1. Урср в період Нової економічної політики (1921 – 1928 рр.)

Наслідком більшовицьких експериментів в період політики “воєнного комунізму” стало поширення кризи, що охопила всі сторони суспільного життя. Ігнорування економічних законів, “насадження комунізму” та військові дії майже знищили торгівлю, підірвали грошовий обіг, селяни втратили зацікавленість у результатах своєї праці тощо. Як наслідок, поширилися голод, епідемії, селянські повстання. Селянство протестувало проти продрозверстки. Проти повстанських загонів селян було кинуто найбоєздатніші частини Червоної Армії під командуванням Блюхера, Дибенка, Котовського, Пархоменка.

Вимушеною реакцією більшовицького уряду стала відмова від директивного управління економікою і запровадження нової економічної політики (НЕПу), яка тривала впродовж 1921-1928 рр.

Загалом внутрішня політика більшовицької партії впродовж 1920-х років ознаменувалася трьома компромісами по відношенню до суспільства в цілому, й українського зокрема. Йдеться про:

• в соціально-економічній сфері – запровадження НЕПу;

• в державницькій – утворення на федеративних засадах СРСР;

• в культурній – запровадження українізації.

Причинами запровадження НЕПу були:

1. Економічна розруха, викликана як безперервною семирічною війною, так і політикою "воєнного комунізму".

2. Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилилось у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало радянську си­стему піти на тактичний відступ.

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнювалося внаслідок голоду 1921-1923 рр. на Півдні України, який був породжений кількома чинниками:

- згубною для сільського господарства України політикою "воєн­ного комунізму";

- залежністю республіки від московського центру, який в умовах посухи на Півдні України діяв не в інтересах українського на­селення;

- розрухою в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;

- посухою 1921 р. в основних аграрних районах України.

Необхідно сказати, що в ці трагічні роки в Україні було вперше запроваджено терор голодом, який не тільки позначився на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, але й спричинив відчутні політичні наслідки.

Для розуміння сутності непу, усвідомлення того, що було нового в цій політиці слід розглянути її у порівнянні з політикою “воєнного комунізму”:

“Воєнний комунізм” 1918/1919	НЕП 1921-1928/1929
Продрозкладка Заборона вільної торгівлі Відсутність товарно-грошових відносин. Натуралізація зарплати. Карткова система Трудова повинність Втілення принципу “Хто не працює – той не їсть”. Мілітаризація економіки, трудові армії Червоногвардійська атака на капітал. Тотальна націоналізація навіть дрібних підприємств Сувора централізація управління народного господарства Червоний терор	Продподаток Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу Грошова реформа 1924 р. /золотий червінець/ Ринок вільнонайманої праці Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості Децентралізація. Госпрозрахунок. Економічні методи управління Відносне пом’якшення репресивної системи

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Впровадження НЕПу відбувалося в три етапи:

1. Заміна продрозкладки продподатком. Відповідно у селян не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здачі.

2. Запровадження вільної приватної торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини – картки замі­нив ринок.

3. Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних підприємств та функціонування оренди. У руках держави залишились великі підприємст­ва значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду.

Разом з тим, обмеженість запровадження НЕПу проявилась в тому, що зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику час­тину середньої промисловості, транспорт, зберігався нееквіва­лентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Все це ґрунтувалося на монополії ВКП(б) на владу, що проявилося у встановленні жорсткого однопартійного режиму.

Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, ін­фляція, фінансова криза). Втім позитивні економічні зрушення були домінуючими. Тільки в 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж 1913 р., кам'яного вугілля – 119%, сталі – на 117%; сільське господарство республіки також перевищило рівень довоєнного виробництва.

Крім цього, неп сприяв поліпшенню у суспільно-політичному житті: припинилися масові розстріли, оголошено амністію повстанцям, політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну, в країні наступила політична стабі­льність.

Втім незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. відмовилось від НЕПу. Це пояснюється кількома факторами:

• по-перше, курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресурсів;

• економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї;

• наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному режимові, який перебував у процесі формування, тощо.

Отже. перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обста­винами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відпові­дав стратегічним намірам комуністичної партії. Тому вона, ви­гравши час, заспокоївши маси (особливо село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього наприкінці 1920-х рр.

По закінченні громадянської війни і в зв’язку з переходом до мирної відбудови актуалізувалося питання про державну інтеграцію радянських республік. Задекларований більшовиками принцип вільного самовизначення народів протирічив більшовицькому ж принципу так званого “демократичного централізму”, покладеного в основу партійної організації РКП(б). Постало питання про збереження і навіть посилення залежності формально незалежних радянських республік від Радянської Росії.

Для досягнення цієї мети більшовицьке керівництво скористалося досвідом, набутим під час громадянської війни. В першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, розпочато процес інтеграції радянських республік. 1 черв­ня 1919 р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально не­залежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Наслідком його стало об'єднання п'яти найважливіших наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінан­сів та праці, якими тепер фактично керували з Москви, тобто республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не п'ять, а сім народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошти і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю; на територію України поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФСР тощо. Така ситуація свідчила про те, що партійна верхівка ігнорувала суверенітет республік.

Новим етапом інтеграції радянських республік став перегляд відносин між Радянської Росією та іншими республіками на початку 1920-х років, зініційований керівництвом РКП(б). І хоча більшість керівників республіканських органів вважали, що є підстави зменшити рівень централізації, втім така позиція не влаштовувала партійну верхівку на чолі з В. Леніним. Виразником централізаторської лінії був нарком у справах національностей Й. Сталін, який у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, згідно якого всі неросійські республіки включалися до складу Росії на засадах автономії. Цей проект, що в історичній літературі отримав назву план автономізації, був відкинутий керівництвом України.

Для того, щоб уникнути конфлікту, В. Ленін запропонував свій компромісний варіант нового об’єднання радянських республік – так званий проект федерації. Його сутність полягала у федеративній перебудові майбутньої союзної держави. Цей проект було схвалено на жовтневому 1922 р. пленумі ЦК РКП(б).

10 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзд Рад схвалено Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з’їзду звернулися до з’їздів Рад інших республік з пропозицією негайно оформити створення СРСР.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив Декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України Бі­лорусії і Закавказької Федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану). На цьому ж з’їзді було ухвалено Союзний Договір. Було утворено ЦВК (Центральний Виконавчий Комітет) СРСР і обрано 4 голів ЦВК (від України – Г.Петровського). Республіки фактично втратили свою незалежність, хоча офіційно про це не говорилося. Було утворено п’ять злитих (загальносоюзних) наркоматів, що підпорядковувалися Москві. З Москви здійснювалось також керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. У віданні республіканських органів залишалися землеробство, освіта, охорона здоров’я, внутрішні справи, соціальне забезпечення, юстиція.

Отже, СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, уніта­рної правлячої партії РКП(б) був лише назвою. Будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало обов'язковий характер для кож­ної республіки.

24 січня 1924 р. відбувся ІІ з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР, що юридичне оформило утворення Радянського Союзу. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. То­му, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавче оформлявся як жорстко централізована держава.

Слід відмітити, що утворення Союзу РСР не було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Союзний договір 1922 р. так і не було укладено. Замість нього підписано внутрішньодержавний акт – Конституцію СРСР. Відповідно до неї декрети й постанови РНК СРСР ставали обов'язковими для виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас РНК СРСР мала право розглядати декрети й постанови урядів союзних республік.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР. Відтоді Українська СРР втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.

Ще одним напрямком встановлення контролю над українським суспільством стала політика коренізації, що в Україні набула вигляду українізації. Серед чинників, що зумовили її впровадження, були:

• формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в якій гарантовано вільний розвиток національних меншин;

• потреба у досягненні своєрідного компромісу з селянством як ос­новною масою населення національних республік та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин;

• прагнення комуністичної партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів (у 1920 р. в лавах КП(б)У українців нараховувалось лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%);

• намагання радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження республіки, запобігання поширенню антицентробіжних тенденцій;

• потреба зміцнення нового державного утворення – СРСР (шляхом надання прав “культурно-національної автономії” бодай частково компенсувати республікам втрату політичного су­веренітету тощо.

Запровадження політики коренізації було започатковано на ХІІ з’їзді РКП(б) в квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, сприяння видавництву журналів, книг, газет місцевими мовами, залучення корінного населення до роботи в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Аналізуючи практичне здійснення “українізації” в Україні, слід визначити такі наслідки:

• розширення сфери вживання української мови в державному житті (З серпня 1923 р. для державних чиновників та партій­них працівників організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити поса­ду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну докумен­тацію переведено на українську мову);

• зростає кількість українців у партійному (52%) і державному апара­тах (54%) порівняно з 1923 р. (25-35%). За кількісним ростом стояли важливі структурні змі­ни. Однією з них була поява нової державно-політичної, гос­подарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій;

• найбільший вплив "українізація" справила на розвиток націо­нальної освіти. На українську мову навчання перейшло понад 25% інститутів, 80% загальноосвітніх шкіл.

Українізація збіглася в часі з розгортанням у країні так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні поча­ли впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Велика заслуга в успішному розгортанні українізації належить Миколі Скрипнику, який з 1927 по 1933 рр. займав посаду наркома освіти.

• зростання мережі україномовних навчальних закладів відбувалося паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Одним з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, деякі факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею викладачів, підручників, иерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін;

• збільшилась кількість української преси (в 1933 р. – 89% всього тиражу газет у республіці);

• україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудію. Поширюються різні літературні угруповання. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за її межами проживало 6,5 млн. українців);

• велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Створювались національні райони, містечкові, селищні та сільські національні ради. Так, впродовж 1925 р. було утворено сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. Для підготовки кадрів для нацменшин було створено польський та єврейський сектори в Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, існували радпартшколи: болгарська, польська, грецька, німецька й татарська; 18 національних госптехнікумів; 9 педтехнікумів. В цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід зауважити, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

На початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпо­чинається боротьба з так званим буржуазним націоналізмом. Так, у 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" так званої "Спіл­ки визволення України" (СВУ). Під репресії потрапили академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, О.Черняхівський та інші. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського націоналістич­ного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський.

Репресії не обминули і творчу інтелігенцію. Із 250 українсь­ких письменників було репресовано понад 200. Така сама доля спіткала багатьох театралів, серед них видатного режисера Л.Курбаса, багатьох художників. На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки М.Хвильовий, М. Скрипник.

Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, що сприяла процесу русифікації. В цій постанові національні школи були оголошені вогнищем “буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”. Наступного року було ліквідовано згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У національні адміністративно-територіальні одиниці.

Отже, проголошений комуністичною партією курс на "українізацію” та його наслідки мали велике значення. Втім помилково вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль партії. Українізація була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1921 рр. Якщо націонал-комуністи виступили керівними кадрами політики “українізації”, то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Загалом курс на "українізацію" був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії СРСР.