюється в одиницях номінальної норми процента;
2) міжбанківський ринок - це ринок, на якому залучаються та розмішуються міжбанківські короткострокові кредити, у тому числі кредити НБУ та комерційних банків;
3) валютні ринки - ринки, що забезпечують обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу для обслуговування експортно-імпортних операцій, а також платіжного обороту.
Перелічити та вказати особливості застосування фінансових інструментів.
Фінансові інструменти — це засоби, що застосовуються для виконання завдань, передбачених фінансовою політикою. Основними фінансовими інструментами є: податки та збори, види цін, грошовий капітал, фінансові ресурси, стимули, санкції, цінні папери, валюта, грошові зобов'язання, страхові поліси, кредитні договори та інші види ринкового фінансового продукту.
Пода́тки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством.
Фінансові ресурси — це кошти, що перебувають у розпорядженні підприємств і призначені для виконання ними певних фінансових зобов'язань.
Валю́та (англ. currency — грошовий обіг, валюта) — грошова одиниця, що використовується як засіб розрахунку в торгових операціях.
Фінансовий менеджмент і його форми: державний фінансовий менеджмент (макрорівень) і фінансовий менеджмент суб'єктів господарювання (мікрорівень).
Фінансовий менеджмент - це система підходів, принципів та методів розробки, прийняття та реалізації управлінських рішень з питань фінансової діяльності як на мікроекономічному та макроекономічному рівні.
Під державним фінансовим менеджментом слід розуміти свідомий вплив органів управління на фінанси держави, регіонів, суб’єктів господарювання, населення і на фінансові процеси, фінансову діяльність з метою досягнення та підтримання збалансованості, фінансової стабільності економіки, отримання доходів, прибутку, фінансового забезпечення економічних та соціальних завдань.
Фінансовий менеджмент суб’єктів господарювання - це система управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарського суб'єкта та ефективним кругообігом його грошових коштів.
Сутність, призначення і завдання державного фінансового менеджменту.
Під державним фінансовим менеджментом слід розуміти свідомий вплив органів управління (фінансовий апарат) на фінанси держави, регіонів, суб’єктів господарювання, населення і на фінансові процеси, фінансову діяльність з метою досягнення та підтримання збалансованості, фінансової стабільності економіки, отримання доходів, прибутку, фінансового забезпечення економічних та соціальних завдань.
Податковий менеджмент – це процес управління податковою системою з метою реалізації податкової політики.
Метою податкового менеджменту на макроекономічному рівні є забезпечення доходної частини бюджету та впливу податків на розвиток підприємств і соціальної сфери.
Метою податкового менеджменту на мікроекономічному рівні є своєчасне та повне виконання зобов’язань платника податків відповідно до діючого законодавства. Податковий менеджмент на макрорівні передбачає прогнозування і планування податків, податковий облік, внутрішній контроль оподатковуваних баз.
Бюджетний менеджмент - це сукупність взаємопов’язаних дій, прийомів, методів, направлених на управління рухом бюджетних потоків і відносин , які виникають в процесі руху вказаних потоків.
Як керувати цими потоками і відносинами і складає зміст бюджетного менеджменту.
Об’єктом бюджетного менеджменту є бюджет.
Управління як складова фінансового менеджменту
Управління фінансами ґрунтується на знаннях економічних законів розвитку суспільства, закономірностей розподілу ВВП між державою та суб’єктами господарської діяльності, державою і населенням, між галузями економіки і територіями. Об’єктом управління є централізовані і децентралізовані фонди фінансових ресурсів.
Процес управління державними фінансами включає такі методи:
Фінансове прогнозування та планування – це сукупність показників та методів оцінки стану фінансів держави з метою виявлення можливостей збільшення фінансових ресурсів та їхнього ефективного використання. Стратегічне фінансове планування - це процес визначення джерел і напрямків використання фінансових ресурсів в економіці держави і потреби в даних ресурсах терміном на 5-10 років.
Фінансове регулювання – це законодавчо визначена система впливу держави на фінансові процеси в суспільстві;
Стимулювання – здійснюється з метою забезпечення розвитку тих процесів і явищ, які мають пріоритетні значення;
Фінансовий облік – це науково обґрунтована система нагляду, відображення, групування, узагальнення та контроль за кількісними та якісними показниками виконання фінансових планів економічних суб’єктів.
Фінансовий контроль – це специфічна діяльність, що реалізується через систему спостережень і перевірки законності процесів створення й ефективності використання грошових фондів економічних суб’єктів.
Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень.
Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачає створення двох центрів управління за ієрархічною і функціональною ознаками.
Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виділення різних рівнів управління. На даний час найбільш поширеними є двох або три рівневі системи управління, де перший рівень представлений апаратом управління підприємством в цілому, а наступні – управлінськими службами його окремих структурних одиниць та підрозділів.
Функціональна будова центрів управління підприємством ґрунтується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо або в комплексі. Але досвід показує, що найбільша ефективність організаційної системи фінансового менеджменту досягається за умови використання функціональної будови центрів управління.
Міжнародні фінанси в сучасній світовій економіці, їх зміст і призначення.
Міжнародні фінанси – це сукупність економічних відносин, які виникають під час руху валютно-фінансових потоків у зв’язку з перерозподілом фінансових ресурсів і капіталу в системі світового господарства.
Суб'єктами міжнародних фінансових відносин є уряди, підприємства, фірми, банки, установи та фізичні особи.
Загалом перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції й ефективніше використання виробничих потужностей та інших ресурсів економічного розвитку.
Сутність міжнародних фінансів реалізується через їх функції. На сьогодні можна констатувати, що міжнародні фінанси виконують три функції:
перерозподільну;
контрольну;
регулюючо-координуючу.
Перерозподіл фінансових ресурсів і капіталу є об’єктивною закономірністю, тому що на одному полюсі виникають тимчасово вільні кошти, а на іншому – попит на них.
Контрольна функція міжнародних фінансів полягає у тому, що вони здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів обмінно розподільних відносин.
Регулюючо-координуюча функція полягає у прийнятті узгоджених рішень, розробленні поточної та стратегічної фінансової політики. Увага до цієї функції посилюється у зв’язку з фінансовою кризою (2008-2009 роки).
Вплив інтеграції і глобалізації на міжнародні фінанси.
Основна проблема, породжена процесами фінансової глобалізації, пов'язана з тим, що архітектура глобального фінансового ринку надзвичайно ускладнилася, що посилює загальну нестабільність цієї непростої системи, підвищує ризики та ймовірність розвитку загроз для економічної безпеки країн.
Основним позитивним результатом фінансово-глобалізаційних процесів виступає підвищення темпів економічного зростання країн, які поряд з внутрішніми ресурсами додатково залучають капітал на міжнародних ринках.
Ще одним наслідком фінансової глобалізації є загострення міжнародної фінансової конкуренції, що веде до поглиблення міжнародної спеціалізації окремих країн, міжнародних фінансових центрів та транснаціональних фінансових установ на наданні певних фінансових послуг, а це стимулює, у свою чергу, зростання виробництва, зниження вартості ресурсів та послуг не тільки на національному, але і на світовому рівні.
Розвиток фінансових інновацій означає появу нових фінансових інструментів і технологій, які глобалізаційними каналами швидко поширюються у світовій фінансовій системі.
Серед недоліків фінансової глобалізації фахівці наголошують на асиметричності її результатів для різних груп країн. Одна з основних проблем пов'язана з питанням, хто саме виграє від глобалізації. Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та інтернаціональному рівнях.
Безумовним викликом глобалізації є нестабільність світової фінансової системи. Це коло проблем пов'язане з потенційною регіональною або глобальною нестабільністю через глибоку взаємозалежність національних фінансових систем на світовому рівні.
Ще одним наслідком глобалізації є зниження регуляторної ролі національних держав при посиленні значення наднаціональних утворень та впливу ТНК.
Внутрішня структура міжнародних фінансових відносин, її загальна характеристика.
Міжнародні фінанси можна класифікувати за функціональними ознаками і розглядати їх як сукупність наступних елементів: міжнародна валютна система, міжнародні валютні операції, міжнародні розрахунки, міжнародні фінансові інститути.
Міжнародна валютна система - це сукупність економічних, організаційних і правових відносин з приводу функціонування і розвитку валюти.
Існує у трьох формах: національна, міжнародна, світова.
Міжнародні валютні операції в узькому розумінні розглядаються як вид банківської діяльності з купівлі-продажу іноземної валюти.
Найпоширенішими формами валютних операцій на міжбанківському валютному ринку є операції “спот”, “форвард”, “своп”.
Основними формами міжнародних розрахунків виступають інкасо та акредитив.
Інкасо – платежі проти документів. Банк імпортера перераховує кошти на рахунок експортера після передачі імпортеру отриманих від банку експортера документів, передбачених контрактом.
Акредитивна форма передбачає відкриття акредитиву в банку імпортера.
Міжнародні фінансові інститути
Міжнародний валютний фонд ( М В Ф ).
Світовий банк ( С Б ).
Банк міжнародних розрахунків ( Б М Р ).
Світовий фінансовий ринок: поняття та структура.
Міжнародний фінансовий ринок – це глобальна система мобілізації вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на умовах ринкової конкуренції. Головне призначення міжнародного фінансового ринку – забезпечення доступу до фінансових ресурсів і міжнародних проектів.
Структура міжнародного фінансового ринку. Цьому питанні в економічній літературі відводиться особливе місце, бо єдиної загальновизнаної структури фінансового ринку ще не існує. Це пов’язано з тим, що міжнародний фінансовий ринок являє собою дуже складну структуровану систему.
Залежно від періоду закінчення операцій міжнародний фінансовий ринок поділяють на:
ринок касових (поточних, «спот») операцій — передбачає торгівлю базовим активом, розрахунки за який здійснюються не пізніше другого робочого дня після укладення угоди;
ринок строкових угод — розрахунок здійснюється пізніше, ніж на другий робочий день після дати укладення угоди, тобто угода здійснюється більше трьох робочих днів.
Міжнародний фінансовий ринок залежно від місця проведення операцій поділяють на:
централізований — представлений біржами (біржовий ринок);
децентралізований (позабіржовий) світовий ринок — торгівля повністю децентралізована і здійснюється переважно через дилінгові системи, міжнародні телекомунікаційні системи, по телефону.
Міжнародні фінансові інститути, їх значення для розвитку міжнародних і національних економік та фінансових систем.
М Ф І поділяються на дві групи:
всесвітні;
регіональні.
До всесвітніх відносяться:
Міжнародний валютний фонд ( М В Ф ).
Світовий банк ( С Б ).
Банк міжнародних розрахунків ( Б М Р ).
Регіональні створюються за континентальною ознакою:
Європейський банк реконструкції та розвитку.
Європейський інвестиційний банк.
Європейський банк валютного співробітництва.
Азіатський банк розвитку.
Африканський банк розвитку.
Міжамериканський банк розвитку.
Їх задачами є:
стабілізація світового господарства і міжнародних фінансів;
розробка стратегії і тактики валютної і фінансово кредитної політики;
здійснення міждержавного валютного і кредитного регулювання.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) - провідний фінансовий інститут у світі зі статусом спеціалізованої установи ООН. Його членами є 181 держава, в тому числі і Україна з 1996 р. (внесок 997 млн. 8БК).
МВФ здійснює постійний нагляд за розвитком світової економіки і регулює валютні взаємовідносини його членів, розробляє середньострокові економічні прогнози.
Група Світового банку, що включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інститути.
Найважливіший з них МБРР, його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Основні види діяльності:
гарантування приватних інвестицій;
довгострокове кредитування:
інфраструктури (енергетика, транспорт, зв’язок); сільського господарства;
охорони здоров’я, освіти.
Ринок золота.
У світі існують спеціальні центри торгівлі золотом – це ринки золота.
Золото на ринки поставляється у вигляді стандартних зливків. Об’єктами операцій на ринках золота виступають також золоті монети, як старого карбування, так і сучасні ювілейні та сувенірні монети.
Сьогодні функціонує понад 50 ринків золота:
11-у Західній Європі ( Цюріх, Париж, Лондон, Женева ) ;
14-в Америці,
5 - США ;
19 - в Азії ;
8 - в Африці.
Провідне місце належить ринкам золота в Лондоні та Цюріху.
Залежно від режиму, який надає держава, ринки золота поділяються на :
світові ринки ( Лондон, Цюріх, Нью-Йорк, Гонконг ) ;
внутрішні вільні ( Париж, Мілан, Стамбул, Ріо-де-Жанейро );
місцеві контрольовані ( Афіни, Каїр ) ;
чорні ( Бомбей ).
Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями і перспективи його розвитку.
У вересні 1992 р. Україна стала членом МБРР та інших організацій групи Світового банку відповідно до Закону України «Про вступ України..» від 03.06.1992 № 2402-XII. Членом МАР Україна стала у травні 2004 року.
Співпраця України зі Світовим банком здійснюється відповідно до Стратегії партнерства МБРР і МФК з Україною на 2012-2016 фінансові роки, яку схвалено Радою директорів Світового банку 16 лютого 2012 року.
Україна є повноправним членом Міжнародного валютного фонду з 3 вересня 1992 року, до якого вона приєдналася згідно із Законом України «Про вступ України..» від 03.06.1992
Україна з 1994 року активно співпрацює з МВФ, використовуючи його фінансові і технічні ресурси з метою досягнення макроекономічної стабілізації та створення необхідних передумов для проведення економічних реформ. Таке співробітництво здійснювалось переважно в рамках реалізації 8 спільних програм – STF (системна трансформаційна позика), “Стенд-бай” (стабілізаційна позика), Механізм розширеного фінансування (позика на підтримку розвитку), попереджувальний “Стенд-бай”.
З липня 2010 року по грудень 2012 року здійснювалась реалізація угоди “Стенд-бай”, яка підтримувалась фінансовими ресурсами МВФ на загальну суму 10 млрд. СПЗ.
У серпні 1992 р. Україна стала членом ЄБРР. У 1993 році відкрилось Постійне представництво ЄБРР в м. Києві. Ключовим інструментом організації співпраці між Україною та ЄБРР є Стратегія діяльності ЄБРР в Україні (на період 2011 – 2014 років), схвалена Радою директорів Банку.
У квітні 2006 р. набула чинності Рамкова Угода між Україною та ЄІБ.
У червні 2010 року було підписано Договір між Україною та Європейським інвестиційним банком про співробітництво та діяльність Постійного представництва ЄІБ в Україні.
1. Фінанси як економічна вартісна категорія та взаємозв’язок з іншими економічними категоріями
2. Функції фінансів як відображення їх сутності і суспільного призначення
3.Зародження фінансових відносин у Стародавньому світі, їх обумовленість натуральним господарством. Вплив фінансів на розвиток товарно-грошових відносин.
4.Сутність і складові фінансової політики, її зв’язок з економічною політикою держави
5. Сутність, структура і характеристика фінансової системи.
6.Поняття фінансового права, його предмет та джерела.
7. Характеристика типів фінансової політики.
8.Сучасна фінансова політика України: внутрішні і зовнішні пріоритети. Проблеми макроекономічної фінансової стабілізації в Україні.
9. Фінансовий контроль: суть, методи та форми здійснення
10. Об’єктивна необхідність, сутність і функції податків
11. Дискусійні питання щодо функцій податків.
12. Елементи системи оподаткування
13. Класифікація податків за різними ознаками. Характеристика податків, виділених в ході їх класифікації
14. Податкові пільги, їх види. Переваги і недоліки їх застосування.
15. Податкові ставки
16. Теоретичні засади побудови податкової системи.
17. Пряме оподаткування.
18.Непряме оподаткування.
19.Ухилення від сплати податків, його види і напрями.
20.Бюджет: економічна, соціальна та юридична сутність
21.Показники що характеризують стан бюджету.
22. Бюджетний устрій, його сутність і основи.
23. Бюджетна система: поняття, склад, принципи побудови.
24. Поняття бюджетного процесу і його етапи (зміст кожного, задіяні органи і їх функції).
25. Охарактеризувати структуру доходів державного бюджету.
26. Охарактеризувати видатки державного бюджету. Захищені видатки.
27. Доходи місцевих бюджетів та їх використання.
28. Міжбюджетні відносини і необхідність їх регулювання.
29. Поняття бюджетного дефіциту, причини виникнення, наслідки.
30. Сутність державного кредиту, його необхідність і роль у формуванні фінансових ресурсів держави.
31. Зовнішній і внутрішній державний борг України: склад, причини виникнення, наслідки існування та заходи щодо його скорочення.
32. Обслуговування та методи управлння державним боргом.
33. Вплив державного боргу на фінансове становище держави.
34. Сутність і призначення фінансів суб’єктів господарювання.
35. фінанси суб'єктів господарювання
36. Матеріальна основа функціонування суб’єкта підприємництва
37.Державне регулювання підприємницької діяльності.
38. Охарактеризувати особливості організації фінансів підприємств соціальної сфери
39.Організація фінансів громадських організацій і доброчинних фондів
40. Домогосподарство: суть та роль в економічному розвитку держави.
41. Джерела і форми доходів домогосподарств. Номінальні та реальні доходи.
42. Основні моделі стратегій виживання домогосподарств.
43. Витрати бюджету домогосподарств, їх класифікація.
44. Споживча поведінка домогосподарств. Гранична схильність до споживання.
45. Заощадження домогосподарства. Основні чинники, що впливають на здатність до заощадження.
46. Характеристика основних елементів страхування
47. Класифікація форм та видів страхування в Україні.
48. Страховий ринок: його сутність, структура та функції.
49. Перелічити види та вказати особливості діяльності посередників страхового ринку
50. Охарактенризувати структуру доходів та витрат страхової організації.
51. Державне регулювання страхової діяльності.
52.Сутність, функції та значення фінансового ринку в фінансовій системі України.
53. Значення та види фінансового посередництва на фінансовому ринку.
54.Структура фінансового ринку.
55.Перелічити та вказати особливості застосування фінансових інструментів.
56. Фінансовий менеджмент і його форми: державний фінансовий менеджмент
57.Сутність, призначення і завдання державного фінансового менеджменту.
58.Управління як складова фінансового менеджменту
59. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
60. Міжнародні фінанси в сучасній світовій економіці, їх зміст і призначення.
61.Вплив інтеграції і глобалізації на міжнародні фінанси.
62. Внутрішня структура міжнародних фінансових відносин, її загальна характеристика.
63.Світовий фінансовий ринок: поняття та структура.
64.Міжнародні фінансові інститути, їх значення для розвитку міжнародних і національних економік та фінансових систем.
65.Ринок золота.
66.Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями і перспективи його розвитку.